Автор: Пользователь скрыл имя, 20 Февраля 2013 в 15:11, контрольная работа
В юридичній теорії правовий інститут підвідомчості означає розмежування кола справ між судами, господарськими судами і адміністративними органами. Сукупність юридичних норм, які утворюють інститут підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу.
Під підвідомчістю, або предметною компетенцією розуміють коло справ, віднесених законодавством до розгляду і вирішення системою господарських судів України. Підвідомчість різних категорій спорів господарським судам визначається господарським процесуальним законодавством і нормативними актами матеріально-правового характеру.
Чітко визначити підвідомчість того чи іншого спору господарському суду можливо, користуючись критеріями підвідомчості, якими є наступні:
— cуб’єктний склад учасників спору;
— характер спірних матеріальних правовідносин.
Контрольна робота
З предмету «Підприємницьке право»
студентки 5 курсу
Інституту туризму
В юридичній теорії
правовий інститут підвідомчості означає
розмежування кола справ між судами, господарськими
судами і адміністративними органами.
Сукупність юридичних норм, які утворюють
інститут підвідомчості, визначає властивості
справ (характер правовідносин), у силу
яких їх вирішення віднесено до компетенції
того чи іншого органу.
Під підвідомчістю, або предметною компетенцією
розуміють коло справ, віднесених законодавством
до розгляду і вирішення системою господарських
судів України. Підвідомчість різних категорій
спорів господарським судам визначається
господарським процесуальним законодавством
і нормативними актами матеріально-правового
характеру.
Чітко визначити підвідомчість того чи
іншого спору господарському суду можливо,
користуючись критеріями підвідомчості,
якими є наступні:
— cуб’єктний склад учасників спору;
— характер спірних матеріальних правовідносин.
Ці два критерії пов’язані між собою
і повинні існувати й використовуватись
на практиці в єдності.
Відповідно до перших статей Господарського
процесуального кодексу України і Закону
України “Про господарські суди” господарський
суд вирішує господарські спори, що виникають
між підприємствами, установами, організаціями
та іншими юридичними особами, громадянами,
які здійснюють підприємницьку діяльність
без створення юридичної особи та в установленому
порядку набули статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, а у випадках, передбачених
законодавством, може вирішувати спори
й розглядати справи за участю державних
та інших органів, а також громадян, які
не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Спільним листом Верховного Суду України
та Вищого господарського суду України
від 20 липня 1995 р. № 01-8/518а роз’яснено, що
за загальним правилом підвідомчість
спорів визначається законодавчими актами
України. Однак, коли в законодавчих актах
підвідомчість визначена нечітко, слід
виходити із суб’єктного складу учасників
спору. Отже, якщо сторонами у справі є
юридичні особи, спір підлягає вирішенню
господарським судом, за винятком, передбаченим
законодавством.
Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості
господарських судів віднесені справи
у спорах, що виникають при укладанні,
зміні, розірванні й виконанні господарських
договорів та з інших підстав, а також
у спорах про визнання недійсними актів
з підстав, зазначених у законодавстві.
Господарським судам підвідомчі також
справи про банкрутство, які розглядаються
у порядку провадження, передбаченому
Господарським процесуальним кодексом,
з урахуванням особливостей, встановлених
Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”
та іншими законами. Справи за заявами
Антимонопольного комітету України, Рахункової
палати з питань, віднесених законодавчими
актами до їх компетенції, також розглядають
господарські суди.
Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік
спорів, не підвідомчих господарським
судами, а саме:
— спори що виникають при погодженні стандартів
і технічних умов;
— спори про встановлення цін на продукцію
(товари), а також тарифів на послуги (виконання
робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно
до законодавства не можуть бути встановлені
за угодою сторін;
— інші спори, вирішення яких відповідно
до законів України, міждержавних договорів
та угод віднесено до відання інших органів.
Аналіз характеру спірних відносин, підвідомчих
господарському суду, дозволяє зробити
висновки про те, що господарському суду
підвідомчі спори, що випливають з господарських
(господарська, підприємницька діяльність)
та адміністративних (управління господарською
та підприємницькою діяльністю) відносин,
а також справи про банкрутство.
Питання про підвідомчість справи вирішує
суддя господарського суду одноособово,
спираючись на дані, які містяться в поданій
позовній заяві. При цьому суддя не повинен
керуватися думкою позивача, а перевіряє
її правильність сам. Якщо справа не підвідомча
господарському суду, суддя виносить ухвалу
про відмову у прийнятті позовної заяви
(ст. 62 ГПК). Коли вказані в позові дані не
дозволяють вирішити питання про підвідомчість,
суддя приймає позовну заяву, порушує
провадження і, залежно від обставин, які
виявились у судовому засіданні, або вирішує
справу по суті, або ухвалою припиняє провадження
по справі (ст. 80 ГПК). Ухвала про відмову
у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і
про припинення провадження у справі (ст. 80
ГПК) можуть бути оскаржені. Ухвала про
порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК)
не може бути оскарженою, але сторони мають
право клопотати в судовому засіданні
про розгляд питання про підвідомчі справи
господарському суду.
Підвідомчий господарським судам спір
може бути передано сторонами (за письмовою
угодою) на вирішення третейського суду
(арбітражу), крім спорів про визнання
недійсними актів, а також спорів, що виникають
при укладанні, зміні, розірванні та виконанні
господарських договорів, пов’язаних
із задоволенням державних потреб. Слід
мати на увазі, що справи про банкрутство
підвідомчі лише господарським судам
і не можуть розглядатися третейськими
судами. До того ж сторони не можуть передавати
на вирішення третейського суду спори,
які виникають у сфері державного управління
господарською (підприємницькою) діяльністю.
Зокрема, справи за заявами органів Антимонопольного
комітету не можуть розглядатися третейським
судом. Сторони можуть укласти угоду про
передачу спорів до третейського суду,
які виникнуть у майбутньому, а також можуть
звернутися до третейського суду з конкретної
справи — як до початку судового провадження,
так і в будь-якій стадії господарського
процесу, — але до прийняття рішення у
цій справі. В останньому випадку господарський
суд припиняє провадження у справі.
У широкому розумінні підвідомчість виступає
як передумова права на подання позову
в господарський суд.
Інститут підсудності розмежовує підвідомчі
господарським судам справи між відмінними
елементами господарської судової системи,
залежно від того, який критерій покладено
в основу такого розподілу: рівень господарського
суду в системі або місце розгляду справи
— підсудність поділяється на родову
і територіальну.
Родова підсудність розподіляє справи
між господарськими судами різного рівня.
Загальний принцип родової підсудності,
закріплений у ст. 13 ГПК, визначає, що місцеві
господарські суди розглядають у першій
інстанції усі справи, підвідомчі господарським
судам.
Територіальна підсудність дозволяє
розмежувати предметну компетенцію господарських
судів одного рівня залежно від розгляду
спору (ст. ст. 15, 16 ГПК) і може бути поділена
на кілька видів. Загальна територіальна
підсудність формує основне правило розмежування
компетенції однорівневих господарських
судів. Згідно з цим правилом справи розглядаються
місцевим господарським судом за місцезнаходженням:
— сторони, зобов’язаної за договором
здійснити на користь другої сторони певні
дії по спорах, що виникають при укладанні,
зміні та розірванні господарських договорів
і визнання договорів недійсними;
— відповідача по спорах, що виникають
при виконанні господарських договорів
та з інших підстав, а також справи про
визнання недійсними актів.
Позов до юридичної особи, який випливає
з діяльності її уповноваженого відособленого
підрозділу, подається з урахуванням правил
загальної територіальної підсудності
залежно від місцезнаходження відособленого
підрозділу.
Місцезнаходження визначається на момент
подання позову і вказується позивачем.
Місцезнаходження юридичної особи визначається
місцем її державної реєстрації (якщо
законом не передбачено інше), вказується
в уставних документах та визнається за
місцезнаходженням її головного виконавчого
органу.
Правила альтернативної підсудності
надають позивачеві право вибору господарського
суду, де буде розглянута справа. Справи
у спорах за участю кількох відповідачів
розглядаються господарським судом за
місцезнаходженням одного з відповідачів
за вибором позивача.
Спеціальні правила територіальної підсудності
встановлені господарським процесуальним
законодавством по справах про банкрутство,
які розглядаються господарським судом
за місцезнаходженням боржника.
Підсудність по зв’язку справ має місце
у випадку їх тісних зв’язків, наявність
яких дозволяє розглянути усі вимоги в
одному процесі, тобто незалежно від територіальної
приналежності спір підлягає розгляду
в тому господарському суді, в якому вирішується
інша справа, з якою пов’язаний спір. Зустрічний
позов подається за місцем подання первісного
позову (ст. 60 ГПК). Позовна заява третьої
особи, яка заявляє самостійні вимоги
на предмет спору, подається за місцем
розгляду справи, що виникла між попередніми
сторонами — позивачем і відповідачем
(ст. 26 ГПК).
Виключна підсудність — це встановлена
підсудність певної категорії справ точно
визначеному господарському суду, що виключає
можливість розгляду їх у будь-якому іншому
суді. Встановлення виключної підсудності
має на меті забезпечити найкращі умови
для правильного та оперативного вирішення
певних категорій справ, характер яких
викликає труднощі розгляду їх в іншому
місці.
Перелік справ, на які поширюються правила
виключної підсудності, у статті 16 ГПК
є вичерпним:
— справи у спорах, що виникають з договору
перевезення, в яких одним із відповідачів
є орган транспорту, розглядаються господарським
судом за місцезнаходженням цього органу;
— справи у спорах про право власності
на майно або витребування майна з чужого
незаконного володіння чи про усунення
перешкод у користуванні майном розглядаються
за місцезнаходженням майна;
— справи у спорах, у яких відповідачем
є вищий чи центральний орган виконавчої
влади, Національний банк України, Рахункова
палата, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим або Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, обласні, Київська та Севастопольська
міські ради або обласні, Київська та Севастопольська
міські державні адміністрації, а також
справи, матеріали яких містять державну
таємницю, розглядаються господарським
судом міста Києва.
Господарське процесуальне законодавство
передбачає так звану окрему підсудність.
Місце розгляду справи з господарського
спору, в якому однією зі сторін є апеляційний
господарський суд, господарський суд
Автономної Республіки Крим, господарський
суд області, міст Києва та Севастополя,
визначає Вищий господарський суд України.
Справа, яку прийняв господарський суд
до свого провадження, повинна бути розглянута
ним по суті. Коли через певні обставини
справа не може бути розглянута господарським
судом, до якого надійшли позовні матеріали
або в провадженні якого ця справа знаходиться,
господарське процесуальне законодавство
встановлює правила передачі матеріалів
справ з одного господарського суду до
іншого (ст. 17 ГПК).
Якщо справа не підсудна даному господарському
суду, матеріали справи надсилаються господарським
судом за встановленою підсудністю не
пізніше п’яти днів з дня надходження
позовної заяви або винесення ухвали про
передачу справи. Ухвалу про передачу
справи за підсудністю може бути оскаржено.
Справа, прийнята господарським судом
до свого провадження за додержанням правил
підсудності, повинна бути ним розглянута
по суті й у тому випадку, коли в процесі
розгляду вона стала підсудною іншому
господарському суду.
У випадку, коли після відводу суддів
неможливо розглянути справу в господарському
суді, до підсудності якого вона відноситься,
то Голова Вищого господарського суду
України або його заступник мають право
витребувати будь-яку справу, що є у провадженні
місцевого господарського суду, і передати
її на розгляд до іншого місцевого господарського
суду.
Однак передача матеріалів за встановленою
підсудністю не допускає можливості передачі
матеріалів за підвідомчістю, тобто передачу
матеріалів з господарського суду до загального
суду чи іншого органу. В таких випадках
господарський суд або відмовляє у прийнятті
позовної заяви (п. 1 ст. 62 ГПК), або припиняє
провадження у справі (п. 1 ст. 80 ГПК).
Актуальність даної
теми випливає з того, що до недавнього
часу для більшості суб’єктів господарювання
процеси банкрутства були мало відомі.
Лише в період реформування економіки
(після ліквідації планового розподілу
використання грошових ресурсів) відчутними
стали такі економічні явища як нерентабельність,
неплатоспроможність підприємств.
Характерними ознаками фінансової
кризи підприємства є скорочення попиту
на його продукцію, і, як наслідок, зниження
обсягів виробництва; зростання заборгованості
постачальникам, держбюджету та банкам;
затримки з виплатою заробітної плати
працівникам. Кількість таких підприємств
в економіці України неухильно зростає.
Причому тенденції банкрутства поширюються
не лише на окремих суб’єктів господарювання,
а й на цілі галузі економіки (наприклад,
сільське господарство, яке вже впродовж
багатьох років перебуває в глибокій фінансовій
кризі і де понад 85% господарюючих суб’єктів
закінчують свою діяльність щорічно із
збитками; в промисловості збитковим є
кожне друге підприємство).
Банкрутство як одна
з юридичних підстав ліквідації підприємств
регулюється Законом України "Про підприємства
в Україні" (статті 24 і 34). Порядок і умови
визнання суб'єктів підприємницької діяльності
банкрутами з метою задовольнити претензії
кредиторів регулює спеціальний Закон
України "Про банкрутство" від 14 травня
1992 p., що нині діє в редакції від 30 червня
1999 р. і називається "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом". Цей Закон встановлює
умови та порядок відновлення платоспроможності
суб'єкта підприємницької діяльності
- боржника або визнання його банкрутом
та застосування ліквідаційної процедури,
повного або часткового задоволення вимог
кредиторів.
Положення цього Закону застосовуються
також і до юридичних осіб, які діють у
формі споживчого товариства, благодійного
чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами
підприємницької діяльності).
Разом з тим, положення цього
Закону не застосовуються до юридичних
осіб - казенних підприємств, а також до
юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами
права комунальної власності, якщо щодо
них виключно на пленарному засіданні
відповідної ради органів місцевого самоврядування
прийнято рішення щодо цього.
Окремі відносини щодо провадження у справах
про банкрутство регулюються також Арбітражним
процесуальним кодексом України, про що
в Законі є спеціальні застереження. Особливості
провадження у справах про банкрутство
банків регулюються Законом України "Про
банки і банківську діяльність", а порядок
продажу майна банкрута регулюється також
з урахуванням вимог законів України "Про
приватизацію державного майна" та
"Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)".
Такими є основні нормативні акти про
банкрутство, поняття якого містить ст.
1 Закону України "Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом".
Банкрутство - це визнана арбітражним
судом неспроможність боржника відновити
свою платоспроможність та задовольнити
визнані судом вимоги кредиторів не інакше
як через застосування ліквідаційної
процедури.
У свою чергу, під неплатоспроможністю
Закон розуміє неспроможність суб'єкта
підприємницької діяльності виконати
після настання встановленого строку
їх сплати грошові зобов'язання перед
кредиторами, в тому числі по заробітній
платі, а також виконати зобов'язання щодо
сплати податків і зборів (обов'язкових
платежів) не інакше як через відновлення
платоспроможності. З наведеного визначення
випливає, що банкрутство має економічний
і правовий характер. .
З економічної точки зору
банкрутство є неспроможністю суб'єкта
продовжувати свою підприємницьку діяльність
внаслідок її економічної нерентабельності,
безприбутковості. Суб'єкт підприємництва
має стільки боргів перед кредиторами
і зобов'язань перед бюджетом, що коли
їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені
для цього строки, то майна суб'єкта - активів
у ліквідній формі - не вистачить для їх
задоволення.
Юридичний аспект банкрутства полягає
насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори,
тобто особи, що мають підтверджені документами
майнові вимоги до нього як до боржника.
Це майнові правовідносини банкрутства,
здійснення яких у встановленому законом
порядку може призвести до ліквідації
суб'єкта підприємництва.
Особливістю Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом" є те, що цей Закон регулює
дві великі групи суспільних відносин
- матеріальні (організаційно-правові
та частково процедурні), які пов'язані
з відновленням платоспроможності боржника,
та процесуальні, пов'язані з визнанням
боржника банкрутом.
Матеріальні відносини
складаються, як правило, при здійсненні
заходів щодо запобігання банкрутству
боржника (надання фінансової допомоги,
досудова санація). Окремі матеріальні
відносини виникають і функціонують також
при застосуванні судових процедур (розпорядження
майном боржника, вжиття заходів щодо
відновлення платоспроможності боржника,
передбачених планом санації, тощо).
Внаслідок порушення справи про банкрутство
виникає комплекс процесуальних правовідносин
щодо: порушення провадження у справі,
забезпечення грошових вимог кредиторів,
попереднього засідання арбітражного
суду, судової санації, визнання боржника
банкрутрм і відкриття ліквідаційної
процедури, мирової угоди, припинення
провадження у справі про банкрутство
тощо.
Суб'єктами банкрутства
(банкрутами) чинний Закон визнає не лише
юридичних осіб, як це було раніше, а й
фізичних осіб, зареєстрованих як суб'єкти
підприємницької діяльності. Причому,
як це випливає зі змісту окремих положень
ст. 1 Закону, суб'єктами банкрутства можуть
бути лише особи однієї категорії - суб'єкти
підприємництва, які називаються у Законі
боржниками або банкрутами.
Боржником відповідний суб'єкт вважається
на всіх стадіях провадження у справі
про банкрутство, банкрутом - після того,
як арбітражний суд прийме постанову про
визнання боржникабанкрутом.
Закон України
"Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом"
не поширюється на юридичних осіб, які
не займаються згідно з їх статутами (положеннями)
систематичною підприємницькою діяльністю,
та на фізичних осіб - непідприємців.
З іншого боку, у відносинах
банкрутства виступають кредитори. Це
можуть бути юридичні або фізичні особи,
які мають у встановленому порядку підтверджені
документами вимоги щодо грошових зобов'язань
до боржника, щодо виплати заборгованості
по заробітній платі працівникам боржника,
а також органи державної податкової служби
та інші державні органи, які здійснюють
контроль за правильністю та своєчасністю
справляння податків і зборів (обов'язкових
платежів). До інших державних органів
Закон, зокрема, відносить: органи місцевого
самоврядування або центральні органи
виконавчоГ влади (п. 2 ст. 42; п. 2 ст. 43); державні
органи з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків
Чорнобильської катастрофи, з питань охорони
навколишнього природного середовища
та ядерної безпеки, з питань геології
та використання надр (п. 2 ст. 43); державний
орган у справах нагляду за страховою
діяльністю (п. 1 ст. 45); державний орган
з питань регулювання ринку цінних паперів
На відміну від попередньої
редакції Закону України "Про банкрутство",
положення якого регулювали головним
чином процедуру визнання боржника банкрутом,
чинний з 1 січня 2000 р. Закон України "Про
відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом" містить
значну кількість норм, спрямованих на
запобігання банкрутству, що свідчить
про зміну орієнтирів держави стосовно
такого важливого ринкового інструменту,
яким є банкрутство.
Відповідно до п. 1 ст.
2 нового Закону державну політику щодо
запобігання банкрутству, а також забезпечення
умов реалізації процедур відновлення
платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом стосовно державних підприємств
та підприємств, у статутному фонді яких
частка державної власності перевищує
двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької
діяльності інших форм власності у випадках,
передбачених Законом, здійснює державний
орган з питань банкрутства, який діє на
підставі Положення, затвердженого у встановленому
порядку.
Указом Президента України "Про утворення
Агентства з питань запобігання банкрутству
підприємств та організацій" від 17 червня
1996 р. було утворено зазначене Агентство
(його назву в 1998 р. було змінено) та визначено
його основні завдання. Деякий час Агентство
з питань банкрутства діяло на підставі
Положення про нього, затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 22 серпня
1996 р.
Указом Президента України "Про зміни
у структурі центральних органів виконавчої
влади" від 15 грудня 1999 р. Агентство
з питань банкрутства як центральний орган
виконавчої влади ліквідується, а виконання
його функцій покладається на державну
госпрозрахункову установу (агентство),
яка підпорядковується Міністерству економіки
України. Відповідно до Положення про
Міністерство економіки України, затвердженого
Указом Президента України від 23 жовтня
2000 p., Міністерство економіки, зокрема:
а) здійснює повноваження державного органу
з питань банкрутства відповідно до Закону
України "Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом";
проводить державну політику щодо запобігання
банкрутству, а також забезпечення умов
реалізації процедур відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом
стосовно підприємств та інших суб'єктів
підприємницької діяльності у випадках,
передбачених Законом;
сприяє створенню організаційних, економічних,
інших умов, необхідних для реалізації
процедур відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом;
пропонує арбітражному суду кандидатури
арбітражних керуючих (розпорядників
майна, керуючих санацією, ліквідаторів)
для державних підприємств, щодо яких
порушено справу про банкрутство, та в
інших випадках, передбачених Законом;
організовує систему підготовки арбітражних
керуючих (розпорядників майна, керуючих
санацією, ліквідаторів);
здійснює ліцензування діяльності фізичних
осіб - суб'єктів підприємницької діяльності,
які здійснюють діяльність як арбітражні
керуючі (розпорядники майна, керуючі
санацією, ліквідатори);
забезпечує реалізацію процедури банкрутства
щодо відсутнього боржника;
здійснює ведення єдиної бази даних про
підприємства, щодо яких порушено провадження
у справі про банкрутство, встановлює
та затверджує форму подання арбітражним
керуючим інформації, необхідної для ведення
єдиної бази даних про підприємства, щодо
яких порушено провадження у справі про
банкрутство;
організовує у передбачених Законом випадках
проведення експертизи фінансового становища
підприємств при підготовці справи про
банкрутство до розгляду або під час її
розгляду арбітражним судом у разі призначення
судом експертизи та надання відповідного
доручення;
готує у передбачених Законом випадках
на запити суду, прокуратури або іншого
уповноваженого органу висновки про наявність
ознак приховуваного, фіктивного банкрутства
або доведення до банкрутства;
готує та подає на затвердження Кабінету
Міністрів України у встановленому порядку
типові документи щодо здійснення процедур
банкрутства, здійснює методологічне
забезпечення у цій сфері;
б) утворює державну госпрозрахункову
установу (агентство) з питань банкрутства;
затверджує положення про державну госпрозрахункову
установу (агентство) з питань банкрутства;
призначає на посаду та звільняє з посади
керівника державної госпрозрахункової
установи (агентства) з питань банкрутства,
укладає та розриває з ним контракт;
в) проводить за участю міністерств, інших
органів виконавчої влади аналіз фінансово-господарського
становища суб'єктів підприємницької
діяльності, що перебувають у державній
власності, з метою виявити серед них боржників
та запобігти їх банкрутству, розробляє
за участю органів виконавчої влади відповідні
заходи;
вносить пропозиції щодо проведення досудової
санації суб'єктів підприємницької діяльності,
які перебувають у державній власності,
погоджує у встановленому порядку умови
участі інвесторів і кредиторів у проведенні
досудової санації стосовно таких суб'єктів
підприємницької діяльності, в тому числі
з питань набуття права власності на майно
підприємства, розпорядження частиною
його продукції, оренди майна підприємства,
задоволення вимог кредиторів шляхом
переведення боргу (частини боргу) на інвестора;
забезпечує у встановленому порядку фінансування
заходів щодо проведення досудової санації,
погоджує умови досудової санації суб'єктів
підприємницької діяльності, які перебувають
у державній власності;
г) веде у встановленому порядку реєстр
суб'єктів підприємницької діяльності,
які мають грошові зобов'язання перед
кредиторами, у тому числі зобов'язання
перед бюджетами та державними цільовими
фондами;
проводить у встановленому порядку експертизу
проектів, програм оздоровлення фінансового
становища суб'єктів підприємницької
діяльності, включених до реєстру;
забезпечує разом з міністерствами, іншими
органами виконавчої влади додержання
інтересів держави під час проведення
суб'єктами підприємницької діяльності,
включеними до реєстру, розрахунків, які
здійснюються шляхом заліку заборгованості,
вимог, зобов'язань, у тому числі перед
бюджетами та державними цільовими фондами;
погоджує проведення викупу у суб'єктів
підприємницької діяльності, включених
до реєстру, боргових зобов'язань перед
бюджетами всіх рівнів;
д) формує та веде єдину базу даних про
боржників, визнаних у встановленому порядку
банкрутами;
е) бере участь у підготовці пропозицій
щодо продажу частини майна боржника -
державного підприємства у процедурі
санації,
майна державного підприємства - банкрута,
стосовно якого арбітражним судом винесено
ухвалу про ліквідацію;
є) розробляє разом з міністерствами, іншими
центральними органами виконавчої влади
пропозиції щодо створення нових робочих
місць, соціального захисту і перепідготовки
працівників, які вивільняються у зв'язку
із здійсненням заходів щодо відновлення
платоспроможності суб'єктів підприємницької
діяльності - боржників, із визнанням суб'єктів
підприємницької діяльності - боржників
банкрутами;
ж) формує навчально-методичну базу підготовки
фахівців з питань банкрутства, організовує
їх навчання, підвищення кваліфікації.
Наказом Міністерства економіки від 5
грудня 2000 р. № 266 затверджено Типове положення
про регіональне (обласне) управління
з питань банкрутства.
Регіональне (обласне) управління з питань
банкрутства відповідно до покладених
на нього завдань:
1) аналізує стан додержання законодавства
з питань банкрутства та інформує про
результати аналізу Мінекономіки;
2) здійснює контроль за діяльністю суб'єктів
підприємницької діяльності щодо додержання
ними умов і правил провадження діяльності
арбітражного керуючого (ліцензійних
умов);
3) забезпечує в регіонах реалізацію процедур
банкрутства щодо відсутнього боржника;
4) організовує у передбачених Законом
випадках проведення експертизи фінансового
становища державних підприємств при
підготовці справи про банкрутство до
розгляду або під час її розгляду арбітражним
судом у разі призначення судом експертизи
та надання відповідного доручення;
5) бере участь у проведенні аналізу фінансово-господарського
становища суб'єктів підприємницької
діяльності, що перебувають у державній
власності, з метою виявлення серед них
боржників та запобігання їх банкрутству;
6) вносить пропозиції щодо проведення
досудової санації суб'єктів підприємницької
діяльності, які перебувають у державній
власності;
7) пропонує арбітражному суду кандидатури
арбітражних керуючих для державних підприємств
та підприємств, у статутному фонді яких
частка державної власності перевищує
двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена
справа про банкрутство, та в інших випадках,
передбачених Законом;
8) надає консультаційну, інформаційну
та іншу допомогу підприємствам, установам,
організаціям та громадянам з питань банкрутства;
9) звітує перед Мінекономіки про свою
роботу;
10) забезпечує систематичне інформування
населення, місцеві органи виконавчої
влади про свою діяльність.
Обов'язок вживати своєчасні заходи щодо
запобігання банкрутству підприємства-боржника,
крім вже названого Агентства та його
регіональних (обласних) управлінь, Законом
покладено також на засновників (учасників)
боржника - юридичної особи, власника майна,
центральні органи виконавчої влади, органи
місцевого самоврядування у межах їх повноважень.
Законодавством передбачено два види
позасудових процедур, які можуть провадитися
з метою запобігання банкрутству: фінансова
допомога і відновлення платоспроможності
боржника (досу-дова санація).
Фінансова допомога боржнику в розмірі,
достатньому для погашення зобов'язань
боржника перед кредиторами, у тому числі
зобов'язань щодо сплати податків і зборів,
може бути надана власником майна державного
чи приватного підприємства, засновниками
(учасниками) боржника - юридичної особи,
кредиторами боржника, іншими особами.
Досудова санація - це система заходів
щодо відновлення платоспроможності боржника,
які може здійснювати власник майна (орган,
уповноважений управляти майном) боржника,
інвестор з метою запобігання банкрутству
боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських,
управлінських, інвестиційних, технічних,
фінансово-економічних, правових заходів
відповідно до законодавства до початку
порушення провадження у справі про банкрутство.
Досудова санація державних підприємств
провадиться за рахунок коштів державних
підприємств та інших джерел фінансування.
Обсяг коштів для проведення досудової
санації державних підприємств за рахунок
коштів Державного бюджету України щорічно
встановлюється законом про Державний
бюджет.
Санація боржника може застосовуватися
не тільки як досудо-ва, а й як судова процедура
(у разі порушення провадження у справі
про банкрутство).
Підставою
для застосування банкрутства до суб'єкта
підприємництва є економічний фактор,
визначений ст. 1 Закону України "Про
відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом", - неспроможність
суб'єкта підприємницької діяльності
виконати після настання встановленого
строку їх сплати грошові зобов'язання
перед кредиторами, у тому числі із заробітної
плати, а також виконати зобов'язання щодо
сплати податків і зборів не інакше як
через відновлення платоспроможності.
Суб'єкт, неспроможний виконати зазначені
грошові зобов'язання протягом трьох місяців
після настання встановленого строку
їх сплати, визнається Законом боржником.
Слід зазначити, що на відміну від чинного
Цивільного кодексу (ст. 212) Закон України
"Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом"
досить детально визначає поняття та склад
грошових зобов'язань, під якими розуміють
зобов'язання боржника заплатити кредиторові
певну грошову суму відповідно до цивільно-правового
договору та з інших підстав, передбачених
цивільним законодавством України. Склад
і розмір грошових зобов'язань, у тому
числі розмір заборгованості за передані
товари, виконані роботи й надані послуги,
сума кредитів з урахуванням процентів,
які зобов'язаний сплатити боржник, визначаються
на день подачі до арбітражного суду заяви
про порушення провадження у справі про
банкрутство, якщо інше не встановлено
зазначеним Законом. До складу грошових
зобов'язань боржника не зараховуються
неустойка (пеня, штраф), визначена на день
подання заяви до арбітражного суду, а
також зобов'язання, що виникли внаслідок
заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян,
зобов'язання з виплати авторської винагороди,
зобов'язання перед засновниками (учасниками)
боржника - юридичної особи, що виникають
з такої участі.
Фактичною підставою для порушення справи
про банкрутство може бути лише письмова
заява до арбітражного суду, яка називається
"заява про порушення справи про банкрутство"
(п. 1 ст. 7 Закону). З такою заявою до арбітражного
суду може звернутися будь-хто з кредиторів.
Кредитори мають право об'єднати свої
вимоги до боржника і звернутися до суду
з однією заявою, що підписується всіма
кредиторами, які об'єднали свої вимоги
(п.9 ст. 7).
Із заявою про
порушення справи про банкрутство до арбітражного
суду може звернутися боржник з власної
ініціативи. Боржник реалізує таке право
за наявності майна, достатнього для покриття
судових витрат, якщо інше не передбачено
Законом.
Разом з тим, боржник зобов'язаний звернутися
в місячний строк до арбітражного суду
із заявою про порушення справи про банкрутство
у разі виникнення таких обставин:
- задоволення вимог одного або кількох
кредиторів приведе До неможливості виконання
грошових зобов'язань боржника в повному
обсязі перед іншими кредиторами;
- орган боржника, уповноважений відповідно
до установчих документів або законодавства
прийняти рішення про ліквідацію боржника,
прийняв рішення про звернення до арбітражного
суду з заявою боржника про порушення
справи про банкрутство;
- при ліквідації боржника не у зв'язку
з процедурою банкрутства встановлено
неможливість боржника задовольнити вимоги
кредиторів у повному обсязі;
- в інших випадках, передбачених Законом
(п. 5 ст. 7). Справу про банкрутство порушує
арбітражний суд, якщо безспірні вимоги
кредитора (кредиторів) до боржника сукупно
складають не менше трьохсот мінімальних
розмірів заробітної плати, які не були
задоволені боржником протягом трьох
місяців після встановленого для їх погашення
строку, якщо інше не передбачено Законом
(п. З ст. 6).
Тут слід враховувати, що:
- по-перше, безспірні вимоги кредиторів
- це вимоги кредиторів, визнані боржником,
інші вимоги кредиторів, підтверджені
виконавчими документами чи розрахунковими
документами, за якими відповідно до законодавства
здійснюється списання коштів з рахунків
боржника;
- по-друге, з 1 липня 2000 р. мінімальний розмір
заробітної плати становить 118 грн. (отже
розмір безспірних вимог сукупно має бути
не менше 35 тис. 400 грн.).
Законом встановлено окремі особливості
щодо розмірів безспірних вимог і строку
їх непогашення. Наприклад, заява про порушення
справи про банкрутство відсутнього боржника
може бути подана кредитором незалежно
від розміру його вимог до боржника та
строку виконання зобов'язань (п. 1 ст. 52);
підставою для визнання банкрутом селянського
(фермерського) господарства є його неспроможність
задовольнити протягом шести місяців
після закінчення відповідного періоду
сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів
Висновки
З вищенаведеного можна зробити наступні
висновки:
Органи державної влади України, як одні
з основних позивачів у справах про банкрутство,
мають, реалізовуючи свої повноваження,
брати активну участь у запровадженні
державної політики запобігання банкрутству
шляхом забезпечення умов реалізації
процедур відновлення платоспроможності
боржників.
Небезпідставною є зацікавленість з боку
держави в максимальному збереженні платників
податків — бюджетних боржників, стан
яких визнається кризовим.
Незважаючи на те що антикризове управління
економікою спрямовано на подолання таких
явищ, як банкрутство, безпосередньо у
діяльності підприємства (на мікрорівні)
важливе значення має також регулювання
ситуації з неплатоспроможністю на державному
(макро) рівні шляхом запровадження сучасних
розвинених систем правового регулювання
неплатоспроможності.
Задача (Варіант 44)
Список використаної літератури.
1. Варгіч С. Банкрутство: деякі проблеми
законодавчого врегулювання повернення
державі боргів збанкрутілими підприємствами.
// Цінні папери України – №10 – 1999 р.
2. Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство
Украины. Формирование и перспективы развития
– К.: Наукова думка, 1996. – 62 с.
3. Тїтов М. І. Банкрутство: матеріально-правові
та процесуальні аспекти / За наук. ред.
В. М. Гайворонського. - Харків, 1997. – 192
с.
4. Щербина В. С. Господарське право України:
Навч. посібник. – 2-е вид., перероб. і доп.
– К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384 с.
5. Закон України "Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”
від 30.06.99 р. №784-XIV.