Контрольная работа по "Политологии"

Під час винесення рішень і вироків  суд не завжди був зв’язаний законом. Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми права. Крім геліеї, в Афінах було ще декілька судових колегій, які розглядали коло певних справ: ареопаг, чотирі колегії ефетів, колегія сорока. Військо Афін складалось з ополчення, в якому служили всі громадяни від 18 до 60 років.

Система афінської демократії в V –  ІV ст. до н.е. була добре продуманою і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад  будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності, підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів. Для свого часу афінська демократія мала найбільш передовий державний устрій, в умовах якого всі повноправні громадяни мали можливість управляти державою, а держава піклувалась про матеріальний добробут своїх громадян і створювала умови для розвитку культури. Але надмірні соціальні гарантії для бідних стали важким тягарем для держави і заможних осіб. Такі гарантії сприяли розквіту античної культури, але згубили античну економіку. 
Громадяни Афін, прирівнявши права громадянина до права кормління, не допускали в країну чужоземців, а тому ця держава, невелика за розміром і чисельністю населення, врешті-решт, у 338 році до н.е. була завойована військами Олександра Македонського. 

Найбільш розвинену правову  систему в Стародавній Греції мали Афіни. Найдавнішим джерелом права  в Афінах був звичай. У 621 р. до н.е. з’являється писане право у вигляді  Законів Драконта. Це було великою  перемогою народних мас. Тлумачення звичаєвого права за традицією належало аристократії і призводило до частого зловживання. Запис діячих норм права дозволив обмежити свавілля в тлумаченні юридичних правил. 
При цьому Драконт включив до законів ряд нових суттєвих положень, які відображали нову соціально-економічну ситуацію. Так, наприклад, скасовувалась кровна помста, вводились нові правила судочинства. Закони закріплювали права приватної власності, встановлюючи при цьому суворі пока-рання за посягання на приватну власність. Чітке виконання законів вважалось неодмінним елементом демократії.

У громадській присязі молодого афінянина говорилось: “І я буду слухатись владу…, і підкорятися  встановленим законам… і якщо хто-небудь буде скасовувати закони або не підкорятись  їм, я не допущу цього, але буду захищати їх один або разом з усіма”.

“Коли Драконта запитали, – пише Плутарх, – чому він за більшу частину  злочинів призначив смертну кару, він, як кажуть, відповідав, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для тяжких він не знайшов більшого.”

На початку VІ ст. до н.е. в Афінах Солоном була проведена велика законодавча  робота: Закони Драконта були скасовані  за винятком деяких постанов про вбивство. У V – ІV ст. до н.е. закони стають головним джерелом права.

Афінське право не знало чіткої різниці між речами, але правовий статус нерухомості мав свої особливості. Був відомий також поділ майна на видиме і невидиме. До першого належали: земля, раби, худоба, до другого – гроші, дорогоцінності. Серед речових прав відомі були володіння і власність.

2. Утворення  США та становлення системи  державних органів. Констітуція  США.

Історичним поштовхом до боротьби колоній за своє державне відокремлення від метрополії стала економічна і торгівельно-фінансова політика Англії в першій половині XVIII ст. Вона була спрямована на те, щоб стримати промисловий розвиток колоній, перетворити їх в сировинний придаток метрополії, усунути невигідну конкуренцію дешевих американських товарів.

Остаточний розрив колоній  з Англією був спровокований прийнятим в травні 1773 р. “чайним законом”; який надав Ост-Індській компанії привілегію на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Це зачіпало інтереси колоністських торгівців і багаточисельних контрабандистів. Боротьба проти ввозу чаю вилилась в знамените Бостонське чаювання (грудень 1773р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію “репресивних актів” (березень 1774р.), згідно з яким порт оголошувався закритим, Масачусетс позбавлявся колоніальної хартії.

По ініціативі найбільш політично-активних штатів – Масачусетса  і Віргінії – був оголошений розрив торгівельних відносин з Англією, а  потім, для організації спільної боротьби, були скликані представники на загальний конгрес колоній.

Перший Континентальний  конгрес в Філадельфії (5 вересня  – 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників  від 12 колоній, крім Джорджії. Конгрес  засудив англійську політику і висунув  ідею про державне самовизначення, але поки ще тільки на основі прав “англійських громадян”. Не розриваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їх статусу і прав.

Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний  конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центрального уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі соціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерговим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашингтоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і наступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продуктами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова політика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі. 
Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами — штатами. 

У червні 1776 року представник  Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об'єднані колонії, — було сказано  в ній, — по праву повинні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Великобританією повинні бути і є повністю знищеними». Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. За дорученням комісії текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.

Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.

Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку війну проти самої природи людства». І все-таки проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками. 

Після проголошення незалежності колонії продовжували вести тяжку і напружену боротьбу проти Англії. В армії Вашингтона відчувалося нестача продовольства, зброї.

Другий етап революції  ознаменувався і тим, що в цей  час було зроблено перший крок до об'єднання  колоній.

Декларація незалежності проголосила виникнення суверенних Сполучених Штатів Америки. Але це проголошення слід було підкріпити реальним утворенням і оформленням єдиної союзної держави. 
Існувала пекуча потреба — економічна і воєнна — об'єднати штати, заснувати центральні органи влади. Але процес утворення союзної держави розвивався повільно і несміливо. Штати намагалися зберегти щойно здобуту незалежність, при обговоренні компетенції і функцій союзних органів бажали максимально обмежити їх права. Виявилися розбіжності і недовір'я між південними і північними штатами. Через те процес розробки конституції затягнувся, а саме об'єднання набрало своєрідної форми у вигляді конфедерації.

Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту  Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції  об'єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою «Статті конфедерації і вічної унії», за яким колонії мали утворити «постійний союз дружби» з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися «Об'єднані колонії Північної Америки».

Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після багаторазового обговорення його ухвалили у листопаді 1777 року і передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої конституції Сполу-чених Штатів Америки під назвою «Статті конфедерації і вічного союзу». 
Було створено союз тринадцяти штатів у формі конфедерації. Штати вступали «в міцний дружній союз... для спільного захисту, для забезпечення своїх вольностей, для взаємної і загальної користі, беручи на себе обов'язок допомагати один одному проти всякого насильства або проти всяких нападів» (ст. III). За цією конституцією, «кожний штат зберігав свій суверенітет, свободу і незалежність, так само, як і всю владу, всю юрисдикцію і права, не передані цією конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на конгрес».

Верховним органом влади  в конфедерації вважався однопалатний конгрес, члени якого — по два — сім делегатів від кожного штату — обиралися законодавчими органами штатів. Кожний штат, незважаючи на кількість делегатів, мав у конгресі один голос. Цим забезпечувався принцип рівності між членами конфедерації.

До виняткових прав конгресу належали оголошення війни і дозвіл на морське каперство, укладення міжнародних договорів, призначення і прийом послів. Крім того, конгрес установлював правила карбування монет, регулював поштовий зв'язок, створював сухопутні й морські військові сили та ін. Він виступав також найвищою апеляційною інстанцією у спорах між штатами. Найважливіші питання вирішувалися конгресом при згоді дев'яти штатів з тринадцяти (ст. IX).

Для ведення справ  союзу в міжсесійний період конгрес  обирав комітет штатів на чолі з головою (по одному представнику від кожного штату). Компетенція комітету була не такою широкою. Він не мав; права вирішувати справи, для яких у конгресі була потрібна кваліфікована більшість – 3/4 голосів (дев'ять штатів).

Таким чином, повноваження конгресу були обмеженими. Створене статтями конфедерації об'єднання виявилося дуже слабким: конфедерація не мала союзної грошової системи, не було єдиного громадянства, не було створено сильного і постійного центрального виконавчого органу влади та ін. 

Але саме таке об'єднання  у вигляді конфедерації з незалежністю складових частин — штатів — і слабкими, обмеженими у своїх можливостях центральними органами і прагнули утворити штати; які, між іншим, встановили складний порядок перегляду цієї конституції. Зміни в статті конфедерації можна було внести лише з дозволу конгресу і після схвалення законодавчими зборами кожного штату. «Союз повинен бути вічним», — підкреслювалося в статті XIII.

Безсилість конфедерації визнавалася як всередині, так і зовні США. Дж. Вашингтон образно називав конфедерацію «мотузкою з піску». Французький уряд погодився, наприклад, видати позику не конгресу конфедерації, який прохав про це, а особисто Дж. Вашингтону.

Вже на другому етапі  погострювалися суперечності між учасниками війни за незалежність. Буржуазія і плантатори намагались обмежити боротьбу лише завоюванням незалежності, а народні маси вимагали поглиблення соціально-економічних перетворень. Особливо різкими ці суперечності стали після 1783 року, коли був підписаний мир з Англією, яка визнала нову незалежну державу — Сполучені Штати Америки. 
Революція вступає в третій і останній етап свого розвитку, який тривав з 1783 року до 1787 року.

Успішне завершення війни  за незалежність не поліпшило становища  народних мас. Викликана війною економічна криза тяжко позначилася на широких масах трудящих.

У 1786 році Віргінія виступила  з ініціативою скликання з'їзду 
делегатів штатів для вирішення низки невідкладних справ щодо торгівлі і мореплавання між штатами. Після цього конгрес конфедерації в лютому 1787 року звернувся до всіх штатів з пропозицією скликати у Філадельфії конвент для перегляду статей конфедерації, щоб пристосувати союзну конституцію до нових потреб. У травні 1787 року у Філадельфії зібрався конвент з 55 депутатів від одинадцяти штатів (два штати не брали участі). Склад конвенту був реакційним. Цензове виборче право в штатах призвело до того, що у виборах делегатів Конвенту брало участь лише чотири відсотки населення. Як бачимо, принцип Декларації незалежності про народний суверенітет при формуванні конвенту було відкинуто.

Спочатку йшлося про  те, що конвент повинен внести лише поправки до Статей конфедерації. Однак  він одразу пішов далі цього обмеження. Налякані широкою хвилею повстань, делегати конвенту таємно від народу, при зачинених дверях взялися за розробку нової конституції. 
У процесі роботи над конституцією у делегатів виникли розбіжності відносно майбутнього устрою держави. Тому спеціальний комітет одинадцяти розробив компромісний проект. Але основна ідея, що об'єднувала представників півніних і південних штатів, полягала в утворенні сильної централізованої влади, охороні приватної власності, максимальному усуненні трудящих мас від управління державою. Всі вони хотіли сильного уряду, відокремлення влади від народу, встановлення такого порядку, за яким, як висловився один з делегатів, «народ матиме якнайменше відношення до уряду».