Консерватизм

   Консерватизм 

 

Якщо з ліберальною  доктриною щодо народження та визначення

ідеологічного батьківства все більш-менш зрозуміло, то з консерватизмом

ситуація не така вже й однозначна. 

Беручи до уваги  формально-фактологічні критерії, можна  стверджувати, що

історія консерватизму  починається з часів Великої  Французької революції

кінця XVIII ст., яка  кинула виклик традиційним формам

суспільно-політичного  устрою у вигляді панування аристократії. 

Прихильники цієї версії походження консерватизму вважають, що ця

політична доктрина розпочала свою переможну ходу у  політичному світі

після опублікування  праці британського мислителя Е. Берка "Роздуми про

Французьку революцію" (1790) і праць французьких мислителів Ж. де Местра

і Л. де Бо-нальда. Термін "консерватизм" почали активно  використовувати

після заснування 1815 р. Ф. Шатобріаном журналу "Консерватор". 

Але так само як не можна розпочинати відлік історії політології лише з

появи цього  терміна як такого, не зовсім пра- 

вильно чинити аналогічно і з доктриною консерватизму, оскільки насправді

ключові проблеми консервативної теорії європейські  мислителі й політики

досліджували понад чотири століття (хоча й не називали себе

консерваторами). 

Про які ж  проблеми насамперед йдеться? Передусім  про виправдання

абсолютизму та пристосування його до нових суспільно-політичних умов.

Згодом з'явились  інші провідні проблеми, що опинилися  в центрі уваги

консерватизму, але спочатку ця політична течія  саме й виправдовувала

абсолютизм. 

Серед мислителів і політичних діячів, які розробляли цю проблематику,

насамперед варто  згадати Ж. Бодена, А. Рішелье, Дж. Мазаріні, С фон

Пуфендорфа, Р. Філмера. 

Розвиток політичної теорії буржуазії взагалі, і консерватизму  зокрема,

тісно пов'язаний з ім'ям вже згадуваного нами автора фундаментальної

праці "Шість  книг про державу", професора права  університету Тулузи

(Франція) Шана  Бодена (1530-1596), який розглядав державу як сукупність

родин. Але на відміну від родини держава не має суверенітету, який

передбачає вільну від підпорядкування законам  владу над громадянами та

підданими. Джерелом суверенітету він вважав як "божественні", так і

"людські"  закони. 

Ж. Боден відкидав лише божественне походження влади та обстоював ідею

монархії, обмеженої  законами, визнавав право народу на вбивство тирана. 

Крім того, Ж. Боден у праці "Метод легкого  вивчення історії" (1566)

започаткував  становлення географічного напряму  в соціології, розглядаючи

географічне середовище як чинник суспільного життя. Він  вважав, що

клімат, рельєф, родючість земель тощо зумовлюють особливості  суспільної

побудови, психічні та інтелектуальні риси населення. 

Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демократія.

Водночас він  допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський

абсолютизм співіснує  зі становим представництвом у вигляді  Генеральних

Штатів. 

Теоретиком і  водночас практиком абсолютизму  був і Арман Жан дю Плессі

Рішелье (1585-1642), який зробив блискучу кар'єру, розпочавши її у 21

рік єпископом  і закінчивши кардиналом, герцогом і керівником

Королівської  ради — першим міністром і фактично правителем Франції,

визначаючи її політику упродовж 18 років без перерви. 

По суті, його можна назвати державником, який дбав про зміцнення

державних інститутів. Зокрема, він вважав податки головним двигуном

держави, оскільки остання тримається на бюджеті, який не повинен бути

надмірним тягарем  для виробників і бідних станів. Міць держави має

спиратися на регулярну  армію, в якій чини слід надавати лише залежно від

доблесті та відданості державі. Кардинал Рішельє  значно підірвав

військові можливості представників регіональної знаті, зруйнувавши

укріплення в  їхніх замках, які відтоді стали  не фортецями, а чудовими

архітектурними  пам'ятками середньовічної Франції. 

Його наступник  — кардинал католицької церкви Джуліо Раймондо Мазаріні

(1602-1661), рекомендований  свого часу Рішельє королю  Людовіку XIII,

продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції

на могутню  абсолютну монархію. Для вирішення  цих завдань він змінив

податкову політику, спираючись на провінційне чиновництво  і в такий

спосіб нейтралізуючи  феодальну знать та провінційні  парламенти. 

Концепція абсолютизму  Дж. Мазаріні полягала в політиці підтримки церкви,

за що остання  мала захищати королівський абсолютизм. Обмеження

політичних свобод, на його думку, мало компенсуватися послабленням

податкового тиску  на громадян. А дворяни мають служити  королю, але не

допускати його до влади. Судова ж влада не повинна виходити за "межі

своїх обов'язків". 

Р. Філмер (праця "Патріархат, або Природна влада  королів", 1680) виводив

джерела монаршої влади з патріархальної, яка стала  абсолютною від Бога.

Відтак прагнення  підданих до свободи є гріхом. А на думку С. фон

Пуфендорфа, державу  створено як з ініціативи Бога, так  і за згодою

людей. Його ідеал  — абсолютна монархія, яка допускає запровадження

станових зборів представників — Ради для вирішення  важливих питань.

Піддані в такому разі мають коритися монархові, а кріпацтво вважається

добровільною  угодою. 

Повалення монархії у Франції мало всесвітнє значення для перемоги

капіталізму й  зростання популярності демократичного лібералізму. Це

спонукало частину  мислителів-консерваторів звернутися до проблеми

адаптації монархії до капіталізму, захисту монархізму як політичного

устрою. 

Едмунд Берн (1729-1797), член англійського парламенту й один із

керівників британської  партії консерваторів, вважав революції  злочином,

виступав за еволюційні реформи монархії та пристосування її до нових

умов. Зокрема, він  був прихильником меншого втручання  держави в

економічну сферу, її опікування соціальними проблемами, питаннями

виховання в  родині, формування здорового індивідуалізму (поступка

лібералізму! —  В. Б.). Провідне місце в його концепції відводилося

питанням захисту  власності, свобод, незалежності, децентралізації

держави. 

Ідеолог ультрароялістів (традиціоналістів) Луї Габріель Амб-руаз віконт

де Боналъд (1754-1840) у своєму головному творі "Теорія політичної і

релігійної влади" (1796) різко виступив проти революції. На його думку,

людські, суспільні  закони випливають із природи людини як божого

створіння, причому  абсолютна монархія є найдосконалішою  формою

державного утворення  та організації, яка не потребує законів і т. ін.

Ідеал для Луї  Бональда — середньовічна монархія. Він заперечував усе:

конституції, літературу, техніку, банки, вважаючи їх вигадками  сатани,

виступав проти  суспільного договору, поділу влади, законодавства як

таких. 

На схожих позиціях стояв і Джозеф де Местр, який вбачав причини

демократичних революцій не лише в атеїзмі, а  й у недосконалій природі

людини взагалі. Саме тому, на його думку, й потрібна жорстка релігія та

абсолютна монархія. 

Одночасно з  ними Талейран з метою захисту  інтересів Бурбонів увів

поняття легітимізму: "жодною територією на можна розпоряджатися, поки

законний правитель  від неї добровільно не відмовиться". 

Як окремі соціальні  інститути розглядав громадянське суспільство і

державу Георг  Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Він вважав, що

громадянське  суспільство разом з родиною  становить базис і спосіб

існування держави, залежить від держави й певною мірою поглинається

останньою. 

На його думку, у державі втілено загальну волю громадян, а в

громадянському  суспільстві — специфічні, приватні інтереси 

окремих індивідів. До державної сфери Г. Гегель зарахував  урядову владу,

адміністрацію, а до сфери громадянського суспільства  — поліцейську й

судову гілки  влади. 

Крім того, громадянське суспільство він розглядав як опосередковану

через працю  систему потреб, що базується на пануванні приватної

власності та загальній  формальній (тобто законодавчо оформленій)

рівності громадян. 

Замолоду Г. Гегель додержувався доволі демократичних  поглядів, проте

згодом його ідеалом стала конституційна монархія з двопалатним

парламентом і  поділом влади на законодавчу  та виконавчу. Окрім того,

захищаючи пангерманську  месіанську ідею, він по суті виправдовував  війни

як засіб оновлення, оздоровлення нації. 

На ще більш  крайніх позиціях перебував Артур  Шопенгауер (1788-1860).

Відкидаючи ідею прогресу, він вважав народ натовпом і виступав на захист

необмеженої абсолютної монархії. На його думку, держава необхідна  для

противаги егоїзмові  та вродженій несправедливості людського  роду, який

потребує існування  привілейованого класу вождів (аристократії). Цей

філософ виокремлював три види аристократії: за народженням і чином,

грошову і розумову. Остання, на його думку, є найвищою. 

Третю тезу пізніше  підтримав Фрідріх Вільгельм  Ніцше (1844-1900), який

вважав, що від  народної демократії можуть врятувати "люди нової віри",

себто аристократія. Погляди Ф. Ніцше — це бунт проти приходу мас у

політику, панування  посередностей, "зрівнялівки", духовного  зубожіння. 

Отже, на думку  консерваторів, на суспільство слід дивитись як на

органічну й  цілісну систему, що не повинна змінюватися  революційним