Етапи становлення та сучасний стан багатопартійності в Україні

3

Вступ

     Перш, ніж говорити про становлення  багатопартійності в Україні, про  етапи розвитку української багатопартійності  доцільно  було б розібратись  що собою являє багатопартійна система, які її особливості та функції.    Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів. Її різновидами Дж. Сарторі вважає системи поміркованого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.          В Україні держава де-факто знаходиться в управлінні крупних політико-економічних груп, що одночасно є головними інвесторами політичних проектів. Не дивлячись на минулі зміни в політичній системі та на явну багатопартійність, українські політичні партії являють собою, скоріш, найманий елемент політичного менеджменту політ інвесторів і не в змозі позиціонуватись як самостійна сила. Не маючи сформованого національного бюрократичного класу, капітал формує засобом партійного менеджменту новий державний стан. Конкуренція капіталу, що бореться за державу як інструмент для захисту своїх інтересів, приводить до постійних політичних та кадрових потрясінь всієї державної машини. Скоріш за все, цей процес завершиться лише тоді, коли в результаті економічних реформ українська політична олігополія трансформується в класичну модель «держава – капітал – громадянське суспільство».   Приклад нашої держави із сумнівом може слугувати зразком для інших держав. Але позитив в тому, що через багатопартійність капітал зберіг конкурентність політики, створив сепаратор для пошуку кадрів та продуктивних політичних ініціатив, зробив не можливим чиюсь монополію на політико-ідеологічних та державний ресурс. фактично неможливо встановити єдиноособну диктатуру – олігополія та багатопартійність стримують цей ризик.  

     4

Розділ 1. Етапи становлення багатопартійності  в Україні

    Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії підтримують зв´язок уряду з народом. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.        Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації ( Руська українська радикальна партія, пізніше з неї виділились Українська соціал-демократична партія та Українська національно-демократично партія). Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови».           Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:

    Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

    На  цьому етапі виникли політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. Розпочався він зі створення в березні 1988 p. Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебудові. А в січні 1989 p. відбувся перший з´їзд Українського християнсько-демократичного фронту, через рік - установча конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо пізніше - Українського товариства “Меморіал”. Політичне життя активізувалося після опублікування 16 лю-

5

того 1989 р. у газеті “Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві

відбувся установчий з´їзд НРУ як політизованого громадського об´єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

      Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. - до подій 19 - 24 серпня 1991р.)            Протягом першого багатопартійного десятиліття заявили про себе такі партії, очолювані колишніми членами УГС: Українська християнсько-демократична партія (Петро та Василь Січки), організація українських націоналістів-державників (І. Кандиба), Українська консервативно-республіканська партія (С. Хмара),  республіканська християнська партія (М. Горбаль, Михайло та Богдан Горині, В. Овсієнко), Державна самостійність України (Р. Коваль), Українська національна асамблея (Д. Корчинський) тощо.     Започаткував його установчий з´їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 p. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), Український християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка - в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий з´їзд Об´єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП) та Українська народно-демократична партія (УНДП).

    1 липня 1990 р. в Києві відбулася  перша сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували партії та об´єднання національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про громадянство

6

УHP 1918 p. і скликання національного конгресу, виступила за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та Національної поліції.

    Восени 1990 p. політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України. У грудні 1990 p. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КПУ, створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з´їзд Демократичної партії України (ДПУ).

    3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 p.).

    Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 p. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 p. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991 p. відбувся установчий з´їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні - установчий з´їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну Асамблею (УНА).             У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об´єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Що ж стосується конкретніше проблеми класифікації політичних партій України виділимо наступне:  лідер Української республіканської партії М. Горинь у 1993 р. окреслив позиції політичних сил в Україні так: 1)  крайні ліві – на чолі з Соціалістичною партією України і близькою їй Марксистською партією,  Комуністичною робітничою партією,  Партією

7

комуністів, Союзом комуністів, об'єднанням «Трудяща Україна»; 2) лівий центр – Соціал-ліберальний блок «Нова Україна»; 3) правий центр – Українська республіканська партія, Конгрес національно-демократичних сил; 4) центр – Рух-партія; 5) крайні праві - Українська національна асамблея,  Українськийнаціональний союз,  Соціальна народна партія України,  Українськаконсервативна республіканська партія,  націоналістичне крило Руху активно виникали нові партії в 1993-1994 pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ).           Багатопартійність в Україні стала фактом. «Громадяни України мають право на свободу об´єднання у політичні партії…» – так записано у ст. 36 Конституції України. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 p. їх уже налічувалося 110, а на початок виборів 2002 р. - 132.      Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об´єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв´язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 p.      Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням - ліві, центристські, праві.

8

Розділ 2. Сучасний стан багатопартійності в Україні

     За  роки незалежності України в її політичному  житті сформувалася і досить міцно закріпилася багатопартійність. Збільшення кількості політичних партій є загальною тенденцією українського політикуму часів незалежності. Якщо на початок 1993 року в Україні існувало 10-12  партій,  то на початок 1998-го їх налічувалося вже 52,  на початок 2001-го – 109, на початок 2003-го -125. На сьогоднішній день кількість політичних партій продовжує зростати, якщо у 2010 р. було зареєстровано 174 партії, то у 2011 р. їх уже 188. Але за час, що пройшов з дня проголошення незалежності України, майже ні одній політичній партії не вдалося стати мощною, ідеологічною силою, яка протягом певного часу користувалась більш-менш суттєвим впливом на соціально-політичні процеси у державі.          На сьогодні    складається парадоксальна ситуація, коли зареєстрованих партій в Україні налічується більше сотні,  але жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі.  Головними чинниками цього явища можна вважати:             - наявність старої соціальної структури,  яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду,  а нові соціальні страти ще остаточно не викристалізувалися;               - зневіру більшості громадян у демократичних інститутах внаслідок різкого зниження рівня життя і зубожіння значної частини населення; - відсутність в українському суспільстві усталених демократичних традицій.   Українська багатопартійність є скоріше кількісною,  ніж якісною.  Так склалося,  що політичні партії виникли раніше,  ніж соціальні групи,  інтереси яких вони мають захищати. Тому соціальна база більшості партій залишається на сьогодні невизначеною.           Залишається актуальною проблема ідентифікації новостворених партій.  Доволі складно сказати щось,  наприклад,  про партію «Народна влада»,  Пар-

9

тію  «Народний вибір», політичну партію  «Всеукраїнський патріотичний союз»  тощо.  Щоправда,  процес набуття ідеологічної ідентичності – завдання не з легких і потребує часу.  Ідеологічні запозичення з європейських політичних партій, які відобразилися в назвах деяких українських, мало чого варті.  Зміст політико-ідеологічних доктрин,  а тим паче їх відмінності навряд чи відомі широкій громадськості,  більш того – вони не завжди усвідомлюються рядовими партійцями. З огляду на це, сьогодні доцільніше вести мову про певні загальні ідеологічні орієнтації у партійно-політичному просторі України.  Іншою проблемою є неадекватна  «представленість»  ідеологій на різних операціональних рівнях. Вважається, що ідеологія функціонує у вигляді політико-філософських теорій, практичних програм (зокрема,  партійних)  і уявлень,  абсорбованих масовою свідомістю. Кожний з цих рівнів відіграє свою роль у формуванні,  поширенні й трансформації ідеології.  У певному розумінні ідеологія існує саме як спосіб комунікації між інтелектуальними й політичними елітами,  а також між представниками цих еліт і носіями відповідних інтересів у суспільстві.  Традиції політичної філософії в Україні виявилися надовго перерваними.     Незважаючі на певні труднощі ідентифікації,  аналіз створення партій таформування їх ідеологічних засад дає підстави говорити,  що в Україні представлено весь спектр політичних партій:         - комуністична та соціалістична ідеології( Комуністична партія України , Комуністична партія робітників і селян, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України);         - соціал-демократія  (Соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України  (об’єднана),  Українська соціал-демократична партія та ін.);              - лібералізм  (Ліберальна партія України, Християнсько-ліберальна партія України та ін.);  - націонал-демократія  (Народний рух України, Українська рес-

10

публіканська партія “Собор”,  Партія національно-економічного розвитку України та ін.);              - народна демократія (Народно-демократична партія,  Партія  “За права людини”,  Партія “Народний вибір”,  Республіканська партія України та ін.). У ставленні населення до розвитку політичних партій та партійної системи загалом значно переважає негатив.  Серед ключових негативних тенденцій є зниження оцінок щодо сприйняття політичних партій як інституту, який виражає інтереси широких верств населення. Починаючи з 90–х років українським партіям поки що не вдалося стати ефективними і визначальними суб’єктами суспільно-політичного розвитку. Основними об’єктивними чинниками,  що галь-мували розвиток досконалої партійної системи, були,  зокрема,  президентсько-парламентська форма правління до 2004 р., відсутність досвіду багатопартійності, розмитість ідеологічних принципів провідних політичних сил, недосконалість виборчої системи. Стабільно низький рівень довіри населення до політичних партій і багатопартійності загалом обумовлений й впливом самих громадян на процес удосконалення партійної системи,  зокрема пасивністю позицій громадян щодо участі у суспільно-політичному житті. Невміння висловлювати  (артикулювати)  власні інтереси свідчить про збереження переваги патерналістських настроїв серед населення,  що у свою чергу тісно пов’язане з низьким рівнем розвитку демократичної політичної культури в українському суспільстві.

11

Висновки:

     Процес формування багатопартійної системи в Україні і надалі буде тривати. Продеклароване зростання чисельності політичних партій відбувається значно швидшими темпами, ніж їх авторитет, фактичний вплив на стан справ та роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації всіх політичних сил навколо української національної ідеї та укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент політичної системи України. Можна зробити ще такі висновки:     - реформа політичної системи в Україні необхідна, адже нинішня її модель не відповідає демократичним принципам управління суспільством;   - провідну роль в управлінських структурах повинні посісти справді впливові політичні партії, які досягли владних повноважень шляхом чесного демократичного обрання, а це можливо лише за наявності партійної системи;  - реформування політичної системи треба починати з розробки й утвердження виборчого закону, який забезпечив би становлення партійної системи;  - навряд чи корисна нав’язана суспільству дискусія щодо обрання парламенту і Президента в один рік. Припинення її дозволить оминути штучно надумані   зміни у деяких  статтях Конституції  й сконцентрувати   увагу   на    коригуванні   статей,  що   визначають повноваження владних державних структур. Зрозуміло, подібне реформування не можна здійснити гусарською атакою. Це може відбутися після двох, а то й трьох каденцій парламенту, який формуватиметься на основі визначеної дійсно демократичної партійної системи – головної складової нової політичної системи України.