Формування основ ринкового господарства в Україні (90-ті роки ХХст.)

     Формування  основ ринкового  господарства в Україні (90-ті роки ХХ ст.) 

1. Стан економіки  України на момент проголошення незалежності.
2. Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки та спроби його обґрунтування в економічній літературі.

1. Стан  економіки України  на момент проголошення незалежності

     Розпад  СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (і  політично, і економічно) держави  — України було проголошення «Декларації  про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акту проголошення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком іншої політичної й соціально-економічної ситуації. Власне, за роки існування союзного народногосподарського комплексу було практично вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні проблеми якого (технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність, ускладненість умов видобутку вугілля, соціальні проблеми) виявилися проблемами винятково України. Отже, українська економіка впродовж багатьох років виконувала функції сировинного придатку, продукція, що тут вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала третини загального виробництва  в  республіці.  Союзний  уряд,  особливо  у   1970—1980-х роках постійно обмежував капітальні вкладення, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, відбувалося невпинне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що стало дуже гострою проблемою української економіки, особливо за умов розбудови незалежної держави. Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в українській економіці, призвели до катастрофічних наслідків в екології, до втрат природних і людських ресурсів. Отже, економіка країни потребувала глибокої й докорінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спрямованих на заміну існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного функціонування. 

2. Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки  та спроби його обґрунтування  в економічній  літературі

     Проблема  трансформації директивної економіки  на ринкову викликала доволі активну  полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові дослідження відомих українських учених, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина, С. Єрохіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін. Найважливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обґрунтувати шляхи переходу від централізованого планово-директивного господарства до ринкової економіки. Погляди вітчизняних учених формувалися під впливом альтернативних концептуальних теорій, що існували у світовій економічній науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.

     Перший  напрям виник під впливом ліберальної (монетаристської, або ортоліберальної) концепції. Другий напрям у підґрунті мас кейнсіанську методологію з її теорією державного регулювання економіки. Ще у 1990—1991 роках Верховною Радою було затверджено Концепцію переходу України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася етапність переходу, підготовка законодавчого поля, для чого було прийнято цілу низку законів, а саме: «Про власність», «Про бюджетну систему», «Про підприємництво», «Про банки і банківську діяльність» тощо, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації української економіки.

     Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо  перехідний, мав забезпечити формування засад ринкової інфраструктури через роздержавлення власності, створення суб'єктів ринку, формування національної грошової системи, перехід до вільного ціноутворення, свободу підприємництва тощо. На практиці цей етап реалізовано не було, і Україна вже від початку 1992 р. ступила на шлях безпосередніх ринкових перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоретичної та практичної бази.

     На  практиці від початку 1992 р. був запроваджений  в обіг купон-карбованець як розрахунковий  знак і попередник повноцінної національної валюти— гривні.

     У березні 1992 р. Верховна Рада України  ухвалила «Основи національної економічної  політики України», що було наступним  кроком на шляху розбудови національної економіки. «Основи» передбачали низку  заходів, зокрема роздержавлення, приватизацію, структурну перебудову й модернізацію промисловості, відмову від деяких принципових положень, прийнятих під час створення СНД (Україна залишається у складі СНД, але остаточно виходить з рублевого простору, що стало можливим завдяки запровадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків із країнами Співдружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні рийки тощо. Певного мірою прийняття цієї програми було умовою вступу України до Міжнародного валютного фонду (МВФ) у квітні 1992 р.

     Власне, вступ до МВФ та певні кроки, зумовлені  його вимогами, більшість українських економістів розглядають як винятково негативний фактор для економіки України, стверджуючи, що «економічна політика, що її проводили в Україні, привела країну до глибокої економічної кризи. Власне, реформи хоча й проголошувалися, але на ділі не проводилися. Аналізуючи цю ситуацію, академік І. Лукінов зауважував, що «таке бездумне трансформування, яке несе у собі елементи необґрунтованого романтизму або авантюризму, є антинародним і вступає у суперечність із прогресивним напрямом економічного зростання та розвитку. Саме через відсутність всебічно обґрунтованої комплексної програми ринкових реформ та механізму їх послідовного практичного втілення Україна потрапила в особливо складне економічне становище» [9, с. 6]. Своєю чергою, А. Гальчинський назвав ці процеси «імітацією реформ». Економіка України переживала глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили панівні в цей період в економічній сфері тенденції. Передусім це катастрофічне падіння основних економічних показників. Падіння виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні надходження від промисловості, тоді як видатки бюджету невпинно зростали. Надзвичайно знизився життєвий рівень населення. Боротися з інфляцією уряд намагався звичними директивними методами: було запроваджено фіксований курс купоно-карбованця відносно долара, але цей крок лише інтенсифікував поширення «тіньової економіки», збільшив втрати вітчизняних експортерів, а також посилив відплив капіталів за межі України, що знекровлювало економіку країни. До того ж посилюється бартеризація зовнішньої торгівлі, причому бартер був надзвичайно невигідним для української економіки: як правило, експорт відбувався за заниженими цінами, а імпорт — за завищеними. Нееквівалентні експортно-імпортні операції зумовили зростання зовнішньої заборгованості України.

     Кінець 1991 — перша половина 1994 рр. — це період поглиблення структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 %. В Україні 1992 року вона становила 44,9 %, 1993 — 37,6 %, а 1994 року — 45,4 %. За цими цифрами криється збереження великої ресурсоємності суспільного виробництва. Водночас випереджувальними темпами зростають ціни на продукцію базових галузей ціни: на продукцію вугільної промисловості у першому кварталі 1992 р. зросли у 90 разів, більш як у 40 разів зросли ціни на продукцію металургійної та нафтопереробної промисловості, ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 разів, а сільського господарства— вшестеро, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури національного виробництва. Спроба поліпшити ситуацію за рахунок емісійних кредитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.

     На  цьому тлі суттєво посилився  податковий тягар па товаровиробників, давалися взнаки фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації, З метою скорочення емісії не забезпечених товарною масою грошей уряд вдається до збільшення податків, встановлює найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %. Але в підсумку лише збільшуються так звані бартерні операції (натуральний обмін), ще більше посилюється «тінізація» економіки, обороти якої у 1994 р. досягли 40 % валового внутрішнього продукту, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари й надані послуги, відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Зростає заборгованість з виплати заробітної плати та інших виплат (пенсій, стипендій тощо). Усе це було результатом непродуманої дефляційної політики монетаристськими методами без обмежень видатків державного бюджету, які й надалі зростали. Тільки за першу половину 1993 р. обсяги кредитування дефіциту державного бюджету Національним банком збільшилися вдвічі.

     Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запропонована президентом Л. Кучмою у 1995 р. Програма передбачала низку заходів, спрямованих на пришвидшене формування ринкових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу зі злочинністю та корупцією.

     У жовтні 1995 р. в країні стартує курс па радикальні економічні перетворення, під час реалізації якого скасовують дотації па виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, скасовується фіксований курс до твердих валют, проголошується необхідність тотальної приватизації та суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо. Наступні роки довели, що застосування методів «монетарист-ського адміністрування» в керівництві економікою не змогло забезпечити швидкого й ефективного виходу української економіки з кризи, хоча й дали певні позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7 % на рік і був майже вдвічі нижчим, ніж у Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підвищило довіру до неї, створило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню— національну українську валюту. Друга половина 1990-х років в економіці України характеризується проголошенням коригування курсу реформ па створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на розбудову соціального ринкового господарства. Проте в цей період в Україні вже сформувалася доволі розвинена ринкова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної, кредитної політики. Стали також певною мірою зрозумілими переваги та вади діючої податкової, митної, регіональної політики. Але негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом'якшені, зберігалися до кіпця тисячоліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

     Так, лише наприкінці 1990-х років трохи  пришвидшилися процеси приватизації промислових об'єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виробляти майже 70% продукції. Утім, ці процеси не мали системного характеру, жодна програма приватизації в ці роки не дістала підтримки Верховної Ради України, не отримали належного захисту й відносини власності.

     Разом із тим па макроекономічну динаміку негативний вплив справляли скрутне  фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

     Разом із тим на розвиток Української економіки негативний вплив справляли скрутне фінансове становище підприємств, недостатня ефективність приватизації й управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, брак інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

     Усі ці проблеми привертали увагу науковців, з'являється низка публікацій, присвячених обґрунтуванню концепції структурної перебудови, і передусім трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації галузевої структури національного виробництва, забезпечення його конкурентоспроможності на світових ринках.

     Так, у колективній монографії «Рыночные трансформации в переходной экономике» доволі детально досліджено мету й об'єкти структурних перетворень у промисловості України, стверджується, що «ефективнішою вважається та структура виробництва, в якій частка проміжної продукції (сировини, палива, матеріалів) буде відносно меншою, а частка кінцевої продукції (споживчих та інноваційних товарів)-— відповідно більшою» . Щодо наявної структури промислового виробництва в Україні, то, на думку авторів, вона є «нераціональною як з економічної, так і з соціальної точок зору, оскільки в ній переважають екологічно шкідливі виробництва», а відтак вона потребує кардинальної трансформації передусім у бік наукоємних виробництв .

     Цим проблемам присвячено й монографію В. Коломойцева «Восстановлеиие и структурная трансформация промышленного комплекса Украины». Автор як основу структурної політики розглядає політику промислову, «що визначає стратегію і тактику розвитку промислового комплексу та його структурну трансформацію», головними складовими якої є проблеми енергозбереження, досягнення енергетичної безпеки держави й організації імпортозамісного виробництва. Основою промислової політики України, па його думку, має стати посилення конкурентоспроможності національної економіки. Але, зосередившись на питаннях структурної переорієнтації промислового комплексу країни, автор залишає поза увагою конче важливі проблеми інституціонально-структурних перетворень складових цього важливого процесу.

     Утім, як доводить досвід, за умов перехідної економіки структурна перебудова насамперед має спрямовуватися на формування та розвиток ринкового середовища. З огляду на це для України й у теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обґрунтування та здійснення комплексу інституціональних реформ: приватизація та законодавче закріплення прав інституту приватної власності, формування конкурентного середовища, вдосконалення інституту права, становлення правового поля господарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження й ліквідація тіньової економіки тощо.