Свобода совісті як загальнолюдська цінність

Міністерство  освіти і науки  України

Прилуцький  гуманітарно-педагогічний коледж ім. І. Я. Франка 
 
 
 
 

Реферат на тему

 
 

                                                              Підготувала

                                                                    студентка 21 групи

                                                             дошкільного відділення

                                                         Шацька Юлія В*ячеславівна 
 
 
 

Прилуки

2011

Свобода совісті  як загальнолюдська цінність

Свобода совісті — право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичного світогляду.

Як одна з найважливіших і невід'ємних свобод людини, загальнолюдська соціальна та духовна цінність, свобода совісті є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом. Водночас це важлива філософська, правова та релігіезнавча категорія.

Свобода совісті є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду. В широкому розумінні поняття "свобода" передбачає свободу особистості, її діяльності як усвідомленої необхідності, а також її духовну свободу. Вона є своєрідним комплексом гарантій, які забезпечують людині право і можливість чітко формулювати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконт­роль і моральну самооцінку.

Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства.

Історичні форми критичного розгляду релігії

На всіх етапах розвитку духовної культури людства разом з міфологічними, релігійними уявленнями існували різноманітні форми їх критичного аналізу як на рівні буденної свідомості, в різноманітних єресях, так і у формі історичного, філософського, природничого та інших видів аналізу, охарактеризованих як вільнодумство (термін вперше вжив англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз).

Сутність  свободи совісті й умови її забезпечення

У практичному вжитку поняття "свобода совісті' функціонує як категорія права, тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави, декларованим і реалізованим ставленням до світоглядних орієнтацій людей, передусім до їх релігійного вибору.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії", "толерантність". Важливе значення в цьому контексті має і саме поняття "совість".

Совість — здатність  особистості формулювати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного  виконання, здійснювати моральний  самоконтроль і самооцінку своїх  думок і вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи почуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках і вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Оскільки релігійні відносини — складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче регулювати їх.

Гарантуючи при  цьому можливість сповідувати або  не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому контексті конституція Японії, наприклад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися фомадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловживань під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на свободу  совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього  вияву свободи совісті — публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє са­мовираження на їх основі.

Свобода релігії — правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода  совісті" й "свобода релігії" взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і само реалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи  совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання — законодавче гарантоване право  особистості вільно, без зовнішнього  примусу обирати, сповідувати будь-яку  релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву — свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важливе значення має "зовнішнє сповідування віри", яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою христи­янської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Першим правовим актом, який проголосив "свободу  сповідання релігії", був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм "Міланський едикт про віротерпимість". Поняття "свобода віросповідань" відображає можливість вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед законом як віруючих, так і релігій.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й розцінюється як єресь.

Кожна людина має  сама визначити форми, способи, шляхи  пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті — приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави  — забезпечити (законодавче, економічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та самореалізації особистості в  духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Одним з принципових  положень свободи в релігії є можливість для індивіда добровільно об'єднуватися з  іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою публічної відправи богослужіння, пропаганди своїх релігійних поглядів, місіонерської діяльності. Релігійна організація як вільне утворення громадян-одновірців має свої структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов'язані зі сповідуванням релігії, культовими діями, а й норми поведінки віруючих тощо.

Тобто реалізація принципу свободи совісті тісної пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії, свободи в релігії, а й свободи церкви.

Свобода церкви —  законодавче закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи тощо.

Поняття "свобода  церкви" передбачає свободу створення,   управління,   функціонування   релігійних   організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Законодавче  врегулювання свободи церкви в Україні, як і релігійної свободи  загалом,  узгоджується  з  вимогами   і! нормами міжнародного права, відображеними, зокрема, у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 p., у 16—18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р.

Свобода совісті в Україні

Українська держава  після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Нового змісту набув принцип свободи совісті. Конституція (ст. 35), законодавство України передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, забороняють дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії.

Це право передбачає свободу мати свою релігію чи переконання, переходити в іншу релігію чи переконання, змінювати релігію, одноосібно чи разом з іншими сповідувати свою релігію, відправляти культ, виконувати релігійні обряди, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право батьків (чи опікунів та піклувальників) виховувати дітей відповідно до своїх особистих переконань, право на таємницю сповіді тощо. Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою к обов'язкова. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я та моральності населення.

Створено необхідні  правові умови діяльності релігійних організацій, які прирівняні в правах до громадських організацій, мають статус юридичної особи. Питання власності, землекористування, підприємництва, релігійних організацій, трудові відносини у них врегульовано чинним законодавством про власність, підприємництво, землю, соціальне страхування, трудовим законодавством.

Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується І захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та конституційним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків віруючих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Правове регулювання відносин держави і церкви здійснюється згідно із Законом "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" (1991 p.). Закон визначає статус релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і братств, духовних навчальних закладів. Зокрема, зазначається, що після реєстрації статуту релігійна організація стає юридичною особою, користується правами і виконує обов'язки відповідно до чинного законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право: використовувати будівлі та майно, надане їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями, громадянами; будувати власні культові та інші приміщення; засновувати видавничі, виробничі, реставраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поширюється чинне законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються.