історія філософії Михайла Грушевського

Філософська думка України  після 1917 р. пережила суворі історичні випробування, її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію до різних політичних об'єднань, розірвала її на корінну інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об'єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів. Серед них – Михайло Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) — видатний учений і політичний діяч, прихильник історико - соціологічного методу, розробленого Емілем Дюркгеймом, Максом Вебером та іншими європейськими соціологами.

В основу методології дослідження  історичного процесу поклав метод  індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного.

Суб'єктом історичного  процесу вважав народ як національну  індивідуальність і національну  цілісність. Предмет історичного  дослідження - народ. Глибинні фактори  людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи.

Потреба у національному  самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних  відносин: вони мусять будуватися на принципах  свободи і суверенітету кожного  народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської  концепції, Михайло Грушевський  виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами.

Грушевський виступає в ній  як один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва  дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу  і політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це поняття  метафізики романтичного періоду, коли як держава – це анархо - соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею “національної самооборони” і “національної смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так  званої “класової держави” Михайло  Грушевський робить висновок, що такий  процес характеризується значним загострення  конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відмічає суперечності, які виникають між шарами військовими  і духовенства, аристократією палацовою  і провінційною і т.п. І тут  звертає увагу на таку потужну  силу, якою виступаю національне почуття.

В своїх працях М.Грушевський  доводить думку про те, що не Україна  вийшла з Київської Русі, а навпаки  Київська Русь стала першої і древнішою  формною українського життя.

У соціологічному розрізі  М.Грушевський прагне з’ясувати  питання про роль держави в  історичному розвитку. Звертаючись  до минулого від стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному  ґрунті і не привнесено варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності. У поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Павлика та ін. Але в концепцію суверенності держави Україна, яка будує відносини з іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно - федералістичні погляди Михайла Грушевського базувалися на твердому переконанні, що автономія України буде опиратися на чесну справедливу федерацію з Росією. Пізніше під напором подій Михайло Грушевський іде на проголошення суверенітету України.

Створена ним цілісна  концепція українського історичного  процесу увібрала в себе кращі  здобутки сучасної йому світової української  науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю  українського відродження.

Михайло Грушевський —  блискучий, неперевершений організатор  наукового життя, голова Наукового  товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської  наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.

Михайло Грушевський —  видатний громадський і державний  діяч, визнаний лідер національно-демократичної  революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і  насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними  ідеї усього життя — самоствердженню  свого народу.

М. Грушевський репрезентував  зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала  хіба що віра у доленосне призначення  народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем  нової політичної доби української  історії.

М. Грушевський був органічним поборником . Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію , українську Бессарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського - історика і М. Грушевського -політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.

Однією з провідних  ліній концепції національного  державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських  земель. Він наголошував: «Народність  і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».

Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна. Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історизму . Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючись здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що ґрунтовність «Історії України – Русі » Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства.

Іншою характерною рисою  Грушевського - науковця є постійне нагадування читачу про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.

Основне місце в концепції  державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України  в складі Російської республіки. У  своїй роботі “Хто такі українці і  чого вони хочуть” він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні  в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами  слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України . воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці”4. Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства “зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності.”

Автономія, за Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим  собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою  властю”7. Вчений розрізняє різні  ступені самовизначення народу від  повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною  він вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: “з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою  українці будуть хазяєвами у себе”; економічна вигода в тому, щоб “природні  багатства української землі  й людська сила . вживалися мудро  в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного”; з  культурного погляду ясно, “що  при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть  своєї правди пребагаті і цінні  зв’язки культури, науки і мистецтва  багато обдарованого нашого народу”.

Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати  в економічній галузі. “Україна становить окрему економічну область  зі своєю виразною фізіономією й  укладом, багато обдаровану всякими  умовами для великого економічного розвитку й поступу . Але для сього  треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів.

Природно, що предметом особливої  уваги в програмі державного перестрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв’язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. “Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки.

Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться  уряду чи думі цілої республіки. Зважаючи на об’єктивне становище, варто  було б подумати над тим, які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити на розгляд  місцевої влади. Звичайно, тут передбачити  наперед усі нюанси було неможливо, але принцип все ж було винайдено: “Українці . хочуть, щоб головний парламент  республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати  на місця. Небагато таких справ —  як одведення війни чи миру, складання  трактатів з іншими державами, завідування  військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і  інші такі справи”. Серед завдань, які  ставились перед державою, М.Грушевський виділяв не лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і впливів економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці. Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування. Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави. Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.

Постійна армія вважалась  інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то М.Грушевський  виділив кілька ознак, що характеризують її демократичність. Так, необхідно, щоб  кадрова старшина складалася з елементів  ідейних, культурних, інтелігентних, щоб  “відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські”, велике значення мало надаватися технічній підготовці старшини, її культурі й освіті.

На думку вченого, Україна  не може йти второваними шляхами  — ні тими, які силоміць нав’язувалися  Московським урядом, ні тими, якими  йшли держави Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали  реальні обставини життя. Це і  є відповідь на запитання, чому такий  прихильник федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий  історик в душі мріяв про автономну  Україну в федеративному союзі  з такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини, зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави. Ось  так за досить короткий проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового  уряду, а потім і більшовиків, змінилися погляди видатного  вченого на Українську державу.

Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну демократичну правову Українську державу.

Становлення демократичної, правової Української держави також  є одним з лейтмотивів ідейної  спадщини Михайла Грушевського. Він  показав, що еволюція людства, попри  всі складнощі, має тенденцію  до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних  засадах, працювати для народу, спиратися  на волю його більшості.

Список  використаної літератури:

1. Горський В. С. Історія  української філософії. Курс лекцій.— К., 1996.

2. Забужко О. Філософія  української ідеї та європейський  контекст.— К., 1992.

3. Философская культура Украины и отечественная мысль ХІХ-ХХ вв.— К., 1990.

4. Чижевський Д. Нариси  з історії філософії на Україні.— К., 1992.

5. Історія філософії на  Україні у 3-х т.— К., 1987.