Істина у розумінні Джона Остіна за його однойменним твором

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

кафедра філософії та релігієзнавства

Письмова робота з курсу «Філософії»

на тему:

Істина у розумінні Джона Остіна за його однойменним твором

Виконала студентка 1р.н.

3 групи ФЕН-1

Федоренко Уляна Андріївна

Викладач:

старший викладач

Юринець Ярина Ігорівна

Київ - 2012

6

1. Відомості про Джона Остіна

              Джон Ленгшо Остін ( 28 березня 1911, Ланкастер – 8 лютого 1960, Оксфорд) – британський філософ XX ст., засновник теорії мовленнєвих актів. Найбільше цікавився темами філософії мови, свідомості, сприйняття та етикою. Розвинув ідею мовленнєвого акту та філософії буденної мови.

2. Основна ідея роботи «Істина»

              У своїй роботі «Істина» автор акцентує увагу на тому, про що ми стверджуємо, коли говоримо про речі, які нас оточують (світ навколо нас), як ми говоримо про «істинне» та «хибне», а також пробує розмежовувати речення та твердження, фрази-факти та фрази-твердження, словами та реченнями. Не менше Джон Остін розповідає про зв’язок між світом фактів та нашими уявленнями (твердженнями, судженнями, відповідностями), а також, наводячи приклади та логічні аргументи,  аналізує їх. Основним питанням (саме це питання і цікавить мене найбільше) є питання того, що зв’язує світ та факти, наші судження, твердження та, звісно, істину з істинним.

3. Логіка розгортання ідеї у тексті

              Потік філософської думки автора у творі «Істина» досить структурований, тож, за його ж поділом, слід розглянути сім частин цього тексту.

              У першій частині філософ робить наче передмову, згадуючи про несмішливе питання Пілата «Що є істиною?», порівнює істину з верблюдом, який є основою структури і не можу втекти навіть від очей граматиків. Також розгортає думку, що вивчення філософами цього поняття потрібно починати з вивчення співрозмірного їм ж самим, а саме з обговорення про значення та застосування слова «істинний», і тільки тоді, за поглядами Джона Остіна, можна дійти до логічного висновку (можливо, саме істинного висновку, якщо останнє буде відповідати попереднім роздумам).

Друга частина вже наповнена та має багато підструктур, які, однак, можна розглядати і в поєднанні. Саме тут задається основне питання «Істини»: «Про що ж ми говоримо як про істинне та хибне?». Спочатку аналізується поширене твердження, наче «істина – це, перш за все, властивість тверджень», але, водночас, і розглядається та думка, що  фраза «істинне твердження» навряд чи часто виходить за межі термінології чи трактатів філософії і теології, звідси очевидно, що коли про людину кажуть, як про таку, яка має істинні твердження, то мається на увазі людина, як вважає щось істинним. Дещо далі філософ розповідає нам про різницю між судженням та твердженнями, оскільки перше, на відміну від останнього, не може бути істинним чи хибним; постає питання про слова та речення, яке, в результаті, дає нам відповідь, що слова та речення вказують саме на переконання, тобто твердження – це те, що робиться, а слова та речення – це засоби для того, щоб можна було втілити попереднє (при цьому акцентується увага, що одні і ті ж речення можуть нести з собою різні твердження). Звідси, логічно, що коректно говорити, «твердження, що S» і «речення “S”», а не «речення, що “S”».

Третя частина розглядає умови, коли твердження є істинними, і тут Джон Остін не обмежується відповіддю, що тоді, коли вони відповідають фактам. Але філософ дає зрозуміти, що для того, щоб існували твердження, беззаперечно, повинні існувати певні знаки, якими керуються співрозмовники, а також світ (буквально, факти, на яких базують ці твердження, те, що дає їм змогу існувати взагалі і це «те» має у собі безліч компонентів, які обов’язково мають певні відмінності – у іншому випадку не було б сенсу з’являтися знакам). Продовжуючи цю думку, автор виділяє два типи конвенцій: дескриптивні конвенції (тобто такі, які ставлять слова та речення у відповідність з типами речей, явищ і т.д.) та демонстративні (такі, які ставлять ті ж слова і речення у відповідність з історичним ситуаціями). Саме у цьому розділі постає питання терміну «факт», оскільки, з одного боку, його можна розглядати, як альтернативний замінник словосполученню «істинне твердження», а з іншого, як факт, що породжує це твердження (кожній шапці своя голова). Згадується також, що між самим твердженням, хоча б навіть істинним, та тим, що в собі містить це твердження (S), існує прірва. Не оминає Остін і явище «відповідності», яке і покладене в основу істини, проте, водночас, наголошує нам труднощах, зв’язаних з відповідністю знаків з позначуваними ними явищами, предметами і т.д., розповідаючи нам на прикладі про правдивість картини та істинні речі, які вона змальовує. Тобто слова не можуть повістю передати нам значення, оскільки жодне не можу керуватися виключно демонстративними чи дескриптивними конвенціями.

Четверта частина, за своєю суттю, є тлумаченням висновку попередньої та розповідає нам про відмінності між твердженнями, та твердженнями про істинність тверджень, які покладені в основі. За цією думкою, ми доходимо до висновку, що твердження істинні, коли те, що вони позначають також істинне і, навпаки, твердження хибні, коли їхня основа хибна; звідси, факт – це зв’язок між твердженнями про світ та самим світом, який може бути твердим та м’яким відповідно. Саме тут проявляється Джон Остін, як філософ мови, оскільки доходить до висновку, що жодна мова не може існувати на рівні істини та хиби, якщо не містить у собі об’єднуючої для них конвенції.

Згідно з п’ятою частиною, не завжди доречно говорити про істинність чи хибність тверджень, тому тільки найгнучкіша з мов здатна «працювати» в ненормальних умовах неточностей.  Тобто ми змушені говорити про істину, оскільки вона є певним сукупним ідеалом, форми якої ми спрощуємо щоб наблизитися до неї ж самої.

У шостій частині Остін остаточно піддає критиці поняття істини, як відповідності висловлювання істинному стану речей. Він показав, що більшість висловлювань в природному мовної діяльності взагалі не мають на увазі ні істинне, ні хибне.

Сьома частина, радше додаткова, хоча вона мене зацікавила найбільше, оскільки у ній описується стаття Стросона. Основна ідея їхньої спільності полягає в тому, що неможливо семантично пояснити значення істини, але Старсон, на відміну від Остіна, обмежується лише випадком, коли хтось каже: «Ваше твердження істинне», а не хтось каже про саме твердження, що, на думку філософа, не є достатньо коректним, щоб розглянути проблему чітко.

4. Моє ставлення уявлення про досліджуваний предмет

У багато чому з думкою Джона Ленгшо Остіна я погоджуюся, оскільки справедливим вважаю відмінність від світу та наших тверджень про нього та, відповідно, від нашого мовного позначення явищ у цьому світі, що, логічно, пов’язане з істинністю тверджень. Проте, чесно кажучи, цей твір я б ніколи не назвала «Істиною», оскільки, хоча все й обертається навколо неї (поєднуються проаналізовані автором терміни та поняття, якими люди керуються у визначення істини), та я не вважаю доцільним те, що автор бере за основу, за питання твору, тобто не вважаю взагалі за потрібне починати вивчення поняття істини з вивчення терміну. Звичайно, в підсумку автор доходить до думки, що (як вже було сказано вище) більшість висловлювань в природному мовної діяльності взагалі не мають на увазі ні істинне, ні хибне, але я в цьому висновку бачу мову, як дещо окреме від істини, автор ж вбачає тут початок для вирішення питання цього явища. Так само, як автор, я в істині не вбачаю власне висловлення справжнього порядку речей, але Остін, на мою думку, більше говорить про істинність тверджень, аніж веде розмову про істину. Звичайно, деякі думки у цьому, я вважаю беззаперечно коректними, проте, те, що автор виокремлює окремо «твердження, що S» та «твердження, що “S” істинне» залишається мені не зрозумілим. Така ситуація хоча б тому, що істина (без лапок та інших знаків) це вже певне S, що існує в світі, певне явище чи процес, можливо, закон, проте у будь-якому випадку, для мене це факт (без підпорядкування історичним подіям чи типам), і коли ми говоримо, що вважаємо щось істинним, то, скоріше, припускаємо що наше S може бути насправді саме таким, яким ми його сприймаємо, чи максимально близьким до істини, як беззаперечної об’єктивності, яка, хоча не підпорядковується іншим явищам у світі, проте є його частиною, яка може і сама виступати в ролі цього ж S. Тобто істину я не вважаю основою (верблюдом, як було названо), оскільки вона змінна і залежить від обставин ще більш мінливих. Істина – це не твердження чи відповідність, це особливе явище (здавалося б, з цією думкою описуваний філософ би погодився), але навіщо тоді розділяти «твердження, що S» та «твердження, що “S” істинне»? Тоді про що ми говоримо про істинність чи істину? Тобто, з одного боку, автор не ототожнює поняття істини та істинності (як втілення істини через мовний зв’язок), але з іншого почав вивчення істини з відповідності між світом та мовою? Як на мене, то істина взагалі не до опису, тому починати треба не з опису терміну «істини», а з питання явища істини, оскільки мовні якості це похідне, хоч, в результаті, майже до цієї думки Остін і дійшов.

5. Питання до тексту

1. Навіщо починати вивчення поняття «істини» з вивчення терміну, якщо більшість висловлювань в природному мовної діяльності взагалі не мають на увазі ні істинне, ні хибне?

2. Що було первинніше: твердження про істину чи сама істина?

3. Чи можна сприймати істину (чи її відсутність), як те, що притаманне у більші чи меншій мірі кожному явищу, предмету і т.д.?