Шпаргалка по «Історія українського суспільства»

1. Предмет і  завдання курсу «Історія українського  суспільства». Його роль у підготовці  фахівців економічного і юридичного  профілю.

Предметом вивчення  курсу «Історія українського суспільства»  є складний процес формування та розвитку багатомільйонного  українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з  давніх-давен до сьогодення. Разом  з тим іс  торія України має  розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з  якими у різні часи українці перебували у складі різних держав. 
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід. 
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє. 
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу. 
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності. 

2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу  «Історія  українського суспільства».

Методи вивчення історії України 
Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій. 
Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: 
1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, подгонок під наперед задані схеми. 
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. 
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного. 
При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін. 
Джерела і література з історії України 
Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. 
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

3. Історичні та етнокультурні  витоки формування східнослов”янської  спільноти на території України.

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали  дві групи слов’ян, що мешкали  у Південній і Центрально-Східній  Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ  ст. Прокопія, анти посідали простір  від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що  у   IV-V ст. н.е. анти заселяли землі  поміж Дніпром і Дністром, а  у VІ-VІІ  ст. н.е. розселилися на великих  просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів  предками українського народу. Сучасні  дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які  увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини  не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

За даними сучасної археології, процес утворення проукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V – VII ст.. носї пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Анти – на Балкани, а згодом на Ельбу. Склавини не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII-Х ст. між Дніпром,Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання.

Внаслідок Великого переселення народів  ІV—VII ст. на великій території Східної  Європи виникли три групи слов'янських  племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші  племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали  поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті), між верхньою течією Дністра та річкою Сож — радимичі; на північ від радимичів (у верхів'ях Дніпра й Західної Двіни) — кривичі; на захід від кривичів, за середньою течією Західної Двіни — полочани; біля озера Ільмень, у басейні річки Волхов — словени; у верхній та середній течії Оки — в'ятичі.

4. Східнослов”янські  племенні княжіння на території  України в V-VIII ст.н.е. Започаткування  державності.

У давнину землі  східних  слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і  майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього  населення ґрунтувалося на племінній  організації. Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території  Східної Європи виникли три групи  слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той  час заселяли більшу частину території  України. У VIII ст. у них виникло  кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в  своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились  такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над  Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). 
Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ. 
Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської  держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою  етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання  мали елементи державності. Основу внутрішньої  соціально-економічної системи племінних  союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд». У володінні  общини перебував увесь земельний  фонд. З розвитком господарської  і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється  привілейований прошарок, а з ним  і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної  знаті приймали ім'я князя.

У «Повісті минулих літ» згадується про формування трьох державних  об’єднань у слов’ян: Куявія (полянські  землі  із центром у Києві), Славія ( землі ільменських словен із центром  у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія  північно-східної Русі або Приазов’я). 

Еволюція східнослов'янської  спільноти перебувала в обопільному  зв'язку з формуванням державності. У створенні й розвитку етнокультурних об'єднань важливе, часом вирішальне значення мали давні держави, що об'єктивно  прискорювали етногенетичні й культурні  процеси та явища. З іншого боку, складання таких об'єднань сприяло  утворенню і розвиткові державності. Так сталося й у східнослов'янському суспільстві.

5. Утворення Київської  Русі. Роль в цьому процесі  варязького і слов’янського   чинників. Норманська теорія і  її сучасні оцінки.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Рюрик помер 879 р., і престол через малолітство  його сина Ігоря зайняв Олег, який у 882 р. здійснив похід на на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення  держави на значній частині території  східних слов’ян.

Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення державності  були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.).  Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання  українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного  моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже  половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення  від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала  загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці  – варяги (нормани), як намагаються  трактувати творці та прихильники “норманської теорії”.

Норманську теорію вперше розробили  німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер і  А.Шлецер, Вони вважали, що слов’яни не здатні до самостійної державно-історичної творчості і що держава у східних слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), виходців із Скандинавії.

Сучасна українська історична  наука, репрезентована працями учених П. Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та ін. доводить, що Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині і  Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів.

 Яскравим свідченням  об'єктивності «варязького чинника»  у створенні київської держави  є вислів одного із західних  дослідників Г. Штокля: «Перша  руська держава середньовіччя  виросла з поєднання багатьох  елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

6.  Етапи розвитку  Київської Русі. Їх специфіка  та особливості.

Історики часто ділять політичну  історію Київської Русі на три  періоди. 
Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольдпроводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян. 
З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися. 
Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. 
Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту. 
Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.  
У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані. 
З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.

7. Перші київські  князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга,  Святослав. Їх внутрішня і зовнішня  політика.

Велич та сила Київської Русі, зростання  її авторитету на міжнародній арені  примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли  державою протягом 250 років.

Олег (бл. 882-912 рр.) – перший великий князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало межу утворення нової східнослов'янської державності. Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена.

Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. 907 і 911 років були підписані  вигідні умови договорів із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.

Ігор (912-945 рр.). Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів.

Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944р. був  погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.

Ольга (945-964 рр.) – удова київського князя Ігоря. У 945-964 рр. княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини.

У 946 і 957 рр. Ольга здійснила два  візити до Константинополя, під час  яких було укладено вигідні союзницькі договори. У 957 р. приймає хрещення від  глави православної церкви патріарха  у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом. У 959 р. споряджає  посольство до німецького цісаря Оттона І Великого. Померла у віці близько 60 років. Канонізована  православною церквою.

Святослав ( 964-972 рр.). Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Святослав здійснив ряд походів проти Візантії й болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі руської.

На цьому етапі Київської  держави завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину  велику державу, яка прибрала назву  Русь, відбувається формування феодальних відносин, суспільної та державної  ієрархії.

8. Політичний устрій  Київської Русі за князів Володимира  і Ярослава.Роль князя,дружини.Боярська  рада.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в  історії Київської Русі, етапу  піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий  рівень управління державою. Продовжуючи  політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Наявність  величезної підвладної території диктувала  суттєву зміну зовнішньої політики(означало,що Володимиру слід захищати власну територію,а  не захоплювати нові землі). Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу  та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з  півдня.(Саме тому 7 переможних війн Володимира з печенігами,про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела,принесли Київському князеві військову славу)

Входження до Київської Русі за часів  Володимира основних союзів давньоруських  земель не означало ліквідації їхнього  автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного  апарату робили владу племінних  вождів та князів на місцях майже безмежною. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів.

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і  найбільшого піднесення Київської  Русі. Всі свої зусилля великий  князь спрямував на продовження  справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію.З  правлінням Ярослава пов’язують розквіт  культури,писемності й наукових знань.

У налагодженні зовн.зв’язків з різними  країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам.Щоправда,у 1030-1031р  Київський князь здійснив низку  походів для зміцнення кордонів своєї держави.За Я.Мудрого почалося велике будівництво в Києві.Було збудовано «Золоті ворота», «Софіївський собор»,Я.Мудрий заснував в Києві  першу бібліотеку.На етапі становлення  Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності.Вона виконувала роль не тільки війська,а й радників.Центральною  фігурою є князь,і на рішення  князя впливає лише частина старших  дружинників-бояри.У період феодальної роздрібленості відбувається ще одна зміна форми державного устрою-федеративна монархія(тобто долю вирішує не великий князь,а група найвпливовіших князів,що шукали компромісних рішень).Розвиток державності К.Р. у 2 напрямках:від системи управління,що випливала з військової організації,до цивільних форм правління.

Основні елементи правління були:князь,боярська рада та віче(збори міського населення).Повною мірою на політичне рішення князя  впливала боярська рада.Князь-був головним носієм держ влади,гарантом функціонування всіх органів управління,символом держ стабільності.Дружина-постійне військо,що виконувало роль апарату примусу.Боярська рада-після смерті князя,бояри ставали основним органом влади,саме вони обирали наступника.Мали право «вето».Але не був юридично оформлений і не став повноцінним інститутом з чітко визначеними цілями. Боярська р́ада— в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції Б.Р. був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.

9. Економічне життя  Київської Русі в ХІ – першій  половині ХІІ ст.

Політична могутність і військова  потуга Давньоруської держави трималися  на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні  прогодувати населення країни, а  й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували  потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві. Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку. Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії  та художньої літератури. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.

Першим з укр князів Володимир  почав карбувати срідні й золоті монети на зразок візантійських. На монетах  були зображені образи Христа й князя  Володимира та його моногранний знак-тризуб.

10. Соціальна структура  суспільства КР в ХІ -ХІІ ст.

У X ст. в землеробському суспільстві  Київської Русі переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті  на чолі з князем у кожному племені. Але у зв'язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад. Соціальна  верхівка складалася з князівської  дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве  боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично  впливові роди якого спадково займали  вищі чиновничі посади у державі  і були опорою князя. Значна частина  їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу  феодалів і утверджуються феодальні  відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали  смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і  онуки «поповичів».

За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися  торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали  провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь  — ті, хто не мав власності  і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті.

Переважну більшість населення  країни становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили  податки, відбували військову і  шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XI—XIII ст. ппоширюється боярське землеволодіння, і у зв'язку з цим зменшується  кількість незалежних селян, що мають  власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись  вільними.

У X—XII ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали  наперед плату за свою працю або  позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати  кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон  захищав закупа, і він мав право  звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо  покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих  людей.

На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Джерела  холопства: народження від холопів, полон на війні, втеча закупа, продаж збанкрутілого купця та ін. Холоп  міг стати вільним, якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів  трохи покращилося. Церква закликала  до пом'якшення у ставленні до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники» отримали назву «ізгої», бо їм важко було пробитися навіть до такої соціальної групи, як смерди.

Окрему соціальну групу становили  служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони зі своїми сім'ями, ченці  та черниці. Церква намагалася внести у відносини між класами та соціальними групами примирення, пом'якшення стосунків, брала під  свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами людей. Вона постійно отримувала підтримку і допомогу влади, мала «десятину», судове мито та ін. Князі, бояри, купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася  у великого землевласника, а тому підтримувала і виправдовувала соціальний устрій Київської держави.

Таким чином, Київська держава мала феодальний характер, однак її суспільно-політичний і соціально-економічний устрій мав низку своєрідних рис і  особливостей та етапів розвитку.

11. Юридично-правові  засади функціонування суспільства  Київської Русі. «Руська правда».  «Правда Ярославичів».

У Київський державі законодавство  вперше з¢явилося з Х ст. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. За князювання Ярослава Мудрого був створений перший збірник законів “Руська правда”, який згодом доповнювався іншими князями; таким чином, всього склалися чотири редакції “Руської правди”.

Головним джерелом “Руської правди”  було звичаєве право, що своїми початками  сягало родоплемінних часів. Норми  звичаєвого права в окремих випадках доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових  вироків.

Первісний, найкоротший, текст “Руської правди” не дійшов до нашого часу, але  вважають, він був складений десь у 30-х роках ХІ ст. Норми цієї найдавнішої  “Правди” відображають суспільні  відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значними обмеженнями, інститут помсти. Предметом  правового захисту є переважно  життя, тілесна недоторканість і  честь дружинної знаті та її військового  спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

“Правду Ярославичів” складено у 50-60-х  роках ХІ ст. синами Ярослава Мудрого. В ній вже чітко визначено  феодальну сутність регульованих нею  суспільних відносин. Майже всі норми  спрямовані на захист князівського феодального  маєтку, земельної власності князя  тощо. Тут чітко виражено специфіку  феодального права як права-привилею, тобто, неоднакового підходу до захисту  інтересів різних соціальних груп. Панівні класи забезпечувалися  правовою охороною значно краще, ніж  інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф  у 5 гривень, а за князівського дружинника – 80.

Не можна обійти й той  історичний факт, що на розвиток правової системи Київської держави значною  мірою вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім  візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку...

Мабуть, помилково було б  бачити у юридичних пам¢ятках тільки правові документи, що регулювали майнові відносини, карний кодекс. Вони також доносять до нас і певну картину політичного розкладу сил у Київській державі, певні норми ієрархії підпорядкування, матеріальні основи людських свобод у ранньофеодальному суспільстві.

12. Міжнародні зв’язки  КР за князів Володимира і  Ярослава

Початок нового етапу розквіту і  піднесення пов*язаний з князюванням  Володимира Великого. Він виявив себе як мужній воїн, авторитетний політик, тонкий дипломат. Він установив дружні стосунки з : Поляками Мадярами Чехами. В основі його західної орієнтації- прагнення підпорядкувати собі головні  торгові шляхи на захід, а також  прокласти інші шляхи на Константинополь.

В наслідок цих надбань володіння  Володимира стали найбільшими в  Європі, охоплюючи 800 тис. км. квадрат. Та найбільше досягнення Володимира- запроваджня  християнства на Русі. Та це пояснювалося насамперед політичними причинами: У 987  за допомогу Візінтії Володимир  вимагав видати за нього сестру імператора Анну. Але шлюб із варваром не подобався  Візантії, тому Володимир повинен  хреститися.

Ярослав Мудрий-син Володимира. Під  час його правління КР пертвор-ся на могутню Європ. державу. Час його правління – час найвищого  розквіту і розвитку КР. Всі свої сили він спрямовував на посилення  єдності, централізації держави, її європеїзацію.

Зовнішньополіт. діяль-ть Яросл. спир-ся на слово дипломата, а не на меч  воїна. Важливе місце у міжнар політиці відіграв. «сімейна дипломатія», тобто уклад-ня вигідних союзів та угод шляхом династ. шлюбів: Сам він був  одружений з дочкою швед. короля Інгігердою, син Всеволод- з дочкою віз ант. імператора, Ізяслав-з сестрою  поль. князя, Святослав- з дочкою нім. цісаря. Три доньки заміж за європ. королів: франц., норвезь., угорськ.

«Сімейна дипломатія» Я. Мудрого  дала змогу йому стати впливовим  європ. політиком, якого історики часто  називають «тестем європи»

13. Формування феодальних  соціально-класових відносин, їх  вплив на тенденції розвитку  КР.

Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є  економічною основою панування  класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні  відносини розвивалися у Київській  Русі нерівномірно. Були центри, де цей  процес відбувався швидше (наприклад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі  виступають відносини панування  та перехід землі у феодальну  власність. Полюддя — процедура  об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше  — подать, яку їм сплачували.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві  князі, бояри.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство  ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили  данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані  у правових пам'ятках, але існували у реальному житті. Все це вирізняло  феодалів серед решти населення.

Отже, поряд із класовим поділом  суспільства відбувався процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп.

Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне міське населення, феодально  залежне населення, раби.

14. Релігійне життя  КР. Історичне значення прийняття  християнства. Роль монастирів

Запровадження християнства -- це епохальний поворот в історії Давньоруської  держави, який не тільки суттєво вплинув  на всі сфери тогочасного суспільного  життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий  спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця  Перуна. Проте навіть модернізована  стара релігія не відповідала  потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної  монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської  Русі:

1.Нова віра сприяла остаточному  розкладу родового ладу й формуванню  та зміцненню нових феодальних  відносин у східних слов'ян.

2. Православ'я стало надійним  ґрунтом для створення могутньої,  централізованої самодержавної  країни.

3. Прийняття християнства сприяло  зростанню міжнародного авторитету  держави.

4. Нова віра заклала якісно  нові підвалини в культурній  сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу  низки негативних явищ, тенденцій  та процесів:

1.Православна церква не стала  справжнім гарантом захисту різних  соціальних верств, вагомою противагою  самодержавній владі.

2. Прилучення до багатств світової  культури було об-межене

3. Цивілізуючий вплив Візантії  на Русь був затухаючим

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню  феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки  негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Велику роль у підвищенні культурного  рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській  Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська  Лавра заснована у 1051 році. Назву  «Печерський» монастир отримав від  печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися  ченці Антоній та Феодосій. Тут  працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.

15. Суспільно-політичні  рухи. Ідеологія правителів Київської  Русі.

Утвердження князівської влади  в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, покликана  замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча та забезпечити  станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою  новою релігією стало християнство.

Олег був талановитим  і рішучим правителем. Орієнтувався на розширення території та встановлення авторитету КР.

Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. з початку  свого князювання він утверджував  свою владу над підлеглими племенами. Лише після відновлення влади  у своїх землях Ігор зміг узятися  за широкомасштабні далекі походи —  торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.

Ідеологія Ольги була спрямована на встановлення податкової системи, У  зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга  їде до Константинополя для переговорів  із візантійським імператором. Хоч  у літописах багато йдеться про  те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися  не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший  правитель християнського світу  взагалі погодився зустрітися з  Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав мав на меті зміцнення  кордонів, захоплення нових територій. Він був насамперед князем-воїном. Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться  в хронічну виснажливу політичну  недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в  країні.

Володимир Великий започаткував нову добу в історії Київської  Русі. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися  як цілісне суспільство й держава. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на землях КР християнства.

Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм  могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати  кордони своїх володінь: він відвоював  на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й  нарешті розгромив печенігів. Але  досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке  його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів  у єдину «Руську правду», яка  стала правовим кодексом усієї країни

16. Централізація  Київської Русі  за часи Володимира  Мономаха.

Після смерті Ярослава Мудрого троє його старших синів уклали союз і  спільно, триумвіратом, керували державою майже 20 років. Однак далі спалахнули чисельні усобиці, чим відразу ж  скористалися кочівники. Завданням  тогочасної політичної влади стало, з одного боку, встановлення порядку  і згоди між князями, а з  другого – об’єднання всіх на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями. Ніхто з князів не діяв так чітко і послідовно для  здійснення цих цілей і ніхто  не досяг таких успіхів, хоча б  і тимчасових, як Володимир Мономах (1113-1125 рр.). За його ініціативою та активною участю відбулося три з’їзди князів Київської Русі – Любецький (1097 р.), Витичевський (1100 р.) і Долобський (1103 р.), на яких було домовлено про припинення чвар між князями та організацію спільної відсічі половцям. На Любецькому з’їзді було також відмінено принцип  сеньйорату. Проте   князівські з'їзди не усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха  з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років. Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Володимир Мономах чимало зробив для  впровадження в Київський державі  пошанування права, законів. Він  скликав при собі Раду, що складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних  законів. (Важливим був закон про  холопів, за яким визначились три  випадки, коли людина ставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль   княжого суду. Важливим політичним документом стало  укладене Володимиром Мономахом  «Поучення дітям», в засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель, викладено поради по управлінню державою.

17. Причини та  наслідки феодальної роздробленості  Київської Русі.

XII—XIII століття на Русі увійшли   в історію як період феодальної  роздробленості. По смерті великого  князя київського Мстислава, сина  Володимира Мономаха, Київська Русь  розпадається на багато князівств  і земель. Поза сумнівом, основною  причиною розколу великої централізованої  держави була відсутність у  місцевих князів і бояр зацікавленості  у сильній владі великого київського  князя. Розвиток відокремленого  землеволодіння, можливість передання  землі у спадок робило їх  повновладними господарями, не  залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри  держави та пов'язані з цим  труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і  княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються  Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний  апарат, створюють власні збройні  сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася  роль народного віча. Хоча в Новгороді  та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним  центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі  вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої  та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з  боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються  два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення  впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

18. Зародження передумов  формування української народності. 

Землі південної та південно-західної Русі, що від часів антського союзу, дулібського та полянського племенних  об»єднань відігравали провідну роль в історії східних слов»ян, стали генетичною базою формування українського народу. Дослідження писемних пам»яток свідчать, що українська мова почала формуватися вже за часів  Київської Русі. До ХІІІ ст. на землях сучасної України сформувалися Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Галицько-Волинське  князівство  стало безпосереднім  спадкоємцем традицій Київської  Русі. Після 1340р. , коли Галицько-Волинське  князівство  припинило своє існування, українські землі були поділені між  сусідніми державами, але там  уже існувала самобутня народність, яка зберегла національні риси попри  втрату державності. 

Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала називатись Руссю. Народ називав себе руським, русинами, а свою мову – руською. Разом з тим, у ХІІ ст. уперше з’явився термін “Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. Народ жалкував за князем і літописець записав “О нем же Оукраина много постона”. Під 1189 р. той же київський літописець називає Україною пониззя Галицької землі, він пише, що князь Ростислав “приїхав до України Галицької, взяв два городи Галицькі”.

У ХІІІ ст. літопис відносить це ім’я до прикордонної з Польщею  території Галицько-Волинського  князівства по Західному Бугу: “Данило  тоді вернувся додому і поїхав із братом Васильком і забрав Берестій, і  Угровськ, і Верешин, і Столп’є, і  Кошов, і всю Україну”.

Назва “Україна” протягом наступних  століть у зв’язку з формуванням  українського народу, набуває нового значення. З ХVІ ст. вона застосовується в офіційних актових матеріалах стосовно територіальних одиниць більшої  частини краю. Так, у постанові  сейму Речі Посполитої (1580 р.) зазначалося, що селянські виступи охопили  “Україну Руську, Київську, Волинську, Подільську й Брацлавську”. Назву  “Україна” знаходимо в листах Богдана Хмельницького, творах Гійома Боплана (“Опис України”), П’єра  Шевальє (“Історія війни козаків  проти Польщі”) тощо.

19. Культура, освіта  Київської русі.

Культура Київської Русі є результатом  тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок  усна народна творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про  історичні події та ставлення  до них.

Першими письмовими творами у Київській  Русі були літописи — зводи записів  про історичні події, викладені  у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних  літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також  «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з  історії Київської Русі IX—XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь  митрополита Іларіона «Слово про  закон і благодать», «Повчання  дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській  літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного  історичного факту. Невідомий автор  цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я  захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської  Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при  Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується  храм Богородиці, який потім назвали  Десятинною церквою (на його утримання  князь брав десяту частину доходів  своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено  найбільший храм Київської Русі —  Софійський собор. За його зразком у  Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку — Софійські  собори. Ярослав Мудрий споруджує  у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській  Русі були монастирі. Одним з них  був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним  Антонієм, на взірець того, який він  же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра  «Остромирове євангеліє», написане у  середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами  обробки коштовних металів —  зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний  розвій її культури.

20.  Історичний  вплив держави Київська Русь  на формування європейської цивілізації.

Київська Русь була однією з могутніх держав свого часу, що значно вплинула на розвиток європейської цивілізації.

Київська Русь стала першою державою в східних слов'ян, що прискорила переростання останньої стадії розвитку первіснообщинного ладу в більш  прогресивний феодальний; цей процес створив сприятливі умови для  розвитку господарства та культури;

Утворення Київської Русі сприяло зміцненню обороноздатності східнослов'янського населення, запобігши його фізичному знищенню з боку кочівників (печенігів, половців тощо); 

Київська Русь піднесла авторитет  східних слов'ян у Європі; міжнародне значення Київської. Русі полягає в  тому, що вона впливала на політичні  події та міжнародні відносини в  Європі й Азії, на Близькому Сході; руські князі підтримували політичні, економічні, династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією;

Київська Русь започаткувала державність  не тільки слов'янських, але й неслов'янських  народів (угро-фінського населення  Півночі та ін.);

Київська Русь виступала східним  форпостом європейського християнського світу; вона стримала просування орд  степових кочівників, послабила їхній  натиск на Візантію та країни Центральної  Європи.

21. Історичні та політичні обставини утворення Галицько-Волинської держави. Князь Роман Мстиславич.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення  (віддаленість від Києва послаблювала  вплив центральної влади, природні  умови робили ці землі важкодоступними  для степових кочівників, крім  того, князівство розташовувалося  на перехресті стратегічно важливих  торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби  двох князівств проти агресії  з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського  нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика  князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства  багатих родовищ солі, що сприяло  економічному зростанню та інтенсифікації  торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського  князівства відбувався в кілька етапів.

—І етап (1199—1205) — утворення  та становлення.

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь  Роман у 1199 р. придушує опір великих  бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Він веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви  та Польщі помітно підняли його авторитет  та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим  князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської  спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх  володінь не поступалося Священній  Римській імперії. Центром своєї  держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна  артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки».

— II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький  стіл. Характер. риси державного життя  у цей час:

- прогресуюче свавілля бояр

-безперервне втручання у внутрішні  справи західнорусь. земель сусідніх  держав - Угорщини та Польщі

- зростаюча монгольська загроза

- енергійна боротьба за відновлення  державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

—III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське  князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Данило розгромив  тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином.  Одержавши 1245 р. у битві під галицьким  містом Ярославом перемогу над військами  Ростислава, Данило знову відновлює  єдність Галицько-Волинського князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький  у зовнішньополітичній сфері  намагається створити антиординську  коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини  зі своїми колишніми ворогами —  Польщею, Угорщиною та Литвою.

—IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність. Його землі поділено між трьома нащадками  князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Але за їх правління територія  Галицько-Волинської держави стала  найбільшою за всю свою історію. Спостерігалося піднесення.

—V етап (1323—1340) — поступовий занепад

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського  князівства. Після його смерті протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися  під владою чужоземців: Галичина —  під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

22. Внутрішня і  зовнішня політика Данили Галицького.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське  князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів  Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює  свій вплив на Київ, у якому залишає  управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози  із Заходу і Сходу, зводить низку  міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ  та ін.).У 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.

Не маючи сил протистояти  монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Певний час галицько-волинський князь керував також землями Литви. Незважаючи на часткову економічну та політичну залежність від Золотої Орди, князівству вдалося зберегти власну зовнішню політику.

Данило вів боротьбу з  феодальними уособицями, викликаними  прагненнями галицької боярської  верхівки та чернігово-сіверського  і київського князів не допустити  зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському  князівстві. Опирався на підтримку  дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні  княжої влади.

 Данило  Галицький об'єднав  на певний час західноукраїнські  землі. Реформував військо, створивши  важко озброєну піхоту з селян,  приборкав боярство.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні  форми, зокрема в житті міст. Побудував  ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад  Галицько-Волинського князівства.

23. Культура Галицько-Волинської  держави.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення  та історичної долі знаходилося під  постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні  монастирі, які водночас відігравали  роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.

Образотворче мистецтво  князівства знаходилось під сильним  впливом візантійського. Галицько-Волинські  ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило  до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису  галицько-волинських земель мало спільні  риси з московською іконописною  школою 14 — 15 століть.

З розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському  князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались  в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські  князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

24. Причини занепаду  Галицько-Волинської держави. Роль  Галицько-Волинської держави в  історії Європи ХІІ- першій  половині ХІV століть

(1323—1340) — поступовий занепад.  Загибель Андрія та Лева II, які  не мали дітей, увірвала пряму  лінію династії Романовичів, що  призвело до посилення політичного  впливу галицького боярства, зростання  чвар та міжусобиць у феодальній  верхівці, втручання іноземних держав  у внутрішні справи галицько-волинських  земель. Майже два роки галицько-волинський  трон залишався без правителя.  Лише 1325 p., внаслідок компромісу  між місцевим боярством і правителями  Польщі, Угорщини та Литви, главою  держави було обрано 14-річного  мазовецького князя Болеслава  Тройденовича, сина Марії, дочки  Юрія І Львовича. Юний князь,  який прийняв православ´я та  ім´я Юрія II Болеслава, не став  маріонеткою в руках бояр, а  проводив самостійну внутрішню  і зовнішню політику. Проте апогей  свого розвитку Галицько-Волинська  Держава вже пройшла. Період  правління Юрія II став поступовим  занепадом Галицько-Волинського  князівства: Посилився ординський  вплив, безуспішною була боротьба  з Польщею за Люблінську землю,  міста дедалі більше контролювалися  іноземними купцями та ремісниками,  національна знать відійшла від  адміністративної влади, місцеве  населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою  Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а  й для активних насильницьких  дій. Внаслідок боярської змови  у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського  князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися  під владою чужоземців: Галичина —  під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти  опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти  Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман  Мстиславич підніс міжнародний авторитет  держави.

 Сини Юрія І Андрій і  Лев II (1308 чи 1315 - 1323) були останніми  з роду Романовичів галицько-волинськими  князями і правили разом. Вони  уклали мирні угоди з хрестоносцями,  Литвою, Польщею. Загинули у бою  з татарами.

Галицькі бояри запросили  на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з  католицької віри у православ'я  отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою  Ордою і Великим князівством  Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в  свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати  Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього  галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли  останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись  вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський  король Казимир ІІІ, а перед тим  Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська  держава припиняє своє існування

25. Початок, основні  етапи та наслідки захоплення  Литвою територій давньоруських  удільних князівств. Роль і  місце в Литовській державі  українськиї земель.  

Час перебування українських  земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно  важливу особливість: він складався  з неоднакових за тривалістю та змістом  періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю  Золотої Орди литовці активно  починають новий етап проникнення  в землі колишньої Київської  Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло  поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери  литовського впливу потрапило і  Поділля.

Дії литовців на теренах України  не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося  переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве  населення або зберігало нейтралітет  і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви  землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим  відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов'янення»  литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили  лише десяту частину новоствореної  держави, литовські правителі, намагаючись  втримати під своїм контролем  інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися  правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул  литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження  давньоруської державності. Проте  литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи  з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають  силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище  південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата  українськими землями залишків  автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської  опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись  зміцнити внутрішню політичну єдність  власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських  удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти  великокнязівські намісники. Внаслідок  цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня  автономія українських земель.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного  населення. Відповідно до цього документа  католики могли брати участь у  великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася.

IV етап (1480—1569) — посилення  литовсько-російської боротьби за  право бути центром «збирання  земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали  майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої  боротьби російська сторона неухильно  намагалася довести, що саме цар і  є справжнім «государем усієї  Русі». За цих обставин під впливом  зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози  ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в  українських землях помітно поширюються  проросійські настрої. Це виявляється  в добровільному переході під  владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації  змов і повстань (1481 р. невдала змова  Олельковича, Бєльського та Гольшанського  з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя  М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава —  Річ Посполита. З цього моменту  українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий  етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських  земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне  литовське проникнення у землі  колишньої Київської Русі. У цей  час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської  унії (1385) українські землі остаточно  втрачають залишки автономії, а  з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського  протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

26. Польська експансія  на українській землі. Унії. Політичний, соціальн0-економічний та правовий  статус українських земель у  складі Речі Посполітой.

Казимир ІІІ Великий у 1340 р.захопив Галич, але боярство на чолі з Дмитром Дядьком на певний час зуміло відстояти самостійність  князівства. У продовж 1344-1349 рр. Казимир  ІІІ  захопив Перемишльську і  Сяноцьку землі, Галичину і частину  Волині. У результаті війни між  Польщею та Великим князівством  Литовським Галичина з Белзької землею та Холмщиною опиналися під владою Польші, а Волинь- під зверхністю Литви.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження  в цьому регіоні намагався  зробити його своєю провінцією, нав'язати  польське право та адміністративну  систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало  опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у  долі Галичини стався 1370 p., коли після  смерті Казимира внаслідок династичної  угоди цей край перейшов під владу  Угорщини. Однак після укладення  Кревської унії (1385) Польща знову  набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких  землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію  Польського королівства. Латина стає офіційною  мовою, всі привілеї та права надаються  винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття  католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Кревська  унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.

У роки "Великої війни” 1409-1411 рр. Польща й Литва виступили  союзниками у боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки із українських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської бигви посилилося прагнення Лиши до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах з польською шляхтою.

                     Однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський  трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального  проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля  відходило до Польщі, а східне —  залишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке  та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано  польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу  поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення  релігійних, соціальних та етнічних відносин.

27.  Процес остаточної  інкорпорації українських земель  до складу Речі Посполітої. Передумови  та наслідки Люблінської унії (1569р.).

1 липня 1569 р. в Любліні  укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися  в одну - Річ Посполиту, що повинна  була мати спільного главу  держави, обраного на спільному  сеймі; рада і сейми мали  бути спільними для Литви й  Польщі; угоди й дипломатичні  відносини з іншими державами  визнавалися їх загальною справою;  вводилася єдина монета, поляки  діставали право володіти маєтностями  в Литві, литовці - в Польщі. 
За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до ЇЇ складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Волзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна - в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави. 
З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України.

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 РОКУ

ПРИЧИНИ:

Велике князівство Литовське  поступово занепадало. Внаслідок  Лівонської війни з Московщиною (1558-1583рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.

Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою - Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

НАСЛІДКИ ЛЮБЛІНСЬКОЇ  УНІЇ

• Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.
• На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.
• Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.
• Втягненим України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населенні, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького - хутір, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примусів і втрати селянами права переходу.
• Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усуваєшся від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).
• В установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства.

28. Господарське  життя на українських землях  під владою Польші. Особливості  суспільного та екомічного життя  українських міст. Магдебурзьке  право.

Після 1569 р. більшість українських  земель було зайнято найбільшими  польськими магнатськими родинами, які  стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які  прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина  і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських  земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний  характер, тобто забезпечувало потреби  передусім власника маєтку. Але поступово  з'являються фільварки — феодальні  господарства, які базувались, як і  раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися  з ринком. Окрім землеробства і  тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало  господарям фільварків значний прибуток.

Для міст 14-15 ст. також були порою  добробуту. Розвиваються міста —  і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. На початку 15 ст. найбільшим містом на Україні  було м. Львів.(10 тис.) Щодо еснічного складу населення. Більшість населення складали еммігранти-німці, вірмени, греки, поляки.Так як велася політика полонізації було введено ряд обмежень для міщан-українців: їх було витіснено із установ і судів, також обмежили число укр, що  мали право жити у місті.

 Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів. Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання. Магдебурзьке право прийшло на Руську землю разом з німецькими колоністами і вже князь Данило Романович та його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. Першими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324), Сянік (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Стрий (1431), Луцьк (1432 - перше, 1497 - друге), Мукачево (1445), Рівне (1492), Київ (1494). На Лівобережній Україні першим магдебурзьке право отримало місто Переяслав-Хмельницький в 1585 році, а потім - Лубни в 1591 році.

Після 1654 року магдебурзьке право  залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права  припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії»  і створення нової судової  системи. Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.

29 Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполитої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути.

В соціальній сфері українських  земель активно формувалися станова  організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв  та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли  військову службу в князя і  могли утримувати себе під час  походів. Формування шляхти тривало  від XIV до XVI ст.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської  ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали  не в складі повітової шляхти, а  окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала  тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності  на землю, а решта володіла удільними  землями. Отже, зем'яни за походженням  та способом життя були найближчими  до суспільних низів і становили  проміжну ланку між селянством і  аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

Важлива роль та особливе місце в  українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні  люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд  єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього  належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні  священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився  в окрему верству населення, стали  міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував  патриціат. Цей аристократичний  прошарок сформувався з найбагатших  та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило  міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно  від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють  на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники,  які сплачували феодалам натуральну  й грошову ренту (чинш). Данники  — це особисто вільні та  економічно незалежні селяни-общинники.  У ході формування фільваркової  системи сільського господарства  ця категорія селянства поступово  зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство  на земельних ділянках, що належали  феодалам. Основними формами експлуатації  цієї категорії селянства були  відробіткова рента (панщина), державні  податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг,  ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники,  рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували  двір феодала. Вони об'єднувалися  в сотні, керовані сотниками  і, крім виконання основної  спеціальної служби, залучалися  до відбування панщини та сплачували  данину.

У процесі зростання феодального  землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося  зближення між різними категоріями  селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

У 1529 з*явилося перше видання  Литовського статуту. Крім підтвердження  шляхетських прав він включав  елементи звичаевого права. Впроваджувалися  нові юридичні права та поняття, що пеоходили з Німеччини. У 1566 і 1588 вийшло 2 інші видання Литовського  статуту , зумовлені необхідністю привести його у відповідність зі змінами , породженими Люблінською унією.

Крім узаконення важливих соц. - екон. змін на Україні 15-16 ст, він  також  створив основу для правової системи.

30 Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення  українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови  для поширення ідеї церковної  унії в українському суспільстві  й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала  проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили  братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське  Успенське братство, яке мало функції  контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського  патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний  статус, вибірність старшини, прийняття  присяги.  Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається  релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність  церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан  виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського  Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини —  уніатську та православну. Уніатська  частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати  католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а  обряди православними. Уніатське духовенство  урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська  ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається  наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні  фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище  й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а  як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла  об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві  церкви міцно пов'язані між собою.

31 Виникнення козацтва та утворення Запорозької Січі. Життя та побут запорозьких козаків.

Характерною рисою заселення території  України у XV ст. було те, що основна  маса людності мешкала на здавна обжитих  землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі  — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя  — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і  постає нове соціальне явище —  козацтво.

Серед причин, які зумовили появу  козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних  земель Дикого поля); політичні (прагнення  польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних  кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з  татарами.

Основними джерелами формування нової  соціальної верстви в Україні  були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь  спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі  захисні містечка — прообрази  Січі. Головними справами козаків  були організація походів проти  татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу  складали курінь. Усе козацьке військо  очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне —  з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з  Січі були добровільними. Прибульцеві  міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними  козаками були й новаки — джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків  — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які  більший час жили за межами Січі.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство  не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед  козаків визначало й їхню політичну  нерівність.Функції законодавчого  органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною  рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі  на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала  старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з  зарубіжними країнами, розподілу  землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. Вона являла собою  сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Козацьке право фіксувало  стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну  організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних  стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди  з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

32 Організація реєстрового   козацтва.   Його  роль   у   суспільно-політичному   житті українського народу.

Надзвичайно докучала Запорізька Січ  Польській державі. Адже масові втечі  селян позбавляли феодалів робочих  рук, а козацькі походи на Крим і  Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський  уряд брав до себе на службу заможну  частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти  південні кордони держави. У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний  список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало  м. Трахтемирів. Запорізька Січ також  формально підпорядковувалася реєстровому  козацтву, але Речі Посполитій так  і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове  козацтво разом з запорожцями  все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи  селянство.

Навіть будучи перехідною формою від  професійної общини до повноцінної  держави, Запорізька Січ, проте, відіграла  найвизначнішу роль у процесі  українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою  наступний після Галицько-волинського  князівства етап поступового формування української етнічної держави.

33 Визрівання   кризових   відносин   між   українським   суспільством   та   польською адміністрацією наприкінці XVI - початку XVII с.

Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти феодального  гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись  розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти  на державну службу частину міських  заможних козаків, які б захищали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків.

Польський уряд, який в мирний час  закликав безжалісно винищувати "цю своєвольну голоту", охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була їх допомога у війнах проти  Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з відновленням миру урядовці часто-густо зрікалися  своїх обіцянок і знову виступали  проти козаків. Загострення цих  суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі  активного протесту народних мас  проти існуючих порядків: перша (1591 - 1596 рр.) була порівняно короткою у  часі, друга (1625 - 1638 рр.) - тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі  народного гніву були посилення  кріпосницького та національного гніту; енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення  інтересів шляхетської та козацької  верств; намагання офіційної влади  Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керівництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків  Криштофа Косинського вибухнуло  в 1591 р. Не встигло вщухнути останнє  відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко . Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Після  поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється  тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної  діяльності, постійно відчувала потребу  у військовій силі козаків.

Друга хвиля повстань в Україні (1625 - 1638 рр.), яку очолювали народні  ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця  та інші, також закінчилася невдачею.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними  причинами невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння  повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

34. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К.Косинського  та С.Наливайка.

У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького – Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі).

Основними причинами першої хвилі  народного гніву були посилення  кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне  оформлення кріпосного права); енергійна  експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів  шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) —  перший великий селянсько-козацький  виступ. Приводом до нього стало  захоплення білоцерківським старостою  К. Острозьким козацьких земель. Даючи  відсіч зухвалому шляхтичеві, загін  реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і  місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий  міщанами та селянами, незабаром переріс  у масштабний повстанський рух, який протягом 1592—1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода  Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких  найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки  козацькому війську у вирішальній  битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків  змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали  новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією  під час бою, за іншою — підступно  вбитий слугами князя Випіневецького в ході переговорів). Залишившись  без лідера, повстанці зазнали  поразки.

Після першого великого спалаху  народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під  проводом С. Наливайка.

Повстання Наливайка поставило  під загрозу існування польської  влади в Україні.

Северин Наливайко виношував  проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства, У своєму листі і до Сигізмунда III він висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Південним Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чоловік. При цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цьому плану не судилося реалізуватися: його автор після жорстоких тортур був четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої.

Придушивши повстання, польський  сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення "винищити їх до останку".

Але рішення залишилося на папері - здійснити його вже було Польщі не під силу. До того ж, на поч. XVII ст. Польща ув'язнула в майже безперервних війнах з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.

35. Національно-визвольні  повстання українського народу 20-30 рр. ХVIIст.

Стурбований створенням окремої  „козацької республіки”, уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків. Для приборкання  козаків король у серпні 1625 р. спрямував  в Україну військо Конецпольського. Назустріч йому вийшли козаки під  проводом нового гетьмана Марка Жмайла. Вирішальні бої відбулися біля Крилова.

Битві передували затяжні  переговори. Польська сторона зажадала від козаків видачі ватажків морських походів, видачі листування з Москвою, зменшення реєстрового війська  до кількості, яка була перед Хотинською війною, повернення самовільно зайнятих у королівнах земель тощо. Великого удару завдала козацтву перша  зрада татар, які забули щойно  укладений союз з Україною.

В урочищі Мед вежі Лози козаки протягом однієї ночі спорудили  укріплення й успішно відбили  кілька польських штурмів, завдаючи шляхетському військові великих  втрат. Мало не загинув при цьому  й сам Конецпольський. Це змусило  польське командування вдатися до мирних переговорів, які було завершено  укладанням компромісної угоди. Від  козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом  замість Жмайла.

Договір передбачав козацький  реєстр на 6 тис.; ті ж хто не увійшов  до списку, мусили повернутися до маєтків  своїх власників. Одна тисяча козаків  мала постійно перебувати на Запоріжжі, щоби перешкоджати втечам селян. Козаків  забою’взували не втручатися в релігійні  справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами.

Куруківська угода посилила суперечності між козаками – тими, хто потрапив до реєстру і тими, хто лишився поза ним. А що останніх була більшість, то загроза нових  спалахів козацького невдоволення залишалася. До того ж ситуація в Україні ускладнювалась запровадженням нового загальнодержавного податку.Мешканці міст і сіл бралися  до зброї. Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло  нове повстання.

Нереєстрові обрали гетьманом  Тараса Федоровича більше відомого під  прізвиськом Трясила. Низівці під  його проводом 1630 р. вирушили в напрямку до Черкас, прихопивши й гармати. Козаки напали на польський табір і захопили три найбільші гармати. Загалом  бої точилися з середини травня до початку червня і не принесли вирішального успіху жодній стороні. 8 червня в Переяславі було укладено компромісне перемир’я, яке, між іншим, передбачало „взаємну амністію” для учасників повстання  і реєстрових козаків, котрі залишились на боці коронного війська. Козацький  реєстр збільшувався до 8 тисяч. Козаки отримували право самі обирати собі гетьмана. Деяке пом’якшення уряду  Речі Посполитої у ставленні до козаків, засвідчене Переяславською угодою, було пов’язане з наближенням кінця  терміну перемир’я з Московською  державою, поновленням воєнних дій  та участю в них козацьких загонів.

В лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову  „Про припинення козацького свавілля”, і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім того, з метою контролю над  козаками передбачалося збудувати  в пониззях Дніпра, поближче до Запорізької  Січі потужну фортецю, в якій постійно перебувала би польська залога. Вояки  залоги мали б перешкоджати втікачам, які хотіли потрапити на Низ, а  також перекрити головний шлях постачання Запоріжжя провіантом і боєприпасами. Будівництво Кодака вкрай обурило  запорожців. Вони обрали гетьманом  Івана Сулиму, який розробив план зруйнування  Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьбі. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з  Січі.

Незабаром козаки підійшли до Кодака. Сулима скористався відсутністю  коронного війська й частини  реєстровців, які тоді воювали в  Прибалтиці. Діючи швидко й несподівано, запорожці легко оволоділи Кодаком  і частково зруйнували фортецю, потім  відійшли до Запоріжжя, де на одному з  островів спорудили табір.

Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Тим часом  становище повстанців ускладнювалося. Похолоднішало, забракло продуктів  і палива. У таборі зростало невдоволення. Цим і скористалися зрадники. Вони схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У листопаді 1635 р. справу Сулими та його сподвижників було розглянуто на надзвичайному сеймі. Івану Сулиму засудили до страти.

Жорстока розправа над  Сулимою та його сподвижниками сама по собі не здатна була придушити козацький  рух. Тому уряд Речі Посполитої вирішив  переглянути реєстр Війська Запорізького та вилучити з нього всіх неблагонадійних. Це стало приводом до нового повстання, на чолі якого стали такі ватажки  як Павло Бут, або Павлюк, Дмитро Гуня, Яків Острянин, Карпо Скидан. Наприкінці літа 1637 р. Павлюк вийшов із Запоріжжя, захопив артилерію реєстрових у  Корсуні й закликав їх розправитися зі старшиною. На його палкий заклик реєстровці розстріляли частину своєї старшини, почавши від гетьмана. Здібний  організатор і політик, Павлюк своїми універсалами підняв на повстання не тільки козаків, а й селянство, яке  почало громити панські маєтки, розправлятися  з орендарями. Народний рух охопив усю Україну. До нього приєдналася  й частина реєстрових.

Наприкінці 1637 р. проти повстанців вийшло польське військо під проводом Миколи Потоцького. Під Кумейками  поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Повного розгрому зумів уникнути досвідчений полководець Гуня. Тим  часом біля Боровиці Павлюк зі Скиданом уже зібрали підкріплення і об’єднані  сили знову дали бій полякам, але  програли. Втративши надію на перемогу,

36. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні  в ХVI – першій половині ХVII ст.

Потреба національного самозбереження, що особливо гостро постала після  Люблінської унії, зумовила піднесення української культури. За відсутності  держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне  життя в Україні XVI - першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне  відродження.

Видатною подією стала  поява книг українською мовою. Однією з перших книг, у тексті яких відчувається вплив живої української мови, є Пересопницьке Євангеліє, створене у 1556-1561 рр.

Ще від часів Київської  Русі на українських землях великої  уваги надавали освіті.

За традицією школи  діяли при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали  дітей письму церковнослов'янською  мовою, основам арифметики, молитвам, співу. Спочатку такі школи існували в найбільших містах, згодом їхня кількість  зростала: у другій половині XVI ст. вони діяли у Львові, Стрию, Рівному, Кременці, Заблудові, Володимирові-Волинському, на Житомирщині і т. д.

Першою на Україні національною школою вищого рівня була Осторозька Академія, заснована близько 1576-1580 рр. у маєтку князя Константина-Василя Острозького на Волині.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерського  монастиря Петро Могила заснував так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною хибою православних шкіл є низький рівень викладання –  православні не дорівнюють католикам  за освітою, Могила вирішив організувати школу за західним зразком. Однак  Київське Богоявленське братство побачило у лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто шляхом об’єднання 1632 р. обох шкіл в один навчальний заклад, що розмістився у Києві на Подолі. Так народилась Києво-Могилянська  колегія, яка згодом перетворилась  на академію. У 1633 р. П.Могила став київським  митрополитом, таким чином опинившись біля керма всього культурного процесу  в Україні.

Видатною подією національно-культурного  відродження стало розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток в Україні. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим.

 У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування  в Україні стала друкарня Києво-Печерської  лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Для потреб новоствореної друкарні він побудував папірню в Радомишлі.

37. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української  національної революції.

Боротьба, яка розпочалася  в середині XVII ст. на українських  землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування  Речі Посполитої. 
   З-поміж основних її  причин можна виділити наступні:

- Ускладнення соціально-економічної  ситуації  (зміцнення великого  феодального землеволодіння, посилення  кріпацтва, панщина три дні  на тиждень своїми кіньми і  своєю працею, здача маєтків в  оренду євреям, які збільшували  повинності і обсяги робіт  – євреїв підчас війни вбивали  не тому, що вони євреї, а  тому, що вони були п'явками  на українському тілі);

- Посилення анархічних  тенденцій магнатства і слабкість  королівської влади (“на Україні править беззаконня”);

- Національно-культурне гноблення  українців (зневажання мови, культури, звичаїв, позбавлення права мати  свій суд, адміністрацію, армію);

- Невдоволення міського  населення (міста слабко були  захищені від магнатських зазіхань, які вимагали від міщан виконання  повинностей і сплати податків);

- Невдоволення реєстрового  козацтва (скасування козацьких  прав та привілеїв);

- Розширення впливу Запорізької  Січі;

- Посилення релігійного  гноблення, утиски та переслідування  православних з боку католиків;

- Населення Подніпровської  України не знало кріпацтва  і не хотіло його приймати.

Рушійними силами революції  виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також  дрібна українська шляхта, яка також  потерпала від свавілля польських  магнатів. 
   За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

ЕТАПИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

Національно-визвольна війна  продовжувалася тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогоднішнього дня залишається дискусійним.

Спираючись на широку джерельну  базу, на дослідження вітчизняних  І зарубіжних істориків, доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.

Перший (лютий 1648-червень 1652рр.)

- період найбільшого розмаху  та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні завоювання: виборений державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.Другий (червень 1652-серпень 1657рр.)- період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.Третій (вересень 1657 - червень 1663 рр.)- період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне.Четвертий (липень 1663-червень 1668рр.)- період відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання України в умовах прагнення польського й російського урядів поділити Українську державу.П'ятий (липень 1668- вересень 1676 рр.)- період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.Отже, народне  повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

38. Підготовка та  початок визвольної війни під  проводом Б.Хмельницького. Воєнні  події 1648р. та їх суспільно-політичні  наслідки.

На початку визвольної боротьби діяльність Б.Хмельницького і його сподвижників була спрямована на вирішення трьох основних завдань:

- формування власних збройних  сил і залучення на свій  бік реєстрових козаків;

- залучення до боротьби  широких верств українського  суспільства. Б.Хмельницький звертається  з універсалами до населення,  закликаючи до спільної боротьби проти Польщі. Повстанський рух дуже швидко набуває всенародного характеру і охоплює всю Україну;

- укладення військово-політичного  союзу з Кримським ханством (укладено  в березні 1648 р.).На цей непопулярний  союз гетьман пішов, щоб позбавити себе війни на два фронти, а також, щоб зміцнити своє військо за рахунок татар

ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД 1648 РОКУ

Позитивне розв'язання трьох  вищеназваних завдань стало запорукою успішного визвольного походу війська Б.Хмельницького у 1648 році:

У квітні- травні 1648 р. - козацько-татарське військо розгромило польську армію на р. Жовті Води. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових козаків на чолі з Фіпоном Джеджалієм перейшла на бік повстанців.

У травні 1648 р. - козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під Корсунем: у полон потрапили 8,5 тис. чоловік, у тому числі командувач польським військом гетьман Потоцький. Розгром польського війська сприяв активізації народно-повстанського руху.

Улітку 1648 р. визвольна боротьба охопила майже всі українські землі Речі Посполитої.

Свої володіння зберегли лише православні монастирі, а також та українська і польська шляхта, яка стала на бік повсталих. Утверджувалася дрібна власність на землю селян, міщан, козаків.

Армія Б.Хмельницького зросла до 100 тис. чоловік. На чолі полків стали Іван Богун, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Філон Джеджалій та інші полководці.

На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну,

на середину вересня були звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території українці створювали власні органи влади, формували нову модель соціально-економічних відносин.

У вересні 1648 р. - відбулася битва з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила сприятливі умови для визволення Західної України.

У жовтні 1648 р. - Б.Хмельницький взяв в облогу Львів, а згодом - фортецю Замостя.

У листопаді 1648 р. - козацькі полки разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон.

Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об'єднання українських земель у межах національної держави збройною силою!

Однак Б.Хмельницький не пішов  на ескалацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту. 21 листопада 1648 р. під Замостям він уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів.

39. Воєнні та  політичні передумови утворення  Української гетьманської держави.  Державницька концепція Б.Хмельницького.   

У роки визвольної  війни  українського народу в Україні виникає  держава в формі казацької  республіки – Військо Запорізьке, або Гетьманщина.Її територія включала Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частину Волинського воєводства та Білої Русі.

Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо.

На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Б.Хмельницький здійснював курс на зосередження в своїх руках всієї повноти влади і на встановлення спадкового гетьманату.

Сучасні історики позитивно  оцінюють політику Б.Хмельницького, спрямовану на встановлення спадкового гетьманства, оскільки вона сприяла консолідації суспільства навколо державної ідеї, запобігала гострій міжусобній боротьбі за владу.

Таким чином, національно-визвольна  війна призвела до розбудови Української  держави, в якій знайшли своє продовження традиції Запорізької Січі і реєстрового козацтва. В історичній літературі держава, що постала у 1648-1649 рр., отримала назву Української козацької республіки.

У процесі розгортання  національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької еліти  вперше в історії української  суспільно-політичної думки було чітко  сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави  в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької  державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби. 

Ці положення і лягли  в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від  ідеї козацького автономізму до створення  суверенної незалежної держави. Після  взяття під контроль значної частини  українських земель та ліквідації в  них польської адміністрації  гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення  та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької  держави сформувалися під впливом  двох основних чинників: традицій та звичаїв  суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного  стану в державі. Обидва чинники  визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у  цьому контексті слід сприймати  й назву козацької держави  — Військо Запорозьке.

40. Політико - адміністративний  устрій, органи влади і управління  гетьманської держави Б.Хмельницького.

Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо.

На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

  АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ

Територія, па яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні (полків у різні часи було 36,26,16,10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.

Містами й селами управляли отамани.

У містах з магдебурзьким  правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости.

Центром гетьманського  правління став Чигирин.

СУДОВА СИСТЕМА

На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право.

З'явилося нове джерело  права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України.

Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.

ЗБРОЙНІ СИЛИ

Бойове ядро української  армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1 -2 тис, записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців.

Чисельність армії доходила до 100-150 тис. чоловік.

41. Воєнно-політичні  події на українських землях  протягом 1651-1653 рр. та їх наслідки.

Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. відновив війну.

Закономірним результатом непослідовної тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у липні 1651 р.

Татари залишили поле бою  і силою затримали при собі Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія.

У липні литовські війська  взяли Київ.

Однак, Хмельницькому вдалося  відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів.

Та все ж укладена 28 вересни 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків:

-територія автономії обмежувалася  лише Київським воєводством;

-козацьке військо скорочувалося  з 40 до 20 тис. осіб;

-гетьман підпорядковувався  польському королю та позбавлявся  права закордонних зносин.

Договір не влаштовував жодну  із сторін.

Польський сейм навіть відмовився його схвалити.

Саме в цей час починається  масове переселення українців у північно-східні і східні українські землі, які ще з кінця XV ст. перебували в межах Московської держави. Переселенці засновують міста Харків (1655 р.), Суми, Охтирку та інші. Згодом цей край отримав назву Слобідська Україна (від слова "слобода" - так називалися поселення, які отримували від уряду певні пільги).

КУЛЬМІНАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

Український народ не прийняв  тяжкі умови Білоцерківської угоди.

Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись у черговий раз підтримкою Криму.

У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі.

Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Восени 1653 р. відбулася битва між українсько-татарськими та польським військами біля м. Жванець на Поділлі. Польська армія опинилася в оточенні. Однак, кримський хан знову зрадив українську сторону і пішов на переговори з королем, які завершилися 15 грудня 1653 р. Кам'янецькою угодою, як підкреслюють В.Смолій і В. Степанков, "відносно козацької України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору (як це часто стверджується історіографії), а лише передбачених ним прав І зольностей козацтву".

42. Основні напрями  зовнішньої політики Б.Хмельницького.

Гетьман і старшина все  більше переконуються в тому, що без надійної допомоги ззовні неможливо забезпечити І перемогу над поляками і зберегти козацьку державу.

Таку допомогу можна було отримати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх мов, культур.

Українська сторона, починаючи  з 1648 р. неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного.

Із листа Б. Хмельницького  московському царю: ”…мы бога молим, чтобы ваше царское величество, яко правдивый и православный Государь, над нами царем и самодержцем был. А мы готовы умирать за Ваше царское величество и с найнижайшими послугами нашими рыцарскими вашему Царскому Величеству отдаемся... ”

У 1653 р. Хмельницький звернувся  до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з Туреччиною.

Цар Олексій Михайлович терміново  скликав Земський собор, який 2 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття  Війська Запорізького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.

43. Історичні обставини  та хід Переяславської Ради. Українсько-російський  договір та його оцінки в  сучасній історичній літературі.

18 січні 1654 р. в Переяславі  відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя.

Царські посланці привели  українське населення до присяги на вірність царю.

Присягати відмовились полковники Іван Богун, Іван Сірко, Уманський і Брацлавський полки, Запорізька Січ. Проти присяги виступило і київське духовенство (ось чому рада пройшла у Переяславі).

Цей союз відразу настроїв проти України і хана, і Туреччину.

  Замість 23 статей, запропонованих українською стороною, цар погодився тільки на 11 статей, що і підтвердив “Жалуваною грамотою гетьманові і Війську Запорізькому” від 27 березня 1654 р. Все це було оформлено досить своєрідно. Українська делегація подала цареві “Березневі статті з поправками, які були зроблені за вимогою російської сторони, а у відповідь отримала царську грамоту, в якій повторювався зміст статей, тільки вже з підписом царя і наказовими способами дієслів (“...ми...пожалували...звеліли...указали...”). Зміст статей зводився до таких положень: збирання податків; плата старшині; млини для старшини; витрати на артилерію; дипломатичні відносини; затвердження маєтків митрополита; відправка російських військ на Смоленськ; польський кордон; плата війську; наказ донським козакам не порушувати миру з Кримом; допомога залогам на Кодаку і Запоріжжі.

Інші справи були вирішені окремими царськими грамотами (вольності Запорізького війська, Чигиринське староство при гетьманській булаві, права шляхти).

Треба сказати, що з боку Хмельницького угоду було укладено юридично недбало і нерозумно, в той час як російська сторона все осмислила всебічно і в перспективі.

Основні положення "Березневих статей"

-Україна (територія колишніх  Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходить під протекторат Росії;

- влада в автономії  належить гетьману, якого обирає  військо і затверджує цар: передбачалася  пожиттєвість влади Богдана Хмельницького;

- чисельність козацького  війська - 60 тис. чоловік;

- в містах зберігалося  право на самоуправління;

- визнавалася самостійність  української православної церкви;

- Україна отримала право  вести зовнішню політику, крім  відносин з Польщею і Туреччиною;

- передбачалися спільні  воєнні дії України і Росії.

ОЦІНКА ДОГОВОРУ 1654 РОКУ

Серед істориків  немає згоди в оцінці характеру  Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні їх копії.

Український історик В.Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала  результатом прагнення українців  і росіян до возз'єднання і що возз'єднання двох народів було основною метою визвольної боротьби українського народу і самого Б.Хмельницького.

Насправді ж, Б.Хмельницький сподівався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

Як підкреслює П. Толочко, "незважаючи на фразеологію підданства, Богдан Хмельницький фактично був сувереном не лише у внутрішній, але й у зовнішній політиці. Його уряд мав дипломатичні зносини з Росією, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством, Швецією, Австрією, Молдавією, Трансільванією, Валахією та іншими країнами. І немає вини Богдана втому, що його наступники на гетьманському престолі не змогли не лише примножити його здобутки, але й зберегти їх ".

44. Суспільно-політичні  причини та обставини розгортання  громадської війни та поділу  козацької України на два гетьманства  (вересень 1657р. – червень 1663р.). Українське суспільство в умовах  «великої руїни».

 Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату.

Після поховання Б.Хмельницького  старшинські угруповання відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повноправним гетьманом.

Таким чином, в  Україні династичний принцип  гетьманської влади поступився місцем республіканському.

Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького.

І.Виговський, досвідчений  і не позбавлений таланту державний діяч, припустився ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної боротьби в Україні.

У протистоянні з Росією І.Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

У вересні 1658 р, між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким:

Чернігівське, Київське та Брацлавське  воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили  до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визнавалася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозволялося відкриття 2-х академій і без обмежень - шкіл і друкарень;  з іншого боку, передбачмося відновлення соціально-економічних відносин, що існували до цього, зменшувалася кількість котів, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

Російський уряд оголосив І.Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії.

У червні 1659 р. під  Конотопом армія гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки російській армії.

Але скористатися результатами перемоги І.Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Посилився анти-гетьманський рух.

І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польщі.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

У жовтні 1659 р. у  Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська метрополія підпорядковувалася московському патріарху.

РОЗКОЛ УКРАЇНИ НА ПРАВОБЕРЕЖНУ ТА ЛІВОБЕРЕЖНУ

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман.

Восени 1660 р, після невдалих військових операцій проти Польщі Ю.Хмельницький пішов на укладення угоди з польським урядом. У жовтні 1660р. сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства).

Більшість козацтва І старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю.Хмельницький склав булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації, на Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван  Брюховецький (1663-1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Трагічний період, який розпочався для українського народу після смерті Б.Хмельницького (1657 р.) позначився боротьбою  між представниками казацької верхівки, увійшов в історію під назвою «Руїна».

Основні причини виникнення Руїни

- Загострення суперечок  у середовищі української державної  еліти.

- Виникнення гострих соціальних  конфліктів.

-Охоплення значної частини  народних масс, і насамперед козатцтва,  бунтівними настроями і небажанням  підпорядкуватися будь-якій владі.

-Активне втручання у  внутрішні справи і пряма агресія  стосовно Гетьманщини з боку  Речі Посполитої, Московської держави,  Осьманської імперії та Кримського  ханства. 

46

46. Історичні обставини  міжнародно-правового поділу України  між Росією і Польщею. Андрусівське  перемир’я (1667 р.). Мирний договір  (1686 р.)

У вересні 1659. Військова козацька рада обрала гетьманом Юрія Хмельницького , сподіваючись, що він продовжит  справу свого батька. У жовтні 1659р. У Переяславі між гетьманом і  російським урядом були підписані договірні  статті, які суттєво обмежували автономні  права України: обмежуавлас влада  гетьмана, Український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху. Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старщини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660р. Після невдалих військових операцій проти Польщі Ю. Хмельн. пішов на укладення угоди з польським урядом . У жовтні 1660р. Сторони підписали Слододищенський трактат.Основні умови: -скасовано невигідні для Гетьманщини Переяславські статті 1659р.; -Гетьманщина розривала союз з Московською державою і відновлювала свій державний союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658р.; -Вилучалася стаття про створення «князівства руського»; -гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом; -гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобовязувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.Більшість козацтва і старшини Лівобережної України , де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмел. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю.Хмел. склав булаву. Правобережне козацтво новим гетьманом обрало Павла Тетерю, а Лівобережне обрало кошового отамана Івана Брюховецького. Так українська держава розкололася на два державних утворення з орієнтацією на різні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу Украхни по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою. Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною. Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі.Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось. У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який визнавав існуючі кордони. Умови договору: Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ; Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ; Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі; Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати "пусткою", нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати; Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні

47. Особливості  української національної революції.  Причини її поразки та значення  в історії України.

Селянсько-козацькі повтання першої половини 17 ст. сприяли накопиченню  воєнного досвіду, зростанню нац. самосвідомості укр. Народу, посиленню єдності козаків  та селян у боротьбі за національне  визволення, формуванню психічної готовності боротися до переможного кінця. Важливими  причинами, що робили козацьке повстання  можливим є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка  того часу була своєрідним зародком української  державності, що за певних умов міг  стати основою для сворення повноцінної  держави. Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини 17 ст.склад. з неоднаких  за тривалістю і змістом періодів, у межах яких домінувала то одна то інша тенденція. Саме ця особливіст ьнаціонально-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність  у термінології щодо цього народного  виступу. Народне повстання, яке  розпочалося у 1648р. , охопивши більшу частину території і населення  Україги незабаром переросло  у визвольну війну, а війна-зумовивши  докорінні зміни у суспільному  розвитку- в національну революцію. До найважливіших особливостей української революції належать:

— боротьба не лише проти  Речі Посполитої, але й інших ворогів  української незалежності — Московії та Криму;

—тісний взаємозв'язок і  взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;

— переростання соціальної боротьби в селянську війну 1648—1652 pp., що завершилася утвердженням у  козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;

—революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і  суперечливим;

—відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;

—провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;

— зрада національних інтересів  частиною панівного стану українського суспільства;

—слабка участь в революції  міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;

—домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;

—вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди  найбільших сусідніх держав всіляко  протидіяли вибореній Українською  державою незалежності.

Революція завершилася для  українського народу поразкою. Не вдалося  ні створити державу в етнічних межах  України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу  було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65—70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — жахливий негатив революції.

Значення революції полягало в тому, що вона:

—привела до тимчасового  створення національної держави, частина  якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х  років XVIII ст.;

—сформувала і проголосила  національну державну ідею;

—відіграла значну роль у  формуванні нової політичної еліти;

—стала імпульсом для  розвитку національної самосвідомості.

— зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна»  й започаткувала зміну назви  «руський народ» на «український народ»;

—збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

—справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами  соціально-економічних завоювань  в роки революції.

48. Українська національна  революція в контексті європейського  революційного руху ХVI - XVII ст.

Раніше події української  революції зображувались у відриві  від розвитку європейського революційного  руху. Українська революція 1648—1676 pp. типологічно  належить до одного ряду з європейськими  революціями XVI—XVII ст. Вона мала багато спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями XVI—XVII ст. Найближче вона була до Нідерландської революції 1566—1609 pp., що мала на меті виборення  національної незалежності та встановлення буржуазних відносин. Українська революція, на відміну від Англійської та Нідерландської, що завершилися перемогою, зазнала поразки (як і Німецька). Але у зовнішньополітичному аспекті  вона викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній  і Центральній Європі. Вона різко  послабила позиції Речі Посполитої та Криму й .зумовила зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Брандербургу. Революція вплинула на загострення  соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові; національно-визвольної боротьби — в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії.

49. Гетьманщина  наприкінці ХVIІ- XVІIIст., кордони, населення, адміністративно-територіальний, політичний та соціально-економічний устрій.

          Після закінчення Руїни центром  політичного, економічного та  культурного життя українства  стала Гетьманщина Лівобережжя.

На кінець XVII ст. під гетьманською булавою перебувало1/3 території відвойовано. Хмельницьким. Столиця – місто Батурин.

 Гетьманщина була розділена  на 10 полків: (Стародубський, Чернігівський,  Ніжинський, Прилуцький, Київський,  Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Полтавський).

На українські землі, що входили  до складу Росії, з метою уніфікації системи управління, наприкінці ХVІІІ  ст. був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію  України поділили на губернії і повіти.

На Лівобережній Україні  у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині - Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію).

У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську.

Наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.

50. Державотворча діяльність І.Мазепи.

25 липня 1687 р. на козацькій  раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар  Іван Мазепа. Свою діяльність  Мазепа розпочав в умовах підписання  нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від  порушення умов вічного миру  між Росією та Польщею. Гетьману  заборонялося мати дипломатичні  зносини з іншими державами.  Для постійного контролю за  гетьманським урядом мала постати  залога в гетьманській столиці  — Батурині.І. Мазепа був добре  освіченою людиною, мав значний  військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління  Україною під керівництвом Дорошенка  і Самойловича.На першому етапі  гетьманування Мазепа дотримувався  політики добрих відносин з  Москвою: доповідав про "витівки"  запорожців, придушував народні  рухи, посилав козацькі полки  то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь.  За рахунок України утримувалися  не лише козацькі, а й російські  війська. За все це Мазепа  одержував щедрі подарунки від  царя, Петро І довіряв українському  гетьману.Одним з найважливіших  напрямків загальної державної  політики Мазепи була культурно-просвітницька  діяльність. У розвиток української  освіти, науки, мистецтва, архітектури,  літератури, книгодрукування гетьман  вкладав величезні гроші з  державної військової скарбниці  та власні кошти, справедливо  вважаючи, що лише в такий спосіб  Україна може зрівнятися з  європейськими державами. Промовистим  є факт, що лише під його  безпосереднім наглядом і керівництвом  споруджувалося 12 храмів. За гетьманування  Мазепи було відновлено багато  старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури  й будівництва настільки значний,  що навіть тогочасний архітектурний  стиль дослідники називають "мазепинським  бароко". Інша царина культурницької  діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були  одними а кращих українських  книгодруків. До речі, сам гетьман  мав чи не найкращу в Україні  книгозбірню й обдаровував книжками  з цієї бібліотеки монастирі,  церкви, окремих осіб. Не менш, ніж  церквами й монастирями, опікувався  Мазепа Києво-Могилянською академією.  Дбає Мазепа й про виникнення  нових осередків культури, одним  з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така  цілеспрямована й всеохоплююча  культурницька діяльність Івана  Мазепи дозволяє говорити про  неї не просто як про меценатство,  а як про сплановану далекоглядну  державну політику.Щирим прихильником  Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати  основи української автономії,  Тоді Мазепа вирішив йти на  союз зі Швецією. З 1700 р. Росія  веде війну зі Швецією, що  дістала назву Північної, за  вихід до балтійського моря. Ця  війна ніяким чином не перетиналася  з Інтересами України. Проте  від самого початку козацькі  полки постійно брали участь  у воєнних діях, воюючи на територіях  Московії, Прибалтики, Речі Посполитої  не проти своїх ворогів, а  обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи  були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу  не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків  1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку  командування й тяжкі умови  служби викликали скарги й  нарікання, а часом й самовільне  повернення додому. Приводом для  незадоволення було й те, що  досить часто козаків використовували  як дешеву робочу силу під  час будівництва каналів, нових  доріг, фортець та інших укріплень.  Справжнім лихом стала Північна  війна й для Інших верств  українського населення, бо саме  його коштами споряджалися козацькі  війська для щорічних походів  на північ, гетьманщина мусила  також утримувати в ряді міст  московську армію й воєнні  гарнізони. Крім того, з України  у великих кількостях вивозився  хліб й інші продукти. Усе це  призводило до занепаду господарства  й торгівлі, посилювало незадоволення  політикою московського царя.Крім  воєнних негараздів, козаків непокоїло  обмеження царським урядом їхніх  станових прав. Так, зокрема, гостру  реакцію викликав указ 1705 р. про  перетворення двох козацьких  полків, висланих до Прусії, на  регулярні драгунські. Серед козацької  старшини поширювалися чутки  про ще суттєвіші зміни: усунення  козацького самоврядування, насадження  губернаторів і воєвод, переселення  козацького війська в Московію  тощо. Непевність майбутнього України  примушувала старшину й гетьмана  замислюватися над подальшою  долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими  настроями, старшина тиснула на  гетьмана. Та й сам Мазепа почав  розуміти згубність відносин  України з Московією.Взявши за  мету звільнення Гетьманщини  з-під влади Московії, І.Мазепа  розпочинає таємні переговори  зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході  військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на  його бік. У квітні 1709 р. було  підписано угоду з Карлом XII. У  першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й  не укладати миру з царем,  поки українці остаточно й  назавжди не визволяться від  Москви та не відновлять своїх  давніх прав і привілеїв.Та  цим планам не судилося здійснитися.  Після Полтавської катастрофи  Мазепа опинився на чужині, де  й помер 2 вересня 1709 р. Однак  внесок І.Мазепи зміцнення української  державності за умов неухильного  наступу на неї з боку російського  царату величезний. Прагнення Мазепи  створити власну еліту, його  політика в царині культури  та освіти мали далекосяжну  мету й забезпечили навіть  після його поразки ще майже  80-літнє існування гетьманської  держави, вплинули на весь подальший  розвиток українського народу  та його державницьких традицій, на формування національної культури.

51. Діяльність української  політичної еміграції на початку XVIIІ ст . Основні положення Конституції Пилипа Орлика

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана  Мазепи, генерального писаря його уряду  Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію  в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

52. Процес та  наслідки інкорпорації України  до складу Російської імперії  в ХVIIIст.

Особливістю перебування  Лівобережжя і Слобожанщини у  складі Росії в другій половині XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу  полягала в намаганні ліквідувати  українську автономію та інкорпорувати  ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла  кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу  зберігалася постійно.

I етап (1734—1750) — посилення  імперського тиску. Після смерті  Д. Апостола в Петербурзі було  прийнято ухвалу: нового гетьмана  не обирати, а всю повноту  влади передати тимчасовому державному  органу, що дістав назву «Правління  гетьманського уряду». До нього  входило шість осіб: троє росіян  та троє українців. На чолі  правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу:

II етап (1750—1764) — тимчасове  уповільнення процесу російської  експансії. У 1750 р. Україну чекав  черговий поворот долі — саме  цього року останнім гетьманом  стає брат фаворита нової імператриці  Єлизавети — К. Розумовський.

III етап (1764—1783) — остаточна  ліквідація української автономії.  Після ліквідації гетьманства  1764 р. вся повнота влади в  Україні зосередилася в руках  Другої Малоросійської колегії  на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на  централізацію та русифікацію.

53. Централізаторська політика  Катерини ІІ до України. Причини  та обставини остаточної ліквідації  Росією Гетьманщини.

Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало  відомо в Петербурзі. Катерині II  це не подобалось, особливо бажання  старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали  до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український  гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імперський уряд, прагнув  остаточної ліквідації Української  держави — Гетьманщини. Отож, у  жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.

Імператорським маніфестом від 10 листопада  й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського увільнили  від гетьманства. Натомість для  управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську  колегію на чолі з її президентом  і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

Скасування гетьманства стало  початком вирішального наступу царату на українську автономію.

Катерина II мала на меті не лише позбавити  українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити  українців на злиденних і ницих  малоросів.

54. Правобережна Україна  в другій половині  ХVII-XVIII ст.: політичний та соціально-економічний розвиток.

Оволодівши на початку XVIII ст. землями  цього краю, Польща взялася за відновлення  своїх порядків - повернення земельних  угідь колишнім володарям. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння.

Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх  землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від усяких повинностей  залежно від договору на 15—30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла  господарському відродженню краю, пожвавленню  його економічного розвитку. У цей  час господарство функціонувало  на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення  на всій території Правобережжя. Характерною  рисою аграрних відносин у цьому  регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових  років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей  у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення  поділу праці, поступова диференціація  земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними  місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку земель Правобережжя були зростання  крупного феодального землеволодіння; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання  паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного  ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися  в умовах бездержавності на Правобережжі.

55. Соціальні і національно-визвольні  рухи на Правобережжі та в  Західній Україні в  другій половині  ХVII-XVIII ст.

На цих землях панщина сягала 2-6 днів.  Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя  для українського люду складалися в  господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких  обставин зростали в кілька разів.

Стихійними борцями за кращу  долю українського народу стали гайдамаки=>гайдамацький рух на початку 18 ст.

Повстання 1734 р. очолив сотник Верлан.

Нова хвиля гайдамацького руху – сер. XVIII ст.

Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. - нове повстання- Коліївщина- М.Залізняк. Взяли багато міст. Потім- Умань. Один із полків, що охороняв, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх.

Незважаючи на втрату ватажків і  розгром основних сил, Коліївщина тривала  до травня 1769 р.. Потім- подавлена.

Але гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

      У Західноукр. землях  діяли також опришки. На початку  30-х pp. XVIII ст. рух опришків у  Прикарпатті настільки поширився,  що польські можновладці змушені  були просити київського воєводу  надіслати на допомогу війська.  Найбільший розмах цього руху  пов'язаний з іменем Олекси  Довбуша.

Національно-визвольні рухи знесилювали  Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи  сприятливі умови для втручання  сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину  польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території=> 3 поділи Польші.

56. Поділи Речі  Посполітої. Зміни у політичному  становищі правобережниї та західноукраїнськиї  землях.

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Три територіальних розділи  польської держави були проведені  в 1772, 1793 і 1795 роках сусідніми з  Річчю Посполитою державами: Росією, Австрією й Пруссією.

І поділ -- у 1772 р. Росія загарбала  частину Білорусії, Австрія --- Галичину, Пруссія -- споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. -- Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі  західноукраїнські землі опинилися  під владою Австрії.

ІІ поділ -- 1793р. Росія загарбала  Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія -- польські землі.

ІІІ поділ -- 1795 р. До Росії  відійшла Західна Волинь, Західна  Білорусія, більша частина Литви  і Курляндія (частина Латвії). Пруссія  привласнила західнолитовські землі  і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

57. Реформи Марії-Терези  і Йосифа ІІ кінця XVIII ст. та  їх вплив на західноукраїнські  землі.

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. До складу  Австрійської імперії  після першого (1772) та третього (1795) поділів  Польщі відійшла Галичина, а після  укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) - Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства  перебувало ще й Закарпаття.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії  збіглася у часі з першою хвилею мо-дернізаційних реформ у цій  державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою  та Иосифом II. Вони базувалися на ідеях  освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної  централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами  суспільного життя залучити імперію  до нових історичних процесів.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з  селянами «по-людськи». її спадкоємець  Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво  було юридично оформлене.

Модернізація суспільства  вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас  населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний  кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися  рідною мовою.

58. Розвиток української  культури напри. 17-18 ст.

Розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних умов. Важливим чинником розвитку духовного життя України  була культурницька політика українських  гетьманів, спрямована на підтримку  Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування  Івана Мазепи. Водночас розвиток української  культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.

Тяжким ударом для української  культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим  кроком царського уряду, що посилював  втручання царату в духовне життя  України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування.

На Лівобережній Україні та в  Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні  училища. Царські реформи перетворили  освіту в Україні на привілей вищих  верств населення, навчання провадилося  російською мовою. На Правобережжі та в Західній Україні більшість  колегіумів перебувала під контролем  єзуїтів.

Але попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва  протягом XVII—XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська  академія. Підтримка гетьмана Івана  Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу  вищого навчального закладу, сприяла  розквітові цього навчального закладу.

Найбільшим видавничим центром  залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції  виходило й у Чернігівській друкарні. Також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві- церков. літ-ра, твори  того час. укр. письмен-ів, підручники.

Високий рівень освіти й книгодрукування  сприяв розвиткові літератури.

Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода.

Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися  елементи астрономії, фізики, біології, медицини.

Києво-Могилянська академія була провідним  осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим  предметом.

В архітектурі- українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше за часів гетьмана Івана Мазепи.

Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася  гравюра, іконопис, світський портретний живопис.

У кінці 18 ст. -1798р. – «Енеїда» Котляревського - зародження нової укр. літ-ри.

59. Українські землі  у складі Російської імперії  наприкінці  ХVIIIст. – першій половині ХІХ ст.: административно-територільний устрій, особливості соціально-економічного і політичного розвитку.

Українські землі у  складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському  генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори  й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали  поліцейські пристави. Казенна палата, як державна установа, відала збиранням  державних податків. Цивільна влада  спиралась на військову.

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду  були:

- розвиток товарно-грошових  відносин і проникнення капіталізму  у сільське господарство;

- руйнування селянських  господарств шляхом скорочення  земельних наділів або переведення  селян на місячну, що означало  повну ліквідацію селянських  господарств;

- занепад кріпосницької  мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й  завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

60. Характер політичної  влади російського уряду. Суспільно-політичні  рухи Наддніпрянської України:  їх прояви і значення.

У Наддніпрянщині характерною  ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.

Причинами декабристського  руху стали:

– вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після  Великої Французької революції  серед інтелігенції та дворянства;

–  усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських  війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної  організації декабристів в Україні  став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу.

На початку 40-х  рр. центром національно-визвольного  руху стає Київ.

У 1846-1847 рр. тут діяла  перша суто українська таємна політична  організація – Кирило-Мефодіївське товариство (12 чоловік, Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський).

У кінці 50-х рр. почали організовуватись напівлегальні гуртки – Громади. Перша громада виникла в Києві у 1859 р. на базі таємного гуртка “хлопоманів”. Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, прозваний “українофільством”, набув значного поширення. Громади виникли і діяли в багатьох містах.

Діяльність громад мала в основному культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, етнографії, історії). Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг.

61. Нац. відродження  Наддніпрянської України. Діяльність  перших політ організацій. Кирило-Мефодіївське  братство на поч. 19 ст.

Початком нац. відродження вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського

Ідеями національного відродження  наснажена й «Історія русів»- Україна, а не Росія є прямою наступницею  Київської Русі, що українці є окремим  від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права  на відновлення козацького самоврядування.

Сприяла національному відродженню  і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського  «Історія Малої Росії» (1822)- перша  масштабна наукова узагальнююча праця з історії України від  найдавніших часів до кінця XVIII ст.

На початку XIX ст. чи не найважливішим  осередком українського національного  відродження – Харків. У Харкові  стали виходити журнали, присвячені місцевому краю та його інтересам.

Кінець XVIII — 40-ві pp. XIX ст.- перший етап нац. відродження в Наддніпр. Україні  — період «збирання спадщини» - звернення  до історичного минулого, інтерес  до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями  української інтелігенції тоді з'явилися  численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української  мови як літературної та становлення  нової української літератури.

Діяль-ть перших політ орг.-ій:

1) Південне товариство (1821)- декабристи- у м. Тульчин. Керівник- Пестель.  Прогр док-т- «Руська правда»:

- заборона кріпацтва       - рівність усіх      -  об*єднання народів Росії

- особиста свобода рдуку ,віросповідання

2) Тов-во об*єднання слов*ян (1823)- брати Борисови, Андрієвич.

Прогр документ: - федерація слов*ян республік, кожна з яких має право  на власне само вряд-ня

3) Кирило-Мефодіївське братство (1846)- Білозерський, Гулак, Костомаров, Куліш,  Маркович, Шевченко.

вперше розробило широку політичну  програму національно-визвольного  руху; Започаткувавши перехід від  культурницького до політичного  етапу боротьби за національний розвиток України.

Програмні положення братства виклад у «Книзі буття українського народу»  і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», - Микола Костомаров, та у «Записці»- Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і  панславізму.

Громадсько-політична діяльність: поширювали ідеї братства через розповсюдж. його програмних документів, прокламацій, твори Тараса Шевченка; займалися  науковою працею і виступали з  лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття  народних шкіл, написання і видання  нових книг

К-М бр-во проісн. 14 місяців. У березні 1847 року за доносом О.Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

62. Административно-територільний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії в першій половині ХІХ ст. Населення західноукраїнських земель. Національне та соціальне становище українців.

Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-Угорської  імперії. Східна Галичина була частиною “королівства Галіції і Лодомерії” із центром у Львові. “Королівство”  поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом  з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія  поділялась на чотири адміністративні  одиниці – “Жупи”. Керівникам –  жупанам – належала вся повнота  влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували  поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.

Соціально-економічний  розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські  землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення  селян.

Економічна відсталість  західноукраїнських земель позначалася  на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия  і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші  міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

63. Національно-визвольний  рух на західноукраїнськиї землях  в першій половині ХІХ ст. Вплив  революції 1848-1849 р. на соціально-економічне  і політичне становище українців.

У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське  духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає  “Товариство галицьких греко-католицьких  священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед  селян релігійної літератури українською  мовою. Під тиском польського духовенства  воно змушене було розпуститися. Розгортається  друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем  у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету  перетворення української  народної мови на мову літературну. Видаючи  альманах “Русалка Дністровая”, гуртківці  досягли того, що західноукраїнська  інтелігенція стала переорієнтовуватись  на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

У листопаді 1848 р. вибухнуло  збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії  у Східній Галичині. Повстання  зазнало поразки. У Північній  Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу  Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити  повстання лише через 1,5 року. 
         Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.

64. Національно-політичний  рух українців у Галичині і  Буковині під час революції  революції 1848-1849 р.

Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.

                Революційні зворушення поширились  і на Північну Буковину. 
Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. 
Депутат австрійського рейхсрату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

65.   Розвиток  української культури наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

   Кінець XVIII і перша половина XIX ст. — час розкладу феодально-кріпосницької  системи в Росії та на Україні,  зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних  відносин. У галузі економіки  цей період дає багато прикладів  виникнення окремих підприємств  та цілих галузей промисловості:  на Донбасі – вугільної, в  Харкові й Одесі – чавуноливарної, на Київщині – цукрової, на  Чернігівщині, Поділлі і в Галичині  – суконної.

    Наприкінці XVIII - у першій  половині XIX ст. в Укр. розпочинається  національно-культурне відродження.  Зріс інтерес до націон. історії(збирання  та публікації історичних джерел, видання журналів…). Твір “Історія  Русів” з’явився на рубежі  сторіч і тривалий час поширювався  в рукописному варіанті. Твір  змальовує істор. розвиток Укр.  з найдавніших часів до 1769р.

      У 1777р. виходить  у світ в Петербурзі “Опис  весільних укр.. простонародних обрядів”  Г.Калиновського – започатковано  укр. етнографію.

   Велику роль у піднесенні  культури мали навчальні заклади.  У 1805 р. було засновано Харківський,  а в 1834 р.– Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей,  у 1820 р.– Ніжинську гімназію  вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали  функціонувати чимало гімназій  і повітових шкіл. Певну роль  у розвитку культури відігравав  найстаріший на Україні Львівський  університет (1661 р.).

         Фундаментом  вітчизняної фольклористики став  Цертелєв – збірка “Опыт собрания  старинных малороссийских песен.”  (1819)

    На поч. 19 ст. з’явилася  перша ластівка укр.. мовознавства  – друкована  “Граматика малоруського  наречия”(1818) Павловського.

    Сприяло нац.. відродженню  4-и томна праця Д.Бантиш-Каменського  “Історія Малої Росії”, яка побачила  світ в 1822р. в Москві. Фактично,це  перша узагальнююча праця з  історії України.

   У 1823 вийшов словник укр.. мови, укладений Вейцеховичем.

   На розвиток українського  образотворчого мистецтва великий  вплив справляла Петербурзька  академія художеств. Професійні  майстри живопису, що працювали  на Україні, переважно були  її випускниками, зокрема вихованцями  видатного російського художника  К. Брюллова — І. Сошенко,  Д. Безперчий, Т. Шевченко та  ін. Випускник Петербурзької академії  художеств 1815 р., К. Павлов відіграв  важливу роль у розвитку української  художньої культури.

    Широкого розповсюдження  на Україні набули сімейне  музикування, аматорські молодіжні  розважальні співи. Осередками  розвитку музичної культури були  духовні учбові заклади, гімназії.

    Сприятливі умови для  розвитку сценічного мистецтва  склалися на Полтавщині, де завдяки  І. Котляревському та М. Щепкіну  започаткував свою історію професійний  український театр. Великі зрушення  у його розвитку відбулися  з постановкою у 1819 р. «Наталки  Полтавки» і «Москаля-чарівника»  І. Котляревського.

    Перша збірка Шевченка  ”Кобзар”(1840) продемонструвала світу  широкий спектр лексичних, семантичних,  та фразеологічних можливостей  укр.. мови. Це підтверджувала й  творчіть Котляревського, Гулака-Артемовського,  Гребінки, Квітки-Основяненка. 

    Новий міністр освіти  в Рос. Імперії граф Уваров  наполягав на тому, що шлях  до процвітання лежить через  зміцнення трьох суспільних основ  – самодержавства, православ’я,  народності => посилення процесу  русифікації та новий наступ  на права соц.. меншин. У цьому  контексті слід сприймати появу  1846р. у Києві укр.. політ. організ.  – Кирило-Мефодіївського товариства. Засновники – Білозерський, Костомаров, Куліш, маркевич… приймав активну  участь Шевченко. Основні програмні  положення сформовані у “Книзі  буття укр. народу” і “Статуті  словянського братства Св. Кирила  і Мефодія”. 

66. Ліберальні реформи 1860–70-х рр. в Росії та специфіка їх реалізації  в Україні. Соціально-економічний і політичний розвиток підросійської України на етапі становлення капіталізму.

Селянська реформа.

19 лютого 1861 р. цар Олександр  ІІ підписав маніфест і серію  законів про скасування кріпосного  права. 

Особливості аграрної реформи:

1. Звільнення селян відбувалося   поетапно і мало тривати 20 років.  Селяни спочатку переходили на  становище тимчасово зобов’язаних  2. Тимчасово зобов’язаний селянин  повинен був викупити наділ,  після чого він ставав селянином-власником.  Селянин зобов’язувався виплачувати  державі борг у кредит протягом 49 років. 3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати.

    Таким чином,  селянська реформа внесла істотні  зміни в правове становище  селянства України. А саме: 1) селянин  мав право самостійно вирішувати  сімейні і господарські питання; 2) набувати у власність нерухоме  майно; 3)займатися торгівлею і  різними промислами; 4)селянин ставав  суб’єктом судового процесу –  за ним закріплювалось право  подавати позов і відповідати  в суді тощо

Земська реформа 1864 р.

Відповідно до цієї реформи  у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори  і земські управи Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими  господарськими та культурно-освітніми  проблемами. Уся діяльність органів  земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ.

Міська  реформа 1870 р.

Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. У виборах  брало участь все населення, що платило  податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями  життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення  урізало повноваження органів міського самоврядування.

Судова  реформа 1864 р.

Ця реформа проголошувала  демократичні принципи: виборність мирових  суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність  тощо. Вину підсудного встановлювали  присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання  були відкриті, і у них брали  участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась  згідно з реформою 1864 р.).

Військова реформа 

Цією реформою вводилась  загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років.

Отже, оцінюючи реформи 1860-х – 1870-х років, потрібно зазначити, що вони були черговою спробою царського самодержавства провести потрібні реформи «зверху», не допустивши вирішення назрілих протиріч шляхом революції. Вони були обмеженими, непослідовними, незавершеними. Царизм не зробив головного кроку – не створив нової політичної надбудови, не проголосив Конституцію, не створив парламент. Росія і далі залишилась абсолютною монархією.

67. Соціально-економічний  і політичний статус українських  земель у складі імперії Габсбургів. Конституційні реформи 1860-х рр., їх вплив на українську суспільність.

     Нове пожвавлення  українського руху в Західній  Україні було викликане прийняттям  нової Конституції 1860р., за якою  краям було надано автономних  прав і дозволено мати свої  законодавчі органи – крайові  сейми. У Галицькому сеймові  українцям вдалося зайняти 49 депутатських  місць. “Народовці”  відбивали  інтереси укр.. нац. буржуазії  та уніатського і православного  духовенства. У 1868р. народовці  засновують громадське товариство  “Просвіта”, що мало на меті  поширення освіти та пробудження  нац.. свідомості.  “Просвіта” стала  основою для виникнення нових  товариств. При допомозі меценатів  В.Симиренка та Є.Скоропадської-Милорадович  народовці засновують у Львові  Літературне товариство ім.. Шевченка, яке в 1892 було перетворене на  Наукове товариство і стало  центром української науки. Лідером  народовців був Танякевич. Представниками  лівого, радикального крила нац..-визв. руху Сх. Галичини, Пн. Буковини, Закарпаття  були укр.. соціа.-демократи Франко, Павлик, Терлецький. Під впливом Драгоманова вони 4 жовтня 1890р. засновують Першу Українську Політичну Партію - “Русько-Українську радикальну партію”, політична програма якої базувалась на основі етичного і наукового соціалізму, демократії, соборності України. Партія мала представників у Віденському перламенті.      

      Соц-економ статус:

1. Колоніальний хар-р господарювання  австро-угорських властей

2. Гальмування промислового розвитку  західноукраїнських земель.

3. Кустарно-ремісничий характер  західноукраїнської промисловості.

4. Орієнтація фабричного виробництва  на добування та первинну переробку  сировини

5. Хижацька експлуатація природних  багатств західноукраїнських земель.

6. Гальмування впровадження технічних  новацій у промисловості

7. Перетворення західноукраїнського  краю на ринок збуту.

Політ. статус:

Під впливом революційних подій  другої половини XIX ст. в Європі, а  також у зв'язку з конституційними  реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище . У 1860 р. відновлюється  конституційний устрій, розширюються автономні права коронних країв.-намагання  державницьких націй до поглинання національних меншин.

За цих обставин у Галичині намісник завжди призначався з числа польської  аристократії, а не з укр.; виборча  система зебезпечувала полякам  відчутну перевагу в крайовому сеймі. «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»

Виразниками суспільно-політичного  руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

68. Передумови та тенденції формування української нації у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

у складі Російської ї імперії.

Об'єднання в єдиному цілісному  масиві абсолютної більшості українських  земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло  відтворенню територіальної єдності  укр. земель, що було важливою умовою становлення  української нації. Водночас прихід товарно-грошового, капіталістичного господарства зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії.  Ролад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні  після ліквідації царизмом Української  козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких  старшин з російським дворянством  українська верхівка у своїй більшості  відмовилися від ідеї української  державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

у складі Австро-Угорщини.

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним  кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України.

Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація  районів, посилення рухомості населення  — зумовлювали розширення економічних  зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою  й основою становлення української  нації. Одночасно з розвитком  капіталізму в Україні збільшувалася  кількість населення.

Розклад феодально-кріпосницької  системи й розвиток капіталістичних  відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства. Але відсутність  української держави, наявність  російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української  території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

69. Формування політичної  свідомості українців в суспільно-політичній  системі  Росії і Авсиро-Угорщини (друга половина ХІХ – початок  ХХ ст.)

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху.

Перша українська політична  партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло  ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських  партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати  трибуну Державної думи.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже  усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно  до 1917р. Лише радикально-демократичним  діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре  стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження  національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні  партії. Найвпливовішою  була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно  захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що  опікувалося  питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

70. Передумови та  специфіка укр..національного руху  в Російській імперії на етапі  становлення індустріального суспільства.  Хлопомани. Громадівський 

У цей період з’явились  нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а  саме:

--  виникнення  громадівського руху;

посилення земсько-ліберальної  опозиції царизму, проведення масових  культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух  занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується  на західноукраїнські землі.

Активно розвивати в Наддніпрянській  Україні національну свідомість мас взялися студенти Київського університету. Наприкінці 6О-х років  вони утворили таємний гурток «Хлопоманів».

ХЛОПОМАНИ — кількісно  невелике відгалуження українського культурно-національного  руху другої половини XIX ст. Хлопоманство зароджувалось як рух за розвиток української мови. Сам термін означав  бажання зблизитися з простим  людом — хлопами (так називали феодально залежних селян у Київській  Русі, а згодом у Польщі та на українських  та білоруських землях, що входили  до її складу). Xлопомани розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, улаштовували маніфестації на честь  Т.Шевченка, мріяли про об'єднання  України з Польщею, не обмежуючи  своїх претензій Дніпром. Та частина  українських діячів, яка більше займалася  питаннями національної культури, на відміну від них не ставила  питання про відокремлення України  від Росії.

71. Розвиток культурно-освітнього  і національно-політичного руху  у західноукраїнськиї землях (друга  половина ХІХ – початок ХХ  ст.)

Розвиток національного  рух У Західній Україні:

1)тут активізувалися діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М. Махновського "Самостійна Україна;

2)діяли українські  школи, культурно-освітні організації,  видавалася українська література  і преса. У 1914 р. товариство "Просвіта" мало 78 філій, 2944 чи/палень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися па сторінках редагованого М.Грушевським та ].Франком журналу "Літературно-науковий вісник". Упродовж 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;

3)зростала кількість українських  представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

4)розгортали діяльність  масові молодіжні спортивні організації  "Сокіл", "Січ", які розтали в української молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни, знань;

5)широкого розмаху набув  кооперативний рух, спрямований па економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли "Просвіта" та уніатська церква.

72. Суспільно-політична  та національна проблематика  в програмах українських та загальноросійських політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст.

  В Україні як складовій  частині Російської імперії поруч  з українським національним рухом  розгортався і загальноросійський  революційний рух (масонські ложі, декабристський рух, революційні  демократи 60-х рр.).

          На 70-80-ті рр. припадає діяльність, так званих, революційних народників. Програма їх організації “Народна  воля”, створеної у 1876 р. передбачала  захоплення влади шляхом насильницького  перевороту, здійснення демократичних  перетворень, народну власність  на землю і фабрики. Основою  нового суспільства повинна була  стати селянська община.

        Народники  розгорнули широку пропаганду  серед селянства (“ходіння в  народ” 1874 р.), але народ не відгукнувся.

В Україні: гурток “Чайківців” (1872-1874 рр., Київ), “Київська комуна” (1873-1874 рр.), гуртки в Одесі, Чернігові та Полтаві.

У 80-ті рр. відбулася радикалізація  народницького руху. Розкол у 1879 р.:

поміркована течія (“Чорний  переділ”, мирне вростання Росії  в соціалізм);

радикальна течія (“Народна воля”, зосереджується на політичному  терорі. 1 березня 1881 р. народовольці вбивають імператора Олександра II)

У відповідь уряд посилив  репресії і  розгромив народницькі  групи та гуртки, стративши їх керівників та активістів (Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов).

Соціал-демократичний  рух базувався на марксистській ідеології. Саме марксизм в Росії користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Перші українські пропагандисти – М. Зібер, С. Подолинський.

У 80-90-х рр. в Україні  марксистські гуртки діяли в Одесі, Києві, Харкові. В основному їх діяльність зводилась до пропаганди та агітації.

На I з'їзді РСДРП у Мінську в 1898 р. із 9 делегатів 4 представляли соціал-демократів України.

На рубежі 70-80-х рр. на основі земської ліберальної опозиції сформувався  ліберальний рух. Ліберали відстоювали  ідею конституційної монархії та побудови економіки за законами вільного ринку, виступали проти революційних форм і методів боротьби, за пошук компромісу з царизмом. Опорою лібералів були земства. Ліберали видавали опозиційні газети, проводили з'їзди земських службовців, подавали петиції.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку їх єднала антисамодержавна направленість. Але, з другого, загальноросійські  революційні організації відштовхували  учасників українського визвольного  руху нехтуванням інтересами українського народу.

73. Політизація  укр.національного руху Наддніпрянської  України на прикінці ХІХ-ХХ  ст. Студентський рух. Братство  тарасівців.

Наприкінці XIX ст. починають формуватися українські політичні партії.

Першою такою партією  стала Русько-українська радикальна партія, створена у Львові у 1890 р. І. Франком та М. Павликом.

У 1899 р. народовці на чолі з К. Левицьким утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєднались М. Грушевський та І. Франко.

У цьому ж році створюється Українська соціал-демократична партія, яка стояла на позиціях марксизму.

Таким чином, XIX ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська освіта і культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.

90-ті рр. ХІХ ст. – період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки. Ця радикально налаштована молодь дістала назву «Молода Україна». Під такою назвою з 1896 р. в Києві існувала таємна громада з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї соціалізму і національної окремішності українців. За даними поліції, подібних громад було 22, причому найважливіші з них – у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Складали їх переважно студенти.

Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували  свою Центральну спілку. Основні пункти програми спілки були такими:

«1. Спинити шкідливе й  згубне для нашої нації винародовлення студентської молодіжи на Україні російській і повернути всіх студентів-українців  до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відомості  як народної маси, так і інтелігентних  верств суспільства, що лихий,  безвідрадний соціально-економічний  і взагалі культурний стан  нашого народу залежить від  його національно-політичного рабства  як безпосереднього наслідка  російського абсолютизму».

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

1891 року була закладена  програма Братства тарасівців. Серед  основних положень були такі:

- самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби

- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини

- на чолі держави гетьман як президент і сейм

- мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа

- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія

- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками

- Україна для українців, себто, що визнають себе українцями

- культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля,

74. Революція 1905-07 рр і Україна.  Українські громади у І та  ІІ російських думах. 

Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії  в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні  набули масового характеру. Вже на початку  революції, в січні-березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи  в армії. У червні 1905 р. почалося повстання  на броненосці «Потьомкін», яке очолили  українці Григорій Вакуленчук (загинув  на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням  запасу палива і води змушений був  здатися у румунському порту  Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але  воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три  саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими  військами. У грудні 1905 р. під впливом  більшовиків, анархістів та есерів у  Донбасі, Харкові, Олександрівську  відбулися збройні повстання  робітників. Після їх придушення революція  пішла на спад. Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського  політичного страйку, що паралізував  економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося  перетворення Росії на конституційну  монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький  орган — Державну думу.

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись  з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у  виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка  почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців  створили свою власну парламентську  громаду. Головою її був адвокат  і громадський діяч з Чернігова  Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені  три найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня  і питання автономії. Громада  почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити  трибуною для всієї Росії й  тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у  Союзі автономістів, який об'єднував  парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української  автономії. Але обнародувати її з  парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової. У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

75.  Українські землі напередодні  Першої світової війни: економічна  та суспільно-політична ситуація.

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій  — Російської та Австро-Угорської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську  політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Так, у 1913 р. Донбас дав 70% вугілля, що видобувалось у Російській імперії. Уже в роки війни (1915-1916 pp.) заводи, розташовані на Україні, давали 96,7% прокату, 68% — сортового металу, 99% — двотаврових балок і швелерів, 53% - солі, 81% - олова, 90% - срібла, 75% - чавуну. Крім того, сільське господарство давало 16 млн. тонн товарного зерна. У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

76. Перша світова війна  і Україна. Відношення до війни  соціальних і національних прошарків  та  політичних організацій українського  суспільства.

1 серпня 1914 року розпочал. Перша  св.війн.

     Трагедія укр. народу -  всупереч втягнутий у війну,  а його землі стали об'єктом  експансії воюючих сторін. Значна  територія опинилася в прифронтовій  смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові  дії.  У. - центр територіаль. зазіхань  з Рос. , Австро-Угор. імп,Німеччини.

     Громадськість цих  регіонів: одна частина українства  підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину.

    В серпні 1914 року у  Львові було утворено міжпарт.  блок — Головну Українську  Раду - виступила ініціатором формування  укр.військ.частин на боці Австрії.  З українців Галичини було  сформовано легіон Українських  січових стрільців, який взяв  участь у військ.діях 

    Одночасно група емігрантів  із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створ. у Відні «Союз визволення  України»-мета боротьба за створення  самостійної України і вважав  доцільним для досягнення цієї  мети співробітництво з Німеччиною  та Австро-Угорщиною.

    В Наддніпрянській Укр.  члени Тов-ва укр. поступовців  виступили з закликом виступити  на захист Росії-  створений  Комітет Південно-Західного фронту  Всеросійського союзу земств  і міст- А. Ніковський, Д. Дорошенко,  А. Вязлов.

    По-різному поставились  до війни політ партії: місцеві  організації загальноросійськ. партій  підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли укр.  політ. партії — ТУП, «Спілка». Укр-ка соціал-демокр. партія з  питань війни не змогла виробити  єдину тактику. 

       Позиція політ  партій в Авст—Угорщ. була однозначною:  вони активно підтримували австрійськ. уряд у війні з Росією.

    .Війна негат. вплинула на госп-во Укр; скоротилось пром. виробн-во, Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.

  Війна загострила існуючі протиріччя в рос сусп-ві і підштовхнула сусп-во до нової револ.ї; зумовила: розкол нац-ного руху.

77. Політика урядів  Австро-Угорщини і Російської  імперії в українському та  польськомупитинні у роки Першої  світової війни.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мили агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні Інтереси, пригнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України:

• Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля,
• Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.
• Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914 -1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква, її митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну  Україну, звинуватила українців  у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно  від того, кому належала влада, здійснювали  масові репресії проти українства.

78. Політична ситуація  в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції.  Суспільно-політичні сили та інститути  влади в Україні на етапі  1917- початку 1918 р.

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась  на грані краху.

23 лютого (8 березня)  через перебої у постачанні  хліба почалися заворушення у  Петрограді.

27 лютого 1917р. в Росії перемогла революція. В цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:

Тимчасовий комітет  IV Думи (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;

Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе.

В ніч з 2 на 3 березня  Микола ІI зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджувалася  в руках Тимчасового уряду.

Влада перейшла до рук Тимчасового  уряду й Рад робітничих і солдатських  депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати  Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився  Тимчасовий український революційний комітет.

Повідомлення з північної  столиці в Україні сприймалося  по-різному. Позбувшись шоку, поступово  починають включатися в політичне  життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).

 На периферії створюються  губернські і повітові комісаріати.  Обираються Ради робітничих та  селянських депутатів на чолі  з меншовиками й есерами.

Не залишились осторонь і  представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють  у Києві Центральну Раду.

79. Українська Центральна Рада Та Генеральний секретаріат – перші державні структури відродження України. Склад, політична програма, універсали УЦР.

Формування  Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований  4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам  (есерам), соціал-демократам та іншим.

20 березня 1917р. Центральна  Рада надсилає привітання голові  Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у  своїй діяльності видає відозву  до українців, закликаючи їх  творити нове вільне життя,  домагатися всіх прав,  зробивши  наголос  на впровадженні української  мови в усі сфери суспільного  життя.

Основні напрями політичної програми:

- боротьба за національно-територіальну  автономію у складі 9  укр.губерній  та етнічних земель;

- Підготовка до виборів  в Установчі збори з метою  розв»язання питання про автономію  у складі Російської республіки;

- Співпраця з тимчасовим  урядом;

- Надання нац.мешинам рівних  політичних. прав.

Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою.

Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних  секретарів та генерального писаря.

Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — грамоти-прокламації, що їх видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани козацької доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави — від автономної до самостійної.

  Умови І Універсалу

Проголошення автономії  України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні  є український народ;

Управління України має  здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають  закони, і тільки ці закони діють  на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з  українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено  на Всеукраїнському Військовому  З'їзді;Умови ІІ Універсалу

Центральна Рада має поповнитися  представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює  Генеральний Секретаріат, склад  якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає  розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього  закону, УЦР зобов'язується не здійснювати  автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем  Тимчасового Уряду.II Універсал проголошено  на сесії Української Центральної  Ради. АДЗИПАРКОМ

III Універсал  7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

IV Універсал 9 січня (23 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

80. Українська держава  гетьманської доби: зовнішня і  внутрішня політика П.Скоропадського.

Німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції  УНР, державний переворот.

В ніч на 30 квітня 1918р. під  контроль Скоропадського перейшли всі  найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в  якій проголошувалась його ідеологічна  платформа. Нею ліквідовувалася  Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася  на “Українську державу”, що ґрунтується  на засадах приватної власності  і зуміє забезпечити національне  відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада  мала належати гетьманові. Прерогативи  його влади були розписані в “Законі  про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних  справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати  амністію, а також воєнний чи особливий  стан. Це свідчило, що на зміну демократичній  формі управління приходить авторитарна.

Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.

Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських  банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий  день. Певних успіхів було досягнуто  в культурі та освіті: функціонувало  понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і  Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український  архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр  драми й опери та ін.

14 листопада відбулася  урочиста церемонія відкриття  Української академії наук, президентом  якої став В.Вернадський. Було  також проголошено закон про  Українську автокефальну православну  церкву.

Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.

Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена  консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від  влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну  боротьбу як проти німців, так і  проти П.Скоропадського.

Чаша терпіння опозиції переповнилась  після 14 листопада 1918р., коли гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р.

81. Політичні обставини  утворення ЗУНР. Внутрішня і зовнішня  політика, історичне значення ЗУНР

19 жовтня 1918 р- день проголошення  на західноукр.землях держави,  що пізніше дістала назву Західноукр. Народна Республіка. Наміри укр.політиків  суперечили планам поляків, котрі  вели підготовку до утворення  польської держави, до складу  якої планували включити західноукр. землі.

 В ніч з 31 жовтня на 1 листопада  1918 р. укр.і військові з'єднання,  що були в складі австро-угорської  армії, взяли під контроль Львів,  наступного дня — інші міста  Галичини.

Керівниками нової влади були Євг.Петрушевич та Кость Левицький 

 Внутр. політика:

Було запроваджено 8-годинний робочий  день, оголошено про початок аграрної реформи. Національні меншини дістали  широкі права, їхнім представникам  у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських місць.

Зовніш. політика:

З перших днів свого існуван. Республ.опинилася  в стані війни з Польщею. Спроби добитися міжнар. визнання ЗУНР закінчилися  невдачею. Представники Антанти натомість  визнали права Польщі на окупацію Сх. Галичини.

 Акт злуки:

 Керівники ЗУНР і УНР пішли  на переговори про створення  єдиної держави. 22 січня 1919 р. у  Києві на площі біля Софійського  собору було проголошено Акт  Злуки УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала  назву Західна область УНР  (ЗО УНР) і одержала повну  автономію. Це однак не мало  практичних наслідків.

Ліквідація:

З перших днів свого існування - в  стані війни з Польщею, яка  прагнула встановити контроль над Зах. Укр. До того ж ЗУНР опинилася в  міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася  на передачу Галичини Польщі, допомагаючи  їй озброєнням і спорядженням, перекидаючи  в Зах.Укр.найбоєздатніші польські війська.

Поль армія змусила війська  ЗУНР відступати- 16-18 липня 1919 відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР.

Через 9 місяців свого існування  ЗУНР була ліквідована, виїзд уряду  ЗУНР в еміграцію.

Західноукраїнська Народна  Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд  факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього  державного утворення в історичному  просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної  незалежності. Реальне існування  протягом восьми з половиною місяців  національної галицької державності  поставило на практичний ґрунт в  українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

ЗУНР увійшла в історію  як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток.

82. Утворення Директорії  УНР, її реформи і зовнішньополітичні  орієнтації.

Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська  гетьмана, їх армія поповнювалась  селянськими загонами. Розгортанню  наступу сприяло невтручання  німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією  та німцями, останні дотримувалися  нейтралітету.  Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових  Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою ( за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.

26 грудня 1918 р. Директорія  прийняла Декларацію, в якій проголосила  себе тимчасовою революційною  верховною владою. Відновлюється  республіканська форма правління,  призначається Рада Народних  Міністрів на чолі з соціал-демократом  В.Чехівським

В країні запроваджується право на страйки  і маніфестації, на  укладання  колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться  аграрна реформа, було відновлено національно-персональну  автономію.

В основу розбудови країни покладено так  званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без  участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва , серед  основних його напрямків були:

• курс Директорії на скликання Трудового конгресу;
• встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;
• встановлення військової диктатури .

Питання диктатури викликало суперечки  між багатьма  політичними і  військовими діячами УНР. С.Петлюра  висловився і проти диктатур, і  проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

83.  Причини поразки  та історичні уроки української  національно-демократичної революції  1917-1920 р.

Основними причинами були:

- порівняно низька національна  свідомість народних мас, на  яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська  неволя;

- недостатня відданість  ідеї державності з боку революційних  лідерів, їх соціалістична і  переважно проросійська орієнтація;

- відсутність сильної  української національно-демократичної  партії, яка б з’єднала окремі  політичні потоки в єдине державне  річище;

- слабкість соціальної  бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство  і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української  революції з боку міського  пролетаріату і великих землевласників;

- відсутність добре організованої,  матеріально-забезпеченої, регулярної  армії і належного контролю  за нею;

- надмірна молодість, як  керівників, так і всього українського  руху, відсутність певного досвіду  в питаннях державницьких справ,  зовнішньої політики, фінансів, армії  та й навіть взаємовідносин  між собою;

- важливим залишається  зовнішній фактор. Українській Народній  Республіці так і не вдалося  здобути визнання на міжнародній  арені, отримати реальну матеріальну  й моральну допомогу інших  країн. Зрештою, Україна зазнала  прямої агресії з боку сусідів,  у першу чергу – більшовицької  Росії.

84. Брест-Литовська  конференція та українське питання.

Невдачі на фронті змусили  Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами  Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у  мирних переговорах делегації УНР  і до Брест-Литовська від’їхали  дипломати на чолі з В.Голубовичем. Над УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької  Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу  в Бресті, обстріл столиці солдатами  Муравйова, більшовицький заколот  на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат  зробити рішучі кроки і проголосити  на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки.

Держави німецького блоку давали згоду  на передачу УНР більшої частини  Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край.  Також  сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та ін. товари. За першу половину 1918 УНР зобов’язувалася поставити  Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса.

85. Встановлення  радянської влади в Україні:  передумови, причини, наслідки.

Радянська історіографія  веде історію УРСР з 25 грудня 1917 року, коли більшовики скликали в Харкові свій Всеукраїнський з'їзд рад, на якому створили уряд, альтернативний до Генерального Секретаріату УНР.

І Всеукраїнський з'їзд Рад  прийняв резолюції «Про організацію  влади на Україні» та «Про самовизначення України». З'їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад  робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську  радянську республіку в офіційних  радянських актах відразу ж після  її утворення називали також «Українською Народною Республікою».

У 1917—1920 pp. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, супроводжувані військовою інтервенцією радянської Росії.

28 листопада 1918 року у Курську було створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» та його «збройними формуваннями», після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. окупували Харків. А 6 січня 1919 року «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше була затверджена назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УСРР (до січня 1919 р. використовувала назву «Українська Народна Республіка») була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з'їзді рад 6-10 березня 1919 р., коли ухвалено першу конституцію УСРР. Остаточно Конституція УСРР була затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року.

86.Економічна та  суспільно-політична криза радянського  суспільства на початку 1920-х  рр.: пошуки виходу. НЕП, її суть  та особливості впровадження  в Україні. 

Економічна криза:

- промисловість знаходилася у  стані розрухи. У 1921 р. в Україні  промислове виробництво становило  1/10 частину довоєнного рівня.

- сільське господарство також  перебувало в катастрофічному  стані: порівняно з 1913 р. посівні  площі в Україні скоротилися  на чверть, збір зерна - на третину.  Все це ускладнювали засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло  близько 1 млн. осіб;

- у галузі фінансів – повна  інфляція грошей.

Суспільно-політична криза:

- почалися повстання селянства  проти політики «воєнного комунізму». Повстанським рухом була охоплена  майже вся Україна.

- тяжкий економічний стан викликав  незадоволення радянською владою  з боку робітників, яке призводило  до протестів, страйків.

- висувалися політичні вимоги, в тому числі – «Ради без  більшовиків»;

- склалася криза в більшовицькій  партії, в якій загострилися суперечки  щодо подальшого розвитку країни.

Сутність непу:

Загальна криза в країні змусила  більшовиків з 1921 р. перейти від  політики «воєнного комунізму» до нової  економічної політики.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати труднощі і досягти кінцевої мети – побудови комунізму.

У 1926 р. основні показники рівня  розвитку легкої і харчової промисловості  були вищі за довоєнні. У 1925-1926 рр. обсяг  промислового виробництва в Україні  досяг 99%.

87. Кооперативний рух  в Україні на етапі 1920-х рр.: особливості в УСРР і на  західноукраїнських територіях.

У 1920-ті рр. кооперування здійснювалося  досить успішно. Подальше втілення ідеї кооперації дістали в рішеннях ХV з’їзду ВКП(б) і в першому п’ятирічному плані, затвердженому на весні 1929. Це давало можливість зробити вирішальний  крок у здійсненні Ленінського кооп. плану. Проте у 1928 р у зв’язку  із хлібозаготівельною кризою під тиском Сталіна було прийняте рішення посилити роль колгоспів і радгоспів, і  надалі було порушено добровільну основу розвитку кооперації. Ця заборона мала негативні економічні і соц.-політ. наслідки. Ідеї ленінського кооп. Плану  були спотворені. Відтак в УСРР суть кооперації було обмежено самим лише терміном «колгосп» й здійсненням політики насильницької колективізації. В розвитку економіки зах.-укр.  земель важливе значення мав кооперативний рух. Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани укр. армії, що вступали до них. Кожен організований кооператив, кожен гріш, що клався до укр. , а не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, ще одним кроком до незалежності. Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. У міжвоєнний час кооперативи об’єднували переважно сільських споживачів і торгівельні орг-ї і регулювали ціни на с\г продукти та готові вироби. Кількість кооперативів у Сх. Галичині різко зросла. Польський уряд перешкоджав розвитку кооперативного руху Галичини. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед укр. Галичини і свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

88 Політика українізації  в УСРР. Її зміст і результати.

30 грудня 1922р. утворюється  СРСР, який згодом переростає  у більшовицьку імперію. У 1923р.  РКП(б) приймає програму коренізації.  Більшовики шукають опори серед  національних меншин. Формуються  віддані кадри  будівників  соціалізму. В УСРР ця політика  отримала назву “українізації”.

“Українізація” у 1920-х  рр. допомогла зробити значний  крок вперед в освіті, культурі, науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%) українською  мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає рівень писемності за 10 років. Діють 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл. Створюється “Вільна академія пролетарської  літератури” (1925р.), функціонує Українська Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.). Повертається значна частина емігрантів (М.Грушевський).

Політика “українізації” посилює позиції прихильників національного  комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі “ухили”, починає боротьбу з метою  їх “нейтралізації”. У 1929 році ОДПУ заарештовує 45 членів вигаданої “Спілки визволення України” і репресує їх у 1930р. Розпочинається  згортання “українізації” (зменшення  кількості українських шкіл, періодичних  видань, закриття українських театрів  та введення у 1938 р. обов’язкового вивчення російської мови в усіх школах).

89. Формування та  діяльність інституцій радянськой  влади в Україні. Радянська  Україна в Конституціях  СРСР (1924 і 1936р.) й в УСРР 1925,1929,1937 рр.

Найвищими органами влади  визнавалися Всеукраїнський з'їзд  Рад робітничих, селянських та червоноармійських  депутатів, Всеукраїнський Центральний  виконавчий комітет і Президія ВЦЦВК. Розпорядчим і виконавчим органом  ВЦЦВК був Раднарком УСРР.

Ці органи мали виняткове  право видавати декрети і постанови  як акти найвищої юридичної сили, через  які здійснювалась воля правлячої, а з часом і єдиної політичної партії, що фактично, забезпечувало  диктатуру партії більшовиків.

Органом виконавчої державної  влади і найвищим представницьким  органом в Україні був Всеукраїнський з'їзд Рад (ст. 22 Конституції 1929 року), який відбувався один раз на два  роки згідно з Конституцією 1929 р.

26 січня 1924 р. відкрився  II з'їзд Рад СРСР. Він остаточно  затвердив першу Конституцію  СРСР.

IX Всеукраїнський з'їзд  Рад у травні 1925 р. затвердив  новий текст Конституції УСРР. У ній законодавчо закріплювалося  входження України до складу  Союзу PCP, визначалися компетенція  і функції республіканських органів  державної влади і державного  управління, а також відносини  між вищими органами державної  влади і державного управління  СРСР і УСРР. Конституція зафіксувала  також зміни, що випливали з  фактів утворення в 1924 р.

Конституція УСРР 1929 року встановила на основі Конституції СРСР 1924 року суверенні права Української СРР: добровільність входження Української СРР до складу Союзу РСР, її рівноправність з іншими союзними республіками в складі СРСР, право вільного виходу із складу Союзу, закріплене в Конституції СРСР 1924 року, являють собою важливі, хоч і не єдині, правові гарантії суверенітету Української СРР.

Конституція Української  СРР 1929 року мала й сумні наслідки. Надання великої влади місцевим органам призвело до перекручувань  державної політики, а це виявилось  в бездушне адміністрування (виселення  і знищення найбільш працездатної частини  селянства і інтелігенції). Конституція  дала поштовх до занепаду сільськогосподарського виробництва в Україні, що призвело до голодомору 1932—1933 років (всі кошти направлялись тільки на індустріалізацію, безжально вилучалось із сільськогосподарського виробництва). Ця Конституція закріпила диктатуру пролетаріату, що в подальшому зробило неможливим розвиток приватної власності і відкинуло Україну від магістралі світового розвитку.

У зв'язку з прийняттям у  грудні 1936 року нової Конституції СРСР в 1937 році приймається Конституція Української РСР. Яка повністю повторює основні положення Конституції СРСР, максимально зменшує повноваження республіканських органів та зводить до мінімуму кількості республіканських наркоманів.

Невід'ємною складовою  історії українських конституцій  є акти конституційного характеру  Карпатської України — Тимчасова Конституція Карпатської України 1939 року та документи Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940—1950 років. "Тимчасовий устрій УГВР 1944 року.

У зв'язку з прийняттям у 1977 році нової Конституція СРСР в 1978 році приймається нова Конституція  УРСР. Нова Конституція не спричинила принципових змін у державному і  суспільному житті республіки, але  сприяла появи загальної тенденції  до демократизації суспільного життя, зростання політичної активності народу.

90. Міжнаціональні відносини  і релігійне життя в УСРР  у 1920-1930-ті рр

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло  понад 1000 нац. селищних і сільських  рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з’являються спотворення  у сфері нац. політики. Класовий принцип  почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше  постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися  репресії багатьох нац. кадрів. Не можна  погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територ.-адмін. рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. автокафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

На початку 20х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на між нар  арені, в 1921 – на поч. 1922 все чіикіше  вимальовується тенденція обмеження  дипломатичної активності республіки. Це було зумовлене як зовнішніми причинами  – небажання зах держав юридично визнавати усі рад республіки, що утворилися на уламках Рос імперії, так і внутрішні – зміцнення  централізації, посилення унітаризму, концентрацієб владних важелів  у руках Москви. Під тиском центру на поч. квітня 1922 УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію  в країнах Балтії. Лише тимчасово  було залишене представництво в Литві, а повноваження представництва Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. Тенденція до обмеження дипломат активності укр. дипломатії в 2 пол 1922 почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922р ЦК КПБУ  приймає постанову «про згортання апарату НКЗС». а вже в серпні 1923 консулати та дипломат служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті 20 вересня 1923 р остаточно перестав існувати апарат НКЗС. З того часу майже 2 десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломат кроків на міжнародній арені.

91. Партійно-політична  система Радянської України в  1920-х роках, передумови та шляхи  її трансформації у командно-адміністративний  апарат. Сталінські репресивні заходи  таїх наслідки для укр.суспільства. 

Розвиток правової системи  в 30-ті роки, як і державного апарату  в цілому, був також спрямований  на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою  правової системи стає пріоритет  загальносоюзного законодавства над  республіканським. З одного боку, поширюється  пряма дія союзних нормативних  актів, а з іншого — відроджується  існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення  республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою  виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія  більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного  режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри  партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при  владі — вони є також командним  складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали  керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем  партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого  апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні  місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела  до зміцнення єдиновладдя. Режим  особистої влади Генерального секретаря  партії, який також прибрав функції  глави держави, стає характерною  ознакою радянської політико-державної  системи майже до середини 50-х  років.

Ста́лінські репре́сії —  масові репресії, що здійснювалися  в СРСР в 1930-і — 1950-і роки. До цього  явища можна віднести чистки в  рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих  етнічних груп і гоніння за підозрілими  особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли  «ворогів народу». Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї  їхньої власності, не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання  сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація.

НАСЛІДКИ РЕПРЕСІЙ

• тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;
• занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;
• деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної свідомості);
• посилення економічної і політичної залежності України від центру;
• шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

92. Центри української  еміграції в Польщі, Чехословаччині  й Румунії. Діяльність української  політичної й військової еміграції.

У 20-30 рр – друга хвиля еміграції, зумовлена поєднанням соц.-економічних  і політичних причин. Головним скупченнями  нової еміграції були середня  й західна Європа, де вона осіла  численно й очолила організацію  життя -  українську діаспору, — а  інколи й брала участь у житті  українців на тих землях, які опинилися  в тих чи тих країнах внаслідок  мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Концентрація великої кількості  укр. емігрантів у країнах Центральної  Європи в міжвоєнний період привела  до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних  осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах.( Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут  у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з’їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове  розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції.  Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим  було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва  і Львова одним з центрів української  культури, а навіть політичного життя). В Східній Європі українська діаспора поділена так: у Польщі: 200—300 тисяч  українців   у Чехо-Словаччині: 120—150 тисяч українців   у Румунії: 100—150 тисяч українців   у Югославії: 45—50 тисяч українців. У всіх цих  державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права  були в кожній з цих країн різні  — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі(Найчисленніша  діаспора укр.-ів – у Польші –  на Пряшівщині, частково на своїй етнічній тер-ії і корист-ся досить широкими правами.), що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі —  вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй  етнічній території — і користувалися  досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених  землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так  і в розпорошенні.

Військова еміграція 

Сформув-ся після закінч. 1 світ. війни. Було звільнення з таборів полонених, які не поспішали на Батьківщину.

Поява у Румунії укр. військовиків – унаслідок несприятливих для  армії УНР перебігом подій

Укр. вій емір-я змогла згуртув-ся, створ. свої громад. організ-ії, культ-освіт. осередки. Виникають вій. тов.-ва- стрілецькі громади 

Вони намаг-ся підтрим., розшир., осучаснювати свої фахові знання. Вони вважали, що ще можуть прислужитися в подальшій  боротьбі за укр. незал-ть.

У 1920- у Відні створено Укр. Військ. Емграцію

Політична еміграція

Після падіння УНР та ЗУНР, укр. землі знову  ускладі інш. держав => виїзд за кордон найактивніших  учасників подій 17-20 рр – керівників ЦР, Гетьман. держ,  Директорії УНр  та ЗУНР, працівників держ. апарату, знач. частини тодішніх політ. партій.

Протягом 20х рр. в емір. у Чехосл. виник. націон. організ-ії :

- ідеологічні гуртки націоналістів  при студ. організ-ях

- вій. тов.-ва- стрілецькі громади.

Потужним еміграційним центром  був Центр. Союз Укр. Студентів –  ЦЕСУС – міг об*єднати всю еміграцію.

грудень 1930 – засн.-ня Союзу Укр. Емігрантів – для об*єдн-ня укр. емігрантів

93. Суспільно-політичне  життя на західноукраїнських  територіях у 1920-ті рр. Політика  пацифікації Ю. Пілсудського в  Східній Галичині.

Пацифікацією були названі  масові репресії у вересні-жовтні 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський, із застосуванням  поліції та армії. Приводом для пацифікації  послужили численні протипольські  акції, зокрема підпали майна  польських власників, пошкодження  ліній зв'язку, які відбувалися  в краї влітку та восени 1930 року. Пацифікація  супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням  українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських  землях.  Відповідальність за ці дії  польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації  саботажів як форми протесту проти  національної політики Польщі на українських  землях. Рішення про проведення пацифікації  затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального  успіху урядовому таборові на виборах  до сейму у листопаді 1930 року. Під  час поліційних експедицій у трьох  воєводствах Галичини було проведено  понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських  організацій та установ, здійснювалось  побиття і знущання над місцевими  українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало  зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.   Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і  суспільне життя на укр. землях. Режим  «санації» у Польщі – режим  особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в  державній асиміляції нац. меншин і  відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення  двомовних шкіл, дозволено певну  українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою  розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша  укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи  від 1937 р польські правлячі кола знову  змінюють курс. Почалася нова хвиля  репресій.

94. Суперечливість соціально-економічного  розвитку українського суспільства  в умовах сталінізму. Економічні  перетворення у промисловості:  індустріалізація, її передумови, хід  здійснення, наслідки.

У березні 1921 була прийнята Нова економічна політика (неп) X з'їздом  РКП(б), змінивши політику «воєнного  комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення  народного господарства і подальший  перехід до соціалізму. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською  війнами. Була скасована заборона на використання найманих робітників. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і  видів промисловості. Відродилася  кредитна система. Промисловий розвиток СРСР досяг у середині 1920-х років  показників довоєнного розвитку, однак  все ще відставав від Зх. країн. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку, через  що з’їзд ВКП(б) у грудні 1925р. проголосив курс на індустріалізацію. Цілі:

1) Забезпечення економічної  самостійності СРСР. 2) Ліквідація  техніко-економічної відсталості  країни. 3) Створення технічнох бази  для розвитку с\г. 4) Розвиток нових  галузей промисловості. 5) Зміцнення  обороноздатності країни. 6) Підвищення  продуктивності праці та зростання  матеріального добробуту і культурного  рівня трудящих.

Наслідки: в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Але, на жаль, економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

95. Колективізація: мотиви, хід здійснення, результати. Економічні  та соціальні наслідки колективізації  в Україні.

На 15 з’їзді ВКП(б) – курс на колективізаціюю  с/г  (1927-1931)

Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150 %.

Причини:

- Принципи марксизму заперечували  існування приватної власності

- Хлібна криза 1927 показала, що  селяни не хочуть виконувати  план хлібозаготівлі у країні. Це призвело до зменшення експорту, через щозменшувалися капіталовкладення  у розв. промисловості.

   У села направлялися комітети (робочі, солдати, студенти) для створення  колгоспів. Заможних селян назив.  куркулями і у випадку супротиву  виселяли у Сибір.

  У січ-бер. 1930 розкуркулено 62 тис.  сімей

   Для тих ,хто залишився  у селі введ. «внутр. паспорт» => не можна переїхати у місто  => прив’яз. селян до землі  => щоб вступали до колгоспів.

Наслідки суспіль. колектив-ії:

- Дизорганіз-я сіль. госп-ва

- Зниження виробництва сіль. госп-ва

- Фізичне винищ-ня кваліфік. частини  сел-ва

- Скорочення худоби, вал збору  зерн. культ

- Здійснено індустр. стрибок,  але дуже великими жертвами

В період колективізації в  Україні відбулися 7382 бунти селян  і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна.

96. «Культурна революція», її зміст та шляхи реалізації  в Україні.

Політика радянського керівницва в галузі культури  називалася «культурною  революцією»:

- ліквідація неписемності - створ.  Надзвичайна комісія з не писемності. Це вдалося (стало 85% писемних).

- створ. сист. народ. освіти. - Введено  обов’язкової програми навчання, підручники. Школа: початкова, середня,  вища. Зросла кількість учнів.

- Університети ліквідовані, а  замість них-інститути народ.  освіти. Процес формуванняня нової  інтелігенції супроводжувався репресіями  інтелектуальної, творчо активної  частини укр. нас., щоб створити  умови для тотальітарного контролю  суспільної думки.

- перетворити  мистецтво, гуманітар.  науки на інструмент ідеологічного  впливу.

- використання наук, досягнень  для соціалістичного будівництва.

Літературара

З'являється  стиль символізм (Вороний, Олесь, Чупринка), неокласицизм (Зеров, Драй-Хмара, Клен, Рильський)

Літ. об’єднання: Гарт, ВАПЛІТЕ, ВУСПП,Плуг, Нова генерація, Аспис, Ланка, МАРС.

Кіно

Одеська кінофабрика. Київська кінофабрика. Довженко –«Звенигора», «Арсенал», «Земля»

Архітектура

Домін. стиль – конструктивізм, якому притаманні доцільність, економічність, лаконізм, функціональність.

Музика

Будувалася на взаємодії фольклору, спадщини муз. школи Лисенка та нової  європ. музики (Вагнер, Гріг, Равель)

Наука

Укр. академія наук – генератор  ідей. відкриття у: нелінійній механіці, теорії космічних польотів, автоматичному  зварюванні металу, генерації і селекції рослин.

97.  Діяльність  українських політичних партій  і рухів на західноукраїнських  територіях у 1930-ті рр. Комуністичний  рух. Особливості функціонування  націоналістичних організацій.

На тер. Польщі

УНДО – Українське національне  демократичне об’єднання – в Галичині. Виступали за демократію та незалежність України.

Організовували просвітницьку  діяльність. Брали участь у виборах  до польського парламентуту і здобули 26 мандатів до сейму та 9 до сенату.

УСРП – Українська соціалістично-радикальна партія. У Львові. Обстоювали соціалістичні  позиції, за обмеження приват власності  та незалежність України.

Вступала до польського сейму.

Під її впливом – народний університет  «Самоосвіта», видавництво політичної літератури «Громада»

КПЗУ  - Комуніст. партія західної України  – Схід. Галичина - за об’єднання з  СРСР.

Уклала договір з Комуністичною  робітничою партією Польші

Проводила з’їзди, обирала ЦК і  зберігала місце у комінтерні у складі польського представництва.

У 20-ті роки зростає вплив КПЗУ. Вона працює у підпіллі, проте  створює  організації: Укр соціал-демократична партія, Укр. селянсько-робітниче соц. об’єднання. Через них брала участь у виборах і мала своє представництво у сеймі.

Румунія

УНП – укр. національна партія –за  компроміс і угоду з існуючим режимом.

Вдалося здобути декілька місць  у румунському парламенті

КПБ – комуністична партія Буковини. Увійшли до Комуністичної партії Румунії. За возз’єднання з Радянською Україною.

Чехословаччина

- Українофіли

- Русофіли

- Комуністи

98. Карпатська Україна  як спроба створ. Укр. держ. у 1939

Після розвалу Австро-Угорської  імперії гостро постало питання  про майбутню долю Закарпаття. 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення  було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося  Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Але значною мірою ці рішення  так і залишилися на папері.

Після Мюнхенського договору 30 вер. 1938 – складне міжнародне становище  Чехословаччини і боротьба укр. населення  за політ права примусила Чехосл. уряд надати Карпатській Україні  статус автономної республіки.

8 жов 1938 – перший автономний  уряд на чолі з Бродієм.

22 листоп. 1938 уряд ухвалив конституційний  закон про автономію Карпатської  України.

Але Карпатська України прагнула до незалежності.

12 лют. 1939 – вибори до сейму  Карпатської України.

15 бер. 1939 – сейм проголосив повну  самостійність Карпатської України.

Прийнята парламентом конституція  Карпатської України, визначено  державну назву, устрій (през-респ), мову.

Але в ніч з 13 на 14 бер 1939 Угорщина, підтримувана  гітлерівською Німеччиною розпочала війну проти Карпатської  України, в якій здобула перемогу.

99. Українське питання  в політиці держав Європи напередодні  Другої світової війни (вересень 1938 – вер. 1939)

Напередодні Другої світової війни  чітко визначилося три  групи  країн, зацікавлених у вирішенні  укр. питання.

Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна  мета — втримати вже підвладні  землі й приєднати нові.

Друга група — Англія, Франція  і частково США (тобто країни —  творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення  українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського  мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у  тому, що багатомільйонний український  народ самостійно не міг вирішити українського питання.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні  українського питання напередодні  другої світової війни стала Німеччина. Відкрито висувається  вимога про  передачу гітлеровцям України “для раціонального використання цієї родючої  території”.

З проголошенням автономії Карпатської  України Гітлер використовує укр.пит.як засіб тиску і шантажу у  відносинах як з противниками, так  із потенційними союзниками. В Німеччині  в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої Укр." Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні 2 св.в займало одне з центр.місць  у міжнар.політиці.

Коли почалася друга світова  війна (1 вересня 1939 року), укр.пит.знову  виявилося в центрі європ. проблем.

100. Українські  землі у військово-політичних  планах Німеччини та СРСР. Наслідки  реалізації німецько-радянських  домовленостей стосовно України.

На початку війни серед гітлерівської  верхівки не було одностайності щодо долі України.Існували такі точки зору щодо використання укр.земель:

-після розгрому СРСР і повалення  більшовицького режиму створити  нову Російську державу,до складу  якої увійшла б і Україна;

-сприяти створенню автономної  української держави,виходячи з  тактичних міркувань та інтересів  Німеччини;

-перетворити Україну на нім.колонію,джерело  сировини,трудових ресурсів,родючих  земель(саме цю думку поділяли  А.Гітлер і Г.Гіммлер).

Отже, на початку війни  проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських  земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай  маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії  проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства  і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини  населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків  до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний  період ці землі — козир у дипломатичній  грі; у воєнний — матеріальна  база і зручний плацдарм для ведення  бойових дій; у повоєнний —  одне з кращих місць для розгортання  німецької колонізації.

101. Радянізація  західноукраїнських  земель (1939-1941 рр.).

Радянізація-це система  заходів,спрямованих на установлення рад.влади,побудову соціалістичного  сусп. за екон.та пол. Моделлю СРСР у  західноукр.землях.

Основні заходи радянізації:

-поширення рад.законодавства;-репресії  щодо місцевого населення,депортація  у сх.райони;-утиски церкви;

-українізація освіти,преси;-уніфікація  адмін.-тер.устрою;-направлення переважно  російськомовних кадрів;

-націоналізація пром.підприємств;-поч.примусової  колективізації;запорона всіх пол..партій  та ін.організацій,

дозволено діяльність лише КП(б)У,комсомолу,рад.профспілок;

-уведення безкоштовного навч.,мед.обслуговування;командно-адмін.методи  впровадження рад.політики.

Результатом радянізації з одного боку, стало покращення рівня життя найбідніших прошарків нас.,розвиток екон.краю,а з ін.-зростання незадоволення репресивними методами влади,підтримка серед населення ідеї ств.сам.Укр.держави,вступ до загонів оунівців.

102. Напад фашистської  Німеччини на СРСР. Причини поразок  Червоної Армії у перші місяці  війни. Оборонні бої в Україні  1941-1942 рр.

Плани вторгнення в СРСР почали обговорюватися в німецьких військових штабах незабаром  після поразки Франції. У грудні 1941 р. була підписана директива «Барбаросса», яка передбачала блискавичний розгром  Радянського Союзу (максимум протягом 5 місяців), швидку окупацію найважливіших  районів країни, захоплення Москви і вихід на лінію Архангельськ — Астрахань. Операції проти Великобританії було вирішено відкласти до повного  розгрому СРСР. 22 червня 1941 р. фашистська Німеччина і її союзники завдали  по Радянському Союзу величезної сили удару — 190 дивізій (5,5 млн. чоловік), понад 3 тис. танків, бл. 5 тис. літаків. Для  ведення війни проти СРСР була створена коаліція, основою якою став «Антикомінтернівський пакт», а  потім Берлінський пакт (т. зв. Троїстий), підписаний у 1940 р. Німеччиною, Італією  і Японією. До активної участі в агресії  були залучені війська Румунії, Фінляндії, Угорщини. З метою військово-економічного забезпечення походу проти СРСР використовувалися  ресурси майже всіх європейських держав. Крім того, у бойових діях на радянсько-німецькому фронті брали  участь італійські війська, іспанська  дивізія, хорватські, словацькі, французькі частини, підрозділи добровольців з  інших окупованих Німеччиною країн. Радянський Союз не був готовий до відсічі фашистського нашестя. Червона  Армія перебувала в стадії реорганізації. Вищий командний склад напередодні  війни був репресований. 
Радянський уряд (передусім Й. В. Сталін) допустив прорахунки у визначенні термінів початку війни. Побоювання спровокувати Німеччину призвело до того, що армія і флот своєчасно не були приведені в бойову готовність. Літо і осінь 1941 р. були найбільш критичними для Радянського Союзу. Німецько-фашистські війська вторглися в межі країни на глибину від 850 до 1200 км. Мільйони людей загинули на фронтах, опинилися в окупації або в гітлерівських таборах. Однак Німеччині не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, захопити Ленінград і Москву. Червона Армія у важких боях вимотала сили ворога. Промислові підприємства евакуйовувалися на схід. У тилу противника розгорталася партизанська війна. Знекровивши угруповання вермахта, радянські війська в ході битви під Москвою перейшли 5—6 грудня 1941 р. в контрнаступ. Ворог був відкинутий на захід на 100—350 км. Перемога Червоної Армії зимою 1941—1942 pp. була початком корінного перелому у війні. Народи окупованих країн активізували боротьбу проти завойовників. США Великобританія здійснювали значне військове постачання в СРСР. Протокол про постачання був підписаний на спільній конференції СРСР, США і Великобританії в Москві в жовтні 1941 р. США надавала військову продукцію СРСР на підставі закону про ленд-ліз.

Головною військово-стратегічною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України  Києва. Вона тривала з 11 липня по 26 вересня. Більш 100 тисяч чоловік  втратили гітлеровці в боях за Київ, але після прориву Південно-Західного  фронту захисники опинилися перед  загрозою оточення і вимушені були залишити столицю України.

Важливе значення в перші місяці війни мала і оборона Одеси,5 серпня 1941-16 жовтня 1941 року  , та битва за Кримський півостров на початку 1942 року. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тис. чоловік вбитими, пораненими і полоненими, багато техніки. Обороняючи Одесу, радянські війська сковували  туги понад 18 дивізій противника. Це полегшило відхід  військ Південного фронту за Дніпро й організацію там  оборони.

До осені 1941 року становище в  Україні для Червоної Армії склалось досить тяжке. Наприкінці серпня ворог  захопив Дніпропетровськ. Одночасно  німецькі танкові групи вийшли в  район Чернігова, 25 жовтня після  жорстоких боїв гітлерівці вдерлися у Харків. На кінець 1941 року німці  окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей, які обороняли війська  Південно-Західного та Південного фронтів.

У травні-червні 1942 року фашистським  загарбникам вдалось завдати  серйозної поразки військам Кримського фронту. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі  і м.Керч.

Початком звільнення території  України від окупантів стала  Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу радянських військ було звільнено перший український  населений пункт – с. Півнівку Ворошиловградської області.

103. Всенародна  боротьба проти німецько-фашистських  окупантів на території України.  Партизанський і підпільний рух.  Внесок українського народу у  становлення радянського тилу  в роки Великої вітчизняної  війни.

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з  окупантами був саботаж. Робітники  працювали абияк, часто не виходили на роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання  замовлень. Селяни також відмовлялися виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні  форми опору переростали в  активні: антигітлерівське підпілля і  партизанський рух.

Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша  з яких справді керувалася радянськими  гаслами, а друга орієнтувалася  на створення незалежної української  держави.

До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні  вести боротьбу  на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів  підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

Організація підпільної та партизанської  боротьби була покладена на більшовиків  та комсомольські комітети, яких зобов'язували  діяти в контакті з військовими.

Форми боротьби партизанського та підпільного  руху:

-диверсії на комунікаціях ворога,знищення  ліній зв’язку,доріг,мостів;-розгром  ворожих штабів,гарнізонів,комендатур  тощо;-збір розвідувальних даних;-розповсюдження  листівок,газет із закликами до  боротьби проти окупантів;-рейди  в тил ворога.

У результаті партизанський та підпільний рухи перетв.на важливий чинник перемоги над ворогом.

Оунівський рух,у якому в 1940 р.відбувся розкол на ОУН(М)на чолі з А.Мельником  та ОУН(Б) на чолі з С.Бандерою.Члени  ОУН не зійшлися в поглядах на методи досягнення мети-ств.незалежної України:бандерівці робили ставку на власні сили й активні  методи боротьби,а мельниківці покладали  великі надії на Німеччину.

Форми боротьби:-ств.органів місцевого  самоврядування;-ств підпільних,партизан. та регулярних військ.структур;-участь у ств.та діяльності укр. преси,культ-освітніх закладів.

Одним із важливих історичних наслідків  перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про  повоєнні кордони України ставилось  ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав  антигітлерівської коаліції:  СРСР, США і Великобританії. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією.   Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними.

104. Створення та  діяльність в роки Другої світової  війни ОУН-УПА.

Укр.повстанська армія(УПА)-військ-пол.формування,що діяло в Україні в 1942-1950-х рр.;у  ході війни вела боротьбу як проти  фашистської Німеччини,так і проти  рад.військ.

14 жовтня 1942р.-офіційна дата народження  УПА. Згодом запроваджено цей  день як свято українського  війська , приурочене до дня  покровительки війська Запорізького  Пресвятої Богородиці.

УПА діяла на Волині , Поліссі, в  Галичині.

Боролася як проти німців , так  і проти радянських партизанів. ЇЇ командиром був Роман Шухевич ( Тарас  Чупринка).На початку 1944р. вона налічувала 30-40тис.бійців.

У липні 1944 р. на таємних зборах у  м. Самборі ОУН і представники політичних партій Західної України  заснували Українську Галицьку визвольну  раду (УГВР), яка очолила боротьбу як проти більшовицького, так і  проти фашистського режимів.

На 1944р. УГВР контролювала територію  150 тис. кв. км. із населенням близько 15 млн. душ.

У березні 1944р.на території Західної України для боротьби проти українських  повстанців було перекинуто спеціальні загони НКВС . Чисельність УПА на той час становила 100 тис. бійців. 

В УПА були люди різних національностей. Вони переходили в УПА протестуючи  проти політ. режимів Росії та Німеччини.

Практично з початку 50-х років  за рішенням головного проводу ОУН  активні бойові дії не розгортаються, деякі формування розпускаються, а  орг. мережа переходить в глибоке  підпілля і основних напрям роботи зосереджується на пропагандистсько-інформативній  діяльності.

Останній військовий обов’язок  воїни УПА виконували у жовтні 1956 року, коли вони сміливо боролися на кордоні з Угорщиною, щоб допомогти  угорському анти-комуністичному повстанню

105. Україна в  дипломатії країн-учасниць антигітлерівської  коаліції.

На Кримській конференції в  лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися  підтримати пропозицію Радянського  уряду щодо прийняття Української  РСР та Білоруської РСР у члени  ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить  і вплив) в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього  представництва України. На першій сесії  Генеральної Асамблеї ООН Україну  обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948— 1949 рр. вона була постійним  членом головного органу ООН —  Ради Безпеки. Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає  мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства  на Дунаї, українська делегація, підтримуючи  СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала  привілейоване становище в цьому  регіоні недунайських держав — США, Англії та Франції.

Вихід Укр. наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ  до ООН мав велике значення для  подальшої розбудови укр. державності.

Треба визнати що дві кардинальні  складові укр. питання – здобуття атрибутів державності та обєднання  українських етнічних земель.були реально  розвязані під егідою СРСР.та в  наслідок 2-ї СВ. Заклалися традиції дипломатичної діяльності Укр. формувалось  уявлення щодо місця країни у Європ. та світовій політиці.

106. Визволення  України від фашистських загарбників.  Формування кордонів УРСР під  час та по закінченні Другої  світової війни.

19 листопада 1942 р. — 2 лютого 1943 р. — Сталінградеька битва,  яка поклала початок корінному  перелому в війні на користь  СРСР.18  грудня 1942 р. — звільнення  першого населеного пункту УРСР  — с. Півнівки Ворошиловградськрї  обл 5 липня — 23 серпня 1943 р.  — Курська битва, в ході  якої було визволено Лівобережну  Україну та Донбас  Вересень—листопад  1943 р. — героїчна битва за  Дніпро 6 листопада 1943 р. — визволення  Києва. 24 грудня 1943 р. — 29 лютого 1944 р. — Житомирсько-Бердичівська, Кіровоградська, Корсунь-Шевчевківська (найбільша,  що мала результатом оточення 11 ворожих дивізій чисельністю  80 тис.чол..), Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-криворізька операції. 4 березня — середина квітня 1944  — Проскурово-Чернівецька,| Умансько-Ботошанська, Березнегувато-Снігірівська, Одеська операції. У результаті цих наступальних операцій було звільнено Правобережну й Південну Україну.8 квітня — 12 травня 1944 р. — Кримська наступальна операція, яка завершилася визволенням Криму. 8 жовтня 1944 р. — визволення останнього окупованого фашистами населеного пункту УРСР — с. Лавочне Дрогобицької області. 28 жовтня 1944 р. — завершилося визволення Закарпаття, остаточне вигнання фашистських окупантів з українських земель. Радянські війська розпочали свій похід на захід,  який закінчився перемогою у травні 1945 р .Наприкінці війни відбулися події, які мали велике історичне значення. Розпочався процес юридичного оформлення зх кордонів Укр. , у результаті якого більшість укр. земель були об’єднані в межах однієї держави. На Ялтинській конференції (1945) лідерів СРСР, США,  та Великобританії було визнано приєднання Зх-Укр земель до СРСР. Ця домовленість була реалізована у двосторонніх договорах з Польщею та Чехословаччиною. А також в умовах мирного договору з Румунією. У результаті Сх. Галичина, Пн Буковина, Закарпаття та Пд. Бессарабія остаточно увійшли до складу України. 1954р до УРСР було приєднано Крим.

107. Депортація населення  з території України та Криму  (1944 р.).

В травні 1944 р за звинуваченням  у зраді з півострова Крим було депортовано у віддалені райони СРСР 191 тис татар, 15 тис греків, 12.4 тис болгар, 10 тис вірмен. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення  про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам». В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення  із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і  схід .8 вересня 1944 р. було підписано  угоду між Польським Комітетом  Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію  польського та українського населення  з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис їх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб.

108. Внесок українського  народу в перемогу над нацистською  Німеччиною.

Героїчною працею в тилу трудящі  Укр. зміцнювали обороноздатність країни: шахтарі Донбасу працювали в  Карагандинському, Челябінському, Підмосковному  вугільних басейнах; за участю укр. гірників відкривалися нові родовища руд в Уралі і Сибірі.. У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни  значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан. Могутня  промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників України допомогли  створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у  Сибіру виникли нові галузі виробництва  — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудівна, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у  Казахстані — чорна металургія , машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках  Середньої Азії — чорна і кольорова  металургія, вугільна, легка промисловість. Народ України дав Збройним силам  СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з  них загинув на  фронті, кожен  другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної  армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами  на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну  участь у русі опору в Зх-Європейських країнах.

109. Повоєнна вiдбудова  та соцiально-полiтичний розвиток  України (1945-1952 рр.).

Березень 1946 р. — затвердження Верховною радою СРСР п'ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр .Особливості відбудови. :Промисловість: більші масштаби відбудовчих робіт, ніж у будь-якій іншій країні Європи; проблема капіталовкладень (відмова від плану Маршала, розрахунок лише на внутрішні резерви);відновлення адміністративно-командних методів; початок відбудови з важкої промисловості (в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес та інші великі електростанції, металургійні заводи тощо); розвиток важкої промисловості за рахунок легкої, с \г , науки і культури ;посилення диспропорції в розвитку економіки на користь військово-промислового комплексу (ВПК);повільне впровадження досягнень науково-технічного прогресу (підприємства працювали за старими технологіями, висока енерго- та матеріаломісткість виробів тощо);нестача робочої сили, особливо кваліфікованої; важливим чинником, що впливав на успіх відбудови, був ентузіазм народу (90 % працюючих охоплені різними формами соцзмагання),Сільське господарство: відновлення колгоспного ладу;надзвичайно складні умови відбудови с\г (скорочення посівних площ, поголів'я худоби, нестача робочих рук, техніки);мізерні капіталовкладення (7 % від загального обсягу асигнувань);важке становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, відсутність .паспортів у селян, несплата пенсій тощо); голод 1946-1947 рр. Суспільно-політичне життя: Відновлення режиму одноосібної влади Й. Сталіна, культ особи якого досяг апогею;відсутність в Україні будь-якої самостійної політики; відновлення репресій; відсутність демократії та свобод громадян, зловживання владою (пік репресій в Україні припав на 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолював найближчий соратник Й. Сталіна Л. Каганович).Підпорядкування політичному центру діяльності перших секретарів ЦК КП(б)У; М. Хрущов (1943-1946 рр. та 1948-1949 рр.).;Л. Каганович (1947 р.).;Л. Мельников (1950-1953 рр.). —Розгортання ідеологічної реакції — «ждановщини»

110. «Ждановщина»  в Україні: ідеологічний наступ  тоталітарного режиму на суспільство  і культуру.

«Ждановщина» — це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946- 1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури — письменників_, композиторів, режисерів тощо. наступ сталінізму очолив секретар ЦК ВКПб А. Жданов  Мета ждановщини в Україні — посилення контролю над творчими процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Наслідки: придушення паростків відродження української культури після війни; гальмування, розвитку науки, літератури і мистецтва в країні; обмеження свободи творчості; перетворення літературної критики на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології; ізоляція від надбань західної культури. Нещадної критики зазнали твори укр. літераторів Ю. Яновського , А. Малишка, О. Довженка. Зазнали утисків відомі вчені-генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Зазнав переслідувань В. Сосюра за вірш «Любіть Україну».

111.  Радянiзацiя  захiдних областей України у  повоєнний період. Лiквiдацiя повстанського  руху.

У 1944-1950 рр. в зах областях УРСР відбувалася  прискорена радянізація. Швидкими темпами  велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва.На відміну  від індустріалізації, яка розпочалася  одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Відбувалися масові арешти і депортації священників. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що означало ліквідацію• уніатської церкви в  Україні. Це викликало обурення і  опір місцевого населення. Рух опору  тоталітарній системі очолювала  ОУН-УПА. На противагу органам більшовицької  влади вони намагалися утвердити  нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. Українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і  терористичних акцій. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення  незалежної укр держави. У свою .чергу  сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти  неї на справжній театр воєнних  дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з  ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися  прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. Учасників  ОУН і їх помічників заарештовували і висилали на схід. Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА  користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території  Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА  вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській  уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою “Вісла”. Суть якої полягала в депортації залишків укр. населення Закерзоння на захід і північ Польщі з метою  його асиміляції та знищення баз діяльності ОУН УПА. Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської  війни і призвела до великих жертв  серед українського народу.

112. УРСР в перiод  десталiнiзацiї (1953-1964рр): напрямки  реформування.

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У 1956 р. на XX партії Хрущов виголосив промову «Про культ особи і його наслідки», засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії

На  з'їзді було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком «відлиги». Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. В Україні зростали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і члени КПЗУ. Незабаром діячів культури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр Довженко й мислитель XIX ст. Михайло Драгоманов

Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування  понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. питома вага промисловості України  зросла з 36 % у 1953р. до 76 % у 1956 р. Підвищено  самостійність колгоспів і радгоспів, збільшено у 7 разів закупівельні ціни на зерно, у 8 разів – на картоплю, у 5,5 рази – на продукцію тваринництва. В результаті – сільське господарство вперше стало рентабельним. Проте  продукція народного господарства знаходила попит голо вним чином  на внутрішньому ринку та в деяких слабкорозвинутих країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського  експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. 
Україна виступала одним з основних виробників с/г продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Але увага спрямовувалася на нарощування кількісних факторів, розширення площ під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу с/г продукції. Тому на семирічку (1959–1965 рр.) були заплановані нереальні темпи зростання.

У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм. Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати  пенсії колгоспникам. 
Значно більше виділялося коштів на освіту і охорону здоров’я, на житлове будівництво. Скорочено тривалість робочого дня до 7 год. За 1950–1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів. 
19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР.

Розширилася сфера вживання української  мови, збільшилося видання українських  книжок. Розпочалось видання фундаментальних  наукових праць: „Українська Радянська  Енциклопедія”, „Історія української  літератури”, багатотомний словник  української мови. З 1957 р. почав видаватися «Український історичний журнал» З'являлися численні україномовні журнали з  природничих і суспільних наук.

У 1958 р. був прийнятий закон про  зв’язок школи з життям, за яким батьки не мали права відмовитись  від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак  могли відмовитись від української.

З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії  України змінив Л. Мельников. Він  ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію  та культуру. Переслідуються відомі діячі  української культури, освіти, науки.

113. Розширення повноважень Української РСР у складі СРСР в період десталінізації.

У період хрущовської «відлиги»  було здійснено ряд заходів, які  розширили права республік, у  тому числі і УРСР.

1. Українці стали частіше  висуватися на керівні посади  в республіці, а також в Союзі.

2. Розширились функції  і підвищилась відповідальність  КПУ.

3. Активізувалась діяльність  УРСР на міжнародній арені.  Так, якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. — 29. До 1959 р. УРСР підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших актів. У 1954 р. Україну відвідало 69 закордонних офіційних делегацій, у 1956 р. — 145, 1958 р. — 305. Україну стали відвідувати і закордонні туристи. Так, якщо в 1953 р. їх було лише 805 чоловік, то вже в 1958 р. — 23 054. Зросли обсяги участі України в зовнішньоекономічних зв’язках СРСР.

4. Унаслідок реформи управління  економікою в 1957 р. під контроль Ради Міністрів УРСР, зокрема рад народного господарства і місцевих рад депутатів трудящих, перейшло 97 % підприємств проти 34 % у 1953 р.

5. Розширилися права республіки  у формуванні свого бюджету,  у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва, використання капіталовкладень.

6. До підпорядкування республіки  передавалися питання обласного  адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст  до обласного, республіканського  підпорядкування.

7. До компетенції УРСР  належали питання прийняття кримінального, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судочинство.

Та всі ці заходи здійснювалися  під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися  його командні функції.

114. Культурне життя  в Україні (1953-1964рр.). «Шістдесятники»,  причини виникнення, діяльність.

Освіта: Шкільна реформаІ959 р. (впровадження обов'язкової восьмирічної освіти, перетворення 10-річних шкіл на 11-річні); Зростання кількості вузів, технікумів, профтехучилищ; Недостатня матеріальна база спеціальних навчальних закладів; Русифікація освіти; Неухильне, зменшення кількості укр шкіл; Викладання у вищих навчальних закладах переважно російською мовою. Наука: Розгортання НТР; Збільшення бюджетних видатків на розвиток науки; Провідна роль Академії наук УРСР на чолі з О. Палладіним (до І962 р.) та Б. Патоном (з 1962 р.). Створення Обчислювального центру на чолі з В. Глушковим (1957 р.); Розробка нових технологій Інститутом електрозварювання на чолі з Б. Патоном; дослідження проблем атомної енергетики у Харківському фізико-технічному інституті на чолі з І. Курчатовим; Розробка Інститутом механіки АН УРСР рекомендацій щодо створення міжконтинентальних ракет, дослідження теорії конструктивної міцності пластмас тощо; Створення у 1960 р. в Інституті фізики ядерного реактора; Внесок українських учених у розвиток космонавтики (участь у записку першого супутника Землі у 1957 р. тощо); Розробка нових методів хірургічного лікування серцевих захворювань під керівництвом М. Амосова; Видання першої багатотомної «Української Радянської Енциклопедії», «Укр. історичного журналу» та ін

Покоління митців «відлиги»  не вписувалося у жорсткі ідеологічні  межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отримало назву  «шістдесятники» — молоде покоління  талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя.

Провідне місце серед  покоління молодих поетів належало В. Симоненку. Основною ідеєю його творчості  була безмежна любов до рідної землі. Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 1950-х років  Ліна Костенко.

Українське музичне мистецтво  збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Майтуса, Л. Ревуцького, А. Штогаренка та інших.

Нову хвилю в кінематографі  представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.

Образотворче мистецтво  визначалося творами народних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук. Оригінальні форми й незвичний  зміст принесла творчість художників О. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького. З рухом шістдесятників тісно пов’язане ім’я талановитої  художниці Т. Яблонської. Разом з В. Зарецьким вона стала основоположником і фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві.

Багатьох приваблювало мистецтво  таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов.

Також  до  шістдесятників належали І. Драч, М. Осадчий, Є. Свертюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Холодний та ін.

Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові виникли  клуби творчої молоді, що об’єднували  молодих інтелектуалів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій і здобутків.

Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. 8 березня 1963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Критика доповнювалася адміністративними заходами: забороною друкувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороною існування клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла від активної громадської діяльності, зосередившись на професійній діяльності, не йдучи на конфронтацію з владою і висловлюючи свої ідеї в завуальованій формі. Інша частина — залишилась на своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади, тобто дисидентами (незгодними).

115.  Посилення  системноi кризи тоталiтарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.).

У жовтні 1964 р замість М Хрущова  першим секретарем ЦК КПРС був обраний  Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від

Швидке поширення пияцтва та алкоголізму. У жовтні 1964 р замість  М Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від форматорства до консерватизму. Брежнєвський період історії Укр. був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою. Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку: Економічна: Дефіцит товарів; Відмова або повільне запровадження нових технологій; Невисока якість більшості товарів; Продовольча криза, хронічна криза с\г; Прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати); Переважно екстенсивний шлях розвитку економіки; Висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції. Політична: Воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо); Нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу;«Старіння» керівництва; Недієздатність законодавчих органів; Утрата динамічності в розвитку радянської моделі й, відповідно, її привабливості для інших країн; Корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування; по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв’язків, особистої відданості; Посилення репресій проти інакомислячих. Ідеологічна: Розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму); Розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя; Усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму; Зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві; Посилення ідеологічного тиску на суспільство. Екологічна: Бездумна експлуатація природних ресурсів; Відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей; Руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо); Поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання кількості дитячих захворювань і народження нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо). Моральна: Поява явища подвійної моралі; Зростання престижності професій та посад, які дають змогу отримувати нетрудові доходи; Зростання кількості побутових злочинів; Прагнення досягти мети незаконним шляхом; Зростання кількості економічних злочинів; Наростання споживацьких настроїв; Швидке поширення пияцтва та алкоголізму.

116.  Етносоцiальнi процеси в УРСР у перiод загострення  кризи  радянськоi системи 1960-1980-х  рр.

1.  Зміни в чисельності, соціальному та національному складі населення УРСР у другій половині 1960-х — першій половині 1980-х років.

З 1959 по 1989 його кількість збільшилася  з 41,8 до 51,7 млн, або майже на 10 млн чоловік. Але темпи  приросту населення республіки істотно скоротилися. До кінця 1970-х рр. абсолютний приріст населення зменшився фактично більше ніж удвічі і становив 120 тис. у середньому на рік.

У проміжку часу між 1959 і 1989 рр. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення, збільшення кількості жителів міст, індустріальних центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Одночасно протягом 1959—1989 рр. кількість міського населення збільшується у 1,8 разу. Значно зросла кількість міського населення на Львівщині —або майже удвічі. На Київщині кількість міського населення (без м. Києва) збільшилася в 2,3 разу.

З 1979 р. в Україні— депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю

Своєрідним є поділ населення  України за статтю. У 1959 р. серед населення республіки питома вага чоловіків становила 44 %. Починаючи з 1970 р. цей показник збільшився до 45 %, а в 1979 р. піднявся до 46 %.

Посилювалася тенденція до його старіння, мало місце зменшення молодших вікових груп, зокрема осіб працездатного  віку

Швидкими темпами знижувалася  народжуваність, причому в сільській місцевості цей показник був нижчим, ніж у містах.

Значних масштабів набула міграція, що становила в названі роки в  міграційному середньорічному обігу  близько 3 млн чоловік.

Відбулося скорочення частки українців  серед населення республіки (а  також інших національних меншин), проте зросла частка росіян.

2. Рівень життя населення.

Доходи радянських громадян складалися з двох частин: заробітна плата  і фонди соціального споживання (безкоштовна освіта, медичне обслуговування, дотації на оплату житла, транспорт  та інші соціальні програми). Фонд соціального  споживання перевищував заробітну  плату громадян у декілька разів.

Низькими залишались пенсії та інвалідності в більшості категорій працівників. Незначними були й виплати різним слабозахищеним категоріям громадян: матерям-одиночкам, сім’ям, що втратили годувальника тощо. Це зумовлювало  те, що п’ята частина громадян жила за межею бідності, отримуючи дохід, менший за прожитковий мінімум.

Зростаючі доходи громадян не покривалися  достатньою масою товарів народного  споживання, що призвело до товарного  дефіциту, до прихованої інфляції, появи  черг, зниження якості продукції, поширення  явища спекуляції (на «чорному ринку» ціна престижних товарів перевищувала реальну в десятки разів).

Також у ці роки відбувається зміна  в структурі споживання товарів. Населення прагне до комфортного  життя. Відповідно, зростає попит  на побутову техніку, килими, посуд, меблі, автомобілі тощо. Проте радянська  промисловість не була орієнтована  на масовий випуск такої продукції.

Намагаючись покрити дефіцит товарів  широкого вжитку, радянське керівництво  вдається до широких закупок за кордоном. Це потребувало мільярдів доларів, які отримували за рахунок продажу  на Захід нафти, газу та іншої сировини. Крім того, продовжувалась закупівля  зерна та інших продуктів харчування. У 1970-х роках скінчився нафтовий «бум» і в радянському бюджеті  з’явився дефіцит, покрити який намагалися за рахунок збільшення продажу горілчаних виробів, підвищенням цін на продукцію, яке відбувалося приховано.

Отримуючи заробітну плату, яка  в 2—3 рази була вищою, ніж у робітників і колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5—10 разів більше товарів. Верхівка користувалася закритими санаторіями, поліклініками, лікарнями, будинками відпочинку, пансіонатами, мисливськими господарствами.

117. Полiтична опозицiя  другоi пол. 60-х — сер. 80-х рр.в  Україні: програмнi  та органiзацiйнi засади

У вересні 1965р. підчас презентації  у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили  Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім  листом підписалося 140 присутніх. Реакція  властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки. 
У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п’яте управління" на яке режим поклав обов’язки по боротьбі із інакодумцями. 
Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською" роботою (1966р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 року вийшло шість номерів. 
Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам’ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам’ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили. 
У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув’язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу. 
На початку 70х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході.Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски "Українського вісника" у чому заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але  сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й  офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих.

118)Політика русифікації  здійснювалася Кремлем під прикриттям  «соціалістичного інтернаціоналізму». Пропаганда нібито безнаціонального  інтернаціоналізму була насправді  зручним засобом російщення національних  культур.

Головну роль в русифікації  відігравала загальноосвітня школа. Наступ російської школи в національних республіках відбувався навіть без  «інтернаціонального» прикриття. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних  республіках». Заходи по її реалізації обговорювалися у травні наступного року на науково-практичній конференції  в Ташкенті. Заохочувався перехід  на російську мову викладання в старших  класах. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову  «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних  республік».

Витіснення укр. Мови було продуманим і комплексним. У столиці  УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22 відсотки учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою  викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста  лише один був українським.

За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових  кних і брошур, з них укр.. мовою  – лише до 10 тис. У кінопрокаті  налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою

119.  Концепція  і шляхи «перебудови» в СРСР  і Україні. 

У березні 1985 р. новим генеральним  секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПЕРЕБУДОВИ

© 1985-1988 рр. - період розробки концепції перебудови І здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.

© 1988-1991 рр. - період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму.

Головними елементами цього курсу було визначено:

1. науково-технічний прогрес,
2. технічна переозброєння машинобудування,
3. активізацію "людського фактора ".

ПРОВЕДЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ  РЕФОРМ

Етапи:

Квітень 1985 р. - програма прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала:

- до 2000 року створити  виробничий потенціал, що дорівнював  би вже створеному за 70 років радянської влади;

- вирішити традиційні  соціальні проблеми - продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.

Червень 1987 р. - реформа М. Рижкова - Л. Абалкіна.

Сутність реформи виражена в трьох "С" - самостійність, самоокупність, самофінансування.

Були прийняті:

"Закон про державне  підприємство (об'єднання)"

"Закон про кооперацію" та інші, які передбачали:

переведення підприємств  на госпрозрахунок;

утворення кооперативного сектора;

тісний зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності;

сприяння запровадженню  досягнень науково-технічного прогресу.

У результаті:

реформа була непослідовною, половинчатою, проводилася невпевнено і зазнала провалу.

у 1990 р. вперше за багато років  почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний дохід України скоротився на 1,5%.

непродумана фінансова політика призвела до сплеску інфляції в країні.

стало зрозуміло, що тільки перехід  до ринкової економіки зможе вивести  країну з глибокої економічної кризи.

Червень 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка з самого початку виявилася нежиттєздатною.

Інфляція, розбалансованість  економіки, дефіцит бюджету зростали.

Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

РЕФОРМА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

XIX партійна конференція (червень 1988р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність.

Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій.

Ліквідація ст. 6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.

Процеси перебудови сприяли  росту політичної активності, відродженню  національної свідомості українського народу.

120. Стан укр.  економіки у другій половині 1980-х  років та назрівання економічної  кризи.

Друга половина 80-х років  ознаменувалася стрімким наростанням  кризи радянської системи, закономірним наслідком якої став розпад СРСР і  відродження в 1991 році незалежності України.

Соціально-економічна криза  вимагала корінних змін у всіх сферах житті суспільства. Від соціально-економічних  змін залежало життя радянської системи  та існування СРСР як єдиної централізованої  держави.

Тривожні тенденції  склалися в галузях, що визначали  соціально-економічний розвиток республіки. Неефективність “соціалістичних методів  господарювання” виразно виявилась  у таких важливих галузях промисловості, як металургія, металообробна і машинобудування. Виробництво товарів народного  споживання і надання платних  послуг в Україні були значно нижчими  від потреб населення і забезпечення умов для збалансованого розвитку народного  господарства. Не розвивалися такі важливі галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, точне машинобудування. Розвиток промисловості характеризувався зростанням важких галузей, при цьому  перевага надавалася виробництву засобів  виробництва. Важка промисловість  не забезпечувала легку й харчову  промисловість та сільське господарство новітнім обладнанням і машинами. У процесі ствердження України  як окремої держави особливо гострою  постала проблема незавершеності виробничих циклів та недостатня наявність власних  енергетичних ресурсів. В 1987–1990 рр. було проведено масштабну акцію переведення всіх науково-технічних організацій на повний госпрозрахунок і самофінансування. Результатом було погіршення і без того скрутного становища галузей науки. Не було важливих наукових інновацій в цивільну економіку. Однак в економіці України поряд з технічно відсталими виробництвами, було чимало підприємств, які за науково-технічним рівнем не поступалися світовим.

Низька рентабельність виробництва і збитковість господарств  в аграрному секторі були пов’язані  з різким підвищенням цін на засоби виробництва і матеріальні ресурси, із зростанням оплати праці, скороченням  обсягів реалізації продукції рослинництва і тваринництва. У другій половині 1980-х років потреби колгоспів  і радгоспів України в техніці  й мінеральних добривах задовільнялися лише на третину, а інколи й менше. Досить негативною виявилася ситуація в тваринництві. У 1989–1992 рр. відбувся значний спад аграрного виробництва. Потенціал аграрної сфери характеризувався як один з найнижчих у народному господарстві.

Низька рентабельність виробництва і збитковість господарств  в аграрному секторі були пов’язані  з різким підвищенням цін на засоби виробництва і матеріальні ресурси, із зростанням оплати праці, скороченням  обсягів реалізації продукції рослинництва і тваринництва. У другій половині 1980-х років потреби колгоспів  і радгоспів України в техніці  й мінеральних добривах задовільнялися лише на третину, а інколи й менше. Досить негативною виявилася ситуація в тваринництві. У 1989–1992 рр. відбувся значний спад аграрного виробництва. Потенціал аграрної сфери характеризувався як один з найнижчих у народному господарстві.

До того ж народ України  не міг вибачити владі екологічну

катастрофу в республіці, якою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25

на 26 квітня 1986 р.

В 1982 році тут завершено  спорудження четвертого енергоблоку. В переддень аварії в 30-км зоні навколо  АЕС проживало 110 тис. чоловік, з яких ½ - в містах атомних енергетиків, 13 тис. – в районному центрі Чорнобиля.

Катастрофа призвела:

- до забруднення навколишнього  середовища;

- до радіоактивного опромінення  тисяч людей;

- до появи 30- кілометрової  зони;

- до масового переселення  жителів із забрудненої зони.

Керівники компартій зайняли  таку позицію: інформація про аварію замовчувалася і приховувалася.

121. Суспільно-політичні  процеси в Україні в період  «перебудови».  Розгортання руху  за національне відродження. Формування  передумов незалежності України.

Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національна-визвольний характер.

ПРОБУДЖЕННЯ ТА АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНИХ СИЛ

3 1985 по 1988 рр. суспільно-політичний рух проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури:

Із забуття почали повертатися  твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка та інших,

здійснювалися спроби заповнити "білі плями історії" (голодомор 1933 р., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада...).

відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій.

Неформальні організації, що почали виникати в Україні (Товариство Лева, Український культурологічний клуб та інші), вимагали оновлення соціалізму, гарантування прав людини, суверенітету України на основі нового союзного договору.

У 1988 р. населення України  переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху.

ПОЯВА МАСОВИХ  РУХІВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ

Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух:

Українська Гельсінська  спілка (сформувалася па базі Української Гельсінської Групи),

Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка,

екологічна організація "Зелений світ",

анти сталінське товариство "Меморіал",

студентське об'єднання "Громада" та інші.

РАДИКАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ

У вересні 1989р. з ініціативи Спілки письменників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація "Народний рух України за перебудову" (Рух) на чолі з І. Драчем.

Важливими чинниками суспільно-політичного життя стали страйки, демонстрації, мітинги, збори, політичні дискусії.

Розгортався національний церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Значними завоюваннями національно-демократичних  сил стало прийняття у жовтні 1989 р. закону "Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української СРСР" (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону "Про мови в УРСР", який проголосив державний статус української мови.

Формування передумов  незалежностi України: 1985-1991 рр.

Політичні передумови суверенізації:

1. Вибори до Верховної  Ради України (1990 р.).

2. Початок роботи Верховної  Ради УРСР нового скликання  (травень 1990 р.).

3. Ухвалення Декларації  про державний суверенітет України  (16 липня 1990 р.).

Проголошено:

1. Право укр. нації на  самовизначення і створення нац.  держави в існуючих кордонах.

2. Принцип народовладдя, що  здійснюється на конституційних  засадах.

3. Самостійність у вирішенні  державних питань. Поділ держ. влади  на законодавчу, виконавчу і  судову.

4. Збереження громадянства  СРСР, гарантування прав і свобод  громадянам УРСР. Територія України  в існуючих кордонах є недоторканою.

УРСР – самостійна держава, яка створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує бюджет, запроваджує свою грошову  одиницю. УРСР самостійно здійснює охорону  природи, захист усіх фор власності. УРСР самостійно вирішує питання  розвитку науки, культури, освіти і  духовного розвитку громадян, забезпечує національно-культурне відродження. УРСР має право на власні Збройні  Сили, внутрішні війська й органи державної безпеки. УРСР самостійно налагоджує міжнародні відносини. УРСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права загальнолюдських цінностей.

122. Студентський  і молодіжний рух в Україні  в умовах перебудови.

Розвиток  молодіжного  руху  в  Україні  характеризується  в основному  зародженням  молодіжних  груп  і  невеликих  організацій,  поширенням  молодіжних дискусійних  гуртків  і клубів, які сприяли  підготовці юнаків та дівчат до необхідності по-новому

сприймати уроки  історії, розуміти сучасну ситуацію, яка склалася в країні  і республіці, готувати себе  до  активної  боротьби,  праці  в  період  переходу  суспільства  в  якісно  новий  етап  соціально-політичного розвитку. Разом з тим в цей період молодь прагнула реалізувати свої потреби  через активну політичну діяльність, протистояти деяким чином тим  соціальним інститутам, які були не в  змозі  по-новому  організувати  роботу,  відкинути  старі  догми  і  політичні  орієнтири,  глибше розуміти цілі, завдання і перспективи  суспільно-політичного руху в республіці.

Восени 1987 р. у Львові виникло  «Товариство Лева»- молодіжна організація, що об»єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988р. – студентська  організація Громада» в Київському університеті, «Товариство укр..мови ім.Т.Шевченка у Львові, а також  «Спадщина», Союз незалежної укр..молоді, Демократчний союз студентів, Студентське  братерство.

123. Виникнення  Народного Руху України за  перебудову. Роль цієї організації   у розвиткові політичних подій  в республіці протягом 1989-1991 р.

У вересні 1989р. з ініціативи Спілки письменників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація "Народний рух України за перебудову" (Рух) на чолі з І. Драчем.

Рух швидко еволюціонував  від поміркованої організації, яка прагнула співпрацювати з владою з метою встановлення справжньої демократії, в антикомуністичну організацію. Із назви Руху було вилучено слова "за перебудову", а головною метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності, усунення комуністичної партії від влади. Рух відіграв надзвичайно велику роль у процесах перебудови в Україні: сприяв активізації національно-визвольного руху, визначенню його цілей, консолідації демократичних, національно свідомих сил.

124. Становлення  багатопартийної системи в україні   на етапі перебудови. Класифікація  політичних партій. Характер багатопартійності.

У 1990 р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою України постанови "Про порядок реєстрації громадських об'єднань" починається формування багатопартійної системи.

Першою була створена Українська республіканська партія - УРП (на базі Української Гельсінської Спілки).

Втрата КПРС та Компартією України монополії на владу прискорила їхню кризу. На той час буди такі партії: УРП – дана партія прагнула побудови Української незалежної держави, засудження комуністичної ідеології; СДПУ – прагнула не залежності України, відмови від ідей оновити соціалізм, проведення ринкових реформ; СДПУ (о) –  бачили Україну в складі конфедерації радянських республік, федеративний устрій, багатофункціональну економіку; ПЗУ  – прагла створення «солідарного суспільства», в якому інтереси громадян поєднувалися б з біосферними  законами природи, не сприймала ні комуністичної  ідеї, ні капіталізму, шукала третього типу розвитку суспільства.  Програмними  цілями ПДВУ були: Україна – член конфедерації радянських республік, відмова  від комуністичної ідеології, проведення ринкових реформ. УНП прагнула відновлення  УНР, проголошеної в січні 1918 р., у  її етнографічних кордонах. Програмними  цілями ДСУ були: членів ОУН і  УПА визнати героями визвольної боротьби за волю України, КПУ –  злочинною організацією. УПА прагнула створення альтернативних державних  структур і комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади.

На 1 січня 1998 р. в Україні  була 51 політична партія.

Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, не мали чітко визначеної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки, їх поява і діяльність, безумовно, прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежності України.

125. Спроби державного  заколоту в Москві в серпні 1991 р. Проголошення державної  незалежності в Україні.

16 липня 1990 р.  Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід'ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

ПРОГОЛОШЕННЯ  НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Спроби кремлівської верхівки врятувати радянську Імперію.

Демократизація суспільного  життя, наміри реформувати Радянський Союз (йшла робота над розробкою нового союзного договору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991 р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзвичайного стану на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. Своєю головною метою заколотники проголосили "врятування єдиної держави".

Із усіх політичних сил  України лише керівництво КПУ стало на бік заколотників. Вже 19 серпня ЦК КПУ розіслав на місця директиву про необхідність активної підтримки заколоту.

Провал перевороту обернувся  поразкою сил реакції, які прагнули зберегти імперський характер СРСР і тоталітарний політичний режим у ньому.

У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичним документ - "Акт проголошення незалежності України". Таким чином припинилося існування УРСР і з'явилася незалежна держава - Україна. ЗО серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.

126. Декларацiя про  державний суверенітет України  та Акт проголошення незалежності  України, їх основні положення  та сучасні оцінки.

Скорочений зміст Декларації про  державний суверенітет

· Виголошувалось право української  нації на самовизначення і створення  національної держави в існуючих кордонах.

· Виголошувався принцип народовладдя, що здійснювався на засадах Конституції  через народних депутатів, які працювали  в радах різних рівнів — від  місцевих до Верховної Ради УРСР.

· Державна влада УРСР — самостійна у вирішенні всіх державних питань. Державна влада складається з  трьох гілок: законодавчої, виконавчої, судової.

· Кожному громадянину УРСР зберігалося  громадянство СРСР. Всім громадянам гарантувалися  права і свободи, передбачені  Конституцією.

· Територія України в існуючих кордонах є недоторканною. УРСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій республіки.

· УРСР — економічно самостійна держава. УРСР має право на частину загальносоюзного алмазного і валютного фондів, золотого запасу. Вирішення питань загальносоюзної власності відбувається на договірних засадах між республіками.

· УРСР створює свою банківську, цінову, фінансову, податкову систему, формує державний бюджет, в разі необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

· В УРСР здійснюється захист всіх форм власності.

· УРСР самостійно здійснює охорону  природи з метою забезпечення екологічної безпеки.

· УРСР самостійно вирішує питання  розвитку науки, освіти, культурного  і духовного розвитку, гарантує всім національностям, які мешкають на території  України, право вільного національно-культурного  розвитку.

· УРСР забезпечує національно-культурне  відродження українського народу і  української мови.

· УРСР має право на свої власні Збройні Сили, внутрішні війська  і органи державної безпеки.

· УРСР — нейтральна держава, яка  не бере участь в військових блоках і дотримується трьох неядерних  принципів: не застосовувати, не виробляти, не розміщувати ядерну зброю.

· Міжнародні відносини УРСР здійснює самостійно, виступає як рівноправний суб'єкт.

· УРСР визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей.

· Декларація є основою для нової  Конституції і законів України.

«АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ»

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом  в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи  тисячолітню традицію державотворення  в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими  документами, здійснюючи Декларацію про  державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення  самостійної Української держави  — України.

Територія України є неподільною  і недоторканною.

Віднині на території України мають  чинність виключно Конституція і  закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту  його схвалення.

Верховна Рада України

1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському  референдумі Акт проголошення  незалежності України було підтверджено: 90,32 % учасників референдуму схвалили  цей документ.

7-8 грудня у Біловезькій Пущі  поблизу Мінська Президент України  Л. Кравчук, Голова Верховної  Ради Республіки Білорусь С.  Шушкевич, Президент Росії Б. Єльцин  констатували факт утворення  СНД — Співдружності Незалежних  Держав Про СНД ви дізнаєтесь  також з курсу Всесвітньої  історії.

127. Об’єктивні та суб’єктивні причини руйнації господарського механізму після  проголошення державної незалежності України.

У червні 1987 році на Пленумі ЦК КПРС проголошено радикальну економічну реформу.

Пленум відзначив, що головне в  радикальній реформі управління на – перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахування економічних інтересів виробників.

Однак реформа була не послідовною, її впровадженню чинив опір бюрократичний  апарат.

У 1990 році в СРСР робиться спроба запровадити  економічну реформу і переходу до ринкової економіки”.

Програма виявилася нежиттєздатною. Економічне становище погіршувалося.

Ведуться пошуки альтернативних форм господарювання: фермерські господарства, поширення різних форм оренди, утворення  кооперативних колективів. Загострюється  продовольча проблема, хоча в 1989 і 1990 рр. Були рекордно врожайними. Колгоспно-радгоспне  керівництво і консервативні  елементи в партійних верхах не хотіли вирішувати головного питання на селі: визнання приватної власності  на землю.

Україна робить перші кроки на шляху  до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів.

Об’єктивно причиною, що заважає  нині входженню України як повноправного  партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Із промислових  товарів на ринках дальнього зарубіжжя  може конкурувати не більше 1% товарів. Які ж причини призводять до цього? По-перше, розрив господарських зв’язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Україна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавленого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%. По-друге, переваження в експорті України паливносировинної групи. По-третє, в експорті низька частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності.

128. Тенденції трансформаційних змін економіки України в умовах незалежності: від здобутків до прорахунків.

Проголошення незалежності України поклало початок тривалим і дуже складним трансформаційним процесам.

Головний його підсумок: незалежна  Україна відбулася остаточно  і безповоротно. Вона  існує не тільки у зовнішній атрибутиці, а  повноцінно і повнокровно, в усіх властивих суверенним державам вимірах  та параметрах. У центрі Європи постала  й утвердилася країна з 50-мільйонним населенням і найбільша за територією. У цій об'єктивній і необоротній  даності - вінець та довершення всіх попередніх спроб вибудови української державності. У ній торжество історичної справедливості, здійснення одвічної і найбільшої мрії усіх поколінь українського народу.

Але більшість мешканців України сподівались, що з проголошенням незалежності буде забезпечено високий рівень матеріального добробуту. Але ці надії не справдилися. Рівень життя продовжував падати. В економіці склалось надзвичайно важке становище.

Спад виробництва й  рівень життя у 1991-1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості за 2 згаданих роки зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що привело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.

Загалом за роки економічної  кризи (1991-1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.

Руйнувався науково-технічний  потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася  у 1990-1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців – утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

 Історичні факти та  політичний аналіз періоду правління  Л. Кучми показує, що він  проявив себе як добрий тактик  і поганий стратег. У період  правління Л.Кучми було досягнуто  і певних позитивних результатів:  стабілізація економіки, грошова  реформа, не було серйозних  етнічних і локальних конфліктів. Разом з тим, затвердилася авторитарна  влада з явно вираженим кланово-сімейним  змістом. Україна стала класичною  корупційною країною. Відсутність  обґрунтованої і зрозумілої суспільству  стратегічної орієнтації негативно  позначилася на зовнішній політиці.

129. Формування  інститутів державної влади України  після проголошення незалежності. Прийняття Конституції України, її значення 
Говорячи, наприклад, про „інститут президентства”, маємо на увазі, найперше, інституцію – традицію мати „керівника”, якому суспільство довіряє, сприймає запропоновану ним програму дій чи розвитку. Постання ж окремого інституту вказує на запровадження правового механізму втілення його (приміром, того ж президента) влади.  
„Тіньові” політичні інститути перестають бути суто інституціями, коли стають реальністю, у свій спосіб матеріалізуються у повсякденній практиці, при цьому випродуковуючи свої особливі закони функціонування та чітку й структуровану систему взаємодій. Неформальний інститут є власне таким тоді, коли постає як впорядкована та організована єдність механізмів і засобів втілення в життя певної стратегії чи тактики. Зрозуміло, що є багато політичних утворень, які не можуть існувати без встановлення норм. Але є такі норми, які можуть функціонувати автономно і потенційно, в жодному випадку не сприяти утворенню повноцінного інституту: зміст поняття інституту охоплює і поведінку індивідів, і їх інтереси, а ще – стратегії, систему цінностей, настановлень тощо. Інститут постає не тільки інституцією, а й організацією з притаманними тільки їй правилами, що випрацьовуються в процесі конкретної взаємодії (взаємовпливу) встановлених норм з емпіричними втіленнями цих норм. Після проголошення незалежності, кожний з Президентів формувам інституції виключно в своїх інтересах, вони завжди змінювались, тому не маємо чогось однозначного.КУ була прийнята на п*ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.  Спираючись на багатовікову історію українського  державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім  Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,  прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю,  
попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,  керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року  всенародним голосуванням,  приймає цю Конституцію - Основний Закон України.  
КУ має найвищу Юридичну силу, тобто всі закони спираються лише на КУ.Звідси ми маємо висновок що народ має дотримуватись КУ. 
В КУ зазначено що державною мовою є Українська мова .Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і  
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.  
Ця стаття говорить про те, що, людина є незалежною, і вона має це усвідомлювати.

130. Особливості конституційного процесу 1996-2004 рр. Причини та шляхи подолання системного протистояння державно-владних гілок.

Декларація про державний суверенітет  України 16 липня 1990 року стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою  концепції нової Конституції  України, ухваленої Верховною Радою  в травні 1991 р. Проте життя внесло корективи в розвиток конституційного  процесу. Проголошення 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію —  значна частина положень концепції  вже не відповідала реаліям і  втратила свою актуальність. Виникла  нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення можна  було розгортати лише за умови створення  відповідної законодавчої бази, а  цей процес надзвичайно ускладнювався  відсутністю самостійної національної правової системи.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції  України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден  із них. Під час обговорення варіантів  нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу  владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною  структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту  нової Конституції щодо сильної  виконавчої влади, місцевого і регіонального  самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися  лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

Після того, як Президентом України  став Л. Кучма, було створено нову Конституційну  комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою  продуктивністю. Намагаючись активізувати конституційний процес, президент 2 грудня

1994 року виніс на розгляд Верховної  Ради проект «Конституційного  закону України про державну  владу і місцеве самоврядування  в Україні». Ця ініціатива не  була підтримана Верховною Радою  і ще більше посилила напруження  між гілками влади. 

Дискусії щодо Конституції України  розгорнулися з новою силою в  червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект у другому читанні. Каменем  спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання  власності. Позиції протидіючих  сторін примирити не вдалося, і в  ході конституційного процесу знову  склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували  Л. Кучмі оголосити всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив  відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпочалися  пошуки компромісу. Робота п´яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної  мови, державної символіки, приватної  власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів  Конституції та зафіксувати їх у  системі кодексів. По-друге, з розвитком  держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях  і додатках до існуючого основного  закону держави. Тому після прийняття  Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному  законі, та трансформація або відміна  законів, затверджених до червня 1996 р.

Нині законодавча база України  ще переживає період становлення. Протягом 1990—1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети  Кабінету Міністрів України та Укази  Президента України з економічних  питань, не врегульованих законом.

Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 pp-коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано  новий етап формування політичної системи  України.

Після голосування 8 грудня 2004 року за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроектів відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного  суду, щоб визнати його нелегітимним.

Наприкінці літа 2005 р. питання про  практичну реалізацію політичної реформи  залишалося відкритим.

Отже, суть конституційного процесу  полягає в забезпеченні становлення  та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.

131. Політичні партії  незалежної України. Проблема  взаємодії суспільства і влади.  Особливості та перспективи   поглиблення суспільної демократії  в Україні

Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших  представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

В сучасній Україні ідеї політичного  плюралізму і багатопартійна політична  система дістала своє закріплення  на конституційному рівні, який виражається  в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і  громадські організації, організації  суспільного життя на принципах  політичного, економічного і ідеологічного  блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”,  а також у  виборчому законодавстві.

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 180 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована 5 листопада 1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997); Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз «Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23 березня 2005). Партії об’єднуються у блоки:  Блок Юлії Тимошенко (Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія, Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна — Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна», Народний рух України, Українська республіканська партія «Собор», Партія «Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни, Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія, Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України).

Питання взаємин інститутів влади  і громадянського суспільства –  це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична  облаштованість і стабільність. Це пов'язано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує  єдиної й універсальної моделі взаємодії  громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства. Взаємодія між інститутами  влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання  держави в їхні справи, його власний  розвиток та сприятливі умови великою  мірою залежать від основних характеристик  держави.

Таким чином, громадянське суспільство  й держава в її владно-інституціональному розумінні являють собою дві  невід'ємні складові частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної.

Розвиток демократичних традицій в Україні порівняно з країнами Заходу мав свою специфіку:

· перервність державницького процесу, чергування в українській історії  періодів політичного піднесення і  занепаду зумовлювали занепад і  розвиток демократичних традицій;

· демократичні ідеї в Україні завжди підпорядковувалися соціальній та національній ідеям (концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки).

При усіх скрутах, український народ  проявляв свободолюбність, повагу до людської гідності і значну міру демократизму.

Перші прояви демократизму в житті  українського народу деякі дослідники знаходять уже в найдавніші часи. Це – схильність до індивідуальної свободи, народовладдя у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним), існування  поряд з центральною владою місцевого  самоврядування, зародки федеративного  устрою (удільні князівства в межах  однієї держави).

Політична думка епохи становлення  й розвитку древньоруської держави  зафіксована в “Руській Правді”  Ярослава Мудрого (1015-1016 рр.), у “Слові про закон і благодать” митрополита  Іларіона (1037-1050 рр.), “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (1099 р.), “Повісті минулих літ” (1113 р.), “Слові о полку  Ігоревім” (1185 р.) та ін.

Проте, ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі тією основою, яка б забезпечила  стабільне функціонування великої  держави на демократичних засадах.

В системі демократичної традиції українства в XIV – XVI ст. ціла плеяда гуманістів: І. Верещинський, М. Смотрицький, К. Сакович, І. Потій, С. Почаський, С. Оріховський-Роксолан. Зокрема, С. Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.) назвав себе сином “українського  народу польської держави”.

Особливе місце у розвитку демократичної  української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Основними  напрямками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні з свободою особистості й повагою до людської гідності.

Демократичні ідеї у політичній думці України першої половини XX століття розробляли В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейською освіченістю  і намагалися надати відновленій  Українській державі правових засад, цивілізованості і демократизму.

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична  думка і політична наука не лише просунулася вперед порівняно  з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а певною мірою  деградували.

Важливим показником становлення  сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи.

 Історичний досвід вчить,  що необхідною передумовою формування  громадянського суспільства та  побудови демократичної держави  є наявність освіченої еліти,  наділеної професіональними знаннями, безкорисним патріотизмом і самовіддачею.

132. Етнонаціональний  склад населення України. Міжнаціональні  відносини. Проблема громадянських  і політичних прав національних  меншин.

Під етнографічною групою розуміють  певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну  спільність. Традиційно-побутові особливості  етнографічних груп виявляються  в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному  мистецтві.    

Поява етнографічних груп зумовлена  історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і  політичним становищем, географічними  умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто  такі групи мають самоназву і  виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.    

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед  них севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних  груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.  
   В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з авколишнім населенням. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.

Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення України (загальною чисельністю 47,7 млн. чол. станом на 2004 р.) характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору мають росіяни — 17,3 % всього населення країни. В Україні проживає також значна чисельність націй прилеглих держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких сягає 400 тис. чоловік, молдавани (300 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.), болгари (250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.). Найбільшою нацією України, що не має власної держави, є кримці — 250 тис., які головно мешкають на батьківщині — в Криму. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.

Міжнаціональні стосунки мають  власну специфіку і особливості  в залежності від певної сфери  суспільного життя, можуть виявлятися у вигляді економічних, політичних, мовних, культурних, екологічних і  інших стосунків між націями.

Важливу роль у житті і розвитку кожної нації грають міжнаціональні стосунки у сфері їх духовного  життя. Вони направлені на взаємне збагачення народів в області духовної культури і в той же час на збереження і розвиток їхньої національної самобутності.

На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов'язкова передумова досягнення міжнаціональної  злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.

133. Міжконфесійні  відносини незалежної України. 

Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні  після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення  внутрішньої напруги у релігійному  середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед  таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську  Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно  співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка  про стан підготовки законопроекту  під назвою «Концепція державно-конфесійних  відносин в Україні», обговорили проблемні  питання цього документу, а також  визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього  законопроекту. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного  середовища України, зокрема, у площині  консолідації зусиль релігійних організацій  заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків  міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями  та державою.

Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації  державно-церковних відносин, а також  процес налагодження стосунків між  релігійними організаціями як рівними  учасниками діалогу. Після періоду  кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій  та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих  учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала  можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій  у межах окремих міжрелігійних  та міжконфесійних утворень, серед  яких Всеукраїнська Рада Церков і  релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також  полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію  багатьох учасників діалогу. Можна  зазначити, що співпраця в межах  таких спільних інституцій приносить  плідні результати у розбудові державно-церковних  відносин.

134.Концептуальні  основи і пріоритети зовнішньоїполітики  України.

Україна проводить виважену, послiдовну  та цiлеспрямовану зовнiшньополiтичну  дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями  її зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються  незмiнними з часу проголошення незалежностi у 1991 роцi. Україна послiдовно i неухильно  будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв  мiжнародного права, Статуту ООН  та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена  у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої  полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть  України. На даному етапi можна визначити  такi три основнi напрями зовнiшньої  полiтики України: розвиток двостороннiх  мiждержавних вiдносин; європейська iнтеграцiя;  багатостороння дипломатiя. У двостороннiх  вiдносинах прiоритетними є два напрями  дiяльностi української дипломатiї: вiдносини з сусiднiми країнами; стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

подальше полiтичне та iнституцiйне  зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети - iнтеграцiї України  до Європейського Союзу; адаптування  українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України  з НАТО як однiєю з основних складових  всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi: забезпечення ефективної участi держави  у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; налагодження ефективного регiонального  та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях; активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях  в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих  та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.З  погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верхов­ною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про Основні напрямки зовнішньої політики України". Він визначав базові національні інтереси України та завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави."Основні напрямки зовнішньої політики України" чітко визначали, насамперед, фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. У цьому документі підкреслювалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше та якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави.Ці інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи.По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з Гарантуванням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності.По-друге, це економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство.По-третє, це регіональні, субреґіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

135. Сучасні євроатлантичні  інтеграційні орієнтири України:  дилема оцінок ташляхів реалізації. 

Намагаючись гарантувати власну безпеку,Україна  в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноантантичним  союзом.Внаслідок цього в тр.1997 у Києві було відкрито Інформаційний  центр НАТО,який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому  альянсі.Співробітництво з Північноантл.союзом розгортається в різних сферах. 23 травня 2002 р.Рада нац. безпеки і оборони  України прийняла політ рішення  щодо набуття Україною у перспективі  повноправного членства в НАТО,що стало переломним моментом її відносинах з Північноатлантичним союзом,закономірним кроком на тлі його трансформації  з військово-політ. організації в  політ-військову. Стос. Укр з Орг. Пiвнiчноатлант.договору(НАТО) почали розвив після отримання країною незалеж в рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтн з полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлант. партнерства (до 30 травня 1997 року - РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на пiдтримання миру - Програми "Партнерство заради миру" (з травня 1997 року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особл партнерства Укр-НАТО у форматi "19+1" (до середини 1998 року "16+1"), формалiзованих в Хартiї про особливе партнерство мiж Укр та НАТО. Цi стосунки визначаються необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва Укр з НАТО як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком нової загальноєвроп системи безпеки, зокрема в контекстi розширення на Схiд. найваж інтереси НАТО в Ук.і у сфері воєнної безпеки-виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Євр

(ДЗЗСЄ). До пріоритет інтер безпеки  НАТО у воєнній сфері варто  віднести також дотримання Укр  заходів воєнної довіри і відкритості  у воєн сфері. У цьому відношенні  ратифікація Україною Договору  “Відкрите небо” у березні  2000 року відповідає стратегічним  інтересам Альянсу. Прот еголов.інтереси  Альянсу, пов’язані з Ук, зосереджені  в площині політ.: полягають у  ствердженні демократ.цінностей  і всього того, що називається  просуванням зах. євр.цивілізації.  Ці інтереси є глобальнішими,  довготривалішими і найважливішими. Головними вимогами НАТО до  країн-кандидатів-побудова демокр. сусп., встановлення демокр цивільного  контролю над збройними силами. намір України вступити до  НАТО-прагнення розбудувати демокр. сусп-во.щоб досягти поставлених  цілей, потрібно розроб. чітку  і обґрунтовану стратегію євроатлантичної  інтеграції Укр, яка б враховувала  нац.інтереси, зовнішньополіт. умови  та внутр. особливості розв. Ук.

136. Українсько-російські  відносини, їх стан та тенденції  розвитку.

 РФ — держ.-сусід Укр, кордон із якою проход. на півн-сх та сх країни. Відносини із нею мають стратегічне значення для Укр,значною мірою визначають її зовн, а часом і внутр політ.На сьогодні від цих віднос.залеж економ,політ,соц. сфер. Підгрунтям укр-рос.відн. є Договір про дружбу,співробітн.і партнерство між Ук.та РФ від 1997р.,Угода про екон.та культур.співробітн.наперіод до 2007р. Віднос.двох держав за президентства Л.Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин:був розділений Чорномор.флот, означений держ.кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територ-них претензій і визнала існуючі кордони Укр.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демокр. виборів Ук.занепокоєна висловлюваннями рос.політиків з питань Криму, рос.мови в Укр, визнання Голодомору. Значне погіршення рос-укр віднос відбулося під час і особливо після Помаранчреволюції 2004 р.Москва втручалася в президент перегони восени 2004 р.,розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени Ук. Це знайшло продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію Укр та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу рос мови в Укр.Основним невдоволенням укр.сторони залишається дуже часте втручання Рос. у внутр.справи Укр.Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими.

137. Вступ України  до СОТ.Проблематичність,перспективи

5 лют. 2008 р. на засіданні Генер.Ради Світ. організації торгівлі прийнято рішення про приєднання Укр. до Марракеської угоди про заснування СОТ. Того ж дня Президент України В. Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до організації.

У ВР було 5 місяців для ратифікації  цієї угоди. 10 квітня 2008 року ВР ратифікувала протокол про вступ Укр до СОТ 411 голосами. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом СОТ. На думку експертів, тривалі строки підготовки до вступу до СОТ призвели до того, що різких змін в екон приєднання Укр до цієї організації не принесе.

Серед галузей, які отримають більше всього зиску, називають металургію та хімію, які більше інших страждають від антидемпінгових розслідувань на розвинених ринках. У той же час  аналітики фондового ринку прогнозують, що приєднання Укр до СОТ збільшить  приплив інозем інвестицій у країну, які повинні компенсувати в платіжному балансі можливий ріст імпорту.

Укр очікує переважно позитив результатів  від розв двосторонніх укр-європ  торговельних відносин. Серед основних результатів вступу:

1. Модель екон.розв. відкритої екон,ґрунтується  на вагомому зростанні експор.та  інтегр.у світову екон.

2. Завдання Укр- посилити свою  економ. за допомогою покращання  інвестиц клімату.

4. Вступ до СОТ повинен сприяти   збільш-ню експор. та зрост-ю зар.плати.

5. Після вступу буде мати доступ  до широкого спектра програм  для підтримки с/г,  що не  зашкоджують торгівлі.

6. Якщо Укр вступить до СОТ-  займе своє місце як член  СОТ з правом голосу у формуванні  правил міжнар.торгівлі у багатосторонніх  торгівельних переговорах. 

 Вступ до СОТ зобов’язує  державу відмовитися від підтримки  збиткових галузей мінус для  с/г-рослинницт. та видобувної гал.-вугільна  пром. -спричинить кризову ситуацію  і викличе повний занепад, а  далі і стагнацію цих галузей.  вступ до СОТ спричинить перерозподіл  і на ринку праці через вивільнення  зайнятих у цих сферах

138. Політичні процеси  в Україні напередодні та після  президентських виборів 2004-2010.

31 жовтня 2004 року відбулися вибори  Презид Укр. 10 листопада були оголошені  резул. голосування: за Ющенка  було віддано 39,32% голосів, за  Януковича – 39,87%  21 листопада  проводився другий тур. Відрив  між кандидатами на користь  Янук. складав по Україні 812 тис.  голос,явка на вибори в Донбасі  зросла на 843 тис.громад.порін.з першим  туром. Це дало підставу говорити  про фальсифікацію виборів.

22 листоп на МайдНезалежн зібралось  до 100 тис. громадян. В. Ющенко, Ю.  Тимошенко, О. Мороз виступили  перед громадянами з вимогою  відстояти втрачену перемогу, використовуючи  передбачені Констит форми протесту  проти дії влади. З телезверненням  до народу виступив В. Янукович, запевняв, що нове керівництво  країни зробить все необхідне  для збереження єдності сусп-ва, і піддав опозицію критиці  за її заклики  вийти на  барикади.

   Верх.Суд визнав за необхідне  проведення повторного голосування. 8 грудня Верховна Рада приймає  без обговорення три закони  про політичну реформу і відставку  УВК. Була сформована нова УВК

Підсумки: за Ющенка – 51,99% від кількості  виборців, які взяли участь у голосуванні; за Януковича – 44,2%. Дострокові парлам.виб:30 вересн 2007р-Парт.рег.34,37%,БЮТ30,71%,блок«Наша  Укр»14,15%,КПУ,Блок Литвина.Голова ВР-Арсен.Яценюк.Утвор.Демократ.коаліція у складі блоку«Наша Укр»та БЮТ.

Вибори Презид.Укр. 2010 спочатку були призначені ВР Укр.на 25 жовтня 2009 р--дата була оскаржена чинним Президентом, В.Ющенком, у Конституц. Суді. Конституц. Суд визнав таке рішення протиправним-ВР призначила вибори на 17 січня 2010р.

Використ-ся система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від  числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися  двоє, що набрали найбільше голосів. Але у 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж  у суперника. Вибори-2010 коштували  державному бюджету Укр 1 млрд. 532 млн. грн. Підсумок Президентських виборів  в Україні 2010, перший тур 17 січня: Янукович В. Ф. – 35,32%, Тимошенко – 25,05%, Тігіпко  С. Л. – 13,06%, Яценюк А.П. – 6,96%, Ющенко В. А. – 5, 45%, інші кандидати  набрали  менше 5% голосів. Другий тур виборів  відбувся 7 лютого. За результатами обробки 100% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор Янукович – 48,95%,Ю.Тимошенко  – 45,47%. Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян. 25 лютого 2010 р. відбулася  інавгурація нового Презид Укр –  В. Ф. Януковича.

139. Світова економічна  криза 2008-2010 р. та її вплив  на соціально-економічні і політичні  процеси в Україні.

Про виникнення глобальної економічної  кризи в 2008 році свідчило падіння показників ряду економічних індикаторів по всьому світу. Зокрема, про виникнення кризи свідчили високі ціни на нафту, що викликали як підвищення цін на продукти харчування (через залежність виробництва харчових продуктів від цін на паливо-мастильні матеріали, та використання продуктів рослинництва, етанолу та біодизеля для виготовлення альтернативного палива) та глобальну інфляцію; іпотечна криза в США що призвела до банкрутства великих інвестиційних та комерційних банків з гарною репутацією в різних країнах світу; поширення безробіття; та ймовірність глобальної рецесії. Виникнення фінансової та економічної кризи в Україні стало очевидним восени 2008 року після погіршення ряду економічних показників та повідомлень про фінансові проблеми ряду провідних комерційних банків країни. Так, ЗМІ повідомляли про істотне скорочення попиту на залізо та сталь, що призвело до зменшення обсягів експорту та надходження валюти до Української економіки. Восени та на початку зими ціни на нерухомість впали на 25 %, було призупинено понад 80 % будівельних проектів.[2] За оцінкою МВФ, обчислений у доларах США ВВП України за 2009 рік скоротився на 35.6% (179.6 млрд. дол. 2008 проти 115.7 млрд. дол. 2009-го). В першій половині червня 2009 урядом було націоналізовано три «проблемні» банки: «Укргазбанк», «Родовід Банк» та «Київ». Відповідно до загальної тенденції ціни на землю також впали. Зниження відбулося в середньому на 50 %, подекуди і більше. І землі, котрі були яблуком чвар забудовників котеджних містечок, залишилися нікому непотрібними.

140. Політичні і  соціально-економічні  процеси в  Україні після президентських  вборів 2010р.

              1)Розширення президентських повноважень Віктора Януковича

Поновлення Конституційним Судом України 1 жовтня 2010 року президентських повноважень, передбачених Конституцією 1996 року.

2) Місцеві вибори. В перегонах  не дозволили брати участь  блокам, що змусило опозицію оперативно  проводити ребрендінг, а партії-новачки  допустили до змагань за кілька  днів до початку кампанії, тож  вони вибудовували свою виборчу  стратегію на марші. Змішана  система виборів та повний  контроль над виборчим процесом, починаючи з реєстрації кандидатів  і завершуючи оголошенням результатів,  забезпечили владі пристойний  результат – в 22 регіонах сформована  провладна більшість, встояли  лише 3 області, де перемогу здобула  «Свобода». 

3)  Опозиціонери не стали  реальною силою спротиву діям  нової влади. Їх лави танули  на очах, а лідери так і не  змогли знайти спільну мову. Намагання  об’єднатися розбилися через  амбіції вождів, що змагались  за лідерство в опозиційному  таборі. Організовані протестні  акції не знайшли підтримки  серед населення.

4) Найбільш помітні зрушення  відбулися в рамках судової  реформи – Верховний Суд втратив  свою вагу, а повноваження та  впливовість Вищої ради юстиції  зросли. Конституційний суд після  переформатування його складу  став остаточно передбачуваним  і його рішення політики озвучують раніше, ніж відбувається офіційне оприлюднення. Відтепер говорити про незалежність суддівської влади можна з дуже великою натяжкою. 5)Податкова реформа звелась до зростання повноважень податківців та збільшення податкового тиску на малий та середній бізнес. Широкомасштабні протестні акції довели здатність суспільства відстоювати власні права. Щоправда, підприємці демонстративно відмовились від політичних гасел, вимагаючи лише заветувати Податковий кодекс.

5