Раціоналістична теорія пізнання Р.Декарта

Навіть вчення Декарта про серединне  положення людини між світом буття  і світом небуття, з якого Декарт пробував пояснити можливість помилки, включало в себе, не дивлячись на ідеалістичну суть, глибокі і плодотворні  думки.

 

Висновок

Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції, корні якого лежать в античній онтології.

Створений світ Декарт ділить на дві  частини субстанцій – духовні і матеріальні. Головна ознака духовної субстанції – це неділимість, важлива ознака матеріальної – ділимість без кінця. Тут Декарт, як неважко побачити, відтворює античне розуміння духовного й матеріального початку, розуміння, яке в основному унаслідувалось з середньовіччя. Таким чином, основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, інші їх атрибути виходять із цих перших: уява, почуття, бажання .

Нематеріальна субстанція має в  собі, за Декартом, ідеї, які притаманні їй з самого початку, а не набута з досвідом.

Для раціоналізму XVII століття математика є образом суворого і точного  знання. Декарт був математиком, творцем  аналітичної геометрії. І невипадково  саме Декарту належить ідея створення  єдиного наукового метода, який він  назвав "Універсальна математика" і з допомогою якого Декарт вважав можливим побудувати систему  науки, яка може забезпечити людину господарюванням над природою. А  те, що саме господарювання над природою є кінцевою ціллю наукового пізнання, в цьому Декарт цілком згоден з Беконом.

Метод, як його розуміє Декарт, має  перетворити пізнання в організовану діяльність, звільнивши його від випадковості, від таких суб’єктивних факторів, як спостережливість чи гострий розум, з одного боку, удача і щасливий збіг обставин, з іншого. Образно  кажучи, метод перетворює наукове  пізнання з кустарного промислу в  промисловість, із спорадичного й випадкового  виявлення істин – в систематичне й планомірне їх виробництво. Метод  дозволяє науці орієнтуватися не на окремі відкриття, а й іти, так  би мовити, "суцільним фронтом", не залишаючи лакун чи пропущених ланок. Наукове знання, як його передбачає Декарт, – це не окремі відкриття, з’єднані поступово в деяку загальну картину природи, а створення загальної зрозумілої сітки, у якій вже не складає ніяких труднощів заповнити окремі вічка, а саме знайти окремі істини. Процес пізнання перетворюється в свого роду поточну лінію, а в останній, як відомо, головне – безперервність. Ось чому безперервність – один з найважливіших принципів метода Декарта.

Декарт виявився одним із творців  класичної механіки. Ототожнивши  природу з протяжністю, він створив  теоретичний фундамент для тих  ідеалізацій, якими користувався Галілей, який не зміг ще пояснити, на якій підставі ми мажемо примінять математику для вивчення природних явищ. До Декарта ніхто не наважувався ототожнити природу з протяжністю, а саме з чистою кількістю. Не випадково саме Декартом в найбільш чистому вигляді було створено уявлення про природу як про гігантську механічну систему, яка приводиться в рух божественним "поштовхом". Таким чином, метод Декарта виявився органічно пов’язаним з його метафізикою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Григор'єв В.Й. Філософія: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 248 с.
2. История философии. /Пер. С чешского под ред. И.И. Богута — Ч.1. М.: Мысль, 1993. — 414 с.
3. Філософія: Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В. Г. та ін. — К.: Либідь, 1993. — 576 с.
4. Філософія. Навчальний посібник. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін.;. За ред. І.Ф. Надольного. — К.: Вікар: Знання, 1998. — 624 с.
5. Якушев А. В. Философия (конспект лекций). — М.: Приор-издат, 2004. — 224 с.