Право і мораль

ПЛАН:

Вступ 2

1. Поняття права і моралі: 7

1.1 Поняття права. 7

1.2 Поняття моралі. 15

2. Загальні і спецефічні риси права і моралі. 21

3. Взаємозв’язок і взаємодія права і моралі. 31

Всновок 37

Література 39

Додатки 41

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Кожне історично конкретне суспільство потребує певної міри соціального регулювання суспільних відносин.

Регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом реалізації певних соціальних норм: норм права, норм моралі, норм, установлених суспільними організаціями, норм звичаїв, норм традицій, норм ритуалів і т.д. В загальному плані соціальні норми – це правила поведінки суспільного характеру, які регулюють взаємовідносини людей и діяльність організацій в процесі їх взаємозв'язку.

Важливе місце в формуванні духовного світа особистості, її свідомості та культури, активної життєвої позиції, належить праву и моралі, які являються найважливішими соціальними регуляторами, включеними в систему суспільних відносин, ціленаправлено взаємодіючих на перетворення свідомості особистості.

Як різновид соціальних норм, маральні установлення характеризуються загальними родовими ознаками і являються правилами поведінки, які визначають відношення людини до людини. Якщо дії людини не стосуються інших людей, його поведінка з соціальної точки зору вважається байдужою. Тому не всі вчені вважають норми моралі явищами виключно соціальними.

З часів Канта існує думка, що сфера моралі охоплює тільки внутрішній світ людини, тому оцінити вчинок як моральний чи аморальний можна лише по відношенню до особи, яка його вчинила. Людина якби виносить із себе норми своєї поведінки, в собі, в глибині своєї “душі”, дає оцінку своїм діям. С даної точки зору людина, взята окремо, поза його відносинами з іншими людьми, може керуватися моральними правилами.

Існує і компромісна пропозиція в оцінці морального регулювання. Згідно з нею норми моралі мають подвійну природу: одні мають на увазі самое індивіда, інші – відношення індивіда до суспільства. Звідси починається поділ етики на індивідуальну та соціальну.

Найбільш поширеними і  аргументованими є уявлення про абсолютний характер норм моралі і відсутності в них якого-небудь індивідуального фактору. Шершеневич наприклад, вважав що мораль являє не вимоги до самого себе, а вимоги суспільства до людини. Не людина визначає як вона повинна відноситися до іншої людини. Не окремий індивід оцінює свою поведінку як гарну або погану, а суспільство. Воно може визнати вчинок морально хорошим, хоча він поганий для індивіда, и воно може вважати вчинок недостойним з моральної сторони, хоча в цілому він схвалений з індивідуальної точки зору.

Існує точка зору, що моральні закони закладені в самій природі людини. Зовні вони проявляються в залежності від тієї чи іншої життєвої ситуації, в якій опинився індивід. Інші ж категорично стверджують, що норми моралі – це вимоги, звернені до людини із зовні.

Мабуть немає підстав  проводити поділ між індивідуальним та соціальним характером моральних вимог, оскільки в них органічно переплітаються елементи того і іншого. Ясно одне, що будь-яка соціальна норма має загальний характер, і в цьому сенсі вона адресується не конкретному індивіду, а до всіх чи до більшої групи індивідів. Моральні норми регулюють не “внутрішній” світ людини, а відносини між людьми. Проте не варто випускати із виду індивідуальні аспекти моральних вимог. В кінцевому результаті їх реалізація залежить от моральної зрілості особи, сформованості його моральних поглядів, соціальної орієнтованості його індивідуальних інтересів. І тут першочергову роль грають такі індивідуальні моральні категорії як совість, обов'язок, котрі направляють поведінку людини в русло соціальної моральності. Внутрішні переконання індивіда в моральності чи аморальності свого вчинка в значній мірі визначають його соціальну значимість.

Історія розвитку цивілізації свідчить що право і мораль, як складові частини культури суспільства завжди виступають в тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретно історичними умовами і соціально-класовою структурою суспільства.

Співвідношення права  і моралі здавна займали розум багатьох мислителів, дана тема була об'єктом багато численних філософських, правових, соціологічних досліджень.

Питання про взаємозв’язок  моралі та права отримав певне освітлення вже в багатьох грудах філософів древності (Сократ, Платон, Аристотель), які розробляли правову ідеологію, намагалися зв’язати етику з законодавством. Наприклад римськими юристами було сформульовано постулат, який проголошував: «Право рекомендує те, що схвалено звичаєм», тобто продиктовано мораллю. По пристосуванню до кримінального права це якраз і означає, що заборона того чи іншого вчинку повинна природнім чином витікати із його моральної  оцінки.

Крім того, безпосередній вплив етичного начала на кримінальне право, римські юристи виразили чіткою формулою: «Звичай є найкращим тлумачником закону».

В середні віки феодальне право проголошувалось вільними від моралі, оскільки поселення розглядалися як вроджені, незалежні від умов людського буття утворення.

В новий час мораль нерозривно зв'язувалась с правом, при цьому крайнє абсолютизировали і ідеалізували законодавство, повністю розвели мораль в праві «Етику і законоведення, - стверджував Гельвецій, - я розглядаю як одну і ту ж саму науку».

На тісний взаємозв’язок права и моралі вказують історичні пам’ятники права Стародавнього світу, Середніх віків и Нового часу. Про це свідчить використання морально-етичних понять в оцінці складової законів, інших джерел права. висловлювання древніх «Jus est ars boni et aegui» - «право є мистецтвом добра і справедливості» розкриває органічний зв'язок права, юстиції і моралі. В роботі Гегеля «Філософія права» запитання права трактуються в органічному зв’язку з запитаннями моралі і нравственности.

Відмінності між нравственностью и правом он, подобно Канту, видел в том, что нравственность не допускает какого-либо внешнего принуждения. Гегель считал, что правовое и нравственное не могут существовать сами по себе.

Связь права и морали находит  выражение и в теории права, в  интерпретации ряда юридических  проблем. Например, имеющий давнюю историю  вопрос о соотношении права и  закона можно верно понять и решать, исходя из органической взаимосвязи  права и морали. В познании качества закона аксиологический подход предполагает в оценке содержания закона, применение категорий справедливости, гуманности. Закон может оказаться не соответствующим  этим социально – философским  и этическим категориям. В этом случае закон не может быть признан  подлинным правом. Однако, различая право и закон нельзя догматически противопоставлять их друг другу, следует  исходить из презумпции: закон есть право. Это укрепляет престиж  закона, правопорядок и общественную нравственность.