Автор: Пользователь скрыл имя, 05 Февраля 2013 в 22:28, контрольная работа
Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями. Слово "еліта" походить від французького "elite" - найкраще, вибране.
Вступ
1.Поняття та функції політичної еліти.
2.Характеристика сучасної політичної еліти України.
3.Шляхи покращення стану сучасної політичної еліти України.
Висновки
Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта надто динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще більше загострив цю проблему і консолідації національної еліти аж ніяк не посприяв і не посприяє.
Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну, ліберальну, домінантну (еліту демократичної орієнтації), демократичну – чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження.
Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти.
Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на нову українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин основою творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську, прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.
3.Шляхи покращення стану сучасної політичної еліти України
Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування саме національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже потім самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє, корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.
Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її одномірністю. Багато представників еліти спочатку здобувають владу , а вже потім намагаються зрозуміти для чого вона їм потрібна. Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.
Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї сучасна українська еліта.
В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Чим більше держави, державного регулювання, тим менше ринку і свободи. Це аксіома. Хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Принципово важливо, що і загальнонаціональна і регіональна еліта в Україні – це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта ділових кіл.
Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики – інтелігенти, що представляли фактично молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто відійшли, але й були відтиснуті.
Усій українській еліті сьогодні бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також політичної культури. Політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням.
Протягом всієї історії людства пробивала собі дорогу тенденція розширення можливості увійти в еліту найобдарованішим особистостям. Слід відзначити, що в сучасній Україні є ще одна передумова: наявність грошей та влади. Людям в суспільстві живеться краще тоді, коли влада формується з професійної, законослухняної та патріотично налаштованої еліти.
Більша частина сучасної української політичної та управлінської еліти серйозно переймається лише особистим збагаченням. "Верхи" до певної міри консервують наше суспільство, стримують інноваційні процеси. Адже інновації творить науково-освітянська еліта, яка в Україні не в пошані і ледь виживає. Вчителів, медиків, науковців приречено на злидні. Інтелектуальний капітал до такого низького рівня не доводить жоден уряд – навіть у традиційно бідних країнах.
В Україні громадяни живуть своїми інтересами, управлінська і політична еліта – своїми. Виникає питання: "Хто кого і для кого обирає?"
Висновки
Характерною рисою сучасної української еліти є не тільки ідеологічні розбіжності між різними її фракціями, але й наявність істотних регіональних розходжень, а це шкодить консолідації суспільства, вирішенню завдань державотворення.
Щодо опозиційної еліти, то вона має таке ж коріння, як і еліта владна. Вона поки що нічого путнього ще не запропонувала. Одні гасла та галасливе протистояння.
Не можна сказати, що еліти у нас зовсім немає. Вона є, але її якісні характеристики не відповідають високим потребам державотворення.
Для побудови національної незалежної держави потрібна консолідація нашого народу навколо своєї власної еліти.
Формування еліти – дуже відповідальна справа. Елітою автоматично не стають навіть ті, хто зосереджує в своїх руках велику владу. Влада дає владу, але не елітарність. Еліта є результатом саморозвитку соціальних груп, розумом і сумлінням нації.
Критерії відбору еліти теж мають існувати, інакше вона може набути кастової замкнутості та консерватизму.
Наша нинішня правляча еліта здебільшого є колишньою номенклатурою, що після 1991 року досить легко змінила гасла і в такий спосіб зберегла реальну владу. Вона не зацікавлена в появі справжніх демократичних інститутів, у проведенні позитивного економічного, політичного та адміністративного реформування.
Отже потрібно врахувати, що ротація еліти на всіх рівнях – перший і найважливіший аргумент нашого шляху до демократії, до громадянського суспільства.
Важливим завданням оновлення української еліти – є підвищення рівня її громадської компетентності. Потрібно виробити нову ідеологію спрямовану на модернізацію адміністративної культури та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння державним і громадським інтересам.
Еліті повинні бути притаманні почуття гідності, любові до своєї землі, народу, держави.Такі високі чесноти можуть формуватися лише за умов єдності народу та його еліти.
Мало хто заперечить тезу про те, що сучасна українська політична еліта потребує оновлення. Як бачимо з останніх подій, вона не здатна реагувати на виклики часу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну та бізнесову еліти. Попереду стоїть політична. Адже політика має вплив на всі сфери життя суспільства.Саме політична еліта формує правила гри в країні, є спонукальною або гальмівною силою стосовно інших еліт. Саме на ній лежить найбільша доля відповідальності за весь соціум.
До вищої еліти належать ті, хто приймає значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники - глава держави, прем`єр-міністр, спікер парламенту, глава Верховного Суду, їх найближче оточення, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади. Середня політична еліта -це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій.
Список використаних джерел: