Основні етапи філософії середніх віків у європі

    Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування  своїх основних ідей.

    Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрій-ський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін..

    Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має  в його межах свою класику —  і саме нею є патристика. В історії  філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних  та філософських вчень I-VIII століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення. Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви.

    Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм  та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив  з нічого, його абсолютної благодаті  та справедливості. Людина патристикою  тлумачиться як Божа істота, чия  істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху  до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом, що єдине може повернути людину до її первісного «не гріховного» стану. 

    Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою, яка починає складатися на основі патристики — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування.

    1. До XII ст. На цьому етапі домінують  ідеї Августина, пов'язані з  неоплатонізмом (августиніанство).

     2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються  ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

    Схоластика, особливо її розвинута форма —  томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась саме в Західній Європі.

    Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами  і реалістами, яка тривала в  схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа  загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

    Схоластику  поділяють на ранню, зрілу та пізню. Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму. В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри.

    В період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка  розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький  університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом. В цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який багато в чому будує свою систему  на вченні Аристотеля.

    Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася  під впливом загострення ідейних  суперечностей епохи розвиненого  феодалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної аверроїзму, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних з церквою.