Культура і цивілізація

 Пам’ятки  архітектури показові з точки  зору виробничого потенціалу  суспільства, що їх створило. Поява  писемності характеризує відділення  розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на духовному виробництві. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. 

 Архаїчні (стародавні) форми культури пов’язані із найзначнішим періодом в історії людства, який становить понад три чверті його існування. Для позначення цього періоду найчастіше використовують поняття –первіснообщинний лад, хоч у культурології воно уявляється тільки допоміжним. Це зумовлено існуванням у розглядувану епоху двох принципово різних типів культур, що ґрунтуються: перший – на привласнювальному господарстві, другий – на господарстві виробляючому. Привласнювальна культура (35 тис.р. – 10-8-тис. р. до н.е.) - це культура збиральництва і полювання. Виробляюча культура – це рання хліборобська культура (приблизно 10-8 тис.р. – 3,5 тис.р. до н.е.).

Схема №1.

Знання про  ці культури ми отримуємо з двох джерел:

1) вивчення рештків  матеріальної культури первісного  суспільства які знаходять археологи;

2) вивчення життя  племен збирачів і мисливців,  що збереглися донині (точніше до ХІХ ст., бо сьогодні їх залишилось лише 50 тис. в пустелях Австралії, африканських джунглях, болотах Амазонки, в Арктиці).

Чим же характеризується культура збиральництва й полювання? Збиральники і мисливці проживали, об’єднавшись у невеликі групи, в  середньому до 40 чоловік. Харчувалися  природними продуктами рослинного і тваринного походження. Археологічні знахідки на стоянках наших предків засвідчують, що давні жителі полювали на різноманітних тварин. Практикувалося рибальство. Цим займалися чоловіки. Збиранням рослинної їжі займалися винятково жінки. Тобто існував розподіл праці за статевою ознакою.

Такий спосіб виробництва  не давав необхідної кількості їжі  на обмеженій території. Тому кочування, мобільність племен у пошуках  тварин, неосвоєних територій –  запорука його виживання. По суті первісна людина була вічним мандрівником, змінюючи свої стоянки. Судячи за даними, здобутими у ХІХ ст., плем’я із сорока чоловік потребувало майже 100 км² території. Таким чином, до виникнення сільського господарства на території Франції, наприклад, могло проживати не більше 20 тис. чоловік. Мобільність, як характерна риса життя первісної людини, вимагала умисного обмеження чисельності населення. Племена регулювали свій кількісний склад у відповідності до наявності харчових ресурсів.

Антропологам  і етнографам давно відомий звичай кочових племен, діючий за необхідності скорочувати свою чисельність. Коли харчів не вистачало, спочатку їх переставали давати старим, потім маленьким дівчаткам, потім маленьким хлопчикам. У періоди голоду їжа діставалася тільки тим, хто її здобував. Умертвіння дітей через нестачу їжі було особливістю способу життя збиральників і мисливців, характерною рисою культури того часу. Новонародженого нерідко вбивали, якщо він народжувався раніше, ніж попередня дитина розпочинала упевнено пересуватися самостійно ( пояснювалося це тим, що жінки змушені були пронести кожну дитину в загальній складності 7-8 тис.км). За оцінкою антропологів, кількість убитих дітей сягала 50% усіх новонароджених.

Культура збиральництва  і полювання не знала ще зведення будівель, у ній відсутні засоби комунікації. Але виникає уже певне моральне виробництво: формуються моральні основи людського гуртожитку, необхідно для його виживання. Важливою умовою підтримання життя слід розглядати колективну працю і взаємовиручку, що сприяло виживанню примітивної людини у боротьбі із жорстокою природною стихією.

Рід, плем’я, сім’я, подружжя –ось ті конкретно-історичні  форми соціальної організації життя  первісної людини, що дали змогу  людині вижити.

Головними еволюційними процесами, що супроводжували становлення роду як відмінної від стада спільності, вважаються: виключення кровозмішення і усвідомлення характеру зв’язків, об’єднуючих людей. Найчіткіше таке усвідомлення відобразилося у тотемізмі – вірі в родовий зв’язок роду з тотемом (якимось видом тварин, риб чи рослин) і встановлення цілого ряду табу-заборон на статеві стосунки між кревними родичами.

Преміскуітет (невпорядковані статеві зв’язки) був обмежений  накладанням табу на статеві стосунки спочатку між дітьми і батьками, потім рідними братами й сестрами (інцесту). Поступово ендогамні (внутрішньородові) шлюбні союзи були замінені екзогамними ( між чоловіками одного і жінками іншого родів). Це сприяло зміцненню форм соціальної взаємодії між різними родами, що привело пізніше до створення племен і їхніх союзів.

Всередині роду стосунки між чоловіком і жінкою стають стійкішими, що приводить до формування подружжя.

Потім, значно пізніше, процес соціальної диференціації, поява  приватної власності приводить  до зміцнення подружжя і перетворення його в моногамну сім’ю, що забезпечує різкий стрибок у розвитку людства і перехід до вироблюваної культури.

Для епохи переходу до виробляючого господарства характерними соціальними організаціями були плем’я і община. Плем’я було великим  соціальним об’єднанням додержавного типу. Для нього властива спільність території, мови (або діалекту), культурних традицій. Воно започаткувало політичну організацію із радою вождів, ієрархію общин і родів. На племінних зборах здійснювався розбір конфліктів, обряди ініціації ( посвячення юнаків і дівчат у стан дорослих).

На відміну  від племені община характеризується спільністю економічного життя, значною  економічною самодіяльністю, іншими соціальними зв’язками її членів, що засвідчує, окрім усього іншого, трансформацію культурних процесів первісних людей.

Разом з поступовим удосконаленням знарядь праці і  форм соціальної організації більш  складною стає і духовна культура. Передусім, первісна людина вже має  головні людські якості: мислення, волю, мову. Продуктом розвитку ранньородової  общини стали релігійні вірування, їх виникнення пов’язане з певним рівнем розвитку інтелекту людини, зачатками теоретичного мислення, можливостями відриву думки від дійсності. У первісних релігійних віруваннях втілено фантастичне усвідомлення людьми їх залежності від сил природи. За верхнього палеоліту виникають перші форми релігійних вірувань: тотемізм, анімізм, фетишизм, магія. Тотемізм – це віра в те, що кожна родова група має свого спільного предка ( тотема), яким є тварина чи рослина. Анімізм – віра в існування у людини та в оточуючих її предметах – душі. Фетишизм – поклоніння неживим предметам, які наділялися надприродною силою і могли допомагати тим, хто їм поклонявся. Магія – віра в надприродні здібності людини впливати на людей і природні явища.

Духовній культурі ранньородової общини було властиве тісне переплетення раціональних і релігійних уявлень. Так, наприклад, лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до корисних трав і до магії, протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно практикувалася і в прийомах полювання або показувала їх молоді та магічно забезпечувала успіх справи. У цілому всі форми культури первісних людей тісно переплітались. Суспільна свідомість, як і суспільне буття, була ще нерозвинена і не диференціювалася в різні, виразно розмежовані сфери.

Злитість людини первісного суспільства з родом, колективом, її абсолютна залежність від них сформували її специфічне світосприймання. Суть його полягає  в найповнішому ототожненні себе із родом, племенем, общиною. Так, етнографи, котрі вивчали реліктові спільноти, зазначали, наприклад, що на пропозицію розповісти про себе абориген розповідає про “своїх людей”, констатували, що сказати йому “в тебе немає рідних “, - означає образити його.

Згідно з  таким світосприйманням формувалися  обряди того періоду. Один із них – ініціація. Це своєрідний вид навчання юнаків і дівчат. Його призначення полягало у передачі комплексу трудових навичок і знань, про родові звичаї, легенди, вірування, ознайомлення з родовими таємницями, піснями, танцями. Ініціації закінчувалися для юнаків випробуванням на витривалість. Ті, хто проходив ініціацію, вважався дорослим, здатним до трудового життя.

Провідну роль в організації прадавнього суспільства  у справі приборкання тваринного, зоологічного начала в поведінці  людини відігравали різноманітні табу. Табу – система заборон на виконання певних дій – використання деяких предметів, вимовляння вголос деяких слів тощо. Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статево-вікове табу регулювало статеві зв’язки в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної вождю, воїну, жінці, дітям... Інші табу були пов’язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов’язками окремих категорій членів племені. У первісних народів, окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу – табу на прогрес, розвиток, новації.

В епоху пізнього палеоліту з’являються зародки  піктографії ( малюнкове письмо), виникає  і розвивається мистецтво, пов’язане  з трудовою діяльністю людини (зразки первісної графіки, скульптури, фольклору, музики, танцю). Від цієї епохи лишилися малюнки на стінах і стелях печер, у глибинах галерей і гротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки обведеної фарбою. Згодом виникли зображення всіх тварин, на яких полювала людина ( мамонти, бізони, бики, зубри, дикі коні, корови, лані, гіллясті олені, ведмеді). В добу мезоліту в малюнках все частіше з’являється людина (мисливські і військові сцени, танці та релігійні церемонії). До пізнього палеоліту відносяться примітивні жіночі скульптури позбавлені конкретних індивідуальних рис, вони передають у гіпертрофованому вигляді специфічні жіночі ознаки, риси матері, що народжує нове життя, втілюючи в ній уявлення про єдність родового колективу.

Важливо підкреслити, що мистецтво не було відособленою частиною первісної культури, воно було універсальним засобом буття  всіх її елементів, їхнього прямого  впливу на людей. Звідси – особлива багатозначність і духовна напруженість творів цього мистецтва, їх здатність привертати увагу, програмувати емоції, викликаючи екстаз, ейфорію, транс.

Перехід від  культури збиральництва і полювання  до ранньої землеробської культури відбувся приблизно від 15 до 12 тис. років  тому завдяки події першочергової важливості в історії людства – неолітичної революції. Це поняття, що стало загальноприйнятим, увів Гордон Чайлд. Хоч процес переходу і тривав протягом тисячоліть, порівняно з десятками тисячоліть попереднього існування “сапієнсної” людини, він справді був революційним стрибком.

Стосовно значних  змін, властивих цьому періоду, був  перехід від привласнювального  до виробляючого господарства, різке  зростання народонаселення, народження етносів та прамов.

Із точки  зору економіки “неолітична революція” характеризується більше чи менше однозначним освоєнням землеробства, одомашненням тварин і появою дещо пізніше кераміки, шліфування камінних знарядь та інших поєднаних з ними культурних досягнень.

Там, де здобуло  широкого розвитку виробляюче господарство, відбувалося освоєння нових, раніше незалюднених просторів. При цьому і землеробство, і тваринництво відкривало широкі можливості господарського освоєння раніше невикористовуваних ландшафтних зон.

Найдавніші  центри землеробства виникли саме у місцях природного зростання дикого ячменю, пшениці й рису. Очевидно, давні збиральники і мисливці частіше влаштовували свої житла там, де зростали ці рослини. Вони щорічно збирали врожай і навчилися ретельно турбуватися про відновлення посівів, зростання і дозрівання диких злаків. Усвідомлення взаємозв’язку між посівом і урожаєм нарешті привело до того, що людина сама була змушена висаджувати насіння в землю. Це й дало поштовх розвитку аграрної культури.

Так непомітно  збиральник і мисливець перетворилися у землероба, який культував рослини і збирав урожай. Також непомітно людина приручила тварин і взяла на себе догляд за ними.

Значення названих процесів і, в першу чергу, вирощування  рослин не зводиться лише до отримання  додаткових харчів. Землеробство прив’язувало людину до землі. Будучи протягом мільйона років кочівником і мандрівником, вона тепер улаштувалася на постійному місці, а це відкривало перед нею чимало можливостей.

Нам нині важко  оцінити, наскільки багато переваг  надало людині постійне проживання. Адже саме воно стабілізувало людське життя, забезпечило притулок для задоволення основних потреб; завдяки йому людина здобула змогу сформувати соціальний простір, де відбувається її життя: вона споруджує перші будови для тварин, помешкання, культові споруди, міські поселення (давнє місто Ієрихон). Постійне мешкання перетворювало пошук їжі в організований процес вирощування і зберігання продуктів харчування. Полегшився захист від несприятливих погодних умов, звірів і ворогів. Проблема регулювання народжуваності вже не була такою гострою оскільки матері могли піклуватися вже про кількох дітей. 

 Осідлий  спосіб життя сприяв нагромадженню  знань і досвіду. У кочових  племенах лише зрідка досвід  передавався від діда онуку.  У народжуваній сільській общині  це стало за правило. Атмосфера постійної домівки надавала підростаючим поколінням кращі умови для засвоєння досвіду і знань, загального розвитку, аніж кочовий спосіб життя. 

 Серйозні наслідки  для культури мав також перехід  від матріархату до патріархату.  Це спричинило глибоку перебудову укладу життя, появу нових традицій, норм стереотипів, цінностей і ціннісних орієнтацій.