Гегель-основоположник діалектичної логіки

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………… 2

1. Об'єктивно-ідеалістичний  характер філософії Гегеля………………………… 4

2. Протиріччя між методом  і системою у філософії Гегеля……………………..  13

Висновки……………………………………………………………………………. 16

Література…………………………………………………………………………... 17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших  німецьких філософів, чільний представник  німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ  – початку ХІХ століття.

За основу усіх явищ природи і  суспільства Гегель приймав духовне  першоначало. Він називав його “світовим  духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим  розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Відмова від традицій метафізики, що відбулася в XVIII столітті, зруйнувала основу єдності всієї системи  знання. У результаті відбувся поділ  буття на світ природи й світ людини. Цей поділ послідовно здійснив Кант, основоположник німецького ідеалізму. Відправляючись від філософії Канта, Гегель у той же час піддав перегляду його поняття трансцендентального суб'єкта, запропонувавши розглядати в якості такого історію людства в цілому. Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з  фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

 Гегель створив на об'єктивно-ідеалістичній  основі систематичну теорію діалектики. Гегель розробляв діалектику як філософську науку, що узагальнює всю історію пізнання й досліджує найбільш загальні закономірності розвитку об'єктивної дійсності. Особливо ж Гегель прагнув досліджувати й всебічно обґрунтувати найважливіші принципи діалектичного способу мислення, у корені протилежного метафізиці. Піддавши глибокій і ґрунтовній критиці метафізичний метод, Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони й категорії діалектики. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Об'єктивно-ідеалістичний  характер філософії Гегеля 

 

                          

 

У своїх ранніх творах Гегель досліджує християнство, античні  релігії. Ним були написані "Народна  релігія й християнство", "Життя  Ісуса". Перший видатний добуток - "Феноменологія  духу" - опубліковане в 1807 р., у м. Єна. Будучи директором гімназії, він створив  свою видатну працю - "Наука логіки" (1812-1816).

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного  методу дослідження, котрий за своїм  змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, “ . єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у  собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які  способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу”.

До заслуг гегелівської філософії  слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття  їх сутності та особливостей. Це низка  таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина  і наслідок, частина і ціле і  т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які  вони відображають. Гегель піддав критиці  дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він  був переконаний, що “у затаєній і  замкнутій сутності Всесвіту немає  сили, котра змогла б протистояти  дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства  і свої глибини .” Гегель розробив і застосував такий важливий метод  наукового дослідження, як сходження  від абстрактного до конкретного . Вся  його філософська система є ілюстрацією  цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї”  до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська  концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє  на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія  – це відношення одночасності, в  тому значенні, що сам дослідник  знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух  автора і дух подій, про які  він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам  відтворює їх вочевидь. Рефлективна  (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди. Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок. Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно. Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля  і його діалектика, діалектичний  метод, не узгоджувалися між  собою. З одного боку, Гегель  вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого  боку, його ж діалектичний метод  вимагав зміни, руху, розвитку, так  як останні, з точки зору  діалектики, є найзагальнішими принципами  буття. Тому основною суперечністю  гегелівського філософського вчення  була суперечність між його  консервативною, незмінною системою  і його ж діалектичним методом. 

2. Діалектика як метод, на  думку Гегеля, може бути застосована  лише для усвідомлення, аналізу  тільки минулого, а не теперішнього  і майбутнього. Можна так сказати:  посада зобов’язувала. Гегель  був офіційним прусським філософам.  Він став на шлях відвертої  апологетики реакційної прусської  монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ,  вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є  “абсолютна ідея” Гегеля, яка,  нібито, породжує із самої себе  весь предметний світ. Це –  відродження на вищій основі  об’єктивного ідеалізму Платона,  його “теорії ідей”, безпідставність  якої показав ще Арістотель.

4. Однією з негативних рис  суспільних поглядів Гегеля є  його націоналізм, зверхнє ставлення  до інших народів, відмова їм  у цивілізованому розвитку. Гегель  лише німців вважав носієм  абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.  Безумовно, це негативні моменти  у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель  вніс великий вклад в розвиток  філософії, мав енциклопедичну  вченість і там, де він брався  за справу, там його поява була  епохальною. Гегель геніально вгадав  діалектику речей в діалектиці  понять. Одним з серйозних і  непримиренних супротивників філософського  вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

Виходячи з діалектичного положення  про єдність сутності й явища, Гегель відкинув кантівське твердження про непізнаваність "речі у собі"; у природі речей немає ніяких непереборних перешкод для пізнання.

Гегель різко критикував Шеллінга за недооцінку ролі логічного мислення й логіки взагалі, за інтуїтивізм, що в кінцевому підсумку привів Шеллінга до відвертого ірраціоналізму. Однак, будучи ідеалістом, Гегель не зміг покритикувати  основний ідеалістичний порок своїх  найближчих попередників: для нього, також як і для інших ідеалістів, природа є похідним від надприродного  духу. Саме тому Гегель не зміг вирішити тих великих діалектичних проблем, які були поставлені попередниками  у власній філософії.

Він думав, що ні матерія, ні свідомість людини не можуть розглядатися як первинне, тому що свідомість неможливо логічно  вивести з матерії, а матерія  також невиведена з людського  свідомості, що саме повинне бути зрозуміло  як результат попереднього розвитку абсолютної субстанціальної першооснови.

Мислення, за Гегелем - це не тільки суб'єктивна, людська діяльність, але й незалежна  від людини об'єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього існуючого.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності мислення і буття, Гегель розглядає мислення (абсолютну  ідею) не як нерухому, незмінну першооснову, а як безупинний процес, що розвивається, пізнання, що сходить від одного щабля до іншого, більш високого.

Мислення в порівнянні з чуттєвими сприйняттями являє  собою вищу форму пізнання зовнішнього  світу. Ми не можемо чуттєво сприймати  те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Чуттєві сприйняття безпосередньо пов'язані з об'єктами, предметами, що впливають на наші органи почуттів; наука ж виявляє, відкриває  явища, яких ми не бачимо, не чуємо, не сприймаємо дотиком. Однак, як ні велике значення мислення, як ні безмежні можливості теоретичного пізнання, мислення базується на даних  почуттєвого досвіду й без  його неможливо.

Пізнання не є виявлення  того, що існує поза нами, поза мисленням; це - виявлення, усвідомлення сенсу  мислення, науки. Виходить, отже, що мислення і наука пізнають свій власний  сенс і пізнання виявляється самосвідомістю духу. В остаточному підсумку Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише один із проявів якогось абсолютного, поза людиною існуючого мислення - абсолютної ідеї, тобто Бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігатися  одне з одним. Звідси випливає один з найважливіших тез гегелівської філософії: все дійсне - розумно, все  розумне - дійсне.

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення  мислення й буття, відомість всіх процесів до процесу мислення.

Основні частини філософської системи Гегеля - логіка, філософія  природи й філософія духу, до якої безпосередньо примикають філософія  права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії. Логіка, як це випливає з вихідного  положення гегелівської філософії  становить найважливішу частину  його системи, оскільки тотожність мислення й буття означає, що закони мислення, якими й займається логіка, суть справжні закони буття: і природи, і  людської історії й пізнання. До Гегеля логіка вважалася наукою про  суб'єктивні (людських) формах мислення. Не заперечуючи необхідності такий  наукової дисципліни, тобто формальної логіки, як науки про елементарний формах і законах правильного  мислення, Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку пізнання.

Свої логічні думки  Гегель виклав у роботах "Наука  логіки", "Енциклопедія філософських наук" й в "Філософської пропедевтиці" (тут воно викладено популярно). Гегель розкиває погляди про сутність всіх речей. Тому в гегелівської "Науці  логіки" крім звичайних для логіки питань і понять, суджень, умовиводів розглядаються такі питання, якими  формальна логіка ніколи не займалася: питання про закономірностях  самої дійсності, про перетворення кількісних змін у якісні, про співвідношення філософських категорій і т.д.

Логіку Гегель підрозділяє  на погляди про буття, сутність поняття. Початок усього - чисте ніщо, тому що воно є в те ж час і чиста  думка. У цьому випадку воно є  в той же час й ніщо, позбавлене яких-небудь визначень. Буття й ніщо взаємопереходять друг у друга, відбувається становлення, у якому й буття  й ніщо зняті, тобто вони одночасно  й скасовані, і збережені. У цьому  процесі виявляються три основних моменти буття, його тріада: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитезис) і, нарешті, заперечення  заперечення, зняття протилежностей (синтез). От приклад такого діалектичного циклу, наведений Гегелем: "Брунька зникає, коли розпускається квітка, і можна було б сказати, що вона спростовується квіткою; точно так само з появою плода квітка зізнається помилковим наявним квитком рослини, а в якості його істини замість квітки виступає плід. Ці форми не тільки розрізняються між собою, але й витісняють один одного як несумісні. Однак їхня текуча природа робить їх у той же час моментами органічної єдності, в якому вони не тільки не суперечать один одному, але один так само необхідний, як й іншої; і тільки ця однакова необхідність й становить життя цілого".