Функції філософії у науці знання

План 
 

1. Філософія  як наука

2. Функції  філософії у структурі педагогічного  знання

Список  літератури

       Наука як виробництво знання є специфічною  формою діяльності, що суттєво відрізняється від діяльності у сфері матеріального виробництва, а також від інших видів духовної діяльності. У науці отримання знань є головною й безпосередньою метою, незалежно від того, в якому вигляді втілюється ця мета: теоретичного опису, схеми технологічного процесу, експериментальних даних, формули тощо [5]. У науковій діяльності особливе значення має філософія, яка виконує функцію методології пізнання та світоглядної інтерпретації отриманих наукових результатів. Будучи ядром загальнонаукових форм пізнання (методологія, світогляд, наукова картина світу), філософія безпосередньо через них суттєво впливає на зближення наук про природу й суспільство, на розвиток техніки, духовної та матеріальної культури.

      Наукова й науково-технічна діяльність у  вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітньої діяльності та здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної й виробничої діяльності в системі вищої освіти [9]. Ця діяльність забезпечується через органічну єдність змісту освіти та програм наукової діяльності, розвиток різних форм наукової співпраці з установами й організаціями тощо.

      Філософія науки виступає світоглядним орієнтиром для дисциплін, що аналізують окремі аспекти науки, оскільки вона досліджує природу та структуру наукового знання, а також методи й норми отримання об’єктивно істинного знання про світ. Традиційно “філософія була покликана надсилати педагогіці своєрідний методологічний імпульс, задавати спрямованість та способи педагогічного пошуку. Філософія, так би мовити, давала тільки “старт” педагогічному дослідженню. Це приводило до того, що її вплив на педагогічну науку був досить формальним і зводився до мінімуму. Філософія повинна не тільки давати “старт” педагогічному дослідженню, а й пройти разом із педагогікою всю “дистанцію”. При такому підході філософія освіти та виховання реалізує свої функції на всіх етапах педагогічного процесу” [1, с. 39]

      Основним  предметом філософії науки є  дослідження загальних закономірностей вироблення, перевірки й обґрунтування наукових знань на різних етапах розвитку суспільства. Вивчаючи загальні закономірності розвитку науки, вона розкриває раціональні методи й норми досягнення об’єктивно істинного знання.

      Важливим  завданням філософії науки, тісно  пов’язаним із сучасною науково-технічною революцією, є дослідження взаємозв’язку між еволюційними, поступовими, плавними змінами в науці та змінами докорінними, якісними, революційними. Кожна дисципліна спеціалізується в цих умовах на постачанні деякого ідейного продукту для решти дисциплін [10]. Сааме істина є фундаментальною цінністю науки, на її пошук та обґрунтування спрямована вся основна діяльність у науковому пізнанні. Наука використовує поняття більш ефективно, ніж інші форми пізнання. На відміну від решти форм духовного життя, вона являє собою не просто понятійне мислення, а мислення систематизоване, теоретичне. Обов’язковою ж ознакою науки є генерування нових знань у вигляді відкриттів, винаходів, принципово нових ідей.

      Історія науки знає чимало випадків добросовісних  помилок учених при повідомленні ними своїх результатів, не говорячи вже про спеціальну їх фальсифікацію [5]. У якому б значенні, однак, не розглядалося знання, його потрібно відрізняти від процесу його пізнання. Якщо знання представляє результат вивчення діяльності, то пізнання – процес його пошуку й дослідження.

      На  наш погляд, доцільним є посилення значущості філософії науки в науковій діяльності вищого навчального закладу. Внаслідок низки об’єктивних причин (специфіка навчального закладу, перевантаженість викладачів навчальною діяльністю, невизначеність сутності наукової діяльності та її особливостей в умовах вищого навчального закладу) наукова діяльність викладацько-професорського складу ВНЗ набуває формально-звітного характеру. Частина викладачів розглядає наукову діяльність як зайве навантаження. Тому аналіз наукової діяльності вищого навчального закладу з позицій філософії науки дає можливість суттєво змістити існуючі акценти, перетворюючи формальну звітність на дійсно науково-галузеву та науково-педагогічну діяльність.

      Відповідно  до загальної структури педагогічного процесу, визначають функції філософії у структурі педагогічного знання: світоглядну, аксіологічну, методологічну та герменевтичну [1].

      Вважаємо, що стосовно моделювання наукової діяльності вищого навчального закладу функції філософії науки та філософських основ педагогічної науки доцільно трактувати так:

      1. Світоглядна функція, яка забезпечує загальнонауковий рівень наукового працівника. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

      2. Аксіологічна функція, яка спрямована на обґрунтування системи ціннісних орієнтацій, що визначають ставлення наукового працівника до науки, до колег, до власної діяльності тощо.

      3. Методологічна функція забезпечує єдність загальнонаукового, галузево-наукового та науково-педагогічного підґрунтя професійної діяльності наукового працівника загалом. Відомо, що суспільні науки в системі наук та освіти мають виконувати досить важливі стратегічні функції, реалізація яких значною мірою визначає їхнє пізнавальне, ціннісне, духовне, просвітницьке, виховне та загальнокультурне значення.

      Видатний  російський вчений-енциклопедист М.В.Ломоносов, вважаючи науку одним із головних чинників суспільного розвитку, зазначав, що "наука – це ясне пізнання істини, просвітлення розуму, непорочна радість життя, похвала юності, старості опора, будівельниця градів, фортеця успіху в нещасті, у щасті – укріплення, всюди вірний і нерозлучний супутник" [4, 21]. Цілком природно, що критеріальні виміри продуктивного наукового знання, лаконічно окреслені М.В.Ломоносовим, повною мірою поширюються і на проблемне поле суспільних наук. На наш погляд, принципово важливим є глибоке усвідомлення і чітке розуміння викладачами і студентами вищих навчальних закладів значення науки як важливої сфери людської діяльності, яка здійснює виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування [10, 410].

      В умовах назрілих трансформаційних змін, які об’єктивно необхідні у сфері вітчизняної вищої освіти для забезпечення її інноваційного поступу, входження у вільний інтелектуальний простір Європи, значно зростає значення методологічної функції суспільних наук. Зазначимо у цьому зв’язку, що методологічна функція науки закладена в її гносеологічній природі, оскільки наука – природнича чи гуманітарна, – характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи [10, 410].

      Сучасна перебудова вищої освіти України, яку  слід розглядати як важливий імперативний чинник, потребує перенесення домінанти з інформаційного боку освіти та навчання на методологічну. Це, звичайно, зовсім не означає усунення інформаційного компоненту із науково-педагогічного процесу.

      Адже  інформація, образно кажучи, це –  дрова, які потрібно покласти в багаття, для того, щоб вогонь горів довго та добре грів. Проте "дрова" так і залишаться дровами, якщо не навчити студента самостійно мислити, творчо осмислювати той інтелектуальний матеріал, який накопичений попередніми поколіннями. Але для того, щоб "багаття запалало", потрібна методологія.

      Ми  вважаємо, що одним з актуальних завдань суспільних наук, які опановують студенти у вищих культурно-мистецьких закладах, полягає у формуванні та розвитку у них методологічної культури гуманітарного мислення, яка передбачає, з одного боку, глибоке неупереджене, без політичної чи партійної кон’юнктури, ідеологічних пристрастей пізнання істини, а з іншого – її естетичне оформлення, втілення принципів естетичної довершеності в раціональних у пізнавальному сенсі концептуальних ідеях.

      В даному випадку мова йде про взаємодію  краси і правди в творчому її осмисленні великим Олександром Довженком. Розглядаючи цю дилему, геніальний український письменник і кінорежисер у своєму щоденнику зробив 30 квітня 1944 року такий запис: "Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне, і коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому. Краса нас всьому вчить. Ся проста істина лишилася проте не визначаючи особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний учитель. Доказ цьому мистецтво – малярі, скульптори, архітектори, поети. Щоб нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було. У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину" [1, 9]. Як бачимо, О.Довженко завдяки високим професійним, інтелектуальним та естетичним якостям дослідника духовного світу людини відчув у красі істину. На його переконання, вони не лише не суперечать одна одній, а, навпаки, органічно взаємопов’язані між собою. Шукаючи істину, мипізнаємо красу – таким є головний лейтмотив творчого пошуку художнього слова. Глибока інтелектуальна ідея О.Довженка є методологічним дороговказом для сучасних представників соціогуманітарного знання у їх прагненні до поєднання у науковій та викладацькій діяльності істинного та естетичного.

      Варто зважати і на ту обставину, що суспільні  науки на інтегральному рівні  мають важливе значення в осмисленні феноменів культури, їх синтезу. Зазначимо, що як у вітчизняній так і в зарубіжній гуманітарній літературі можна зустріти спроби дослідників звести культуру або до моральності, або до мистецтва чи навпаки до освіти. Проте як свідчить цивілізаційний досвід людства, культура містить в собі і перше, і друге, і третє поняття та ще багато інших структурних компонентів. Ми розділяємо точку зору сучасних російських вчених-гуманітаріїв, які, наприклад, загальне розуміння культури пов’язують з духовністю, з потребою та здатністю всі свої думки, слова і вчинки співставляти з вищими цінностями та ідеалами, з прагненням наблизитися до цих цінностей, поряд з цим відчуваючи повне незадоволення від рівня досягнутого [9, 4]. На нашу думку, без творчого осмислення філософами, істориками, представниками інших суспільних наук сутності культури, її місця та значення в житті людей неможливо вирішити жодну з актуальних проблем в різних галузях гуманітарного знання.

      У системі вищих навчальних закладів України, в тому числі її культурно-мистецького  напряму, потенційно потужною у забезпеченні інтелектуального та методологічного рівня знань студентів залишається філософія. Незважаючи на те, що філософія втратила статус науки наук, а її представники функцію провидців та оракулів, проте саме ця суспільна наука відкриває можливість студентам цілісного розуміння зв’язку світу й людини. Якщо мистецтво, вирішуючи це дослідницьке завдання, використовує художні засоби, образну мову, то філософія здійснює це мовою теоретичних міркувань, дискурсів, узагальнень. Суспільствознавство має передусім донести до розуму та свідомості студентів чітке визначення філософії як науки. При цьому варто звернути особливу увагу на те, що філософія як система ідей, поглядів на світ і місце людини в цьому світі досліджує різні форми відношення людини до світу: пізнавальну, ціннісну, етичну, естетичну.

      Професорсько-викладацькій корпорації потрібно використовувати нові методологічні підходи до трактування співвідношення матеріального і духовного, теорії і практики, ідей і практичних дій. Плюралізм пізнавальних підходів підштовхує суспільствознавців не тільки до перегляду усталених стереотипів мислення, застарілих або хибних трактувань буття і свідомості, а й до створення нових концепцій розуміння матеріального та духовного життя.

      Одним з найважливіших чинників розвитку науки, переосмислення ролі філософії й усього суспільствознавства постсоціалістичної епохи є зміна предмета філософії як науки в сучасній Україні й усіх постсоціалістичних країнах. На думку відомих українських філософів М.Михальченка та В. Скотного, висловленій у статті на сторінках журналу "Віче", предметом сучасної філософії є світогляд людини, суспільство й особистість, мислення, дії, розвиток" [6, 25].

      Спираючись  на методологічний підхід вітчизняних  дослідників, зазначимо, що лише у зв’язку  з конкретним сучасним науковим знанням розширюються такі сфери філософії, як філософія культури, мистецтва, філософія історії тощо. Лише у взаємодії з усією системою сучасного наукового знання філософія визначає фундаментальні ціннісні орієнтації у сучасному світі.

      Постіндустріальна парадигма сучасної філософії актуалізує примат людини, її свідомості в сис-темі саморозвитку суспільства. Доцільно зробити особливий акцент на тому, що життєвий смисл будьяких процесів, що відбувається у суспільстві, виникає не сам по собі, а в людських вимірах, виробляється, викристалізовується в інтелектуальному полі нашої взаємодії з світом. Викладачі філософії мають постійно переконувати студентів у тому, що саме людина робить світ розумним або безумним, прогресивним чи регресивним, естетичним чи потворним.