Функції філософії культури і її роль в житті суспільства

     Міністерство  культури і туризму

     Київський національний університет культури мистецтв

     Кафедра державного управління і права 
 
 
 
 
 

Реферат на тему:

     Функції філософії культури і її роль в житті  суспільства 
 
 
 

                                                Виконала: студентка

                               V-курсу,

                                        групи ДМ-37м

                                         Масанська І.О.

                                                       Перевірив: Бровко М.М.                         

     Київ-2011

     ПЛАН

     Вступ  
1. Філософія культури як особлива форма духовного життя  
2. Філософія культури як раціональне світогляд  
3.Методологічні та соціальні функції філософії культури  
4. Філософія в системі культури  
Висновок  
Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП

      
     Багато проблем, які розглядаються у філософії, тривалий час ставилися і по-своєму вирішувалися в рамках міфології, яка виникає задовго до філософії на 50 - 90 тисяч років. Це проблеми світу, його походження та сутності, місця і ролі людини у світі і соціальної дійсності, можливості людини в пізнанні і перетворенні світу. Але відповіді на дані питання тривалий час давалися лише на основі образного мислення, яке було панівним в той час. Поступово йшов розвиток абстрактного мислення і формування людського розуму. Перші спроби відповісти на питання про сутність світу, суспільства, людини і людського пізнання за допомогою розуму і висловилися у виникненні перших філософських систем. Сама поява філософії свідчило про те, що людство перейшло до нової стадії свого розвитку - до формування і розвитку людини розумної. Тому людина розумна починається саме з виникнення філософії. І розумність кожної людини визначається мірою освоєння філософської культури. І в цьому сенс філософії.  
Сама назва «філософія», згідно з переказами, вжив вперше в VI ст. до нашої ери Піфагор. У його час розумних людей називали мудрецями. Самого Піфагора зараховували до семи великим мудрецям. Але Піфагор заявляв, що він не мудрець, а філософ, тобто що мудрість кохає. І ця назва філософії, як любові до мудрості збереглося до теперішнього часу. Поняття «філософія» її тлумачення і закріплення в Європейській культурі здійснив Платон. Він розумів під філософією науку про людину, світ і пізнанні. Спочатку смисловий зміст, поняття філософії було нерозчленованим, цілісним і виражало знання про світ, людину про місце людини у світі, щодо світу до людини. Зарождавшаяся філософія була синонімом самої загальної науки.  
Перші філософи намагалися узагальнювати всі знання, які існували в їхній час, всі досягнення культури і робили спроби відповісти на всі виникаючі проблеми, багато з яких потім стали надбанням конкретних наук. У міру розвитку людства відбувалося накопичення досвіду, знань відбувалося формування самостійних наук і цей процес продовжується в даний час. В даний час і навколишній світ, і суспільство, і людина, і процес людського пізнання досліджуються багатьма конкретними науками. І тому не випадково виникає питання про необхідність самої філософії, якщо все чим вона займалася, вивчається конкретними науками. І деякі філософи на початку минулого століття (позитивісти) доводили навіть шкідливість філософії, з якою необхідно боротися. І чи потрібна філософія в даний час, коли знання дають конкретні науки?  
Але, тим не менш, за час існування філософії (понад 3,5 тисячі років) люди до неї прагнуть і її вивчають. Як вивчали і розвивали її древньої Греції, як вивчали її в школах та університетах Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу та сучасності. Вже з цього видно, що тривалий час багато поколінь людей вважали філософію чимось дуже важливим для освіченої людини. І визначення сенсу філософії можливо лише на шляху розгляду самої філософії та визначення тієї ролі, яку вона відіграє у житті людини.  
 
1. Філософія культури як особлива форма духовного життя

 
     Важливою стороною у філософії є ​​розвитку суспільства та його духовне життя. Духовне життя може бути наповнена багатим змістом, що створює сприятливу духовну атмосферу життя людей, хороший морально-психологічний клімат. В інших випадках духовне життя суспільства може бути бідною і маловиразний, а іноді в ньому панує справжня бездуховність. У змісті духовного життя суспільства виявляється його справді людська сутність. Адже духовне (або духовність) притаманне лише людині, виділяє й підносить його над рештою світу.  
Духовне життя суспільства дуже складна. Вона не обмежується різними проявами свідомості людей, їхніх думок і почуттів, хоча з повною підставою можна сказати, що їх свідомість є стрижень, ядро ​​їх особистої духовного життя і духовного життя суспільства.  
До основних елементів духовного життя суспільства можна віднести духовні потреби людей, спрямовані на створення і споживання відповідних духовних цінностей, так само як і самі духовні цінності, а також духовну діяльність щодо їх утворення та в цілому духовне виробництво. До елементів духовного життя слід віднести також духовне споживання як споживання духовних цінностей і духовні відносини між людьми, а також прояви їх міжособистісного духовного спілкування.  
Основу духовного життя суспільства становить духовна діяльність. Її можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають певні думки і почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальних явищах. Результатом цієї діяльності виступають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, моральні, естетичні та релігійні погляди. Вони втілюються в моральних принципах і нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, релігійних обрядах, ритуалах і т.д.  
Все це набуває вигляду і значення відповідних духовних цінностей, в якості яких можуть виступати ті чи інші погляди людей, наукові ідеї, гіпотези і теорії, художні твори, моральне і релігійне свідомість, нарешті, саме духовне спілкування людей і що виникає при цьому морально-психологічний клімат , скажімо, в сім'ї, виробничому та іншому колективі, в міжнаціональному спілкуванні і в суспільстві в цілому.  
Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою їх засвоєння можливо більшим числом людей. Це має вирішальне значення для підвищення їхньої грамотності і духовної культури. Важливу роль в цьому відіграє діяльність, пов'язана з функціонуванням багатьох установ науки і культури, з освітою і вихованням, чи здійснюється вона в сім'ї, школі, інституті або ж у виробничому колективі і т.д. Результатом такої діяльності є формування духовного світу багатьох людей, а значить, збагачення духовного життя суспільства.  
Основними спонукальними силами духовної діяльності виступають духовні потреби. Останні постають як внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей і до їх споживання, до духовного спілкування. Духовні потреби об'єктивні за змістом. Вони обумовлені всією сукупністю обставин життя людей і висловлюють об'єктивну необхідність духовного освоєння ними навколишнього їх природного і соціального світу. У той же час духовні потреби суб'єктивні за формою, бо постають як прояви внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.  
Зрозуміло, духовні потреби мають ту чи іншу соціальну спрямованість. Остання визначається характером існуючих суспільних відносин, в тому числі моральних, естетичних, релігійних та інших, рівнем духовної культури людей, їх соціальними ідеалами, розумінням ними сенсу власного життя. Помножені на волю людей, духовні потреби виступають як потужні спонукальні сили їх соціальної активності у всіх сферах життя суспільства.  
Істотною стороною духовного життя суспільства є духовне споживання. Мова йде про споживання духовних благ, тобто тих духовних цінностей, про які згадувалося вище. Їх споживання спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання, будь то твори мистецтва, моральні, релігійні цінності і т. д., формують відповідні потреби. Тим самим багатство предметів і явищ духовної культури суспільства виступає як важлива передумова формування різноманітних духовних потреб людини.  
Духовне споживання може бути в якійсь мірі стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина на свій смак вибирає ті чи інші духовні цінності. До них він долучається самостійно, хоча це відбувається під впливом усього укладу життя даного суспільства. В інших випадках духовне споживання може нав'язуватися людям рекламою, засобами масової культури і т.д. Відбувається маніпулювання їх свідомістю. Це призводить до нікому усереднення та стандартизації потреб і смаків багатьох людей.  
Відкидаючи всяке маніпулювання особистісним і груповим свідомістю, треба визнати доцільним і в принципі прогресивним свідоме формування потреб у справжніх духовних цінностях - пізнавальних, художніх, моральних та інших. У цьому випадку споживання духовних цінностей буде виступати як цілеспрямоване творення і збагачення духовного світу людей.  
Постає завдання підвищення рівня культури духовного споживання. У даному випадку споживача потрібно виховувати шляхом прилучення до справжньої духовної культури. Дня цього треба розвивати і збагачувати духовну культуру суспільства, зробити її доступною і цікавою для кожної людини.  
Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони реально існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей (схвалює він їх чи відкидає), а також як його ставлення до інших людей з приводу цих цінностей-їх виробництва, розповсюдження, споживання, захисту.  
Будь-яка духовна діяльність опосередковується духовними відносинами. Виходячи з цього, можна виділити такі види духовних відношенні, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні, а також духовні відносини, що виникають між вчителем і учнем, вихователем і тим, кого він виховує.  
Духовні відносини - це насамперед відносини інтелекту і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і в кінцевому рахунку - до всієї дійсності. Вони пронизують духовну життя суспільства від початку до кінця.  
Встановилися в суспільстві духовні відносини проявляються в повсякденному міжособистісному спілкуванні людей, в тому числі сімейному, виробничому, міжнаціональному і т.д. Вони створюють як би інтелектуальний і емоційно-психологічний фон міжособистісного спілкування і багато в чому обумовлюють його зміст.  
Суспільна та індивідуальна свідомість є центральним моментом духовного життя суспільства (її ядром) виступає суспільна свідомість людей. Так, наприклад, духовна потреба є не що інше, як певний стан свідомості і виявляється як усвідомлене спонукання людини до духовної творчості, до створення і споживання духовних цінностей. Останні ж є втілення розуму і почуттів людей. Духовне виробництво є виробництво певних поглядів, ідей, теорій, моральних норм і духовних цінностей. Всі ці духовні освіти виступають в якості предметів духовного споживання. Духовні відносини між людьми є відносини з приводу духовних цінностей, в яких втілено їх свідомість.  
Суспільна свідомість являє собою сукупність почуттів, настроїв, художніх і релігійних образів, різноманітних поглядів, ідей і теорій, що відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Треба сказати, що відображення суспільного життя в суспільній свідомості не є якимось механічно-дзеркальним, подібно до того як в дзеркальній гладі річки відбивається розташований уздовж її берегів природний пейзаж. У даному випадку в одному природному   явище чисто зовні відбилися риси іншого. У суспільній свідомості відображаються не тільки зовнішні, але і внутрішні сторони життя суспільства, їх сутність і зміст.  
Суспільна свідомість має соціальну природу. Воно  
виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та іншої діяльності. Саме в ході спільної практичної діяльності люди осмислюють навколишній їх світ на предмет його використання в своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах і поняттях, ідеях та теоріях - це дві сторони практичної діяльності людей.  
Будучи відображенням явищ суспільного життя, різного роду образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання людьми даних явищ у своїх практичних цілях, у тому числі з метою їх безпосереднього споживання або ж іншого їх використання, скажімо, з метою естетичної насолоди ними тощо д. У кінцевому рахунку зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислене людьми, стає змістом їх суспільної свідомості.  
Таким чином, суспільна свідомість можна витлумачити як результат спільного осмислення соціальної дійсності практично взаємодіючими між собою людьми. У цьому полягає соціальна природа суспільної свідомості і його основна особливість.  
Можна, мабуть, погодитися в якійсь мірі з положенням про те, що, строго кажучи, мислить не людина, а людство.  

2. Філософія культури  як раціональне світогляд

Світогляд - система уявлень, понять, поглядів про навколишній світ. Це ядро ​​самосвідомості особистості. Виступає як цілісне розуміння  людьми миру, самих себе і свого місця в світі.  
У світогляді виділяють 2 рівня:  
1.раціонально-теоретичний  
2.життєво-практичний  
Філософія належить до раціонально-теоретичного рівня. Філософію необхідно відрізняти від здорового глузду. Якщо життєво-практичний рівень може формуватися стихійно під впливом традицій, звичаїв, індивідуального життєвого досвіду людини, то раціонально-теоретичний створюється свідомо. Філософія центрована на людині, її цікавить відношення людини і світу, людини і людини.  
За своїм змістом філософія є прагнення до всеохоплення і єдності. Якщо інші науки роблять предметом вивчення якої-небудь окремий зріз реальності, то філософія намагається охопити всю реальність у її єдності. Для філософії характерно уявлення про те, що світ має внутрішню єдність, незважаючи на зовнішню розрізненість частин. Реальність світу як цілого - такий характерне зміст філософії.  
Нерідко говорять про предмет філософії. Проте термін «предмет» більше застосовується до об'єктів вивчення окремих наук. Предмет - це те, що належить, підлягає, що окреслено. Філософське ж зміст часто не відповідає цим вимогам; його можна угледіти всюди. «На відміну від ученого-натураліста, прагне до пізнання матеріального світу, - зазначав іспанський мислитель X. Ортега-і-Гассет (1883-1955), - філософ не знає який предмет філософії ». Стосовно до філософії більш правильно говорити про зміст, а не про предмет. Прагнучи охопити світ у його єдності, філософія ставить питання граничного характеру, такі, як: якою є сутність світу? У чому він походить? Чому існує людина? У чому сенс історії суспільства? У чому полягають фундаментальні підстави спільного буття людей? Який сенс життя людини? І ін  
За своїм методом філософія є раціональний спосіб пояснення дійсності. Вона не задовольняється емоційними символами, а прагне до логічної аргументованості та обгрунтованості. У цьому відмінність філософії від релігії, мистецтва, міфології, які також розглядають світ у цілісності, але не ставлять завдання його раціонального пояснення. Філософія прагне до побудови системи, заснованої на розумі, а не на вірі чи художньому образі. Художній образ, метафора, порівняння та ін в філософії відіграють допоміжну роль.  
Від філософії як раціонального теоретичного знання слід відрізняти філософські запити. Філософські запити можуть міститися в релігії, міфології, художній літературі, навіть у поезії та живопису. Існування філософських ідей у ​​нефілософських формах культури свідчить про потребу, людини і суспільства так чи інакше осмислити граничні підстави свого буття.  
За своєї мети філософія є знання, вільне від утилітарних практичних інтересів. Цим вона відрізняється від більшої частини знань, передусім наукових і технологічних, які покликані обслуговувати практичні потреби. Корисність не є мета філософії. Характерно вислів Арістотеля: «Всі інші науки більш необхідні, але краще немає жодної».  
 

3. Методологічні та  соціальні функції  філософії культури 

Соціальна філософія вирішує багато "загальні питання", які стосуються природи  і сутності того чи іншого суспільства, взаємодії його основних сфер і соціальних інститутів, рушійних сил історичного  процесу і т.д. З цими питаннями  постійно стикаються при дослідженні  своїх проблем різні суспільні  науки: історія, політична економія, соціологія, політологія, соціальна  психологія, право, етика і ін  
Звернення до положень соціальної філософії допомагає представникам цих наук знаходити рішення їхніх специфічних проблем. Це означає, що соціальна філософія відіграє роль методології суспільних наук, певним чином спрямовує проведені ними дослідження відповідних сторін суспільного життя, формує підходи та принципи їх вивчення. Це можливо тому, що вона допомагає предстателями суспільних наук осмислити місце в суспільстві досліджуваних ними явищ, їх зв'язку з іншими соціальними явищами, поєднання закономірностей і випадковостей у їх розвитку і т.д.  
Ефективність цієї допомоги залежить насамперед від змісту соціальної філософії, ступеня її проникнення в суть того чи іншого суспільства, що відбуваються в ньому. Саме глибина і широта її суджень і концептуальних положень, евристичний характер багатьох з них, тобто притаманна їм здатність осягати таємниці суспільних явищ та їх складні взаємодії, визначають теоретичне і методологічне значення соціальної філософії. Це значення можна знайти при використанні її положень вирішенні відповідних проблем науки і практики.  
Завдання соціальної філософії полягає зовсім не в тому, щоб детально відобразити всі явища і процеси суспільного життя. Життя суспільства надзвичайно багата різними подіями. Вона дуже складна різноманітними зв'язками між суспільними явищами, що носять динамічний і суперечливий характер. Все багатство і складність суспільного життя не в змозі висловити ні одна наука. Не ставить перед собою такої мети і соціальна філософія. Однак, відтворюючи ту чи іншу ідеальну модель розвитку суспільства та його окремих сторін, соціальна філософія сприяє розумінню сутності різних суспільних явищ, та місця і ролі в суспільстві, розкриває найбільш значущі прямі і зворотні зв'язки між цими явищами як елементами соціальної системи. У кінцевому рахунку вона відтворює цілісну картину існування суспільства, розкриває основні механізми взаємодії його сторін, тенденції та закономірності його розвитку.  
У цьому виражається основний зміст концепцій багатьох традиційних і сучасних напрямів і шкіл соціальної філософії. Бажано, звичайно, щоб зміст концепцій соціальної філософії як можна більш глибоко відображало реальні соціальні процеси, що сприяло б їх більш глибокому розумінню. Це важливо не тільки для науки, але і для практики, точніше, для наукового обгрунтування практичної діяльності людей. Необхідність цього постійно нагадує про себе. Важливо щоб розвиток суспільства йшло не самопливом, а було б більш цілеспрямованим і здійснювалося в інтересах всіх людей. А для цього треба, зокрема, щоб їх діяльність була як можна менш стихійною і як можна більш свідомою, осмисленої ними на рівні розуміння проблем усього суспільства. Це особливо важливо для діяльності державних органів, покликаних цілеспрямовано організовувати практичне рішення соціальних проблем і тим самим знаходити оптимальні шляхи розвитку суспільства. У всьому світі люди прагнуть до того, щоб більш осмислено, з урахуванням не тільки сьогохвилинних, а й довгострокових інтересів, вирішувати проблеми свого суспільного життя, від чого залежить і вирішення їхніх особистих проблем.  
Соціальна філософія, дійсно, дотримується наукових основ при аналізі та поясненні відбуваються в суспільстві процесів, вона виходить із відповідних принципів. До них можна віднести:  
- Підхід до суспільства як до цілісної соціальної системи, всі елементи якої знаходяться між собою у взаємозв'язку або взаємозалежності; при цьому особливе значення надається причинно-наслідковим і закономірним зв'язків, аналіз яких становить основний зміст соціального детермінізму як теоретичного та методологічного принципу дослідження соціальних явищ, що орієнтує на всебічний облік існуючих між ними причинно-наслідкових та закономірних зв'язків і відносин;  
-   розгляд всіх суспільних явищ і процесів у їх постійній динаміці, тобто в русі, зміні і розвитку; це є принцип історизму, що вимагає аналізу будь-яких соціальних явищ в історично розвивається соціальному; контексті, тобто в системі їх розвиваються і змінюються зв'язків з іншими суспільними явищами, разом з якими і під впливом яких розвиваються і дані явища. Це означає, що при аналізі соціальних явищ не можна штучно виривати їх з історичного контексту, тобто тієї системи обставин, в якій відбувалося або відбувається їх розвиток, щоб не отримати поверхневих, а то й помилкових висновків про їх суті і соціальному значенні;  
- Знаходження і аналіз тих соціальних протиріч, які визначають суть і джерело розвитку даних суспільних явищ і процесів;  
- Розгляд останніх в їхній історичній наступності з урахуванням того, що дійсно застаріло і грає нині консервативну, а то й відверто реакційну роль, а що продовжує жити, зберігає своє значення і дає можливість суспільству розвиватися по шляху цивілізації і прогресу;  
- Все це виражається в принципі переходу від абстрактного до конкретного в аналізі розвитку суспільства, окремих соціальних явищ, історичного процесу в цілому; даний принцип, обгрунтований у рамках діалектичного методу, не втратив своєї актуальності і значення до цього дня.  

4. Філософія в системі культури

Для філософії  культура є предметом вивчення та осмислення. Цим філософія відрізняється  від інших форм культури. Дійсно, для науки предмет пізнання - не вона сама, а природа; для мистецтва  предмет творчої діяльності - не воно саме по собі, а творений їм особливий  мистецько-предметний світ; для політики мета її устремління - не вона сама, а  влада і держава; для релігії  предмет пізнання і поклоніння - знову ж таки не вона сама, а Бог. Оскільки проблема науки й мистецтва, політики і релігії не складається  у напрямку рефлексії на самих  себе, в їх рамках не ставиться питання  про досягнення повної свідомості самих  себе. Інакше кажучи, вони усвідомлюють свою сутність, своє місце в суспільстві  та культурі лише в тій мірі, в якій це необхідно для вирішення поставлених перед ними завдань. Тому, тільки будучи збагнені філософськи, окремі форми культури (наука, мистецтво, політика, система освіти і виховання, релігія тощо) можуть стати органічними частинами єдиного цілого культури.  
Очевидно, що сенс і призначення культури в тому, щоб підносити і облагороджувати людини, пробуджувати в його душі найкращі почуття і думки. Культура покликана оберігати від варварства і обскурантизму. Поза культурного впливу людині загрожують огрубіння і жорстокість Очевидно разом з тим і те, що далеко не завжди культура відповідає своїм змістом і призначенням. Культура часто не справляється із завданням протидії грубим проявам людської натури. Це особливо чітко виявилося в XX н. Здавалося б, що спостерігається в наш час небувалий прогрес науки і техніки, загальна грамотність та інформатизація, доступність досягнень культури більшості населення повинні забезпечити моральний прогрес і гармонію міжлюдських відношенні. Однак, на жаль, цього не відбувається. Тому ситуація, що виникла в XX ст., Дали серйозні підстави говорити про кризу культури. Однією з причин кризи культури, яка потягнула за собою нездатність виконувати власну місію, стала диференціація культури.  
На певному етапі культура починає розпадатися на безліч не пов'язаних або майже не пов'язаних між собою напрямків і форм. Ціле культури втрачається. Ось як характеризував становище, що склалося П. Флоренський: «Вже давно, ймовірно з XVI ст., Ми перестали охоплювати ціле культури, як своє власне життя ... Так, вже давно спроба збагатитися духовно, купується жертвою цілісну особистість. Життя розійшлася в різних напрямках, і йти по них не дано: необхідно вибирати. А далі, кожен напрям життя розщепилося на спеціальності окремих культурних діячів, услід за чим відбулося роздроблення і їх на окремі дисципліни і вузькі галузі. Але і ці останні, природно, повинні були піддатися подальшому поділу. Окремі питання науки, окремі поняття в галузі теоретичної цілком відповідають тій же крайньої спеціалізації в мистецтві, в техніці, у громадськості. І якщо нерідко чується обурення на механізацію фабричного праці, де кожному працівнику дістається лише незначна частина якого-небудь механізму, конструкції, і може бути, призначення якого він не розуміє ... то порівняно з цією спеціалізацією рук, наскільки більш шкідливою і духовно руйнівної повинна бути оцінюється, спеціалізація розуму і взагалі душевної діяльності? »  
За радянських часів у нашій країні завдання забезпечення єдності культури вирішувалася головним чином за рахунок насадження єдиної державної ідеології - марксизму-ленінізму. Це було певним рішенням проблеми. Однак, як показали наступні події, ідеологічний шлях забезпечення єдності культури неефективний: єдність виявилося формальним, тому неміцним. У пострадянський час гостро переживається процес розпаду цілісного культурного організму Росії та інших країн пострадянського простору. Розпадання культури внаслідок диференціації та відповідної спеціалізації супроводжується розпадом її внаслідок кількісного переважання масової і відверто комерційної культури. У творах цих типів культури ставляться завдання досягнення швидкого ефекту популярності чи комерційного ефекту. Проблема розвитку та збереження духовної цілісності людського буття перед творцями масово-комерційної культури просто не виникає. Якщо порівнювати в аналізованому аспекті положення в пострадянському просторі зі становищем у західних країнах, то в останніх воно виглядає більш благополучним, хоча і далеким від досконалості, тому що там подолані лише екстремальні (самі крайні) негативні наслідки розчленування культури. Задачу синтезу культури та збереження її єдності не можна вирішити раз і назавжди. Вона вимагає постійно відновлюваної роботи духу. За суттю своєю це завдання філософська.  
У процесі осмислення культури як цілого філософія розглядає її не як готовий неживий продукт чогось іншого, а з точки зору виробництва культури. За словами Е. Кассірера (1874 - 1945), філософське осягнення культури «не задовольняється кінцевим продуктом, але бажає зрозуміти і той особливий спосіб виробництва, який виробляє даний продукт. Адже від цієї продуктивної активності, відокремлюється і постійно поновлюваної роботи духу залежить в кінцевому рахунку не тільки мову, але і міф, і релігія, і мистецтво. Зрозуміти і прояснити це для кожної окремої галузі духовної діяльності людини, зрозуміти у всій її індивідуальності та особливості, у всій неповторності форми і способу існування повинна філософія »'. Тим самим філософія спрямовує свої зусилля на з'ясування умов існування культури і її форм Вона прагне зрозуміти мистецтво, науку, техніку, політику, релігію, міфологію і т.д. не тільки в їх фактичної даності, але і виявити їхні джерела. У філософії усвідомлюється, зокрема, якою потребою і творчою силою людського духу породжується та чи інша форма культури. Це дає підставу філософського аналізу не зупинятися на фіксації сучасного стану в сфері культурної творчості, а й ставити питання щодо того, який культура повинна бути.