Філософія світ людини

Філософія світ людини

  Ноосфера  і «проблема людини»

Ідея порядку і форми впорядкування світу 
 
Життя людини в суспільстві неможливе без певної впорядкованості, сукупність якої становлять звичаї, правові та політичні закони, релігійні настанови тощо. На різних ступенях історичного розвитку порядок або устрій суспільств різний, але в тій чи іншій формі він завжди існує. Аналогічну впорядкованість ми бачимо і в тваринному та рослинному світі, і вона сягає самих глибин дійсності, які, будучи пізнаними, постають як закони природничих наук — механіки, фізики тощо. 
 
З об'єктивного боку закони суспільств у кінцевому підсумку базуються на порядкові й законах природи. З боку суб'єктивного, духовного і пізнавального — залежність скоріше зворотна. Так, добре відомо, що стародавня людина розглядала світ за аналогією з родовим устроєм, в якому вона жила. І це природно. Порядок чи устрій суспільства формував і порядок у духовній сфері, пізнанні, мисленні. Сама арістотелівська логіка як наука виросла з боротьби проти софістики, що була породжена, своєю чергою, недосконалістю давньогрецької демократії. Із вказаної залежності структури розуму від будови життя випливає одна з основних тенденцій, спрямованостей людського розуму — розглядати світ як такий, що розвивається від хаосу до космосу, простежувати становлення гармонійно впорядкованого світу з безладдя, хаосу елементів (атомів, гомеомерій, пилу тощо). Темне, хаотичне залишається начебто позаду, в минулому. Визнання гармонійної будови світу породжує уявлення про його раціональність і можливість пізнати його до кінця. У філософії таке уявлення простежується до XIX сторіччя, коли з'являється нова тенденція, некласична: в основі світу і життя людини лежить темне, ірраціональне начало (воля, несвідоме тощо). Світ сам по собі залишився той же, що був і раніше, змінився світ людини, а тому і засіб його осягнення, освоєння. 
 
Таким чином, тенденцію до впорядкованості можна вважати фундаментальною настановленістю всього єства і структури людини, її життєдіяльності й пізнання. Можна визначити декілька стадій розвитку цієї установки. 
 
Первісний суспільний лад характеризується неповним виокремленням людини з природи, тут панують родові відносини, в основі яких лежать відмінності — статеві та вікові. Тому освоєння і впорядкування природи людиною здійснюється як єдиний цілісний процес. Це виявляється і в сфері духу. Первісні типи світогляду — міфологія і релігія, в яких людина й довколишній світ постають як єдине ціле, створене певними силами, вищими за людину. Світ як природно-соціальна реальність має ще переважно натуральний, природний характер. 
 
З розглядуваної точки зору міфологія і релігія цікаві тим, що вони являють собою не теоретичне, а духовно-практичне освоєння світу, переробку і впорядкування його в уяві, але таким способом, що результати фантазії, всієї духовності сприймаються не як образи (як у художніх творах більш пізніх епох), а як сама реальність. Первісна людина живе в міфі, як у дійсному світі. Це і є та ноосфера, що визначає життя людей на даній стадії історії. Окрім зазначених особливостей, вона має не глобальний, а локальний характер. У кожного роду чи племені — свої міфи. Враховуючи, що в побудові такого світу бере участь не лише фантазія, але й первісне мислення, його можна називати і ноосферою, і міфосферою. 
 
З відокремленням розумової праці від фізичної, з розвитком науки з'являється новий образ духовності — філософське осягнення світу як цілого і місця людини взагалі (а не представника того чи іншого племені або народу) в цьому світі. Основна особливість філософії і науки — зображення дійсності як раціональної і впорядкованої множини речей, явищ, процесів. Це — також ноосфера. Специфіка її полягає у тому, що розумність будови світу є її об'єктивною властивістю. Тут діє, так би мовити, об'єктивний розум і порядок, а не ті, що внесені людиною. Лише в ідеалістичних уявленнях такий розум визначається певним загальним суб'єктом: Богом або абсолютною ідеєю. Тому кожна більш або менш розвинута філософська система, наприклад Платона чи Демократа, Лейбніца чи Спінози, Гольбаха чи Гегеля, являє собою певну модель ноосфери. 
 
Іншим рівнем таких моделей є природничо-наукові картини світу — механічна, фізична, організмічна. 
 
Найнижчий рівень становлять упорядкування і розбудова світу, які здійснюються в реальній практичній діяльності людей — спочатку локальній, потім (з освоєнням землі внаслідок великих географічних відкриттів) пов'язаної розгалуженою мережею соціальних факторів (торгівля, війни тощо), нарешті — глобальною. 
 
Три названі рівні впорядкування і раціональної організації світу — практичний, природничо-науковий, філософський — протягом тривалого часу, від античності до XIX сторіччя, хоч і взаємозв'язані, але розвиваються порівняно самостійно і до певної міри паралельно. Перелом настає в XIX — на початку XX століття, коли наука набуває особливого значення, стає безпосередньою виробничою силою, а виробнича діяльність охоплює всю планету. І наукове мислення, і діяльність людей набувають планетарного характеру, стають глобальними і сумірними з геологічними силами Землі. 
 
З цієї планетарної ролі науки, людського розуму, який виявив свою революціонізуючу ефективність, перш за все, в матеріальному виробництві, виникає подальше уявлення про можливість силою розуму перетворити і всі людські стосунки, і відношення — між особами, народами, в людстві як цілому. 
 
Варте уваги те, що всі основні проекти такої перебудови людських взаємовідносин припадають на Новий час. Це різноманітні соціально-історичні та комуністичні утопії, починаючи з Т. Мора і Т. Кампанелли, побудови відомих соціалістів — утопістів, котрі всі, як і Ш. Фур'є, мріяли створити гармонію в людському світі. У XIX столітті виник марксистський проект соціальної перебудови, основою якого стало вчення про особливу історичну місію робітничого класу. 
 
Спроби розумної перебудови людської історії були ініційовані успіхами застосування наукового розуму щодо освоєння природи. До певного часу ці дві течії мислення і реальних процесів ішли паралельно, начебто незалежно одна від одної, хоча суть у них одна. Сама людська діяльність мала стати більш масштабною і глибокою, щоб усвідомити також визначальну роль технології та людської діяльності в цілому і щодо природи. Коли це сталося, її функція у двох протилежних напрямках досягла рівноваги, набула однорідності, простяглася із самих глибин людської істоти до надр природи, охопила всю природну та історичну реальність, тобто весь світ людини і саму людину, — а разом з тим і розум став певною загальною силою в будь-яких проявах діяльності і стосовно будь-яких об'єктів і явищ. Коротко кажучи, і діяльність, і науковий розум стали планетною силою, сумірною з силами природи. Цей новий феномен і є сутністю ноосфери.