Філософія Стародавнього Китаю

Філософія Стародавнього Китаю

 

Серед народів, які стояли біля витоків   людської цивілізації, чільне

місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки  у

Стародавньому Китаї спостерігається  вже у VII ст. до н.е. Про це

свідчить зміст старокитайських  трактатів: "І-цзін" ("Кни-га перемін"),

"Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих

книгах проглядаються такі філософські  проблеми: про єдність і

різноманітність речей; про дію  протилежних сил в єдиній субстанції; про

природну закономірність; про природність  людської душі і свідомості.

Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії  посідає

вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи

є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях,

якого дотримуються всі явища і  речі, і їхнє першоджерело, першооснова.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає

категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі

речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії

висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання

пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної

єдності, що прихована в "дао". Філософські погляди Лао-цзи містять у

собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність,

змінність речей і на їхню внутрішню  суперечливість. Іншу позицію займав

видатний філософ Стародавнього  Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до

н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е. Загальновідомим є те, що Конфуцій

не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем,

він не створив філософської системи  крайнього спрямування. Всю свою

увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні  умови

того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті

релігійно-філософських уявлень про  навколишню дійсність. Етика Конфуція

— це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї

моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і

обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить

основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе,

скільки інших, на несправедливість відповідати  справедливістю, за добро

платити добром. Бути гуманним — означає  вміти вчасно пожертвувати своїми

інтересами. Таким чином, філософія  Конфуція — це яскраве відбиття

тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація

досягається за рахунок ієрархії в  пануванні і підкоренні, що

здійснюється із вічного плину  законів неба. Відстоюючи міцну державну

владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель  має божественну сутність.

Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба

поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись  не

законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм

неба, носієм

яких і є "син неба". Принцип  підкорення, слухняності, покірливості та

примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція

(Чжун-пі). Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю

відігра-вала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення

Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне

життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть —

небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має

керуватися законами природного реального  життя. Метою життя, говорив

він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським

щастям. Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою

найдо-рогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя. На захист

конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський

філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.) Протилежну конфуціанству

позицію займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували

існування надприродного світу  і священність неба. Вони твердили, що в

природі все відбувається без втручання  потойбічних сил. Теоретик цієї

школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них

самих, від пі-знання природи і використання її законів. У галузі теорії

пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи

при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці. Сюнь-цзи

виступав проти незаслужених привілеїв  і вимагав, щоб мірилом суспільної

значимості людини був не рід  і не багатство, а особиста гідність,

почуття обов'язку, освіченість. Значно менший вплив, порівняно з

попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське

вчення, абсолютизуючи момент відносності  в процесі пізнання. Філософія

Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла  свого

завершення у вченні видатного  філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р.

н.е.). Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвячений

критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи. Ван

Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба,

розглядаючи небо як природну частину  безмежного Всесвіту, доводячи, що

небо і земля мають єдину  природу, єдине начало і єдине  походження.

Началом як неба, так і землі  є субстанція "ці". Своєрідно  вирішує Ван

Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані

між собою, що джерело руху знаходиться  в системі об'єктивної реальності.

Розкриваючи природу людини, Ван  Чун вказує, що життя і людина з'явилися

на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина,

вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що

породжується кровообігом. Поза тілом  ніякої душі, ніякої життєвої сили

немає. Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в

його пізнавальні здібності. В  теорії пізнання він відстоював позиції

сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за

допомогою мислення можна так глибоко  пізнати природу, що стане можливим

жна так глибоко пізнати природу, що стане можливим

передбачення багатьох явищ. Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього

Китаю, зробимо висновок. У більшості  філософських шкіл переважала

практична філософія, яка була тісно  пов'язана з проблемами життєйської

мудрості, моралі, пізнання природи  і соціальним управлінням. Хоч ця

філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з

тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами

постановки проблем ця філософія  є широкомасштабним явищем, а по суті

вирішення поставлених проблем  – ціннісно-значимою і гуманістичною.