Філософія Стародавньої Індії та Китаю

 

Вайшешика відокремлює рух від  матерії, залишаючи останній лише здатність  його збереження (інерція). Сама дія  здійснюється Махішваром за допомогою  адршит (неспостережувана сила). Ка-нанда  розрізняв п'ять видів руху: угору, вниз, розширення, стиснення, переміщення. Далі до них додалися свідомі, тобто викликані людиною, і несвідомі, тобто викликані стихіями, види руху. Процес руху є перехід з однієї точки простору в іншу за певний час. Таким чином, простір і час, що є вічними та нескінченними, постають нам у процесі руху як дискретні та скінченні.

 

Розвинена онтологія з розробленими категоріями механічно поєднується  з міфологічною космогонією. В центрі світу знаходиться Макешвара, який з атомів творить матеріальні стихії, далі Ішвара створює золоте яйце, з якого виникає уся решта предметів, та Брахма, який своєю чергою породжує Праджанаті та варни людей. Коли цикл розвитку завершується, Макешвара руйнує світ на атоми, щоб дати душам можливість відпочити від процесу переродження. Далі все повторюється.

 

Вчення Вайшешики мало не тільки розвинену онтологію, а й цікаву натуралістичну теорію пізнання, яка багато в чому збігається з гносеологією школи ньяя.

 

Виникнення школи ньяя відносять  зазвичай до І ст., коли був створений  трактат "Ньяя-сутра", авторство  якого традиція приписує Готамі (Гаутамі) на прізвисько Актанада — "той, що дивиться під ноги". Багато дослідників пов'язують виникнення ньяя з необхідністю створення теорії суперечки. Справді, логічні проблеми аргументації посідають чільне місце серед досліджуваних цим вченням питань.

 

Ньяя та вайшешика виходять з  спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги  приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання. Незважаючи на близькість за змістом систем, обидві школи існували самостійно.

 

Ньяя, як і вайшешика, визнає реальність довколишнього світу і можливість його пізнання. Видів пізнання виділяють чотири:

 

1) сприйняття, яке буває внутрішнім — розум (манас) та зовнішнім — органи відчуття;

 

2) висновок, що є логічним умовиводом;

 

3) порівняння, тобто зіставлення  речі та її найменування;

 

4) свідчення авторитету, яке застосовується, коли об'єктом пізнання є об'єкт, що не сприймається.

 

Недостовірне пізнання сприймається як пам'ять, сумнів, помилки та гіпотетичні аргументи.

 

Особливу увагу прибічники ньяі приділяли розробленню логічних проблем. Вони створили теорію виводу на підставі п'ятичленного силогізму, в якій проаналізували підстави для виводу, види виводів, види логічних помилок, а також структуру речення. І теорія пізнання, і розроблення проблем логіки слугували засобом обгрунтування шляху спасіння — у цьому питанні ньяя йде вслід за іншими дар-шанами. Атман, взаємодіючи через розум (манас) та тіло зі світом, втягується в кругообіг перероджень. Звільнення душі можливе через правильне пізнання, яке дасть змогу зупинити страждання і досягти стану чистої свідомості, не зв'язаної з манасом.

 

Онтологія та космогонія ньяї близькі  до відповідних розділів вчення вайшешики.

 

6. Буддизм

 

Буддизм як вчення складався кілька століть і започаткувався від  однієї з шраманських шкіл другої хвилі. Чинниками, що сприяли його розповсюдженню, є:

 

1) виникнення чернецької общини, що відіграло вирішальну роль;

 

2) включення в своє вчення  ведичної спадщини;

 

3) рівність людей у духовній сфері — всі живуть у стражданні і всі

 

мають рівні можливості для спасіння.

 

Зміст самого вчення зводився до наступних пунктів. Є чотири благородні істини:

 

1) життя повне страждань, під .якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть. Соціальні відміни до уваги не беруться — багатії також плачуть;

2) є причина страждань, яка  полягає в нерозумінні людиною  того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного  життя (тепер чи в наступному  переродженні) тільки посилює ії  нещастя;

3) від страждань можна звільнитись,  якщо відмовитися від бажань  та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має  8 ступенів.

 

Людина, яка вирішила позбутися  страждань, повинна: а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

 

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами; в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо; г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.; д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування; е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху; є) матії "правильну вагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення; ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати. Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину.

 

Ранній буддизм дуже мало приділяв \ваги філософському обгрунтуванню  свого вчення. Основу його теоретичної  бази становило вчення про дхарми (елементи), яке заперечувало субстанціональність  світу: в ньому немає нічого, крім окремих елементів психофізичної природа. Людина, її "Я" становить собою са-нжану, тобто потік, послідовність комбінацій дхарм, що зберігають єдність завдяки внутрішньому принципу — прапті, що узгоджує фізичні властивості та духовні якості людини. Дхарми мають складну класифікацію: скандхи — 5 груп (тіл, відчуттів та почуттів, сприйнять, карми, свідомості); аятани — 12 груп пізнання; дхату, де до 12 аятан додаються 5 дхарм, що створюють потік свідомості.

 

За допомогою дхарм пояснюється  сансара та життя, в основі якого лежить дванадцятиступеневий шлях, що становить собою, з сучасного погляду, психологічний портрет особи, обрамлений фактами народження, смерті і нового народження. Виділялись інстинкти (вроджене), свідомість, 5 органів чуття, розум, психічне та фізичне, почуття, емоції, потяги, "чіпляння за існування" (самозбереження), буття, що сприяє новому існуванню. Моральні дії особистості відбиваються на стані потоку дхарм: позитивна — наближує до нірвани, негативна — віддаляє, тобто в буддизмі кар-ма набула загального характеру — вона діє не тільки в момент переродження, а й упродовж всього життя.

 

Включення частини стародавньої Індії  до складу Кушанської імперії та покровительство з боку її правителів дали змогу буддизму розширити ареал свого розповсюдження, проникнути в інші країни. В цей період складаються дві основні течії буддизму, що відрізнялися питанням про архатство. Прибічники ортодоксального буддизму вважали архатство кінцевою стадією духовного самовдосконалення людини, а чернецтво — єдиним шляхом його досягнення. Буддійські школи, що приймають цю тезу, належать до "хінаяни" (малої колісниці). На початку І тисячоліття формується новий підхід до релігійного ідеалу, де місце архата посідає бодхісатва — "істота, яка прагне просвітлення", шляхом якого можуть йти всі. Прибічники цього підходу називали свою концепцію "махаяна" (велика колісниця).

 

 

Розбіжність між двома течіями буддизму не зводиться тільки до питання про архатство. Прибічники махаяни зробили ґрунтовну ревізію застарілих уявлень. Зміни торкнулись як теоретичних положень, так і сфери культу. Замість Будди-особистості з'явився трансцендентальний Будда, який має безліч "відображень" у всіх сферах Космосу. Будда Шак'ямуні — лише одне з його проявлень. Наступним, після обожнювання Будди, кроком було створення власного пантеону, куди увійшли відомі будди та бодхісатви, а потім — і численні другорядні боги та богині.

 

Якщо ранній буддизм сповідував шлях особистого спасіння, то в махаяні  важливу роль починають відігравати  нові заповіді: каруна— співчуття та майтри — релігійна любов. Щезло й виразне протиставлення нірвани та сансари.

 

Представники ще одного напряму  — тантризму пішли найдальше у перегляді положень раннього буддизму. Вони вважали, що нірвани може досягти будь-яка людина, а за певних умов це можна зробити миттєво. Звідси інша назва тантризму — ваджраяна, що означає "шлях блискавичного просвітлення".

 

В галузі релігійної філософії буддизму в цей час виділилися чотири школи: вайбхашиків, саутрантиків, йогачарів та мадх'ямиків. Перші дві розвивались у руслі хінаяни. Вайбхашики виділяли два види дхарм — абсолютні (причинове необумовлені) і мінливі (причинове обумовлені). В галузі пізнання — знання чуттєве та логічно виводимо, визнання можливості пізнання об'єктів дійсності.

 

Саутрантики заперечували подвійну природу  сутнього і можливість існування  минулих та майбутніх дхарм. Дійсна лише сучасність, яка є певним поєднанням дхарм, тому сутність невід'ємна від  дії. В гносеології ця позиція реалізується через заперечення можливості безпосереднього пізнання об'єктів. Свідомість зрозуміла як самосвідомість, актуальна тільки тепер, коли вона здатна зафіксувати через органи сприйняття лише форму об'єкта. При цьому усвідомлена "копія" об'єкта не може бути точною, тому що її виникнення опосередковується умовами сприймання. Реальне існування і справжня сутність об'єкта розкриваються тільки шляхом логічного умовиводу.

 

Були спроби поєднати ці два шляхи  хінаяни. Найвідомішою є праця Басубандху (IV—V ст.) "Абхідхармакош".

 

Найвидатнішим філософом мадх'ямики, або шуньявади, був Нагарджуна (прибл.ІІ—Ш ст.). Його твір "Мула-мадх'яшика-каріка" є основним джерелом у вивченні положень цієї школи. Нагарджуна торкався питання про природу реального, піддав сумнівам положення про абсолютність дхарм через те, що вони, як і речі, підкоряються законові залежного виникнення. Виходячи з цього, філософ робить висновок про ілюзорність, "порожнечу" оточуючого нас світу. Абсолютну, тобто нічім не обумовлену реальність має тільки Всесвіт (Космос) в цілому, який є не що інше, як дхармаком—космічне тіло Будди. Така позиція не відповідала класичним уявленням про чотири благородні істини та вісім шляхів спасіння. Нагарджуна визнає їх тільки за первинний, нижчий рівень пізнання. Другий етап — це усвідомлення порожнечі світу, чому неможливо навчити, через те що абсолют не піддається раціональному обгрунтуванню. З тієї ж причини неможливо описати стан нірвани, тому що для того, хто досяг його, не існує протиставлення істинного та ілюзорного світів, а на рівні абсолюту не існує взагалі будь-яких відмін. Але філософ не зміг розв'язати проблему діалектичності буття. Це призводило до абсолютного негативізму та ірраціоналізму, заперечення будь-якого твердження, що набуло виразу у тезі про серединний шлях — згідно з вченням мадх'яміків положення "світ є " та "світ не є" однаково хибні.

 

Представники віджнянивади, або  йогачари, також визнавали загальність  відносності, заперечуючи реальність довколишнього світу. Але проблему відношення між світом і абсолютом, на відміну від мадх'ямиків, вони вирішували через повернення до старої ідеї ієрархічності рівнів буття. Особливе місце посідає поняття "віджняна"—свідомість, яке містить у собі всю духовну діяльність людини, а також зв'язок із закономірностями розвитку світу, що є плодом діяльності космічної свідомості — "алая-віджняна" (дослівно "вмістилище свідомості"). Таким чином, заперечуючи існування речей, йогачара визнає реальність віджняни, що наділена здатністю творити. В цілому система цієї школи дуже складна та неоднорідна.

 

Численні буддійські школи існують  у Індії і сьогодні, пройшовши  тисячолітній шлях.

 

7. Джайнізм

 

Шлях, що його пройшов джайнізм, багато в чому схожий на шлях буддизму. Його традиція зародилася трохи раніше і  розвивалась повільніше, але на той  момент, коли з'явився шанований як головний вчитель Махаравіра (межа V—IV ст. до н.е.) і систематизував окремі моменти у цілісне вчення, джайністська традиція вже набула форми, що збереглася дотепер.

 

Ряд особливостей віросповідання та організації джайнів: жорсткі морально-етичні норми, єдність сангхи — ченці  та миряни не роз'єднувалися, єдність  канону — зробили це релігійно-філософське вчення нездатним до швидкого розповсюдження та змінення, але водночас надали йому усталеності.Джайнізм, як і буддизм, пропонував шлях звільнення від сансари, але визнавав існування душі, яка через самовдосконалення досягає нірваші — відривається від тіла, що й сковує. Для цього необхідно:

 

1) "досконалий погляд"—бачення світу крізь призму вчення джайнів; 2) "досконале знання"—збагнення цього вчення;

2) "досконала поведінка"—дотримання "п'яти великих обітниць". Правила поведінки досить прості: не завдавати шкоди тваринам (джайнам заборонено навіть займатися скотарством, вони вегетаріанці, правовірні навіть тепер ходять з мітлою, підмітаючи перед собою дорогу, щоб кого-небудь не розчавити), бути доброчесним, правдивим, не брати чужого, не впадати в пристрасті та мирські уподобання. Через те, що тіло заважає душі звільнитися, джайни визнавали шлях аскетизму аж до голодної смерті.

 

Філософські побудови джайнізму, хоча і використовують багато традиційних  понять, досить складні та оригінальні. Найбільш відомі мудреці, що залишили письмові виклади філософії, жили вже  на початку першого тисячоліття  н.е.: Умасважі (І—II ст.), Кундакунда (І—II ст.), Самантабхадра (III ст.) та ін.

 

На відміну від буддизму джайни визнають об'єктивне існування світу, який є плодом взаємодії активних субстанцій — живого (джива) та речовини, які існують дискретно (складаються  з душ і атомів відповідно) в пасивних субстанціях, що неперервні і створюють умови взаємодії — простір, умови руху (дхарма), умови спокою і час, який був визнаний за субстанцію пізніше за інших,.

 

Еволюція живого йде таким шляхом. Величезна кількість зародків джив пронизує Космос. Настає час—це необхідно  розуміти буквально, через те що час  — субстанція і має силу, яка  діє на живе, — і джива вступає в контакт з речовиною. Через нього реалізується закон карми, що трактується також натуралістичне — дія дживи супроводжується прилипанням до душі частинок речовини особливої природи. Тому людина і всі живі істоти мають не тільки фізичне тіло, а й кармічне. Під час переселення душі кармічне тіло нерозривне з нею, відіграє головну роль у виборі нового матеріального тіла — вони мають відповідати одне одному. В проміжку між двома життями душі опиняються або в раю, де стають девами (богами) чи асурами (демонами), або ж в пеклі, де душі стають нараками (істотами пекла), проте кармічне тіло при цьому зберігається (звідси нове народження), і до нього додається "змінюване" тіло. Шлях спасіння джайнів дає можливість звільнитися від кармічного тіла, а разом з ним — і від його енергетичної складової — "вогняного тіла".