Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.)

    Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього  світу на її органи відчуттів.

    Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший  розвиток науки і філософії.

    Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння  логічного характеру математичного  знання, не став загальновизнаним напрямком  у світовій філософії. Він мав  як прихильників, так і супротивників.

    Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

    Філософія емпіризму Джона Локка. Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський  філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

    Основними філософськими працями Д.Локка  є: “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

    Локк  спробував в противагу Декарту  створити емпіричну (дослідну) методологію  пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. “На досліді ґрунтується все наше знання, – від нього воно врешті-решт походить” (Див. П.С.Таранов. Анатомия мудрости. Том 2, стор. 233).

    Локк  був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

    Локк  доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

    Єдиним  джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є  первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

    Дж. Локк – автор сенсуалістичної  теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

    Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів.

    Важливою  складовою теорії пізнання Дж. Локка  є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є  об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

    Основне завдання філософії – це дослідження  здібностей людини до пізнання, виявлення  джерел людського знання, їх природного походження.

    Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу  і право.

    Держава, на думку Дж. Локка природного, а  не божественного походження, так  само як і влада короля. Людство  народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада  короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” (Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах, т.2, М., 1960, стор. 16).

    Держава виникає там, де вільні люди відмовляються  від природного права на самозахист, від права особистого покарання  насильників і надають це право  суспільству в цілому. Причина  переходу від природного стану людей  до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

    Людина, на думку Локка, має три невід’ємних  права: право на життя, право на свободу  і право на власність, набуту особистою  працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

    Мета  держави – збереження свободи  і власності. Держава не повинна  бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

    Дж. Локк вимагав чіткого розподілу  законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

    Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби  в подальших нарадах, зборах і  т.п. Виконавча влада, навпаки, має  потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

    Такі  погляди Дж. Локка мали прогресивне  значення. В них виявлялися прагнення  філософа пристосувати уявлення про  державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена  в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

    Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка  мали сильний вплив на подальший  розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти  схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

    Французька  філософія ХVІІІ ст. Французька філософія  займає чільне місце в історії  європейської і світової культури завдяки  діяльності таких видатних представників  просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

    Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778) – видатний французький просвітник-енциклопедист, філософ, історик, блискучий літератор, правознавець, захисник обездолених. Всією  своєю багатогранною діяльністю боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї” – це Вольтер. За критику антидемократичного правління регента Франції, майже на рік, був заточений в Бастилію. Нерідко змушений був тікати від переслідувань за кордон.

    Опублікував низку філософських праць, таких  як “Філософські листи” (1727 – 1733), “Метафізичний  трактат” (1734), “Розміркування про  людину” (1737), “Основи філософії  Ньютона” (1736 – 1738), “Сократ” (1759), “Кишеньковий філософський словник” (1764) та багато інших. За життя Вольтера вийшли друком 19 томів його творів посмертне, повне видання творів філософа налічувало аж 70 томів.

    В цих творах Вольтера були закладені  основи французької філософії і  французького просвітництва.

    Головний  об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. clericalis – церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. Основний девіз творчості Вольтера: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”. Не випадково багато праць філософа викликали супротив владних структур, ряд з них за рішенням французького парламенту було заборонено і спалено. 

    Вольтер розумів, що для розвитку просвітництва  недостатньо лише заперечувати реакційну  теологію, засилля клерикалів. Тому він вдався до матеріалістичних вчень  англійських філософів – Бекона і Локка, праці яких добре знав.

    Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав твердження Берклі, англійського філософа-ідеаліста, що речі існують  лише у відчуттях самого суб’єкта. Предмети зовнішнього світу існують реально, об’єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Твердження Берклі – це “абсурд”, “Дотик в прямому значенні цього слова, – підкреслював Вольтер, – дає мені незалежно від моїх відчуттів, ідею матерії” (Цит. по В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровский, А.Ф.Грязнов. Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 186). І далі: “елементи світу матеріальні, інакше кажучи, вони є протяжною і непроникливою субстанцією” (там же).

    Разом з тим Вольтер визнавав існування  бога як творця і упорядника Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у його існування. Він вважав, що остаточне з’ясування. Він вважав, що остаточне з’ясування походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. deus – бог) – релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування. Вольтер полюбляв цитувати висловлювання Ф.Бекона, що “поверхова філософія схиляє розум до безбожництва, глибини філософії повертають уми людей до релігії” (там же, стор. 191).

    Вольтер доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що бог є. Однак згодом під впливом англійських  філософів-матеріалістів, він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог “іманентний самій природі”. Тобто перейшов на позиції пантеїзму.

    Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між  його матеріалістичними поглядами  на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

    Вольтер висунув і обґрунтував ряд  плодотворних ідей стосовно предмету історичної науки. Він вважав, що історики повинні вивчати не діяльність коронованих осіб, а життя народу; історики повинні досліджувати його духовну культуру – мораль, філософію, право, науку, мистецтво, літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної культури людства. Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних праць таких, як “Історія Карла ХІІ” (1731); “Епоха Людовика ХІV” (1751); двотомна “Історія Російської імперії за Петра Великого” (1709, 1763) тощо.

    Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний  французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: “Розміркування про походження і основах нерівності між людьми” (1755), “Суспільний договір” (1762), “Еміль або про виховання” (1762).

    Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж.Ж.Руссо, можна звести принаймні, до таких визначальних для його вчення положень: 1) проблема людини її соціального становища у суспільстві; 2) проблема походження і сутності соціальної нерівності і соціального гніту; 3) проблема договірної теорії суспільства і держави; 4) проблема виховання громадян.

    Як  ніхто з його попередників, Руссо  стає на захист обездолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне  поневолення людини у сучасному  йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив в те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях “просвіченого правління”. Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це просвітництво. Філософ був впевнений, що “народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними” лише до тієї пори, “поки влада, з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз”. В цьому питанні Руссо стояв на позиціях “просвіченого правління”.

    Далі. З’ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.

    “Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, сказала: “це моє” і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства”.

    Однак філософ, в принципі, не заперечував  сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде крупної приватної власності, а отже, і соціального поневолення. Це, безумовно, “чітке” вирішення питання, але нездійсненне, ілюзорне.

    Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо  прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала і охороняла  своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного  громадянина. Руссо був прибічником  демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.