Філософія неоплатонізму

 

План: 

І. Вступ 

ІІ. Філософія  неоплатонізму

1. Основоположник неоплатонізму
2. Моністичний ідеалізм
3. Структура світової системи
4. Єдине
5. Розум
6. Світова душа
7. Природа
8. Матерія
9. Сходження до Єдиного. Екстаз
10. Послідовники Плотіна

ІІІ. Висновок

 Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

 

      Останньою великої і по-своєму епохальною філософською системою західної античності є неоплатонізм. Філософія неоплатонізму виникає  в ІІІ н.е. і розвивається аж до початку VІІ в. Неоплатонізм зв'язаний, насамперед , з іменами Плотіна, Порфирія, Прокла і Ямвлиха. Характерно, що повернення до ідей Платона і потреба в їхньому переосмисленні виникають у період, коли античний спосіб філософствування підходить до кінцевого етапу, поступово уступаючи новому і радикально відмінному від нього, філософствуванню, що відправляється від християнського Одкровення. Неоплатонізм виникає на тлі широкого поширення еклектичних навчань , що намагаються сполучити в собі непоєднувані елементи древніх філософських систем.

Подібно тому , як стоїцизм був характерний для теоретичного світогляду Ранньої Римської імперії, так для Пізньої Римської імперії характерний неоплатонізм. Точніше, неоплатонізм виникає не в часи Пізньої Римської імперії, а небагато раніш, у проміжку між Ранньою і Пізньою імперіями, у неясний час, коли Рання Римська імперія майже що перестала існувати, а Пізня Римська Імперія ще не виникла . Інакше кажучи, він виникає у вакуумі між імперіями. Цей вакуум продовжувався півстоліття: з 235 р., з роки, коли був убитий солдатами останній представник династії Сєверов і до 284 р., коли влада у відновленній  десятьма роками раніше Римській імперії жорстко взяв у свої руки Диоклетиан котрий ввів нову форму вищого правління по типі східних деспотій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Основоположник неоплатонізму.

      У це неясне п'ятдесятиліття, у часи солдатських  імператорів, тоді, коли на імперію, крім готів, обрушилися  племена франків , а в Єгипті блемиев, коли Галлія й Іспанія, а також східні провінції  відпали від Рима, коли імператори Гордиан ІІІ і Валеріан були розгромлені персами, коли алемани загрожували Риму , і протікала творча діяльність основоположника неоплатонізму, Плотіна (204/205 -270 р.)

      Плотін  народився в римській провінції  Єгипту в місті Ликополе. Він учився в ряду філософів, що його не задовольняли. Потім він потрапив до Амонію Саккасу. Плотін пробув учнем Амонію одинадцять років, а коли йому стало під сорок, те він набув бажання ознайомитися зі світоглядом персів, а якщо можливо, то й індійців, і примкнув до війська Гордиана ІІІ. Військовий похід, у якому брав участь Плотін, закінчився розгромом римлян. Але основоположникові неоплатонізму усе таки удалося врятуватися. Після того виявився в Римі , де заснував свою школу й очолював її протягом чверті століття , маючи в числі учнів - і сенаторів, і самого імператора Галлиена. Маючи на Галлиена великий вплив, Плотін просив про виділення йому території для реалізації соціально-політичного проекту Платона, для створення Платонополиса. Імператор було погодився, але здійсненню цього утопічного задуму перешкодили імператорські радники.

      Плотін  написав 54 опусу на різні теми. Він  не претендував на оригінальність. На Плотіна вплинув Платон. На його світогляд також уплинули багато інших грецьких і навіть римських філософів, у тому числі Сенека й Аристотель. 

      Моністичний ідеалізм.

      Плотін  обґрунтовує своє ідеалістичне навчання через навчання про різні типи людей. Повсякденна людина занурена в чуттєво-практичне існування. Він  весь у зовнішнім і речовому бутті, загублений і самопринижений у ньому . Для такої людини речі важливіше ідей, матеріальне важливіше ідеального . Для повсякденної низинної людини тіло важливіше душі, і він потішає своє тіло, анітрошки про душу не турбуючись . Уся діяльність душі такої людини обумовлена його перебуванням у тілі, цілком залежить від тіла. Але це тому, що душу такої людини заужена, адже він сам зробив її служницею тіла, і не більш того.

      Інша, піднесена людина піднімається від  нижчого стану існування до вищого його стану . Він переносить центр  ваги свого буття з тілесного на щиросердечне. Він розвиває в собі здатності до сверхпочуттевого інтелектуального умоспоглядання, він звертається від зовнішнього світу в глибини своєї душі і знаходить там істину, спокій і безтурботність, що настільки недоступні низинній людині. Піднесена людина відвертається від почуттєвої краси, нехтує її і шукає красу щиру . Насамперед , він здатний побачити те, що не бачить низинна людина: красу чесноти , розсудливих дій, добрих удач, красу величі характеру, справедливості серця і т.п. На цій ступіні людського буття душу у своїй діяльності усе ще перебуває в тілі, але вона від тіла незалежна.

      Цю  відносну незалежність душі від тіла піднесеної людини Плотін обґрунтовує  ідеєю про передіснуванні  душі. Ця душа споглядала і чеснота , і  справедливість, і саму красу в чистому виді як щось зовсім ідеальне , як ідею. Від того вона і здатна довідатися все це в заземленій і приватній , конкретній формі існування. 

      Структура світової системи.

      Світ  у представленні Плотіна є  ієрархічним , він утворить ступіні спадного буття, що починається у надіснуванні . Існування почуттєвого тілесного світу самоочевидно, він даний нашим почуттям, наше тіло - частина цього світу , ми його частина . Але відноситься Гребель до цього світу , як говорилося вище, негативно і не вважає його єдине, вичерпне все можливе буття. Навіть краще в цьому світі , його безсумнівна краса, краса, зокрема , природи, що так хвилює багатьох, породжуючи в їхніх душах велику радість, лише слабкий і тьмяний відблиск щирої , надтілесної і надприродньої краси.

Джерелом  краси є об'єктивний світовий розум. Адже краса - це гармонія і форма. Але  в природі форма розділена  просторово на частині , і в цьому  розділенні дуже легко втратити єдність  форми. Краса в природі, краса  тілесної речі - у єдності її частин, а ця єдність - від розуму. Отже, розум є щось інше, чим природа, вище стосовно неї початок.

У природі  є як одушевлене , так і неживе . Матеріальне не може породити щиросердечне . Отже, треба допустити інше, чим  природа, початок, а саме, світову душу. Світова душа не тотожна світовому розумові, тому що душу дорівнює одушевляє і прекрасне , і потворне , душа байдужа до краси. Оскільки прекрасного менше, ніж одушевленого , то розум далі від природи і вище, ніж світова душа, адже його прояв у природі більш вибірковий.

Один  світовий розум не може бути джерелом краси, в основі якої лежить єдність  речей. Сам по собі розум не містить  у собі єдності, вона може бути і  хаотичною сукупністю ідей, що утримуються  в ньому . Тому Плотін висуває в  якості початку ще і єдине .

Таким чином, у філософії неоплатонізму  можна виділити чотири початки: природа, світова душа, світовий розум і  єдине .

Схема І. Ієрархія буття. 

ЄДИНЕ 
 

Світовий розум  
 

 Світова  душа 
 

природа

 

матерія 

Матерія є кінцевим продуктом і антиподом Єдиного. 

      Єдине .

      Весь  світогляд Плотіна пронизаний пафосом  єдності, і цей пафос доходить до обожнювання Єдиного . Єдність, звичайно, є найважливішою стороною світобудови  і всього , що в ньому . Без єдності  неможливі ні краса, ні життя, ні суспільства . Кожне людське суспільство тому і суспільство , що в ньому є якась єдність і взаємне співчуття.

      Плотін  виносить єдине за межі багато чого, піднімає його над багатьом  і  робить його первинним стосовно богатьому. Єдине для багато чого недоступно, багато чого не здатно ніяк уплинути на єдине, змусити його вважатися із собою. А саме багато чого до самоорганізації незручно. Це типова схема тоталітаризму. Світова ієрархія Гребля є і відображення соціальної ієрархії в Римській імперії, і передбачення феодальної ієрархії.

Отже, викинуте Плотіном з багато чого єдине стає в нього Єдиним. Але, будучи винесеним  за дужки , усередині яких залишився  весь інтелектуальний, щиросердечний  і тілесний світ , Єдине виявляється  в сутності нічим. І воно не може бути пізнане.

Найглибша одиничність Єдиного полягає  в тім , що воно є ніщо. Плотін, щоправда, не називає Єдине нічим, але в  сутності це так. По Плотіну, єдине, будучи вічним початком всього існуючого, саме по собі не існує. У всякому разі, про нього не можна сказати, що воно існує. Сказати, що Єдине існує, - значить його обмежити, поставити рамки, визначити . Єдине ж не можна звузити, тому що воно безмежно.

Плотін  узяв діалектикові єдиного і багато чого в Платона і перетворив горизонталь "єдине - багато чого" у вертикаль. Єдине не пізнається через багато чого, тому що єдине вище, а багато чого нижче, а вище не осягається через нижче, нижче не може бути ключем до розуміння вищого. У вищому завжди є те, що нижчому не доступно, на те воно і вище .

Єдине є абсолютна єдність і в тім змісті , що не містить у собі багато чого, воно, природно, не містить у собі і розходження , і протилежності, і протиріччя.

Немає в єдиному і суб’єктно-об’єктного відносини, і саморефлексії, і самопізнання. Єдине себе знає, але воно знає себе без пізнання, тому що пізнання є перехід від незнання до знання, що припускає як вихідний стан стан незнання, тобто недосконалості, неповноти, ущербності, недоліку , - а все це чужо Єдиному , тому що воно зовсім цілісно, самодостатне і єдино.

Єдине ні до чого і не прагнути. Адже всяке прагнення також припускає вихідну ущербність, що повинна бути заповнена досягненням мети . Єдине , нічого не бажаючи і ні до чого не прагнучи, отже, абсолютно щасливо, якщо під щастям розуміти вічний спокій. І справді , у Єдиному немає часу , він вневременно. Це недоторкана часом вічність.

Однак теза Плотіна про непізнаваність Єдиного , про його незбагненність і  несказанности, має тріщину, адже Плотіна  тільки і робить, що протягом усіх своїх  трактатів говорить про Єдиний. Та й сказати, що воно не існує і непізнавано , що воно вище всякого розуму й інтелекту, чи не значить сказати про Єдиний головне, істотне?

Плотін  порівнює Єдине із Сонцем як джерелом світла і тепла. Він говорить, що Єдине є Благо і Світло і  тим самим знову суперечить сам собі.

Говорячи  про генезис світу з Єдиного, Плотін  відкидає ідею утвору світу  богом з нічого. Адже тут знов-таки бог є якийсь діяч, що до чого прагнути, чогось хоче, що якось навіть обмежений  своїм утвором, що адже може повстати проти свого творця. Плотін розуміє утвір світу Єдиним як абсолютно невмотивований об'єктивний процес. І називати цей процес прийнятий латинським словом еманація (від emanare - текти, литися). Але в Плотіна поточне, що випливає Єдине не убуває. Воно, діючи світ , нічого не втрачає, воно залишається неизбывно цілісним , і цей процес відбувається поза часом, від вічності.

Єдине , будучи світлом , світить навколо  себе, воно сіяє . Єдине не може не робити навколо себе освітленість, що, як і  усяке світло , убуває в міру видалення від свого джерела. Світло світить необхідно. І Єдине також робить все інше, чим воно, необхідно. Ідея необхідності Плотіна полягає в тому, що вище породжує нижче , а нижче повинно бути породжене вищим .  
 

Розум.

Першим , що з необхідністю походить від  Єдиного, є Розум. . Розум у Плотіна є подібним до Аристотеля. Відображення ідей у Душі є логос. Кожній ідеї відповідає свій сперматический логос, що бестелесен.

Душу  є джерелом руху . Існуючи в часі, Душу має вже не категорію руху , як Розум, а сам рух . 
 
 

  Природа.

По Плотіну, природа - це мир явищ, що реальні  настільки, наскільки вони відбивають у собі ідеї Розуму. Природа в  Плотіна має двох сторін . Своєю  кращою стороною вона є не що інше, як нижча частина світової душі, як нижча душа. Саме вона через сперматичні логоси породжує в ній речі, що, у кінцевому рахунку, є відображення  ідей Розуму. У феноменальному світі Душу дробиться. Є душу неба , душі зірок, у Сонця, у Місяця, у планет, у Землі є свої дієприкметникові душі. Душу землі народжує душі рослин, тварин, нижчі частини душ людей, через які люди саме і заземлюються, тяжчають, попадають у кабалу до тіла.