Філософія Арістотеля

Реферат на тему філософія Арістотеля

Введення.

Арістотель є самим універсальним мислителем всіх часів і народів. Вся сучасна філософія, наука і культура, так чи інакше, зобов'язані Аристотеля. Філософська думка Стародавньої Греції досягла найбільшої висоти у творіннях Аристотеля, погляди якого, енциклопедично що увібрали в себе досягнення античної науки, являють собою грандіозну систему конкретно-наукового і власне філософського знання у його надзвичайній глибині, тонкощі і масштабності. Утворене людство вчилося, вчиться, і у віках буде вчитися у нього філософської культурі.

Аристотель - учень Платона, але по ряду принципових питань він розходився зі своїм учителем. Зокрема, він вважав, що платонівська теорія ідей абсолютно недостатня для пояснення емпіричної реальності. Саме Аристотелю належить вислів: «Платон мені друг, але істина дорожче!». Він прагнув подолати платонівська розрив між світом чуттєвих речей і світом ідей. Навіть стиль Арістотеля істотно відрізнявся від платонівського. Якщо Платон створював свої твори у формі діалогів, то Аристотель писав філософські тракти.

Платон і Арістотель відрізнялися не стільки поглядами, скільки характером і ставленням до пошуку істини. Платон - натхненний художник і письменник, якого фантазія забирає з реального світу. Аристотель - зібраний вдумливий дослідник, який нічого навколо не схильний залишати без уваги і визначення. Хоча в античні часи не було науки в сучасному розумінні, Аристотель підійшов до неї ближче за всіх і був, і був, можна сказати, типовим вченим.

Коротка біографія.

Аристотель продовжив лінію спадкоємності, яка почалася з Сократа. На відміну від Сократа та Платона він народився не в Афінах, а на півночі Греції, поблизу Македонії, в місті Стагире в 384 р. до н. е.. Батько його Нікомах один час був придворним лікарем македонського царя Амінт 3. У 17 років Аристотель приїхав до Афін і вступив в платонівську Академію. У колі учнів і друзів Платона Аристотель різко виділявся великий начитаністю і видатним розумовою обдарованістю. Йому судилося стати найвідомішим учнем Платона і гідним продовжувачем його справи. Аристотель не тільки засвоїв систему Платона, але поступово став створювати власне вчення, піддавши погляди попередників серйозній критиці.

Після смерті Платона Аристотель у 347 р. залишив Академію і повернувся в рідні краї. Він був у ті роки вже відомим філософом і тому не дивно, що македонський цар Філіпп запросив його в якості вчителя до свого 13-річному синові Олександру, майбутньому знаменитому завойовнику. Аристотель, як справжній грек, ніколи не нехтував громадськими справами (за його визначенням людина - істота політична), погодився. На його рішенням вплинула та обставина, що на відміну від Платона, який вважав, що в ідеальній державі повинні правити філософи, Аристотель вважав, що правителю самому філософствувати не потрібно, а досить прислухатися до порад мудреців.

Аристотель написав для Олександра Македонського книгу про те, як треба царювати і як необхідно для царя бути добрим. І ось, здається, Арістотель виконав своє завдання. «Сьогодні я не царював, - говорив інший раз Олександр, - адже я нікому не робив добра». Участь Аристотеля у вихованні Олександра Македонського допомогло тому стати людиною, що володіє глибокими знаннями в різних областях, але в цілому спроба філософа виявилася такою ж невдалою, як і прагнення Платона створити ідеальну державу в Сицилії. У міру того, як Олександр Македонський завоював одну країну за іншою, він ставав все більш підступним, нездержливих і швидким на розправу з тими, хто смів йому заперечувати. Уроки Аристотеля забувалися, а дурний норов Олександра брав верх. Замість благородного царя з Олександра Македонського вийшов підступний завойовник. Може бути, саме цей невдалий педагогічний експеримент і привів Арістотеля до переконання, всупереч Сократу, що «знання ж має мале значення або зовсім його не має по відношенню до доброчесності» і що більше значення мають звички, що сформувалися з перших років життя дитини.

У 335 р. Аристотель знову повертається до Афін і засновує свою власну школу біля храму Аполлона Лікейського, за яким довколишня місцевість називалася лику (від грецького слова «вовк», так як бог Аполлон шанувався у вигляді вовка). Від Арістотелева лікея отримало ім'я навчальний заклад - ліцей.

Вчив Аристотель під час прогулянок в саду, від чого його послідовників звали перипатетиками (грец. «peripateo» - гуляти), тоді як учнів Платона - академіками.

Арістотелем, на відміну від Платона, який виїжджав з Афін влаштовувати ідеальна держава, доводилося боротися з реальною тиранією, що загрожувала Греції. Як і в кожному стародавньому греку, Аристотель брав активну участь у політичному житті, сміливо проповідуючи свої погляди. Скінчилося це тим, що в 323 р. він був звинувачений в лукавстві за те, що «не поклоняється ідолам, яких шанували у ті часи, звинувачення, схоже висунутому проти Сократа». Не чекаючи суду, Аристотель виїхав на острів Евбею. Запитаєте, чому він залишив Афіни, Арістотель відповів, що не бажає, щоб співгромадяни вдруге скоїли злочин перед філософією.

Аристотель не пішов за прикладом Сократа, і це, можливо, пов'язано з його походженням: він не був афінянином за народженням і тому зовсім не зобов'язаний Афінам своїм вихованням. Та й чи слід було повторювати те, що на століття прославило Сократа? Так чи інакше, але Аристотель зробив, як вважав за потрібне. У вигнанні він і помер, а якщо вірити Діогеном Лаертським, наклав на себе руки, проживши 61 рік.

Матерія і форма.

Аристотель не заперечував існування ідей, але, багато в чому відійшовши від свого вчителя Платона, вважав, що знаходяться вони всередині окремих речей як принцип і метод, закон їх становлення, енергія, фігура, мета. Зрозуміла так «ідея» була названа згодом латинським словом «форма». На противагу Демокріту, Платон говорив про безформності речовини, а Аристотель, синтезувавши боа ці уявлення, розглядав ідею як оформлюють пасивну матерію. Матерія - це те, з чого все народжується, і має той самий корінь, що і слово «мати». Поняття «матерія» має в російській мові і побутовий зміст: матерія як тканина. Ще одне однокорінне слово, вживане в тому ж значенні, - матеріал. «Під матерією ж я розумію, наприклад, мідь; під формою - обрис - образ; під тим, що складається з обох, - статую як ціле»

Форма і матерія - прості суті, з яких виникають усі речі. Один і той же предмет чуттєвого світу може розглядатися і як матерія, і як форма. Мідь - матерія стосовно кулі, який з неї відливається, але вона ж форма по відношенню до тих елементів, в результаті з'єднання яких з'являється речовина мідь. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія. Аристотелево поділ на форму і матерію можна проілюструвати прикладом з генетики. Спадковий апарат виступає в якості форми і матерії тим самим долається.

Визначаючи матерію як можливість, Аристотель вважає, що Анаксагор і інші давньогрецькі філософи близько підійшли до цього висновку, стверджуючи, що «всі речі були разом в можливості, в дійсності ж ні».

Розвиваючи погляди своїх попередників на елементи, з яких складається світ, Аристотель виділяє як основи первоматерию - невизначене початок світу, яке він називав «хорой» і протиставляв Бога як Вищій Благу. Вона наділена двома парами протилежних якостей: тепле і холодне, сухе і вологе. Комбінації цих властивостей дають чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Кожне тіло утворюється з цих стихій, які можуть трансформуватися одна в іншу (наприклад, вода в пару). До чотирьох стихій Аристотель додає квінтесенцію - божественний ефір, з якого складаються вічні тіла, - зірки і небо.

Природа знаходиться у вічному русі і зміні, вона завжди існувала і буде існувати. Аристотель розрізняв форми руху по суті (виникнення і знищення), за якістю (перетворення), за кількістю (збільшення і зменшення) і по положенню (переміщення). Кожне явище природи містить в собі, за Арістотелем, початкову внутрішню мету свого розвитку. У рослині актуалізується можливість, укладена в мармурі. Уявлення про те, що все, що відбувається має будь-яку мету, отримало в філософії назву теології (від грец. «Talos» - мета). Послідовне проведення теологічного погляду призвело Аристотеля до твердження, що форма передує матерії, як план будівлі передує будівлі.

Поняття руху, розвитку, цілі мають велике значення у філософії Арістотеля. Розглядаючи питання про джерело руху і розвитку всіх речей, Арістотель припустив, що на них діє космічний Розум, в його вченні він зайняв місце потойбічного платонівського світу ідей. Перводвигатель привів світ в рух, як, скажімо, людина заводить годинник. Однак арістотелівський поняття Ума позбавлене безпосередньо етичного значення, притаманного платонівської ідеї блага. Наявність вічного першодвигуна Аристотель пояснює вічним рухом світил. Як світила вічні, так «і те, що рухає їх, повинно бути вічним і передувати тому, що їм приводиться в рух».

Якщо, за Платоном, матерія без ідеї «не існуюче", тобто не існує, то, за Арістотелем, не може також існувати і форма без належної до неї матерії. Ставлення матерії і форми Арістотель уподібнює відношенню мармуру і статуї, і це порівняння не випадково, оскільки Аристотель весь світ розглядав як твір мистецтва (недарма космос для древніх греків - лад, гармонія, порядок і навіть краса).

Теорія пізнання та логіка.

Платон сприйняв слова Сократа про значення, яке для пізнання буття мають поняття, і йшов від «ідей» як прототипів світу через явища чуттєвого світу, в яких ці «ідеї» як істинні форми буття, представлені в спотвореному вигляді, до понять, схоплюють суть явищ - їх тотожну і незмінну основу. Вважаючи, що пізнання спрямовано на незмінну сутність речей, а основні властивості предметів розкриваються в поняттях про них, Платон зробив висновок, що поняття - не лише наші думки про буття, але існують самі по собі, самобутньо і безумовно, незалежно від чуттєвого світу. Проти цього і виступив Аристотель.

Ідея будь-якої речі, скажімо, будинку, знаходиться в самій цій речі як загальне, що притаманне всім окремих будинках. Це загальне і пізнає наука. Пізнання найбільш загального, що є в речах, перших причин існування речей - завдання філософії. «Філософія досліджує самостійно існуюче і нерухоме». Воно знаходиться за явищами чуттєвого світу, за фізикою і виявляється, таким чином, метафізикою («мета» - привід, що означає «за», «позаду»). Дане визначення закріпило за метафізикою, на відміну від діалектики, значення буття як виявлення вічних і незмінних форм.

Головне для Арістотеля - визначити причини руху, пізнати природу. Для Аристотеля більш важливий реальний світ, ніж світ ідеалів.

Для пояснення розвитку Аристотель приймає чотири причини: формальну, з якої річ така, яка вона є; матеріальну - те, з чого щось виникає; рушійну і цільову. Наприклад, коли будується будинок, то матеріальною причиною будуть цеглини, колоди і т.п., формальною причиною - форма будинку, його пристрій, рушійною причиною - діяльність будівельника, а цільової причиною - призначення будинку: допустимо, щоб у ньому жити. У тому чи іншому вигляді про кожну з цих причин вже говорили попередники Аристотеля. Але саме він узагальнив і прокоментував ці узагальнення. Так, «фисиологов» аналізували матеріальну причину у вигляді «води», «повітря» або «апейрона». У Емпедокла мова йшла про Любов і Ворожнечі як аналоги діючої причини. Ідеї Платона, безумовно, є формальними початками буття. А у Геракліта вічно живий вогонь поєднує в собі матеріальну і рушійну причини, які в Аристотеля протистоять один одному як Бог і первоматерія.

Обгрунтувавши важливе значення причин, і визначивши мудрість як «науку про перші причини», Арістотель з повним правом може вважатися родоначальником науки як такої. Наука стає можливою тоді, коли ідея і матерія розглядаються як сполучені разом і ідея пізнається через дослідження матерії як її істина. Стверджуючи, що "знання про що б то не було є знання загального», Аристотель дає тим самим визначення наукового знання.

Аристотель систематизував і наблизив до реальності вчення Платона. Три найбільших філософа античності - Сократ, Платон і Арістотель - стають в один ряд, уособлюючи торжество наступності. Відмінності між Платоном і Аристотелем нагадують відмінності між індійською і китайською філософією. Істина індійської філософії, як і «світ ідей" Платона знаходяться по той бік чуттєвого світу, істина китайської філософії - у цьому світі, як і в речі Аристотеля, нерозривно злиті ідея і дійсність. Філософія Платона орієнтована на світ думки, ідеалів. Це нормативна філософія, антитеза по відношенню до матеріалістичної філософії Геракліта. Філософія Аристотеля орієнтована на світ реальний, дійсний.

Аристотеля, по праву, називають також основоположником логіки та її основних законів. В якості універсального принципу буття, Аристотель формулює закон непротиріччя як найбільш достовірне з усіх почав: «... неможливо, щоб одне і те ж в один і той же час було і не було притаманне одному і тому ж в одному і тому ж відношенні». Аристотель сформував три основні закони логіки, які до цих пір складають її основу. Перший закон логіки носить назву закону тотожності, і відповідно до нього будь-яке поняття, судження, умовивід повинні вживатися в процесі міркування в одному і тому ж сенсі. Другий закон - закон виключення третього. Відповідно до нього одне поняття або байдуже, або не дорівнює іншому, і третього варіанту не може бути. Про закон непротиріччя сказано вище. Закони формальної логіки Арістотеля складають логічні підстави науки.

Обмежуючи Гераклітову діалектику і заземлені платонівські «ідеї», Аристотель закликає вивчати чуттєвий світ, а це і є завдання науки. Для того щоб наукове пізнання стало можливим, Аристотель формулює дві передумови: 1. є незмінна сутність речей; 2. початком пізнання служать недовідні визначення. Припущення Аристотелем наявність вічних причин обгрунтовує положення про наявність вічних законів природи.

Етичні погляди.

Справедливо вважається засновником багатьох наук, Аристотель сформулював і основні положення етики як вчення про чесноти. Йому належить сама назва цієї науки (від слова «етос» - звичай, вдачу, характер, образ думок) і перший трактат з етики - «Нікомахова етика», звернений до його сина Никомаху.

Арістотель дає визначення основних понять етики. Так, благо - це «те, до чого прагнуть». Благо для грубих людей - в насолодах, для благородних - у почестях, для мудрих - у свідомості.

Призначення людини - в розумній діяльності, що відрізняє його від рослин і тварин. Як на Олімпійських іграх нагороджуються не найсильніші і красиві, а переможці, так і блага досягають, діючи. Від нашої діяльності залежать якості характеру, куплені нами.

Вище благо, або щастя, є діяльність, згідно з найвищою чеснотою. Для щастя потрібна як повнота чесноти, так і достатня забезпеченість зовнішніми благами. Всупереч киникам, Аристотель вважав, що не може людина бути щасливий під час катування, а всупереч Кіренаїка - що ніхто не був би задоволений, якби йому довелося прожити життя, володіючи розумом дитини, навіть якщо б вона пройшла в задоволеннях. Поняття щастя Аристотель відокремлює від поняття блаженства як не залежного від зовнішніх обставин.

Аристотель відрізняє намір, як має працювати з тим, що в нашої влади, від бажання, яке може від нас не залежати. Так як досягнення чесноти - діяльність, а не тільки споглядання, для Аристотеля дуже важливо поняття волі, яке він визначає як прагнення до мети. Аристотель на місце долі і року ставить свободу волі людини.