Філософський зміст проблеми буття

Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї ліній наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина XIX ст.). Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'являється некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке (якого ніхто ніколи не бачив та не сприймав), а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю. Звідси випливає принципово нова теза: буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього "чогось". Тому поза свідомістю (поза нашим усвідомленням) ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах.

Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е. Гуссерль та А. Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця тривалість передбачає рух, зміни, Але неперервні. М. Хайдеггер порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами. Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості ості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософи надавали їм різного конкретного визначення. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей називали це життям з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою. Е. Гуссерль та М. Хайдеггер окреслювали буття як горизонт людської предметності, М. Шелер, М. Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з найпершим, наданим нам, із Буттям "з великої літери". У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості перебувати у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особливо переконливо розробив М. Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окресленнях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М. Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М. Хайдеггер називає "правильним мисленням" і ототожнює його із "при-бутті-перебуванням". Сьогодні онтологію М. Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М. Гартман. Він назвав своє вчення "критичною онтологією" і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М.Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.

Таким чином, філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося: в античну філософію цю проблему ввів Праменід (V-IV ст.. до н.е.). В його тлумаченні буття — це Абсолютна Думка (Божество, Доля), яка упорядковує світ, забезпечує йому сталість і надійність; в середньовічній філософії справжнім буттям є Бог — творець світу і людини; у філософії епохи Відродження буття ототожнювалось з природою; у філософії Нового часу людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини.

2. Особливості сучасного розуміння буття та його форми

2.1. Сучасна філософська інтерпретація сутності буття

Філософи, які визнають реальність буття, по-різному інтерпретують його сутність. Вчення, які стверджують первинність і справжність трансцендентного (потойбічного) буття (Бога, Абсолютної Ідеї, Логосу) називаються ідеалістичними.

Вчення, які визнають єдино існуючим зовнішній світ, який чуттєво сприймається людьми, виражають матеріалістичну тенденцію в філософії.

Буття — шлях людини, стратегічна лінія історії і людини.

Структура буття: механічна, фізична, теологічна, хімічна, духовно-етична реалії. Звідси буття в широкому сенсі слова — реально існуюче взагалі, або багатогранний універсуум. Категорію буття трактували і з гносеологічної точки зору.

Структура основного питання філософії:

1) Що первинно, а що вторинно?

2) Чи можемо ми пізнати світ (буття)? (Природодослідники вважають, що можливо пізнати, але були і агностики (Кант): буття —апріорная форма мислення).

З гносеологічної точки зору буття пізнавалося по-різному. Звідси можна зробити висновки, як розумілося буття в історії філософії. У матеріалістичній філософії — в сенсі того, що матерію ми сприймаємо на чуттєвому рівні, фактичного існування чого б то не було матеріального, як виникнення і знищення матерії, становлення чогось.

Ідеалісти — буття як логічна категорія, людина як комплекс відчуттів.

Буття - поняття, яким в матеріалістичній філософії позначається весь навколишній світ, що існує об'єктивно, незалежно від нашої свідомості. Діалектичний матеріалізм не обмежується, проте, визнанням реальності існування світу, об'єктивності буття. Найважливішою ознакою буття є його матеріальність, що доводиться всім розвитком як науки, так і практики людей. Це означає, що буття не просто існує поза нашою свідомістю.

Будучи матеріальним, воно вічне і первинно по відношенню до свідомості, визначає його розвиток, свідомість же вторинно, є віддзеркаленням буття.

Тому поняття буття і матерії часто вживаються в одному і тому ж сенсі, як синоніми. Разом з тим важливо підкреслити, що саме матерія зумовлює об'єктивну реальність навколишнього нас світу, породжує у своєму постійному русі, розвитку нескінченне різноманіття форм буття - конкретних предметів, процесів і явищ.

«Чистого» буття, тобто буття, що існує до матерії і поза нею, немає.

Спроби відриву буття від матерії неминуче приводять до ідеалізму, коли на місце реальної, матеріальної основи світу ставиться духовна, ідеальна. У застосуванні до розвитку суспільства поняття буття взагалі виступає як поняття суспільного буття, що первинного по відношенню до суспільної свідомості і визначає його зміст (Суспільне буття і суспільна свідомість).

2.2. Основні форми буття

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття.

Серед основних форм буття розрізняються:

1) Буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених Людиною. Буття природного проявляється як: а) "перша природа", тобто об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства; сукупність природних умов існування людського суспільства; б) "друга природа" — сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення "першої природи". 2) Буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття. Буття людини — це система її багатоманітних зв’язків із усім оточуючим. Буття людини перш за все виражається: природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою і духовністю. 3) Буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття соціального — система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у перебігу їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі тощо) і пов’язує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле. 4) Буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах.

Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах: а) як свідомість індивіда — потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань, ціннісних установок окремої людини; б) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових працях, літературі, в творах мистецтва тощо. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття. Вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю,могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття "дух" по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Гегель у праці "Філософія духу" зауважує, що "пізнання духу є найбільш конкретним і тому найбільш високим і складним". Він грунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію.

Продовжуючи думку Гегеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв — конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, свідомості.

Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу.

Дослідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індивіду), групову та суспільну свідомість. Осмислення кожного структурного елемента свідомості створює можливість виявлення тих його сторін, на які не часто звертають увагу, — оцінити зміст свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладання, управління. Дослідники духовного життя суспільства особливу увагу приділяють поняттям "духовне виробництво", "духовна культура" і "суспільна свідомість". Вони вказують на залежність, зв'язок суспільної свідомості і суспільного буття.

Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особистісного ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття.

Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, — це матеріальний світ.

Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають і зникають, відображаються в нашій свідомості та існують незалежно від неї. Жоден із цих предметів, взятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся їхня багатоманітність разом з їхніми зв'язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретне вираження у формуванні та розвитку поняття про матерію.

Висновки

Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю визначає рішення основного питання філософії.

Буття є філософською категорією, що позначає реальність, що існує об'єктивно, незалежно від свідомості, волі і емоцій людини.

Проблема трактування буття і співвідношення його з свідомістю стоїть в центрі філософського світогляду.

Буття для людини є чимось зовнішнім, передзнайденим, воно накладає певні обмеження на його діяльність, примушує порівнювати з ним свої дії. Разом з тим буття є джерелом і умовою всіх форм життєдіяльності людини. Буття окреслює не тільки межі діяльності, а і об'єкт творчості людини, що постійно змінює буття, сферу можливостей, яку людина у своїй діяльності перетворює на дійсність.

Індивідуальне буття людини суперечливе: людина, насправді, не може дивитися на світ інакше, ніж "крізь призму" свого буття, свідомості, знання, і в той же час здатна - в чому Хайдеггер абсолютно правий - "ставити запитання" про буття як таке. Не без підстав ми бачимо у такій суперечності джерело драматизму людського життя, феноменологія і екзистенціалізм, особливо на початкових етапах їх розвитку, по суті, випускали з уваги інше, не менш, якщо не більш важливіші обставини. Окремі індивіди, не говорячи вже про покоління людей, про людство в цілому, виходять, звичайно, з свого "місцеположення" і з свого "часу", коли "влаштовуються" в світі. Але вони не зробили б жодного життєво вірного, ефективного кроку, якщо повсякденно, щогодини не з'ясовували, які об'єктивні властивості (зокрема просторові і тимчасові) світу самого по собі, його речей і процесів. Тому з того факту, що людина бачить світ не інакше, ніж своїми очима, осягає його не інакше, ніж власною думкою, зовсім не витікає ідеалізм, як помилково вважають екзистенціальні філософи. Люди вчаться зіставляти себе зі світом, бачити своє буття як частину і продовження буття світу. Вони вміють судити про світ, освоювати його не тільки за вимірами свого світогляду, своєї свідомості і дії, але і вимірюючи самі речі. Інакше кажучи, вони не змогли б вижити в цьому світі і тим більш не змогли б "запитувати" про буття як такове. Не випадково М. Хайдеггер у своїх пізніших роботах, намагаючись подолати суб'єктивізм і психологізм ранньої позиції, на перший план висуває буття як таке (таке).