Філософська антропологія

ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

 

1. Людина як предмет філософського осмислення
2. Проблема походження людини
3. Суттєві характеристики людини
4. Єдність природного та соціального в людині
5. Індивід, індивідуальність, особа, особистість
6. Типи особи

 

Л-ра:

 

• Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.- Мюнхен-Львів, 1995. С.139-162
• Філософія. Підручник. За заг. ред. М.Горлача, В Кременя, В.Рибалка. Харків, 2000.- С.470-487
• Петрушенко В.Л. Філософія. Навч. посібн. для студ. вищих закладів освіти.- Львів, 2003.- С.347-367
• Н.Хамітов, Л.Гармаш, С.Крилова. Історія філософії. Проблема людини.- К.,2006.
• В.Касьян Філософія. Відповіді на питання екзаменаційних білетів. Навч. посібник - К., 2006.- С.134-141.
• Є.А.Подольська Кредитно-модульний курс з філософії.- К., 2006.- С.481-505
• Головко Б. Філософська антропологія.- К., 1997
• Ганна Арендт. Становище людини. – Львів, 1999

 

1. На питання  „Що таке людина?” Платон відповів: „Це тварина, що ходить на  двох ногах”. Обміркувавши зауваження, що й птахи ходять на двох  ногах, додав: „але без пір”я”. Тоді жартівники підкинули Платону обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: „Людина за Платоном”.

Головним предметом  філософських міркувань є людина та її існування у світі. Людина є  складним і цілісним утворенням, котре  належить і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Багато різних наук аналізують проблему людини, але у вузькому, специфічному аспекті (генетика, фізіологія, соціологія, психологія, антропологія). Філософська антропологія досліджує світоглядні проблеми сутності людини, її походження, сенсу життя, долі та призначення, можливості та межі її свободи і творчості. Сьогодні відбувається своєрідне об’єднання всіх наук про людину в систему комплексного людинознавства, що дасть змогу якнайкраще відповісти на запитання „Що таке людина?”

Кожна філософська  концепція в історії філософської думки додавала нові риси, нові грані  у пізнанні людини. Давньогрецька  філософія розглядає людину як частину  космосу, як „мікрокосмос”, що є відображенням  і символом „макрокосмосу” – Всесвіту. Сократ наголошував на самопізнанні, на моральних якостях людини, Арістотель тлумачив людину як „політичну істоту”, що реалізується тільки у державі, давньоіндійська філософія наголошує на переселенні душ, і що саме людині властива здатність звільнитися від кайданів буття і поринути у нірвану. Середньовічна філософія на перший план висунула релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Т.Аквінський наголошував на органічній єдності душі та тіла людини. В епоху Відродження панує ідея обожнення людини, самодостатності і автономії особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Європейська філософія 17 ст. (Просвітництво) особливе значення надає розуму як специфічній особливості людини, за допомогою якого вона може досягнути достовірності в усіх сферах знання, вдосконалити суспільство та перетворити природне оточення, зробивши його оптимальним для себе. Р.Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням: „Мислю – значить, існую”. І.Кант підкреслював моральний характер природи людини, марксизм трактує людину як похідну від суспільства, як продукт та суб’єкт суспільно-практичної діяльності. М.Бердяєв наголошує на значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особистості. У сучасній західноєвропейській філософії 19-20 ст. панує ірраціоналізм у розумінні людини – домінуючими рисами людини проголошуються позарозумові чинники: почуття, воля, підсвідоме, інтуїція, пристрасті. З.Фрейд вказує, зокрема, що саме безсвідомі механізми є визначальними у пізнанні суспільних явищ та самої людини. Американський соціолог ХХ ст. Т.Парсонс поставив питання про тілесність людини, як основу теоретичної рефлексії, розглядаючи тіло людини, як вихідний масштаб соціологічної реконструкції суспільної дійсності. Зокрема, він вказував, що феномен “ролі хворого” стає ясним у контексті “співвідношення з економікою і соціологією”. Таким чином він вказує на пряму взаємозалежність соціальної структури суспільства від хвороби чи здоров”я індивіда.

 

2. Історія людської  думки нараховує декілька варіантів  постановки та розв’язання проблеми  сутності та походження людини:

 

1. Релігійна (креаціоністична) концепція наголошує на надприродному характері людського буття, що людина створена Богом: „Створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею” (Буття 2:7)

 

0. Трудова теорія походження людини (марксизм, Ч.Дарвін) поєднала процес формування людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез) Сутність антропосоціогенезу полягає у соціальній практиці, активному перетворенні і освоєнні природи, мовному спілкуванні, появі свідомості. Отже, ця теорія наголошує на довгому, еволюційному процесі формування людини паралельно з формуванням суспільства, основне місце у якому займає праця.

 

0. Концепція космічного походження людини (Д.Чижевський, В.Вернадський, Тейяр де Шарден) вказує, що поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі, а загальною тенденцією космічної еволюції: в підґрунті нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття у світі, тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченність космосу. Отже, людина постає як природно-космічна істота.

 

0. Питання про суттєві характерні риси, що притаманні людині, тісно пов’язане з питанням специфіки людського буття, співставлення його з життям, наприклад, тварин. Отже, тварини є закритою системою рефлексів та інстинктів, прив’язані до середовища, специфічного для кожного виду, їхня поведінка генетично обумовлена (лев ніколи не буде поводитися як антилопа, а вовк, як заєць). Людина на відміну від тварин, позбавлена сталих і певно діючих інстинктів, вона перебуває в постійному русі, і потребує для свого існування розкриття усього багатства своєї сутності, всього зовнішнього (соціального) та внутрішнього психічного життя: сприймань, пам’яті, уяви, мислення, прагнень, бажань, спілкування. Людина, на відміну від тварин, не має чітко визначеної чи обмеженої ділянки діяльності, вона є відкритою системою, ключове місце в якій займають творчість та свобода, вона здатна діяти по-різному, в залежності від ситуації, засвоювати різні види діяльності, тощо. Крім того, існують відмінності людей, які належать до різних історичних епох, культур, націй.

 

Отже, суттєвими характеристиками людини є:

 

універсальність (відсутність незмінного способу життєдіяльності людини, єдність природного (біологічного) та соціального)

 

унікальність (індивідуальна неповторність кожної людини)

 

свобода – притаманна людині здатність діяти відповідно до власних цілей та інтересів в межах морально-правових норм.

 

відповідальність – усвідомлення людиною, групою, класом, народом свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння сутності і значення своїх вчинків, діяльності. (розрізняють політичну, правову, моральну відповідальність)

 

соціальність (як універсальна істота, людина об’єднує зусилля з іншими людьми для перетворення навколишнього світу відповідно до потреб та створює матеріальний та духовний світ)

 

діяльність (в процесі діяльності формуються людські якості та властивості, життєвий світ людини. При цьому не слід зводити діяльну суть людини лише до праці, тому що може нівелюватися універсальність та свобода людини. Тим не менше, праця сприяє формуванню фізичних та духовних якостей людини, її мислення, мови, забезпечує фізичне та духовне існування. (концепція „спорідненої праці” Г.Сковороди: у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, а можливо лише пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Споріднена праця приносить людині насолоду самим своїм процесом.)

 

свідомість (здатність до самозаглиблення, до створення ціннісних ідеалів, до відтворення навколишнього світу)

 

творчість (здатність засвоювати, створювати та перетворювати свій внутрішній та зовнішній світ)

 

приватність (за Г.Арендт, німецьким філософом і інтелектуалом ХХ ст. “жити повністю приватним життям означає позбутися досвіду того, що нас бачать і чують інші”. Масове суспільство руйнує не лише громадську сферу, а й приватну, позбавляючи людей не лише їхнього місця в світі, а й власного дому, в якому вони відчувають захищеність від світу, і в якому, навіть ті, що якоюсь мірою відлучені від світу, можуть знайти заміну цього світу. Тому вкрай важливим є завдання повного перетворення життя домашнього вогнища і сім”ї у свій внутрішній та приватний простір. (історичний приклад – древні римляни, які ніколи не жертвували приватним заради публічного, а, навпаки, вважали, що ці дві сфери можуть існувати лише у формі співіснування). Тому, напр., приватна власність в економічному житті держави є виявом свободи, творчості, добробуту.

 

4. Розгляд людини  під кутом зору єдності в  ній природного та соціального  дозволяє краще зрозуміти її  універсальність. Біологічні складові (будова тіла, структура мозку,  темперамент, нервова система) виконують роль необхідних передумов цілісного розвитку людини, тому анатомо-фізіологічні особливості та обдарованість дані людині від народження, але розвиваються, змінюються лише в умовах життєдіяльності в суспільстві (напр. слабка від народження дитина може в зрілому віці стати фізично здоровою та навпаки, чи наприклад, недоліки темпераменту можуть виправитися в процесі виховання, навчання). Важливе значення у формуванні, розвитку біологічних властивостей людини в процесі життєдіяльності мають норми та форми спілкування, що засвоюються з раннього дитинства через спілкування з дорослими. Внаслідок цього, людина з ще в дитинстві вчиться задовольняти свої природні потреби в соціокультурних формах (споживає їжу, сидячи за столом та користуючись вилкою чи ложкою, ходить в туалет, тощо), оволодіває здатностями розумно використовувати знаряддя праці, слова, поняття. В міру оволодіння цими соціокультурними формами в людини поступово виробляється механізм самоконтролю, що полягає у здатності вольовими зусиллями регулювати власні інстинкти, потяги. Звідси формується самосвідомість, внутрішнє „Я”, тому негативний вплив спадкоємності та середовища, що є біологічними, природними факторами, не матимуть вирішального значення для людини, вона отримує здатність „ламати” їх, „переступати” через них, стаючи самостійною в діях. Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й у тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через власний внутрішній світ та через світ культури людства.

 

5. У філософії  для усвідомлення проблем людини  використовують поняття „індивід”,  „індивідуальність”, “особа” „особистість”.

Поняттям „індивід” позначають людину, як окремого представника людського роду. Індивід є одним з множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, націю, суспільство. Риси індивіда: колір волосся, зріст, вага, тощо. (“типовий індивід”, “дуже своєрідний індивід”)

Однак, кожний індивід не є просто фрагментом цілого, але  й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як „індивідуальність”. За своїм походженням поняття „індивідуальність” є ренесансним поняттям, адже саме в цю епоху з’являються яскраві, оригінальні у своїй неподібності до інших люди, причому на перший план виходять такі риси індивідуальності, як обдарованість, геніальність, виключність. (наприклад, художник, який написав прекрасну картину, архітектор, який побудував будинок в розкішному стилі, спортсмен, який досягнув найвищих висот, результатів). Поняття “індивідуальності” може викликати асоціації з індивідуалізмом. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей. Але це не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою певну ідентичність з іншими: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні з іншими людьми.

Поняттям “особа” позначають суб’єкта та об’єкта соціальних стосунків, тобто, той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані. За цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець). Особа – це людина, яка не є просто пасивним членом суспільства, а діюча істота, якій притаманна свобода волі та вибору, здатність до творчості у всіх її проявах, ініціативність. Особа – суб’єкт власної діяльності, творець власної біографії, яка свідомо обирає своє місце в житті, будує власну лінію поведінки і усвідомлює відповідальність за свої вчинки. “Особистість” – це людська особа, яка усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, і яка стає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше немає таких), і прагне це виконати будь-що, тоді людська особистість набуває рис індивідуальності.

Питання особистості вивчають такі суспільні науки, як філософія (загальні закони формування о.), психологія (закони формування психічного складу о.), історія (роль о. в історичному процесі), педагогіка (засоби і шляхи виховання о.), етика (о. як носій моральної свідомості), правознавство (о. як носій прав і обов’язків)

 

6. Всі люди  є унікальні і неповторні, і  разом з тим мають загальнолюдські  характеристики. Різні природні  задатки, свідомість, діяльність, ставлення  до життя, світогляд, потреби,  мету кожної людини врахувати неможливо. Разом з цим у багатьох людей є багато соціально-спільного, тобто такого, що має суттєве значення для суспільства. Одна з перших типізацій особистості була здійснена на основі тотожності характеру і темпераменту людей. Її здійснив античний лікар Гіппократ, давньогрецький філософ Арістотель, пізніше розвивав німецький філософ XVIII ст. І.Кант, а вже науково обґрунтував російський біолог XIX ст. Іван Павлов. Отже, за параметрами психіки виділяють чотири головні типи особи: сангвінічний: висока нервово-психічна активність, багатство міміки, емоційна вразливість, мобільність; холеричний: надзвичайно висока нервово-психічна активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність, неврівноваженість, запальність, яскравий вираз емоційних переживань; меланхолічний: стриманість та приглушеність дій, глибина та стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх виразі; флегматичний: низький рівень активності поведінки, стриманість, повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та глибина почуттів і настрою.

Більш поширеною сьогодні є типізація особи, яку здійснив К.- Г. Юнг за такими ж ознаками на інтровертів (звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ) .

Цікаву типізацію особи  запропонував у 70-х роках ХХ ст. психолог Борис Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, він виділив наступні типи особистості: альтруїсти: отримують задоволення від допомоги іншим); егоїсти: люблять лише себе і вся діяльність спрямована лише на задоволення власних потреб; практичний тип: максимум задоволення від продуктивно-корисної праці; гностичний тип: задоволення в пізнанні, науці, спостереженні. Приблизно таку ж саму типізацію особи пропонує психолог Євген Шаров, який, досліджуючи особливості життя та навчання студентів, виділив такі типи, як гедоніст: головний принцип життя – отримання задоволення; діловий тип; інтелектуал.

Типізація особи  здійснюється також за ознаками соціального  типу, психологічного складу, характеру, темпераменту на три відносно самостійні категорій: рядову, історичну, видатну особу. Усі типи особи живуть і діють у певному історичному середовищі, а їх творчість зумовлена економічними, соціальними, культурними, психологічними чинниками, тобто носить детермінований характер.