Філософські теорії Канта, Гегеля, Фейербаха

 

Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

 

Гегель сформулював також  основні принципи діалектики: принцип  переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

 

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності. Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростан­ня кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто розрив поступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення. Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям.

 

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься як те, що відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх об'єднує, що є в них тотожним. Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

 

Із вченням Гегеля про  суперечність органічно пов'язане  і його розуміння заперечення  заперечення. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших  категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший — власне заперечення, усунення, подолання. Другий — збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій — це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза — антитеза (заперечення) — синтез (заперечення заперечення).

 

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

 

Якщо логіка у Гегеля —  це наука про ідею в собі та для  себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в  її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.

 

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи.

 

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування.

 

У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв'язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів ду­ховної сутності, що їх породжує.

 

Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу.

 

В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи за­гальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

 

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух  — людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про  об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух і (мистецтво, релігія, філософія).

 

В основі гегелівського розуміння  історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності". Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідоме. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав "хитрістю розуму" (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

 

Розвиток свободи проходить  три ступені, і вся історія  ділиться на три етапи: 1) східний  світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ.

 

У першому вільна одна людина — деспот, у другому — певна група, в третьому — вільні всі.

 

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод  та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка  ви­являється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.

 

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю  наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли на­прямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К.Міхелет, К.Розенкранц та ін.) намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А.Руге, Б.Бауер, К.Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Філософська теорія Л.А. Фейербаха

 

Філософська система Л.А. Фейербаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.

 

У філософському розвитку Фейербаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

 

Головною справою життя  і філософії Фейербаха була критика  релігії. Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейербах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета.; А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору Фейербаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це — питання Фейербах відповідає так:

 

фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природа  предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології — воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; для теолога — тому, що так хоче і велить Бог./Фейербах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобонності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини, є, на думку Фейербаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики: Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні у свідомості людини. Одначе, в своїх працях Фейербах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно-історичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед християнства. Сристиянська релігія, на його думку, має необхідне походження, обумовлене самою природою релігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу. Другим коренем по­ходження релігії є час, тобто цей корінь має історичний характер. Християнська релігія, на думку Фейербаха, могла народитися саме в той час, коли вона і виникла, — в час занепаду античного світу: загибелі усіх національних відмінностей, усіх національно-моральнісних зв'язків, усіх принципів, що були рушіями старого світу. Саме в такий час, з точки зору Фейербаха, могла сформуватись релігія, чиста, вільна від будь-яких сторонніх нашарувань, і прийняти відповідний її сутності образ, набути форму відповідної сутності.

 

Проте більшою мірою Фейербах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, почуття, релігійні переживання. Релігійний об'єкт, підкреслював він, не перебуває як чуттєвий об'єкт поза людиною, а прихований у ній самій, утаємничений у свідомості людини] Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому Фейербах поділив релігії на природні, характерні для раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ явищ природи, та духовні, що обожнюють духовні властивості людини. Загальну основу будь-якої релігії, на думку Фейербаха, становить почуття залежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов (духовні релігії).

 

Проте в релігії відображається, згідно з Фейербахом, не лише почуття залежності. Воно є основою релігії, але не вичерпує всього її змісту. В релігії відображається також і бажання людини бути незалежною, вільною, щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейербах, є глибинною основою релігії. В релігії людина, віддаляючись від себе та зосереджуючись на Богові, постійно знову повертається до самої себе. Людина є початком, серединою і кінцем, завершенням релігії.

 

Отже, метод Фейербаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейербах, є прихованим смислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного розсудку і прагне вірити та любити. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цих гносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога. Психологія, на думку Фейербаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії. Фейербах пропонує такі основні принципи пояснення релігії: 1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;

 

2) вона вірить у досконалу  істоту тому, що сама хоче бути  досконалою;

 

3) людина вірить у безсмертну  істоту тому, що сама не бажає  помирати. Класична релігія, на думку Фейербаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між “Я" і "Ти".

 

Фейербах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.

 

Така своєрідна критика релігії переросла у Фейербаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Фейербах був глибоко переконаним, що критика релігії не може бути достатньо повною і послідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Він переконливо показав органічний зв'язок релігії та філософського ідеалізму. Фейербах звертав увагу перш за все на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії. Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. За допомогою абстрагування людина утворює загальні поняття та категорії. Ідеалізм відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейербаха, відбувається і в релігії. Бог у монотеїстичних релігіях, гадає він, теж є загальним поняттям, відірваним та протипоставленим світу. Основний недолік ідеалізму, особливо гегелівського, Фейербах вбачає в ототожненні мислення та буття. Єдність буття та мислення, на його думку, є істинною і має смисл лише в тому випадку, коли основою, суб'єктом її буде людина. Фейербах розглядав свою філософію як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттєвої діяльності та потреб, то "нова філософія", або "філософія майбутнього Фейєрбаха виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є саме людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи. Фейербах весь час підкреслював значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобов'язана своїм походженням та існуванням. Людина є частит ною природи і може існувати лише в природі, завдяки їй. Саме це значення природи для людини, підкреслює філософ, і було причиною того, що природа стала першим предметом релігії, першим богом людини. Фізичні явища, що оточують людину, лише тоді стають об'єктом шанування, божнення, коли набувають для людей культурно-історичної значимости В розумінні природи Фейербах був послідовним матеріалістом, розглядав, як цілісний організму Він вчив, що у світі немає нічого, окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є людина. На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейербах поклав в основу своєї філософії людину і природу. "Нова філософія", на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Керуючись антропологічним принципом, Фейербах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є в той же час продуктом су­спільного життя. Людська природа тлумачиться Фейербахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку Фейербаха, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та моральній свідомості людини. Продовжуючи матеріалістичні традиції, Фейербах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Він розвиває лінію матеріалістичного сенсуалізму. Реальний світ, за Фейербахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання.