Філософські погляди Сократа на проблему людини

2. Філософські погляди  Сократа на проблему  людини 
 
Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла. 
 
Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно". 
 
Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися). 
 
Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу". 
 
Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ". 

2,0    Філософські погляди

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії  Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну  від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно Сократу, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:

Основними чеснотами  Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво  пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — маєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою маєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.

[ред.] Політичні погляди

Сократ був  прихильником та ідеологом афінської аристократії. Вже перед початком Пелопоннеської війни навколо нього утворюється гурток слухачів, значення якого з часом зростало. Серед його членів були: Алківіад, який під час Пелопоннеської війни зрадив Афінську демократію і перейшов на бік Спарти; Критій, що очолив реакційну владу в Афінах в 404 — 403 роках до н. е. (так звану, Тиранію тридцяти, під час поразки демократичної партії). Один з найвизначніших учнів Сократа — Ксенофонт — залишив Афіни і, як начальник спартанських військових підрозділів, перейшов на службу до перського царевича Кира Молодшого. Платон, який з двадцяти років був членом гуртка, став після смерті Сократа одним з найвидатніших ідеологів аристократії.

Сократ високо цінував суспільства, які спираються, перш за все, на землеробство і військову справу. Землеробство він протиставив ремеслу і торгівлі, які, на його думку, руйнують порядок громади і згубно впливають на душі людей.

Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію^[2]. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Ці ідеї Сократа розвиває в своїх працях Платон.

Сократ вважає, що саме наявність чеснот у людини повинна визначати можливість виконання  нею державних або громадських  функцій, а не жереб, як це практикувалося в Афінах у період правління демократичної партії. Тому Сократ і критикував демократію. У своїх бесідах він наводив приклад, що керманича на кораблі, тесляра або музиканта не можна обирати за жеребом, але тільки за здібностями і знаннями.

[ред.] Сократівські школи

Ще за життя  Сократа ряд його учнів, противників  афінської демократії, покинули Афіни. Інші його послідовники пішли з Афін після його смерті. На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, кіренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо.Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона і Ксенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініків домінує матеріалістична орієнтація, а кіренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.