Філософські аспекти психоаналізу

  Фрейд підкреслював, що несвідоме, по-перше, виступає як прояв інстинктів, по-друге, що саме енергія інстинктивних потягів  визначає динаміку психічного життя  людини, по-третє, що структура психіки, характер індивіда й всіх соціально-культурних явищ повинні пояснюватися цією психодинамікою, і, нарешті, що події й враження раннього дитинства визначають основні риси психіки індивіда. Однак, у психоаналізі важливі й події недавнього минулого або сьогодення, які придушуються пацієнтом на несвідомому рівні (як правило, моральному - Супер-Его). На цих припущеннях і заснований метод психоаналізу.

  Фрейда  оточувало безліч учнів. Найбільш самобутніми  з них були К. Юнг (1875-1961) і А. Адлер (1870-1937), що створили власні напрямки. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий індивідуальною.

  На  думку К. Юнга послідовники Фрейда вчилися  у свого "батька" не тому, що він  наставляв, а тому, що він робив. Незадоволеність  психоаналітичними методами й необхідність перегляду ряду постулатів ортодоксального  фрейдизму привели його найближчих послідовників до особистого розриву  із Фрейдом, але не до розриву із психоаналізом.

  Першим  нововведенням Юнга було поняття  про "колективне несвідоме". Якщо по Фрейду, у несвідому психіку  індивіда можуть увійти явища, витиснуті  зі свідомості, то Юнг вважав її насиченою  формами, які в жодному разі не можуть бути індивідуально надбаними, але є даром далеких предків. Аналіз дозволяє "намацати" цей  дарунок, утворений декількома потаєними  психічними структурами, які Юнг назвав архетипами.

  Архетипи  діють у людині інстинктивно. У  своїй знаменитій роботі "Архетип  і символ" Юнг у такий спосіб пояснює суть цього поняття: "Під  архетипами я розумію колективні по своїй природі форми й зразки, що зустрічаються практично по всій землі як складені елементи міфів  і в той же час є автохтонними індивідуальними продуктами несвідомого  походження. Архетипічні мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які передаються не тільки за допомогою традицій й міграцій, але також за допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, тому що навіть самі складні архетипічні зразки можуть спонтанно відтворюватися без якої-небудь традиції. Прообраз або архетип є сформульованим підсумком величезного технічного досвіду незліченного ряду предків. Це, так сказати, психічний залишок незліченних переживань того самого типу".

  Поняття архетипи Юнг роз'яснює на основі вчення про колективне несвідоме, він  проводить чіткий поділ між індивідуальним і колективним несвідомим.

  Індивідуальне несвідоме відбиває особистісний досвід окремої людини й складається  з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер в силу забуття або придушення. Колективне несвідоме - це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас  і народів. Воно являє собою сховані  сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан. Воно зафіксовано в міфології, народному епосі, релігійних віруваннях і проявляється, тобто виходить на поверхню, у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнга головним показником дії несвідомого є сновидіння і їх психоаналітична діяльність.

  Стверджуючи, що "теорія сексуальності надзвичайно важлива для мене й в особистісному, і у філософському змісті" Юнг, проте заперечує її, як єдине вираження психічної цілісності особистості й приводить численні приклади "неврозів, у яких проблема сексуальності відігравала другорядну роль, а на передній план виходили інші фактори, наприклад, проблема соціальної адаптації, тиск трагічних обставин життя, міркувань престижу й т.д.".

  Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив як фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, породжуване, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фрейд у поясненні мотивів поведінки особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету її прагнень, "несвідомий життєвий план", за допомогою якого вона намагається перебороти напругу життя й свою непевність. Відповідно до вчення Адлера, індивід через тілесні дефекти (недосконалості людської природи) випробовує почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи перебороти це почуття й самоствердитися серед інших, вона актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи понятійний апарат психоаналізу, називає компенсацією або сверхкомпенсацією. Сверхкомпенсація - це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. В "комплексі неповноцінності" Адлер бачить джерело неврозів.

  Якщо  ми розглядаємо психоаналіз як систему  наукових знань про світогляд, психологію й філософію, то фрейдизм – це загальна назва різних шкіл і напрямків, що прагнуть застосувати психологічне навчання З. Фрейда для пояснення  явищ, що віднолсяться до людини, суспільства й культури. І А. Адлер, і К. Юнг є представниками фрейдизму. Наприкінці 30-х років виник неофрейдизм, що з'єднав, психоаналіз Фрейда з соціологічними теоріями. Покритикувавши ряд положень класичного психоаналізу в тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, споконвічно властиві кожному індивідові), представники неофрейдизму перенесли центр уваги на дослідження міжособистісних відносин. Це зроблено в прагненні відповісти на питання про людське існування, про те, як людина повинна жити й що повинна робити. Причиною неврозів у людини вони вважають тривогу, що зароджується ще в дитини при зіткненні з ворожим йому світом і яка підсилюється при недостатній любові й увазі. Пізніше такою причиною стає неможливість для індивіда досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства, що формує в людини почуття самотності, відірваності від навколишніх, відчуження. Саме суспільство розглядається як джерело загального відчуження й визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості й трансформації її життєвих цінностей і ідеалів. Через зцілення індивіда може і повинно відбутися зцілення всього суспільства. До числа найбільш відомих представників неофрейдизму відносяться Карен Хорні (1885-1953), Еріх Фромм (1900-1980), В. Райх (1897-1957), Г. Маркузе (1898-1979) і ін.

  Провідним представником неофрейдизму був Э. Фромм. Значну роль у формуванні поглядів Фромма зіграло те, що в 1929-1932 р. він був співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, де в ті роки складалася Франкфуртська школа (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Фромм приймає ту інтерпретацію марксизму, що склалася в цій школі, прагнучи синтезувати ідеї "молодого Маркса" із психоаналізом і іншими сучасними філософськими течіями (екзистенціалізмом, філософською антропологією й ін.). Він вважав, що в особистості немає нічого природженого. Всі її психічні прояви - це наслідок занурення особистості в різні соціальні середовища. Однак, на відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування того або іншого типу особистості не із прямого впливу соціального середовища, а з подвійності людського існування: "екзистенціального" і "історичного". До екзистенціальної складової людського буття він відносить два факти:

  1. людина, за його словами, споконвічно  перебуває між життям і смертю, "вона кинутий у цьому світі  у випадковому місці й часі" і "вибирається з нього знову ж випадково",

  2. існує протиріччя між тим, що  кожна людська істота є носієм  всіх закладених у ньому потенцій, але не може реалізувати їх  у результаті короткочасності  свого існування. Людина не  може уникнути цих протиріч, але  реагує на них різними способами,  відповідно до свого характеру й культури.

  Зовсім  іншу, за Фроммом, природу мають історичні протиріччя. Вони не є необхідною частиною людського існування, а створюються й дозволяються людиною або в процесі його власного життя, або в наступні періоди історії. Усунення історичних протиріч Фромм пов'язував зі створенням нового гуманістичного суспільства.

  У книзі "Революція надії" (1968) Фромм викладає свої уявлення про шляхи гуманізації сучасного суспільства. Він покладав велткі надії на введення "гуманістичного планування", "активізацію індивіда шляхом заміщення методів "відчуженої бюрократії" методами "гуманістичного керування", зміни способу споживання в напрямку збільшення "активації" людини й усунення його пасивності, поширення нових форм психодуховної орієнтації, які повинні бути "еквівалентами релігійних систем минулого". Одночасно Фромм висуває ідею створення невеликих суспільств, у яких люди повинні мати свою власну культуру, стиль життя, манеру поводження, засновану на загальних "психодуховних орієнтаціях", що нагадує результати й символи церковного життя.

  На  творчість одного з лідерів неофрейдизму К. Хорні вплинула серйозна ситуація соціальних потрясінь, в які ввійшов світ у період другої світової війни, що пов'язані із встановленням фашистського панування в Німеччині й фашистської окупації Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам і психічному життю. Своєрідність К.Хорні виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, що постійно народжується зі стану остраху й страху індивіда. Почуття тривоги й занепокоєння, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом всього життя. Вони можуть бути викликані недостатністю поваги, ворожою атмосферою й насильницьким придушенням за допомогою влади або авторитету. Хорні доводить, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини з батьками. Саме через характер цих відносин у неї виникає базальне почуття тривоги, що відбиває базальне почуття тривоги в потенційно ворожому світі. Невроз є не що інше, як реакція на тривожність, описані ж Фрейдом збочення й агресивні тенденції є не причиною неврозу, а його результатом.

  У книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) К. Хорні формує три типи спрямованості поведінки особистості стосовно навколишніх їй людей:

  1. до людей, як потреба в любові

  2. від людей, як потреба в незалежності

  3. проти людей, як потреба у владі.

  При стійкому домінуванні в поведінці  індивіда одного із цих векторів складаються  три типи невротичної особистості:

  1. послужливої, шукаючої любові, схвалення за всяку ціну

  2. такої, що намагається відрешитися від суспільства

  3. агресивної, прагнучої престижу й влади.

  Оскільки  всі ці форми реакцій є неадекватними, створюється порочне коло: тривожність  не усувається, а навпаки, наростає, породжуючи все нові й нові конфлікти.

  Ідеї  нефрейдизму, незважаючи на свої психологічні концепції, мали величезний вплив на громадське життя, етику, культуру. Погляди неофрейдистів одержали особливо широку популярність у середині 60-х років у часи виступів "нових лівих", які з ентузіазмом сприйняли ідеї Райха про "сексуальну революцію", Маркузе про "одномірну" людину й необхідність "великої відмови" як від капіталізму, так і соціалізму, перекрученого тоталітарною системою влади.

  На  цьому можна закінчити розгляд  питань психоаналітичної теорії, довідавшись, як з'явився й розвивався психоаналіз, як розглядається З. Фрейдом структура  особистості й зв'язки між елементами, як оцінюються фрейдистами й неофрейдистами соціокультурні явища.

  Приймати  або не приймати теорію - справа добровільна, як і звертатися чи ні до психоаналітика. Важливі й філософські аспекти психоаналізу.

  За  словами В. Лейбина, можна з "повною підставою говорити про те, що в найближчому майбутньому психоаналітичне навчання Фрейда про людину й культуру не тільки втратить свій впливу на розвиток . філософської думки, але, навпроти, збереже свою значимість в умовах зближення між собою різних філософських шкіл".

  Якщо  зараз, в умовах роз’єднання світу  й спорів про те, що й хто кращий, теорія дійсно послужить справі створення  загальних знаменників, то тільки за це можна буде дякувати З. Фрейду й  сказати, що він працював не дарма. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ 

1. З. Фрейд. "Я и Оно". Хрестоматия по истории психологии, М., 1980.
2. З. Фрейд. "Психология бессознательного". Сборник произведений. Составитель М. Г. Ярошевский. М., 1989.
3. З. Фрейд. "Лекции по введению в психоанализ". М., 1997.
4. З. Фрейд. "Основные психологические теории в психоанализе". М., 1923.
5. С. Цвейг. "Казанова. Фридрих Ницше. Зигмунд Фрейд". М., 1990.
6. В. Лейбин. "Психоанализ и современная западная философия". М., 1990.
7. Введение в философию: учебник для вузов. Часть 1 (под ред. Фролова). М., 1989.
8. Краткий очерк истории философии (под ред. М. Иовчука и др.). М., 1981.
9. Современная западная философия. Словарь (под ред. В. Лекторского и др.). М., 1991.
10. "Сумерки богов" Сборник. (Составитель А. Яковлев).
11. А. Радугин. "Философия". Курс лекций.
12. Р. Урсано, С. Зонненберг, С. Лазар. "Психодинамическая психотерапия". Российская психоаналитическая ассоциация, 1992.
13. М. Г. Ярошевский. "Краткий курс истории психологии". М., 1995.
14. Л. Шерток. "Непознанное в психике человека". М., 1982.
15. "Вопросы психологии". №2, 1996.
16. "Вопросы психологии". №6, 1995.