Філософські аспекти професійної культури педагога

ПЛАН

Вступ	3
Переорієнтації професійної підготовки педагога	4
Психолого-професійна характеристика сучасного викладача вищого учбового закладу.	6
Професійні вимоги до особистості педагога	14
Список використаних джерел	21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Ще в кінці минулого століття в світі прийшли до консенсусу відносно того, що будь-якому суспільству  необхідний оновлений процес освіти для вирішення завдань ХХІ  століття, пов'язаних з забезпеченням  інтелектуальної незалежності, виробництвом і просуненням нових знань, підготовкою і формуванням відповідальних і освічених громадян і високо кваліфікованих спеціалістів, без яких не можливий ні економічний, ні соціальний, ні культурний, ні політичний прогрес. Оскільки суспільство все більше і більше потребує знань, освіта , особливо вища виступає в якості основних компонентів культурного соціально-економічного і екологічного стійкого розвитку людства. Тому розвиток освіти у більшості країн світу віднесено до найважливіших національних пріоритетів. В Україні також відбувається становлення нової системи освіти , орієнтованої на входження у світовий освітній простір. Цей процес супроводжується істотними змінами в педагогічній теорії і практиці навчально-виховного процесу. Нова соціально-економічна ситуація в нашій країні призвела до того, що перед вищою школою було поставлено нові цілі і завдання, основним напрямом діяльності вищої школи на даний момент має стати задоволення потреб особистості в знаннях які б дозволяли адаптуватися в сучасному швидкоплинному світі. А це насамперед вимагає належного кадрового супроводу , впровадження науково-обгрунтованої підготовки викладацьких кадрів для вищої школи.

Пріоритетна увага при  формуванні вищої освіти в Україні  має надаватися підготовці нової генерації науково-педагогічних кадрів – національної еліти, здатної трансформувати в собі нову освітньо-світоглядну парадигму національно-державного творення , гуманістичного вознесіння самоцінності особистості вихованця [10;с. 32].

Наука і освіта сьогодні відносяться до тих соціальних інститутів суспільства, яких вага високопрофесійної інтелектуальної праці надзвичайно велика і де професійна якість наукових і педагогічних кадрів має вирішальне значення. Викладачі вузів виступають однією з основних професіональних груп, на яку суспільство покладає дві, надзвичайно важливі і взаємопов'язані задачі:

1. збереження, примноження  і трансляція культурного і  науково-технічного здобутку суспільства  і цивілізації в цілому.;

2. соціалізація особистості  на відповідальному етапі її  формування, пов'язаної з отриманням професійної підготовки, яка вимагає вищого професійного рівня.

Сучасні умови розвитку суспільства заклали нові вимоги до спеціалістів, яких почали більш спрямовано готувати за різними інтегрованими програмами. Це вимагало від викладацького корпусу серйозних трансформацій. Досить гостро постали питання якими знаннями і навичками повинні володіти вузівські викладачі, щоб навчитися на практиці використовувати отримані знання? Як організувати підготовку професіоналів в умовах , коли неможливо передбачити еволюцію професійної діяльності ?

Отже, зараз в умовах глобалізації та трансформації суспільства  актуальною постає проблема формування сучасного викладача вищого навчального закладу, який відповідав би запитам і вимогам цього суспільства. Питання якою має бути психолого–педагогічна модель викладача вищого навчального закладу залишається відкритим і потребує ґрунтовної відповіді.

 

1. Переорієнтації професійної підготовки педагога

У сучасній філософській і педагогічній літературі багато досліджень присвячено осмисленню різних аспектів освітнього процесу. Методологічні засади сучасної освітньої парадигми вивчають В.Андрущенко, Б.Гершунський, В.Кізіма, С.Клепко, М.Култаєва, І.Предборська, М.Романенко, Н.Шубелка та ін. Зміни, що повинні відбуватись в освіті знаходять своє відображення у філософсько-освітніх розвідках В.Буданова, Л.Горбунової, І.Добронравової, А.Євтодюк, І.Єршової-Бабенко, Н.Кочубей, В.Лутая. Проблемам професійної підготовки педагога приділяють увагу: І.Предборська, А.Євтодюк, В.Кізіма тощо. Праці зазначених дослідників створюють контекст для подальшого розгляду даної проблеми. Державна освітня політика в сфері підготовки педагогічних кадрів ще з радянських часів вимагала від вчителя авторитарної моделі поведінки. Саме на державному рівні забезпечувалися цей авторитет та зовнішнє виправдання такого виконання повсякденних функцій. Усе це і створювало передумови для суворо регламентованої професійної поведінки. В традиційних освітніх системах учитель повинен постійно демонструвати свою повну та абсолютну компетенцію, виступаючи представником культури та освіти. За цих умов зовнішні параметри свободи учня надзвичайно обмежені, тому, відповідно, обмежені й пізнавальні та мотиваційні можливості. Відіграючи соціальну роль “представника”, вчитель чи викладач не зацікавлений у розкритті своєї індивідуальності в процесі діалогового спілкування з учнями. А безликий вчитель, як відомо, породжує безликого учня [4, с. 97]. На жаль, відносини між педагогами і учнями свідчать про те, що школа і досі не втратила репресивних функцій. Відхиляючись від розвитку до знань, до процесу пізнання, педагоги займаються тренуванням пам’яті і дисциплінованості учнів, що гальмують становлення мислення і особистості в цілому. Педагогічна свідомість орієнтується на запропоновані традиційними методами прямі, швидкі і зовнішньо ефективні засоби впливу на свідомість учня, збуджуючи цим не стільки відповідну діяльність його свідомості, скільки емоційну реактивність [8, с. 22]. Дані передумови визначають механізм виховання як цілеспрямованого управління педагогом формуванням особистості учня. Такий механізм визначається відсутністю змістових орієнтирів, які підмінюються інформаційно-процесуальними напрямами навчально-виховної роботи, такими як фронтальне спілкування, стандартне оцінювання знань і умінь, примусово-транслятивні форми передачі інформації вчителем і її пасивне сприйняття учнями. За таких система освіти знаходиться у кризовому стані і не задовольняє потреби сучасного суспільства. Традиційна система освіти вичерпала себе, нова епоха потребує нової системи освіти, основною рисою якої стає орієнтація на становлення вільної людини, готової до розв'язування багатофакторних проблем і самостійної діяльності у швидкозмінному демократичному суспільстві. У руслі цих міркувань очевидного значення набуває проблема професійної підготовки педагога, готового до реалізації нових освітніх завдань. Новий тип освіти повинен базуватись на ідеї ненасильства, а освітній процес стати співпрацею його суб’єктів, які перебувають у процесі становлення. На думку А. Євтодюк, освітня система в Україні потребує педагога, який здатний забезпечити таку співпрацю – педагога-фасилітатора. Необхідною є така взаємодія, при якій всі учасники поводять себе природно, прагнуть до взаєморозуміння і узгоджують свої позиції посередництвом діалогу. Тому найефективнішим методом управління навчанням визнається фасилітація (з англ. facilitate – полегшувати, сприяти, співдіяти). Фасилітація це стимуляція та звільнення одночасно [4]. Вичерпною, на думку А. Євтодюк, є характеристика діяльності учителя-фасилітатора, дана Е.Н.Гусинським та І.І.Турчаніновою: відкритий, природний, відноситься до учнів із прийняттям та довірою, прагне поглянути на світ очима дитини і прагне не складати ні про кого кінцевої думки. Як основною цінністю він керується інтересами розвитку особистості учня і не ставить собі жорстких конкретних цілей – наприклад, обов'язково виконати раніше намічений та складений план уроку. Такий стиль діяльності, природно, висуває високі вимоги до учителя, його особистісних якостей та освіти і стає можливим лише при наявності нелінійного способу мислення [4, с. 99]. Тому варто переосмислити основні аспекти підготовки педагога з метою досягнення такого результату.

 

2. Психолого-професійна характеристика сучасного викладача вищого учбового закладу.

Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, який має вираження у типах та формах життєдіяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних та духовних цінностей. Поняття “культура” вживається для характеристики визначених історичних епох, конкретних суспільств та націй, специфічних сфер діяльності та життя.

Культура включає в  себе: результати конкретної діяльності (знаряддя праці, твори мистецтва); засоби спілкування людей (мораль і право); характерні особливості свідомості (моральне, естетичне); здібності людей, які реалізуються у їх діяльності (знання, уміння, навички). У конкретних сферах суспільного життя культура характеризує різні особливості свідомості, поведінки та діяльності людей. Культурі притаманні цілісність, спадкоємність у засвоєнні досягнень та традицій, взаємозв’язок загальнолюдського та національного. Оволодіння всім багатством культури людства лежить в основі системи виховання та освіти. Таким чином, культура людини – це засвоєний досвід поведінки, відношень, спілкування, який повсякденно проявляється та визнаний у існуючому соціальному середовищі.

Професійна  культура – це частина загальної культури, рівень мистецтва професійної діяльності, який відображає досягнення наукової думки та практичного досвіду, повсякдення проявляється спеціалістом в інтересах морального здоров’я суспільства, середовища та соціального прогресу. Вона характеризується не тільки моральністю особистості, але й її емоційним проявом.

Людину характеризує загальна культура, складовою частиною якої є педагогічна культура.

Педагогічна культура – це засвоєний рівень мистецтва педагога (педагогічної діяльності) у відношенні до себе, інших, дітей, який проявляється повсякденно.

Соціально-педагогічна культура – це засвоєний людиною соціальний досвід педагогічної діяльності у співвідношенні до віку та сфери життєдіяльності, який проявляється повсякденно.

Особа викладача його ідейно-науковий, психолого-педагогічний та методичний рівні є вирішальним чинником у підготовці висококваліфікованих спеціалістів.

Відповідно до нової філософії освіти викладач вищої школи в сучасних соціокультурних умовах вбачається не просто транслятором науково-культурного й професійного досвіду, а носієм незаперечної істини, яка має бути засвоєна студентом. Центральний тягар в діалогічній культурі припадає на індивідуальність і індивідуальну свідомість, визнанні права на власну думку та позицію іншого, незалежно від соціально-рольової позиції, яку він обіймає. Ще Блонський писав:"при підготовці не збираємося навчати студента „всьому", але ми повинні навчити його самоосвіті, навчити його самостійно протягом усього життя, вивчити все ,що йому потрібно." [10;с.32].

Гуманістична парадигма  освіти передбачає концентрування навчального процесу не на навчальній дисципліні, а на особистості студента. його професійному становленні та особистісному зростанні. Задля цього сам викладач має бути високого рівня самоактуалізованості. особистісної й громадянської зрілості.

У педагогіці вищої школи вважається загальновизнаним. що професійні вимоги до педагога повинні складатися з трьох основних комплексів: загальногромадянські риси, властивості, що визначають специфіку педагогічної професії, спеціальні знання, уміння й навички зі спеціальності.

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає  наявності певних особистісних якостей. соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей. Серед них основні такі:

1. Загальногромадянські  риси: широкий світогляд, принциповість  і стійкість переконань, громадянська активність і цілеспрямованість, національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур, гуманізм і соціальний оптимізм, високий рівень відповідальності та працелюбність

2. Морально-психологічні  якості: Чесність і ясність у взаєминах з людьми, високий рівень загальної психологічної культури, повага до професіоналізму інших і наукової спадщини, акуратність і охайність, дисциплінованість і вимогливість.

3. Науково-педагогічні  якості: Науково-педагогічна творчість, професійна працездатність, активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук, педагогічне спрямування наукової ерудиції, педагогічна спостережливість, педагогічна уява та інтуїція, володіння педагогічною технікою, активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук, гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях, висока культура мови та мовлення, володіння мімікою, тоном голосу, поставою , рухами і жестами.

4. Індивідуально-психологічні  особливості: високий рівень соціального  сприйняття й самопізнання ,висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість. інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними, позитивна Я-концепція. високий рівень домагань, емоційна стійкість, витримка й самовладання, саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво-важливих завдань, твердість характеру.

5. Професійно-педагогічні  здібності: адекватне сприйняття  студента, безумовне прийняття його  як особистості, педагогічний  оптимізм, проектування цілей навчання, прогнозування шляхів становлення майбутнього спеціаліста, конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати, організаторські та комунікативні здібності, духовний вплив на академічну групу і особистість студента, організація розвиваючої інтеракції.

Особливість діяльності викладача вищої школи полягає  в тому, що вона є складно організованою і складається з декількох взаємозв'язаних видів, які мають спільні компоненти. Викладач вузу здійснює такі види діяльності як : педагогічна, науково-дослідна, професійна, адміністративно-господарча, управлінська, комерційна і суспільна [9,с.26]. Однак провідну роль в діяльності викладача відіграє педагогічна діяльність.

Російський психолог Кузьміна виділяє 5 рівнів продуктивності педагогічної діяльності:

1. репродуктивний, коли  педагог вміє розповісти іншим те що знає сам;

2. адаптивний , при якому  в здатний адаптувати свою  доповідь до вікових та психологічних особливостей аудиторії;

3. локально-моделюючий  знання студентів, коли педагог володіє стратегією навчання, знаннями, уміннями і навиками по окремим розділам курсу, що дозволяють визначити педагогічну мету, поставити завдання , розробити алгоритм їх вирішення і використовувати педагогічні засоби включення студентів в навчально-пізнавальну діяльність.

4. системно-моделюючий  знання студентів , коли педагог  володіє стратегією формування системи знань, умінь і навичок з дисципліни в цілому.

5. системно моделюючий  діяльність і поведінку студентів,  при якому педагог може перетворити свою дисципліну у засіб формування особистості студента, його потреби до самовиховання, самонавчання і саморозвитку [9,с.27] .

З огляду на вищезазначену  класифікацію бажаним результатом  є вдале поєднання педагогом цих рівнів викладання.

Однією з важливих характеристик діяльності спеціаліста є його функції в процесі професійної діяльності. Такими функціональними компонентами є рефлексія, проектування, конструювання, організація і комунікація.

Єсарєва виділила такі спеціальні функції діяльності викладача як інформаційна, розвивальна і орієнтаційна. Вершиловський виділяє також адаптивну функцію[9,с.27]. Цей перелік можна доповнити ще компенсаторною функцією, компенсує недоотриману базову освіту;, корегуючи функцію, виправляє недоліки базової освіти; самоосвітню .

Аналіз літератури дозволяє виділити загальні вимоги до викладача  вищої школи. Це перш за все наявність:

1. професійної компетентності, яка  базується на спеціальній науковій, практичній і психолого-педагогічній  підготовці;

2. загальнокультурної і гуманітарної компетентності, що включає в себе знання основ світової культури, гуманістичні особистісні якості, відповідальність за результати власної діяльності, мотивації до самовдосконалення;