Міністерство  освіти та науки України

     Херсонський державний університет

     Економіко-юридичний  факультет 
 
 
 

     ПРОБЛЕМА  ІДЕАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ У ФІЛОСОФІЇ  ПЛАТОНА І АРІСТОТЕЛЯ

     КУРСОВА РОБОТА З ФІЛОСОФІЇ 
 
 
 
 

Виконавець                       Студентка 2 курсу

     221 групи 

     заочної форми навчання

спеціальності «Право»

Одарченко К.Ю._______ 

Науковий керівник     Викладач

                                                Кириченко Т.М.________ 
 
 

Херсон  – 2011

ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     На  даний момент більшість країн  є державами, що побудовані на засадах демократії. Але подібний устрій далекий від ідеального. Застосовуючи принципи верховенства права, розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, систему стримувань та противаг, прицип гласності тощо, основними проблемали зостаються корупція, циклічні економічні явища, нескоординовані дії політиків та сотні явищ, котрим немає місця в ідеальній державі.

     Загальновизнаним  є факт, що держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства. Держава створюється з метою налагодження стосунків у суспільстві, вона створюється для здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності  й безпеки, задоволення соціальних потреб. Виникнення та існування держави пов’язується з будь-якими соціальним розшаруванням суспільства, з його поділом на ті чи інші частини, які поряд із спільними, зокрема загально соціальними та загальнолюдськими особливостями, мають також і свої особливі, деколи навіть протилежні потреби та інтереси  [20; с. 97].

     Варто зазначити, що проблему ідеальної держави  ґрунтовно досліджували філософи Давньої  Греції, саме їх ідеї досі зостаються основоположними, а поставлені проблеми відкритими та невирішеними. Серед найвидатніших  мислителів того часу, визначаємо Платона та Арістотеля.

Враховуючи  те, що метою  даного дослідження  є визначення проблеми ідеального державного устрою у філософії Платона та Арістотеля, визначаємо:

     Об’єкт дослідження  - проблема ідеального державного устрою;

     Предмет – Проблема ідеального державного устрою у філософії Платона та Арістотеля;

   Завдання  дослідження:

• Дослідити вчення Платона та Арістотеля на державу;
• Визначити основні положення концепції «ідеальної держави» Платона та Арістотеля»;
• Визначити їх погляди, порівняти, виявити недоліки та переваги у працях цих мислителів;
• Визначити актуальність досліджень давньогрецьких мислителів сьогодні. Провести аналогії державотворчих процесів;

РОЗДІЛ  І

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД УЯВЛЕНЬ  ПРО «ІДЕАЛЬНУ  ДЕРЖАВУ» У ФІЛОСОФІЇ  МИСЛИТЕЛІВ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

     Вивчення  історії Давньої Греції з початку  зародження цивілізації і ранньої  державності на рубежі III-II тисячоріч  до н.е. і до падіння елліністичних  держав, захоплених Римом і Парфією, дає можливість простежити загальні закономірності її розвитку. Досліджуючи особливості розвитку елліністичних держав, можемо зробити висновок про ряд особливостей грецької цивілізації на історичній канві. Грецька цивілізація виростала на ґрунті розкладання родових відносин через майнову і соціальну диференціацію, формування різних за їхньою роллю у виробництві соціальних груп, через створення органів державної влади, що виражали інтереси пануючого класу.

     В II тис. до н.е. , після виходу з родових  відносин, розвиток пролягав за типових  шляхом для монархічних держави з бюрократичним апаратом і вузьким прошарком аристократії. Цей напрямок розвитку для древніх греків виявився безвихідним. На відміну від давньосхідних країн, де монархічні режими і відповідна їм соціальна структура виявилися стійкими насамперед тому, що саме вони змогли забезпечити сприятливі умови для організації землеробства шляхом створення іригаційної системи, в Ахейській Греції примітивні монархії з їхньою бюрократією й аристократією були мало зв'язані з організацією виробництва, являли собою паразитичні по більшій частині прошарки і були приречені на загибель. Ці примітивні монархії і ранньокласові суспільства в Греції, внутрішньо слабкі, зруйнувалися під зовнішніми ударами.

  На початку I тис. до н.е. у Греції виник грецький поліс, що виявився стійкою формою історичного існування, оскільки створював сприятливе середовище для становлення динамічної економіки, складної соціальної структури, прогресивних державних форм і високої культури. Як незалежне суверенне місто-держава грецький поліс почала випробовувати криза в IV ст. до н.е., але на новому етапі розвитку давньогрецької цивілізації — елліністичному — він одержав нові імпульси для свого існування, виявившись включеним у рамки великої територіальної держави, що забезпечувала стабільність його внутрішньої структури, автономію міста-поліса і його зовнішню безпеку. Як самоврядна одиниця з великою внутрішньою автономією і місцевими традиціями в рамках великої держави грецький поліс став однією з основних адміністративних одиниць римської середземноморської імперії і сприяв соціально-економічному і культурному прогресу багатьох народів Середземномор'я [15; с. 101]. 

Грецьке місто – стало центром усієї  полісної громади.

Надалі, значним м досягненням давніх греків у політичній галузі було формування такої організації державного устрою, як демократична республіка. Полісна демократія представляла собою розроблену політичну систему, що забезпечувала участь у державному керуванні основної маси громадян. Суверенітет громадського колективу в цілому здійснювався через наділення реальною владою Народних зборів. Організація судової і виконавчої влади виключала можливість зосередження її в руках окремих осіб, забезпечувала участь у виконавчих органах практично всіх громадян, незалежно від їхнього майнового стану. Афінська демократія проводила цілеспрямовану політику матеріальної і політичної підтримки збіднілих громадян, надаючи їм земельні ділянки, забезпечуючи їхню участь у керуванні невеликою платою (в обсязі прожиткового мінімуму).

Звичайно, не можна ідеалізувати афінську, так само як і полісну, в цілому, демократію і вважати її еталоном демократії як таку. Як виявляється з вищевикладеної історії Греції, це була демократія лише для громадян, у той час як жінки, негромадське вільне населення (досить численне в Афінах) не говорячи, звичайно, про рабів, стояли поза демократичними інститутами і не брали ніякої участі в керуванні. Проте структура демократичної республіки, конкретний механізм її дії в політичному житті Греції був величезним кроком в історії політичних установ і державних форм.

Варто зазначити, що саме у цей період було вироблено поняття громадянина, наділеного сукупністю невід'ємних  юридичних прав: особистої свободи  як повної незалежності від якої-небудь особи чи установи, права на земельну ділянку у своєму полісі, право на службу і носіння зброї, права брати участь у діяльності Народних зборів і керуванні державою. Усвідомлення цих прав, їхнє використання в повсякденному житті робило громадянина грецького поліса, за словами Арістотеля, політичною людиною, розширювало кругозір, збагачувало самосвідомість, стимулювало творчі здібності.

Значним був внесок древніх греків у розвиток світової історії політичної думки. Цікаві та важливі погляди на виникнення та розвиток держави, на її політичне становлення, різноманіття і глибина, написання чудових праць і вироблення плідних ідей, що ввійшли потім у скарбницю світової політичної думки, виділяють феномен давньогрецької цивілізації серед багатьох інших національних  політичних систем [27; с. 98].

    Зокрема, багато уваги греки приділяли розробці поглядів на ідеальну державу. Доречно зазначити, що в історії виникнення та розвитку стародавніх політичних поглядів виділяють 3 періоди. Ранній (9-6 ст. до н.е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей час спостерігається раціоналізація політичних уявлень. Формуються нові підходи до проблем держави. Серед відомих мислителів, хто займався проблемами державності в цей період можна виділити Солона (638-559рр. до н. е.). Ідеальну державу він розглядав насамперед як державу, що керується законами: порядок і закон – найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом та знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон запровадив так звану цензову демократію, що повинна була панувати в ідеальній державі, яка була пронизана ідеєю компромісу між  демосом та знаттю. Свої ідеї Солон відобразив у законах, створених ним, а також у реформах соціально-політичного ладу афінського полісу. Наступником Солона був Піфагор (580-500рр. до. н. е.), який також ідеалом держави вважав державу, де панує справедливий закон. Найгіршим злом він вважав безвладдя. Критикуючи анархію, Піфагор писав, що не можна обійтися без керівництва, начальства та належного виховання [15; с. 134].

     Другий період (5-4 ст. до н. е.) –  час розквіту старогрецької політичної  думки, що знайшов свій вияв  у вченнях Демокріта, Сократа,  Платона та Арістотеля. Саме вчення  цього періоду будуть проаналізовані  у даній роботі. Говорячи  про  Демокріта (460-370рр. до н.е.) та Сократа (469-399рр. до н.е.), то варто зазначити, що перший ідеальною формою правління вважав демократію, а Сократ – аристократію, як владування знаючих та досвідчених. Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Однодумство та морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є найважливішою та необхідною рисою упорядкованої держави. Сократ здебільшого поділяв погляди Демокріта, (навіть щодо форми управління, він писав, що аристократія – це та ж сама демократія, яка виходить з волі усіх; (якщо ж від багатства – то це плутократія). Не останнє місце в працях Сократа посідає проблема відносин держави та громадянина. Це так звана “патерналістська версія зв’язку громадянина і держави ” – тобто, вітчизна і закон вищі та дорожчі за рідного батька чи матері. Саме держава для громадян є вищими батьками, вихователями та повелителями. Так держава для Сократа і є ідеальною.

     Третій період (4-2 ст. до н.е.) –  період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім – Риму. Погляди цього періоду відбиваються у вченнях Епікура та Полібія.

     Після Платона та Арістотеля  в умовах занепаду старогрецької державності і піднесення елліністичних монархій попередній інтерес до політичної проблематики, виходячи з поглядів Епікура і стоїків, помітно послабився. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в активному суспільному житті. Головна мета державної влади і основа політичних відносин – гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподіювати один одному шкоди. Держава, за Епікуром, - результат договору людей між собою та загальної користі – взаємної безпеки. “Справедливість, яка походить від природи, – зазначав Епікур, - є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди.” [7, с. 97]. Концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об’єктивно можна визначити як демократичну, адже ніхто не мав ніяких привілеїв над іншими. Але Епікур не був прихильником крайньої демократії, а більше схилявся до поміркованої, де панування законів ототожнюється з максимально можливою мірою свободи та автономії індивіда [3; с. 65].

     Найважливішою ознакою третього  етапу стало започаткування науки  політичної історії, що було  пов’язано з іменем Полібія  (210-123рр. до н.е.) і з його знаменитою  працею “Всезагальна історія  в сорока книгах”. Історія  людства, на думку Полібія, – це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового – всезагального світового закону та розуму. Історія ж державності – це такий самий природний процес у рамках циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує кожну з цих форм державного правління та шляхи їх перетворення з однієї в іншу, але ідеальною формою держави, на думку Полібія, є змішане правління царя, старійшин і народу, тобто сплетіння рис царства, аристократії та демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримань і противаг:  царство, аристократія та демократія не лише підтримують, а й заважають одна одній, весь час натикаються на протидію двох інших влад, а у підсумку держава зберігає стабільність. Ось чому є всі підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й майбутньої теорії поділу влади [27; с. 95].

     Мислителі Стародавньої Греції  внесли суттєвий вклад у розвиток  політичних поглядів і теоретичну  розробку проблем держави. Для прикладу, в аспекті сьогоднішньої політології особливо важливо зародкові форми емпірико-наукового дослідження політики і держави (Арістотель) та політико-історичне вивчення форми держави, концепція змішаної держави (Полібій).  Політичні вчення зостаються актуальними й до нашого часу. Вони потребують переосмислення та глибокого аналізу.