Діалектика істини та омани в сучасній гносеології

  Міністерство  освіти і науки  України

  Вінницький  державний педагогічний університет

  Імені Михайла Коцюбинського

     Індивідуальне науково-дослідницьке завдання

на тему:

 «Діалектика істини та омани в сучасній гносеології.» 
 
 

                                                           Роботу з філософії виконала:

                                                             студентка IІ курсу групи «Д»

                                                     інституту іноземних мов         

                                  спеціальність

                                                                   «німецька мова та література»

                                                    Герасименко Катерина 
 
 

                                              Вінниця 2011 рік

Зміст

     Вступ………………………………………………………………… 3ст.

1. Гносеологія та основні її поняття…………………………………. 4ст.

2. Діалектика істини та омани в сучасній гносеології……………… 6ст.

     Висновки……………………………………………………………. 23ст.

     Список  використаної літератури………………………………….  24ст. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Основною  метою вивчення цієї теми є більш  доцільне ознайомлення з пізнанням, як творчістю, з проблемами істини, з об’єктивними і суб’єктивними характеристики істини, з абсолютними й відносними характеристиками істини, з шляхами та способами пізнавального освоєння світу, з джерелами пізнання.

    Пізнання-процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

    Теорія  пізнання (гносеологія) – це розділ філософії , що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності , закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

    Визначимо також, що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

    Проблема  істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф. Аквінський і П. Гольбах, Г. Гегель і Л.Фейєрбах, а також К. Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.  
 
 

1. Гносеологія та основні її поняття.

    Гносеологія (від грец. Γνώσις — «знання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.

    Теорія  пізнання, гносеологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб’єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

    Існують три основні теорії пізнання:

1. Пізнання у Рене Декарта. Декарт критикує існуюче пізнання. Він сумнівається у всьому, що до цього часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуттів, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необхідно починати із загального, радикального сумніву. Проте, яким би всеохопним він не був, є в діяльності пізнання дещо, що не підлягає жодному сумніву. Декарт не скептик і не агностик, його сумнів лише попередній прийом, метод встановлення достовірної істини. Достовірним у всякому випадку є те, що сумнів існує. Сумнів — акт мислення, я мислю, значить я існую — cogito ergo sum. Це знамените положення — основа, на якій може будуватися все достовірне знання.
2. Пізнання у Артура Шопенгауера розвивається у двох формах: безпосереднє (інтуїтивне) пізнання або відсторонене (рефлективне) пізнання (пізнання розуму). Основним видом пізнання Шопенгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому результаті весь світ рефлексії базується, на його думку, на інтуїції.
3. Шопенгауер стверджує, що наука не стільки діяльність пізнання, скільки діяльність, спрямована на служіння волі. Ціль науки в задоволенні практичних інтересів, які у своїй суті завжди інтереси волі, сліпого хотіння. Досконалим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якомусь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у відносності, але сам їй не підкоряється. Споглядальне пізнання, на думку Шопенгаура, недоступне науці, так як вона завжди звертається до інтелекту, який глибоко занурений в інтереси волі. Проте таке пізнання цілком доступне різноманітним видам мистецтва.

    Основні поняття, які вивчає гносеологія, це – пізнання, свідомість, відчуття, розум, істина.

    Основне питання гносеології — чи пізнаваний світ у принципі?

    Відповіді на це питання дає:

• оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.
• агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.
• скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Сучасна наукова  гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях.

• Принцип об’єктивності
• Принцип пізнаванності
• Принцип активного творчого відображення
• Принцип діалектики
• Принцип практики
• Принцип історизму
• Принцип конкретності істини

2. Діалектика істини та омани в сучасній гносеології 
   

    Діалектика (грец. Διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку.

    Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого й дав назву діалектичному методу у філософії. У різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.

    Коли  філософа запитують, що таке істина, то часто він відповідає: «Запитайте щось простіше…». Гумористи інколи саркастично говорять, що у суперечці народжується істина… за кількістю її учасників. Так, поняття істина є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загальнозначуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання. 

    Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми підкреслюємо той незаперечний факт, що істина є не просто знанням, а знанням особливим.

    Саме  поняття істини встановлює відповідність між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збіг людських уявлень з об’єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як «істина» — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань навколишньому світу.

    Безпосередня  мета пізнання в будь-якій його формі  – істина, шлях до якої звичайно складний, важкий і суперечливий. Постійний  і необхідний супутник істини (це не випадкова аномалія) на всіх етапах її розгортання і поглиблення – омана. Питання про те, що є істина? І які способи рятування від оман ( “ ідолів розуму ”, за Беконом) завжди цікавило людей – і не тільки в сфері науки. Категорії істини й омани – ключові в теорії пізнання, що виражають дві протилежні, але нерозривно зв’язані сторони, моменту єдиного процесу пізнання. Кожна з цих сторін має свою специфіку, що ми і розглянемо.

    В некласичній філософії істина позбавлена об’єктивного статусу й мислиться як форма психічного стану особистості (К’єркегор), як цінність, що «не існує, але значить» (Ріккерт й у цілому баденська школа неокантіанства), феномен метамови формалізованих систем (Тарський), спекулятивний ідеальний конструкт (Н.Гартман) тощо. У контексті філософії життя й філософської герменевтики, що дистанціюють пояснення й розуміння як взаємовиключні когнітивні стратегії, феномен істини виявляється принципово несумісним з науковим номотетичним методом (Гадамер) і реалізує себе сугубо в контексті мовної реальності, що практично трансформує проблему істинності в проблему інтерпретації. Паралельним вектором некласичного трактування істини виступає позитивізм, у контексті якого істина також трактується як феномен сугубо мовного ряду, конституюючись у контексті проблеми верифіковуваності.

    Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвіднесення якої до реальності об’єктивної не є актуальним. Мішель Фуко позначає статус істини як рід «ефекту», що виникає в результаті когнітивного вольового зусилля (через процедуру фальсифікації): «воля до істини… має тенденцію робити на інші дискурси свого роду тиск і щось начебто примусової дії».

    Постмодернізм бачить свою програму у відмові від  «дзеркальної теорії пізнання»; якщо для  класичної філософії «головними ціннісними категоріями… є адекватність, правильність і сама Істина» (Джеймісон), то у постмодерній філософії процес пізнання зазнає вирішального «зрушення», що полягає в переорієнтації з фігури «безпристрасної точки зору індиферентного спостерігача» до фігури «взаємодії учасника» (Тулмін). Істина розглядається як «сукупність правил, відповідно до яких істинне відокремлюють від помилкового й зв’язують із істинним специфічні ефекти влади» (Фуко).