Д. Донцов про підстави інтегрального націоналізму

Міністерство освіти і науки України

філософський факультет

кафедра філософії

Реферат на тему:

Д. Донцов про підстави інтегрального націоналізму

Виконала:

ст. групи фл-41

філософського

факультету

Сафронова О.Б.

            Перевірив: доктор

        філософських наук,

       професор кафедри

           філософії Возняк С. М

Івано-Франківськ

2010

План:

1.                  Вступ……………………………………………………………………………………………………3

2.                  Умови і джерела формування чинного націоналізму Д. Донцова….3

3.                  Змістові положення чинного націоналізму Д. Донцова…………………..5

4.                  Висновки……………………………………………………………………………………………10

5.                  Список використаних джерел……………………………………………………………11

1.      Вступ

Націоналізм як засіб згуртування, самоідентифікації, утвердження права на власне життя, історію, мову, культуру, незалежність і самостійність, закорінений у кожному етносі. Починающий з другої половини XIX століття поняття «нація» сформувалось як синонім суверенного народу, незалежності держави, стало символом економічної і політичної єдності народів, що належать до певної територіально – політичної, а не лише до етнічної чи мовної спільноти. Відповідно, термін «націоналізм» набув значення ідеологічного, політичного засобу втілення в життя цього символу у формі національної ідеї.  У своїй національно - визвольній боротьбі за незалежність Україна як і інші слов’янські держави, хоч з різними наслідками, подолала однакові культурно-освітні, народницькі, ідеологічні і політичні етапи.

В Україні ідеологічні і політичні етапи пов’язані з діяльністю українського публіциста і діяча Д. Донцова.

2.      Умови і джерела чинного націоналізму Д. Донцова

Дмитро Донцов (1883 – 1973) – публіцист, політичний діяч, ідеологом українського націоналізму. Суспільно – політичні і філософські погляди Д. Донцова формувались під впливом різних чинників.  Навчаючись у Царськосельському ліцеї, а згодом на юридичному факультеті Петербурзького університету, він встановив зв’язки з українською громадою у Петербурзі, переймався ідеями соціалізму, брав активну участь в революційному русі, у 1905 р. став членом УСДРП, керував «Союзом визволення України». Поступово розчарувався в культурно-освітній діяльності громадівського українофільства, у марксистських ідеях універсального інтернаціоналізму, засуджував поширення в Галичині москвофільських тенденцій, відійшовши від соціалізму припинив співпрацю з УСДРП, у своїх літературно-публіцистичних працях різко критикував «московщину» і пропагував ідеї революційного визволення України.

Обґрунтування ідеї революційного визволення України має своїх ідейних попередників:

Ще в 1891 р. у Полтаві було організовано таємну студентську організацію «братство тарасівців», програму якої «Самостійна Україна» написав український громадський політичний діяч М. Міхновський. Програма проголошувала ідею самостійної, суверенної, неподільної Української держави у формі федерації Лівобережної, Правобережної і Степової України, Кубані і Галичини. Тарасівці закликали до боротьби за національну свободу, заявляючи, що Російська імперія є окупантом України, а вирішення соціальних питань можливе лише за умови створення незалежної Української держави.

Донцов в обґрунтуванні незалежності України, звернув увагу на інтегральний націоналізм, який почав проявлятись в Італії, Іспанії, Німеччини. На формування світогляду Донцова позначились юридична освіта, ґрунтовні знання філософії Античності, Середньовіччя, Нового часу, Німецької Класичної філософії, ідеї вітчизняної філософської і суспільної думки. Філософську і культурну спадщину Д. Донцов сприймав крізь призму національної ідеї, використовував все що на цю ідею працює:

-         Радикалізм російської революційної інтелігенції з її принципом «все або нічого»;

-         однобічне тлумачення історичних фактів, практика більшовизму і фашизму;

-         приписування іншим своїх думок і побажань;

-         обґрунтування національної ідеї  не лише радикальними фактами з життя України а й посиланнями на іноземні джерела.

Наслідуючи погляди Шопенгауера, Е. Гартмана, Ф. Ніцше, Д. Донцов прагне розв’язати проблему національної ідеї. Його хвилюють питання: Як можна збудити в людей тяжіння до своєї культури як до свого природного стану? Як сформувати в української людності волю й прагнення до розвитку своєї рідної культури? Через їхнє розв’язання, вважає Донцов, стає можливим досягти культурного, політичного, державного самовизначення людини.

Нечіткість меж теоретичного осмислення спричинила еклектичні побудови в теорії, крайній радикалізм у практиці. Донцов брав за основу те, що не існує проблеми, яка була б непідвладною суб’єктові політичної дії, спрощено бачив складні ситуації, визнавав правомірність граничного загострення проблеми як засобу її розв’язання. Однак, як зауважував Липинський, Донцов ніколи не брався за реалізацію ідей, які проголошував, не уточнював їх у формі політичних і соціальних програм, а лише продукував гасла.

3.      Змістовні положення чинного націоналізму Д. Донцова.

Як послідовник і рішучий прихильник незалежної авторитарної Української держави з ознаками кастового мілітаризму, Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму ні демократії. У них він вбачав головні причини пригноблення України, занепаду національної свідомості, формування в українського народу духу примиренства «гермафродівського» і капітулянтства. На противагу драгоманівському «демократизму» і соціалізму «Маркса-Леніна» обстоював націоналізм з ідеєю політичної нації, ідеалом і метою якої був би політичний і державний сепаратизм, виступав за розрив з Росією, культурне протиставлення духовного комплексу Московщини. Способом  досягнення незалежності і повного сепаратизму вважав боротьбу а не шлях «порозуміння», чи «еволюції», національну революцію проти  Московщини, довершити яку має людина нового духу, протилежному занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським серцем». Відмінності між народництвом і націоналізмом від розглядав як діаметрально протилежні світовідчуття: «Коли б ми хотіли кількома словами висловили цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми б знайшли її в двох діаметрально протилежних світовідчуттях: світ де панує воля, і світ де панує інтелект»[1. ст. 483. ]. Таким чином, Донцов головною умовою українського відродження вважав розвінчання «філософії безсилля», витіснення духу матеріалізму і провансальства із його ідеями демократизму, лібералізму, народництва, інтернаціоналізму, пацифізму, гуманізму й «драгоманівського малоросіянства». Таким виявам «національної зради», як вважав Донцов, мали протиставитись вироблені ним світоглядні засади «вольового націоналізму»

На його думку, саме інтелектуалізм привів національну думку до зречення власного національного ідеалу, універсалізму, в якому гинуло будь-яке національне почуття, бо все вирішувалось не існуванням окремої нації а  силою вселенського розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігноруванням, неуцтвом, браком культури. Подолання такого ненормального, образливого для «нашого культурного віку», стану вбачалось в науковому обґрунтуванні ідеалу людяності, відкритті очей гнобителям на цю ненормальність. Приваблюючи простотою розв’язання національної проблеми, таке розуміння пригнічувало національну свідомість, заперечувало спонтанну волю до життя нації, яка розглядалась як «провансальцями» і протиставляючи провансальству націоналізм, Донцов виходив з того, що відносини між націями і народностями пройняті боротьбою за існування, прагненням до влади, експансії, панування. Донцов пише, що «українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постулати все були предметом «теоретичних дискусій» отже, «ворожі точки погляду (не афекти) все можна було годити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами…Наше провансальство, ніколи не відділяло українське питання від загального пляну суспільного і політичного оновлення  Росії, себто нації – паразита. В нашого провансальства не було свідомості, що українська національна ідея є революційна ідея. Воно не припускало, що для її перемоги потрібний революційний запал…Зміцювати волю нації до життя, до влади, до експансії, - означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині» [ 1. ст 484 - 485]

В цьому, а також у фанатизмі великих ідей та аморальності він убачав джерело національної ідеї. Фанатизм великих ідей формується з віри як бачення своєї правди, обов’язково для всіх загальної. Оскільки історія як і правда не знає рівності, то той хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здатність до того. Як свідчить історія – панувати могли раси «натхненні пафосом», великим фанатизмом, який є неминучою складовою кожної спрямованої у майбутнє ідеї,               які «хочуть грати роль в історії, мають гукати не до світової справедливості, лише до своєї волі і здібностей – посунути історію вперед, прагнучи до поступу – стверджував Донцов, розуміючи поступ як право сильних рас організовувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації, що неможливо без насильства. Єдиним суб’єктом історії і культури Донцов вважав «націю», ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище права одиниці, особи які повинні були коритися суспільності, були її жертвами, відмовитись від свого добробуту заради нації. У частині першій праці «Дух нашої давнини» - «Із яких причин і через що спустошена земля наша» Донцов наголошує, що «Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти». Доки була в  Україні сильна і мужня провідна верства, то й країна розвивалася. Без такої касти не було б і сильної Русі, і козаччини. «За моральним упадком еліти, слідує як його тінь, заслужена кара нації». Злети і падіння провідних каст – вічний закон. Коли провідна верства занехаює властиві їй інтереси (політичні, релігійні та воєнні), а лишень переймаються матеріальним добробутом – «не слава, а справа», то приходить занепад. Занепад козаччини Донцов пояснює не географічним розташуванням України, не демократичністю козацької держави, а «змужиченням» цієї касти через великі втрати її ліпших елементів на війні і через занечещування касти гіршим елементом… через втрату й заник козацького духу…» [2]. Отож, нація – не однорідна, вона структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинні перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а  активна, відважна меншість, яка прагне влади, тобто правляча верства, еліта, яка визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності. Вона повинна «суворо карати» всілякі егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої людяності.

Відродження  правлячої касти Д. Донцов обґрунтував наявністю в українського етносу від змішування хліборобського субстрату з степовим войовничим елементом чотирьох расових типів, серед яких «нордійці» та «середземноморські» є панські, а «динарці» й «остійці» - підлеглі. Для підрядної верстви метою спільноти є праця кожного з мільйонів гречкосіїв коло свого лану, для провідної – організація оборони усієї землі, піднесення величі слави всього народу, а не поодиноких його частин. Тому ідеалом цієї верстви є сильна влада, свідома своєї мети, готова дбати про утримання спільноти [5, ст.118 ]. Основними чеснотами еліти Донцов вважав героїзм, не потурання злу, віру в своє високе призначення, відданість справі, честь, фанатичне служіння ідеї, відвагу в боротьбі за свій ідеал.  Загалом, усі чесноти він зводить до таких як: благородність, мудрість, мужність. Поділ суспільства на масу і еліту (касти) відбувається на основі органічного розподілу функції, бо в суспільстві є справи здійснювати які повинні відповідно обдаровані, підготовлені люди. Кожна людина, кожна соціальна група відповідно до своєї соціальної природи і «сродності» повинна зайняти свій ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується через захланність і розперезаність низів або через розклад у верхах, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного органу або повертається до форми примітивного устрою з тираном на чолі. Без провідної касти, керівної верстви, спільнота існує як стадо, бо втрачається морфо генетична функція життя, тобто функція творчої сили і життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Цю животворчу, функції в суспільстві можуть виконувати тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, які на відміну від млявих представників субстрату натхненні незгасним внутрішнім вогнем. Ці особи утворюють вищу провідну касту нації. Вони само вимогливі, здатні протистояти ворожій суспільності і силам внутрішнього світу, прагнуть до сильної влади, спроможні забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві. Провідна верхівка – головна складова нації, що дає їй силу. Встановлення влади юрби, маси приведе до кризи не лише в Україні а й у всій Європі. Адже там де влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де втрачають віру в своє покликання правити країною і виконувати прерогативи влади – там ця влада гине під руїнами суспільства, звареного цими від середніми партикулярними безпардонними егоїзмами частин». Джерела насильства Донцов шукав у свідомості і психології мас, в надрах підсвідомого яких розвивається фанатизм, нетерпимість, агресія. Однак переходячи до протиставлення моральних чеснот «героїчної людини» і «масової людини» - він автоматично ототожнював «масову людину» з «плебсом». Тому він негативно ставився до демократії, прихід до влади якої в Європі називав маскарадом, духом матеріалізму, який потрібно знищити. Від Європи, за його словами, відлетів дух Божий, бо в ній культ вітчизни заступив культ «республіки», тобто «інтересів широких народних мас», що часто призводило до занепаду і розпаду держави. У своїх працях Донцов  приділяв значну увагу збереженню національної традиції, культури, їх  спадкоємності, виходячи з того, що зійшовши з історичної арени, попередні покоління не зникли назавжди із життя спільноти а заповіли дітям і онукам своїм погляди, ідеї, цілі, які утверджувала не одна генерація. Він високо цінував полемістів XVI – XVII ст., Г. Сковороду, Т. Шевченка, Лесю Українку, І. Франка, О. Телігу, Маланюка, О. Ольжича вбачаючи в їх творчості ідеї з його національним ідеалом.

Досить критично проаналізував Д. Донцов стан українського суспільства після вторгнення в Україну Радянської влади. Складність її становища полягало в тому, що комунізм у формі російського більшовизму частково уникнув помилки, яку зробила Демократія. Проте, в Україну прийшли до влади «звироднілі провідники», які вбираються у пурпуровий плащ не маючи «серця царського». Однак такому стану речей Донцов не пропонував реальної реальної альтернативи, оскільки всі його пропозиції обмежувались авторитаризмом , тоталітаризмом правлячої верхівки.

4.      Висновки:

Отож, Д. Донцов довів ідею нації до крайнього абсолютизму, ототожнював її з етносом як біологічним утворенням. Нація, на думку Д. Донцова. – єдиний суб’єкт історії і культури, на чолі якої повинна стояти провідна верства – еліта – носій ідей, морального закону, символ і приклад нації. Однак, як зауважував В. Липинський, Донцов ніколи не бравя за реалізацію ідей, які проголошував, а лише продукував гасла.

Список використаних джерел:

1.      Донцов Д. Націоналізм // Історія Української філософії. Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. – К.: Україна, 2000. – 512 с.

2.      Дмитро Донцов. Твори. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів: Кальварія. 2001. Т. 1. 475 с.

3.      Горський В. С., Киселюк К. В. Історія української філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 488с.

4.      Історія української філософії: Підручник. – К.: Академвидав, 2008. – 624 с.

5.      Філософська думка України: імена та ідеї. Навчально-методичний посібник. Друге доповнене видання (Возняк С. М., Голянич М. Ю, Москаленко Ю. М.). Івано-Франківськ: Плай, 2003. – 136.

3