Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

Серед них у першу чергу звернемо увагу на природні (расо­ві, географічні, мовні) детермінанти єдності українців і Украї­ни з Європою. Українці, як і більшість народів Європи, нале­жать за науковою класифікацією до європеоїдів, за релігій­ними міфами — до етносів яфетичного походження. Україна як держава територіально цілком розташована в Європі. Мова українців, як і більшості народів Європи, належить до індоєв­ропейської сім'ї мов. За релігійними поглядами більшість українців, як і інших народів Європи, християни (причому в Україні є конфесії як західних, так східних гілок християнства, і є також конфесія уніатів, яка має великий досвід конвергенції православ'я і католицизму).

Ще один цивілізаційний блок детермінант належить до куль­турних досягнень європейського або світового рівня, досягнен­ня у розв'язанні фундаментальних, пошукових, прикладних проб­лем природничих, гуманітарних та технічних наук; високий рівень освіти населення; високі технології (космічні, військово-технічні, інформаційні); сучасне мистецтво, архітектура тощо.

До політико-правових детермінант відносяться намагання створити європейську правову державу ліберальної демократії, в котрій пріоритетним завданням стане розвиток особистості, за­безпечення прав людини. Крім того, українці як етнос ментально схильні до ідеалів європейського індивідуалізму, тому перехід України до соціально орієнтованої ринкової економіки створює економічні передумови її інтеграції з Європою.

Проголошений керівництвом України шлях до євроінтеграції зустрічає певні перешкоди з боку ЄЄ. Вони пов'язані з кризо­вими явищами всередині Євросоюзу. До цих явищ належать: погіршення економічного стану найбільш впливових країн Захід­ної Європи (Німеччини, Франції, Нідерландів); відхилення біль­шістю населення Франції та Нідерландів проекту євроконституції; різні підходи та оцінки війни в Іраку; протиріччя між Фран­цією та Великобританією стосовно субсидій з бюджету Євросоюзу для сільського господарства Франції й особливої форми фінансових внесків Великобританії до бюджету ЄЄ; спроби Іта­лії, Німеччини і Франції поставити під сумнів ефективність спіль­ної валюти «євро»; протиріччя, що виникли у зв'язку розши­ренням країн — членів Євросоюзу за рахунок країн Східної Єв­ропи та Балтії; хиткість міжрасових, міжнаціональних, міжкон­фесійних стосунків у багатьох європейських країнах (Франції, Великобританії, Голландії, Німеччини, Бельгії); проблеми з мож­ливим прийняттям до членів ЄС мусульманської країни Європи — Туреччини тощо.

Туреччина, як відомо, близько двадцяти років намагається увійти до складу ЄС, але кожного разу знаходяться вагомі ар­гументи для відхилення її кандидатури: по-перше, об'єднана Європа не може погодитись із невизнанням турками факту ге­ноциду вірмен у 1915—1918 рр.; по-друге, ЄС затурбований проблемою забезпечення національних прав курдів; по-третє, Європа не може погодитися з деякими розбіжностями турець­ких законів з європейськими нормами у справі конституційно­го забезпечення прав жінок; по-четверте, турки намагаються вступити до Євросоюзу, не визнаючи безумовно члена цієї ор­ганізації Республіку Кіпр і демонстративно визнаючи самопроголошену Турецьку республіку Кіпр на окупованій турецькими військами частині Кіпру тощо.

На наш погляд, проблеми з прийняттям Туреччини до ЄС, перш за все, цивілізаційні і лише деякою мірою — політичній  економічні. Що стосується України, то цивілізаційні перешкоди щодо її вступу в ЄС практично відсутні, але економічні і полі­тичні проблеми існують. Тягар, який взяла на себе об'єднана Єв­ропа в останні роки у зв'язку зі вступом до її лав великої кількос­ті економічно відсталих країн, став для неї заважким. Крім того, політична свідомість більшості українців все ще не позбавилася від сформованого радянською пропагандою міфу про агресив­ність блоку НАТО, його спрямованість на втручання у внутрішні справи інших країн.

Саме економічні і політичні причини, на наш погляд, не до­зволяють прискорити процес прийняття України до ЄС, скептики називають можливий вступ України до цієї організації через 50 років, оптимісти скорочують цей термін до 15—20. Але навіть через 15—20 років Євросоюз обов'язково трансформується: 1) він може залишитися лише як економічна організація (без вій­ськово-політичного союзу НАТО); 2) може еволюціонувати у бік створення ще однієї супердержави з міцними наднаціональними урядовими структурами; 3) його наднаціональні структури мо­жуть втратити свої функції і перетворити ЄС на «дискусійний клуб», який нічого не вирішує.

3. Можливі сценарії внутрішньополітичного розвитку країни.

У контексті глобального розвитку, на думку українського по­літолога М. І. Михальченка, можна розглядати чотири сценарії майбутнього України, які спираються на чотири реальні політич­ні сили — лівих, правих, центристів, націоналістів. Кольорові політичні пристрасті («помаранчеві», «біло-голубі», «рожеві», «червоні», «зелені» та ін.) швидше відображають суб'єктивні на­строї громадян України, ніж об'єктивні політичні реалії.

Перший сценарій майбутнього України — «ретроідилічний». Передбачає спочатку повернення до стану «брежнєвського застою», а потім — «вперед до перемоги неокомуністу». По­ки ще існують умови для спроб реалізувати цей сценарій: по-перше, це економічні умови (існує багато людей, рівень життя яких нижче офіційно визнаної межі зубожіння); по-друге, це політичні організації лівих сил (комуністи, соціалісти та ін.), що мають реальний вплив на обездолену частину нашого суспільс­тва; по-третє, це міфи марксистської ідеології про свободу, рівність, братерство, ефективну планову економіку, суспільну вла­сність тощо; по-четверте, це пам'ять про досягнення соціалізму (безплатні медичні послуги і освіта, соціальні гарантії тощо). З точки зору методології глобалістики цей сценарій несинергетичний, бо ґрунтується на директивно-плановій, неконкуренто­спроможній економіці.

Другий сценарій - «моноетнічний». Передбачає побудову суто етнічної української держави і навіть «національної еконо­міки» на гаслах: «Україна — лише для українців!», «Росіяни — в Росію!», «Євреї — в Ізраїль!» і т. ін. Цей сценарій має ще менше шансів для здійснення, ніж попередній: по-перше, тому що Україна (Західна і Східна, Південна і Північна) має різне став­лення до цього питання; по-друге, світове співтовариство вкрай негативно ставиться до проектів етнічних чисток; по-третє, рі­вень цивілізованості більшості громадян України не дозволить втягнути їх у небезпечну і сумнівну авантюру. Цей сценарій та­кож є несинергетичним, бо спирається на ідею створення «закри­тої популяції», расово чистого етносу і «закритої національної економіки». Такий етнос і така економіка, як і будь-яка закрита система, не є життєздатними, тому й не існують і не можуть бути створеними.

Третій сценарій — «ліберальний». Ґрунтується на ліберальних цінностях ринкової економіки, рівних правах усіх людей перед «розумним законом», ідеї «міцної справедливої держави» для за­хисту інтересів усіх громадян країни незалежно від етнічної, ра­сової, політичної, соціальної належності. Цей сценарій синерге­тичний, бо в основі має ідеали «відкритого суспільства», тобто ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства, правової держави, а тому можна вважати його життєздатним.

Конкретні умови здійснення «ліберального сценарію» перед­бачають деякі девіації у бік китайської, східноєвропейської (Польща, Угорщина), західноєвропейської (Німеччина, Голлан­дія, Швеція), Латиноамериканської (Бразилія, Чилі), африкансь­кої (Єгипет, Нігерія), пострадянської (Литва, Латвія, Естонія, Ро­сія) та інших моделей розвитку. Проте деякі з цих моделей (африканська і латиноамериканська) за певних умов призводять до повної криміналізації влади і суспільства.

Четвертий сценарій — «конвергентний» — передбачає кон­вергенцію кращих досягнень механізму ринкової економіки неринковими формами перерозподілу прибутку, зі спробами створити соціально орієнтовану економіку ринковими метода­ми

4. Моделі можливих соціально-економічних перетворень в Україні

Якщо згрупувати існуючі положення вектора подальших трансформаційних перетворень в Україні, то можна виділити, на думку С. В. Мочерного, такі основні моделі: 1) ринкової еконо­міки з її модифікаціями та історичними формами (власне ринку, цивілізованого ринку, ринкової економічної системи, соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиненої ринкової економіки та ін.); 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) на­ціональної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки.!

С. В. Мочерний стверджує, що найбільш недосконалою для трансформації економіки колишнього СРСР і УРСР є перша мо­дель (перехід до ринку) Вона, на його думку, зводить цілісну си­стему дефіцитної економіки до одного з її елементів, до того ж не найважливішого, оскільки сферою-домінантою суспільного ви­робництва є безпосереднє виробництво.

Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму Мочерний називає другу модель змішаної економіки Від соціально орієн­тованої ринкової економіки вона відрізняється тим, що передба­чає: по-перше, розширення меж державної власності на засоби виробництва, національний дохід, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності та ін.; по-друге, впровадження систем національного планування та регулювання; по-третє, певний перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення через систему прогресивного оподаткування та соціального законодавства. Але і вона, на думку С. В. Мочерного, не повинна стати вектором стратегічних перетворень: по-перше, тому що допускає значне розтрачування ресурсів (людсь­ких, фінансових, матеріальних); по-друге, потребує багато часу (від 50 до 100 років); по-третє, є чужою, запозиченою моделлю; по-четверте, термін «змішана економіка» не є взірцем вербальної досконалості.

Принципово новою соціально-економічною моделлю, за оцін­кою С. В. Мочерного, є третя модель постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон). Значна частина українських еконо­містів називає її найбільш адекватною для України. Найваж­ливішими структурними елементами постіндустріального сус­пільства є університети, наукові інститути та дослідницькі ор­ганізації, а матеріальні продуктивні сили перестають відіграва­ти вирішальну роль. Влада зосереджується у руках науковців. Методологічними вадами цієї теорії є, по-перше, характерис­тика суспільства лише з боку одного елементів продуктивних сил, тобто науки; по-друге, ігнорування власності як визначаль­ного критерію класифікації суспільства і зведення її до юридич­ної фікції, до майнових прав; по-третє, значна відірваність від реалій практики, навіть у розвинених країнах світу, які на де­кілька десятиліть випереджають Україну за рівнем економіч­ного потенціалу.

Певного поширення серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні набуває четверта мо­дель розбудови національної економіки. На думку деяких економістів, вона є сукупністю індивідуальних (приватних) гос­подарств, що залежать одне від одного і формують у цій взаємо­дії нову соціально-економічну якість. Вадами цієї моделі є: по-перше, відмова від плюралізму форм власності; по-друге, суто формальне визначення національної економіки; по-третє, відсут­ність змісту її нової якості; по-четверте, практична неможливість обмеження національного господарства масштабами однієї краї­ни; по-п'яте, безпідставне ототожнення «національного» і «на­родного» господарства; по-шосте, історична застарілість введе­ного в обіг терміна «національне господарство».

П'ята модель капіталістичної економіки відрізняється від першої моделі різних ринкових систем лише емоційним забарв­ленням терміна «капіталізм». За сутністю справи «капіталізм» у сучасній західній економічній літературі розглядається як політична, соціальна та економічна система, в якій власністю, вклю­чаючи капітальні активи, володіють і управляють приватні особи.

Вади капіталізму чітко класифікував К. Маркс. Це перш за все поляризація злиденності і багатства, відчуження праці та її ре­зультатів від робітника, різні злочини, які готова скоїти людина заради отримання прибутку, тощо. Але людство, на жаль, не створило більш ефективної економічної системи. Мабуть, у цьо­му і є «переваги» капіталізму, що його недоліки добре відомі. Якщо вони відомі, то можна усвідомлено і цілеспрямовано їх об­межувати. Саме так діють соціал-демократи у тих країнах Захід­ної Європи, в котрих політична влада належить їм.

Нарешті, шоста модель — народної економіки. А. Філіпченко називає її найоптимальнішою моделлю для України. Народна економіка характеризується С. В. Мочерним як економічна сис­тема, яка розвивається в інтересах народу, передбачає викорис­тання всіх типів власності (за умов домінування трудової колек­тивної власності), усебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування. У центрі та­кої економіки перебуває людина. Рушійними силами побудови такої економіки виступає весь народ, а її основою є передусім народні підприємства, на яких долається завдяки самоуправлін­ню відчуженість найманого працівника від засобів виробництва і влади. Модель має вади відомих утопій і міфів (утопічного кому­нізму, наукового комунізму, народного капіталізму, християнсь­кого соціалізму, ісламського соціалізму, «зеленої революції» та ін.). Багато сумнівів викликає застосування понять «весь народ», «національне демократичне планове управління», «народне під­приємство» та ін.

Для обрання найбільш оптимальної моделі соціально-еко­номічного розвитку України першочергово треба виходити з вимог її соціальної ефективності цивілізаційно-ціннісних па­раметрів.

До першої групи таких цінностей належать цінності — блага (матеріальні блага, необхідні для задоволення потреб людини і суспільства, продукти праці, засоби виробництва, технології, ін­фраструктура, ресурси та послуги).

До другої групи належать цінності —регламенти (регулято­ри організаційно-економічного характеру, які відображають ідеа­ли ринкової або неринкової економіки, пріоритети економічного життя суспільства, форми власності тощо).

До третьої групи зараховують цінності — імперативи (пра­вова і економічна культура, чесність і сумлінність, компетентність і професіоналізм, відповідальність і підприємницька актив­ність, передбачливість і обачливість, уважність і лояльність тощо).