Артур Шопенгауер

                  Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет 

імені Лесі Українки

 

 

 

 

 

 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з дисципліни «Філософія»

на тему:

“Філософія Артура Шопенгауера”

 

 

 

 

 

 

                                                                           Підготував:

 

 

 

                                       Луцьк-2012    

 

 

 

                           План

Вступ

1. Світ як Воля та уявлення в філософії Шопенгауера.
2. Філософія песимізму А. Шопенгауера

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                          Вступ

Засновником філософії життя і основоположник некласичної філософії вцілому став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Народився у місті Данциг (Гданськ) у родині заможнього купця. Навчався у Геттигенському і Берлінському університетах. Слухав лекції Вольфа, Шлейермахера, Фіхте. Його основні праці - “Світ як воля та уявлення” (1818), конкурсна робота “Про свободу людської волі” (1839), за яку він одержав премію Королівського норвежського наукового товариства; збірка нарисів “Доповнення і життєві хроніки”, яка закінчувалася “Афоризмами життєвої мудрості” (1851). Тільки після виходу останньої він стає популярним. Але до кінця життя його так і не покидало відчуття духовної самотності. Він зазначав: “Порой я говорю с людьми так, как ребенок со своей куклой: он...знает, что кукла не понимает его; но...он получает радость от общения”.

Новизну своєї філософії  сам Шопенгауер вбачав в тому, що вона є спробою пояснити світ із людини, побачити світ як щось живе та осмислене, моральнісно цінне.

В часи перемін і негараздів, скрути що зазнає наша країна і наш народ, світогляд філософа-песиміста перекликається з світоглядальною позицією досить великої кількості людей, яких приваблює в ньому його точка зору на дійсність, яка приносила, як і зараз приносить дуже багато негативних емоцій в життя сучасної людини, а також спосіб, який пропонується Шопенгауером для того, щоб здолати з мінімальними втратами труднощі, що кожного дня постають перед нами.

Сам філософ писав, що його вчення не допомогло йому збагатитися, але допомогло уникнути численних  неприємностей, що чекають кожну  людину на її життєвому шляху.

 

1.  Світ як воля та уявлення в філософії Шопенгауера.

 

Шопенгауер, як і його сучасники – Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель - прагнув створити абсолютний світогляд, філософію, яка б вирішила проблему буття і розкрила його таємницю. Він зазначав: “Не современникам, не соотечественникам – человечеству передаю я ныне законченный труд свой в уповании, что он небудет для него бесполезен». Сам Шопенгауер визнавав, що його філософська система є певним синтезом ідей Канта, Платона та індійських буддистів, але її пронизуют певні Єдині принципи.

Вихідний пункт філософії Шопенгауера – твердження, що “Світ є моїм уявленням” – “...людина не знає ні сонця, ні землі, а знає тільки око, яке бачить сонце, руку, яка відчуває землю; те, що оточуючий її світ існує лише як уявлення, тобто виключно по відношенню до іншого, уявляючого, яким є сама людина”. Отже світ – це мій світ, мій у тому сенсі, що я бачу його таким, яким мені його дозволяє бачити моя власна здатність уявлення. але картина світу як уявлення суперечлива, подвійна. Світ існує сам по собі, він є об‘єктивним, у нього є своя історія, в якій нас не було і в свій час не буде; і все ж таки “ від першого відкритого ока, навіть якщо воно належить комасі, залежить буття усього світу саме тому, що Світ нічого не знає про те, що він – світ, тому він стає світом тільки для першої істоти, яка його пізнає. Отже увесь світ – це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень суб‘єктів-людей. Але і уявляючи суб‘єкти-люди самі теж є врешті-решт уявленнями, тому увесь світ феноменів не стільки уявляється, скільки відображається.

Другий принцип філософії Шопенгауера – за явищами знаходиться світ речей у собі, який є якоюсь метафізичною Волею. Метафізична Воля безосновна і єдина, тоді як її прояви багаточисельні. Найбільш значні її прояви – гравітація, магнетизм, хімічні сили, прагнення тварин до самозбереження, статевий інстинкт тварин і різні афекти людей. Воля з великої літери лежить на перетині усіх цих різних станів і є якоюсь безликою могутньою силою, яка не має ніякої основи крім самої себе. Звідси такі висновки:

1.  Волю як річ у собі можна пізнати чи принаймі розпізнати;

2.  Її можна назвати Силою чи Енергією;

3.  Воля до життя як світовий принцип безсвідома і не має ніякою розумної мети, це – сліпе безсвідоме поривання;

4.  Це зле саморуйнівне прагнення, гола і голодна агресивність – і тому світ, народжений волею безвиході, не розвивається.

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                          

 

 

   

 

 

 

 

 

2. Філософія  песимізму А. Шопенгауера

Шопенгаер першим з європейських філософів запропонував  Етику  абсолютного світо - і життєзаперечення, що знайшло вираження у терміні “Песимізм”, який впровадив сам Шопенгауер. Песимізм виражає негативне ставлення до життя у якому неможливе щастя, панує зло та несінітниця. Шопенгауер обгрунтовує песимізм, спираючись на етичне значення трьох своїх категорій:

◦  “час” означає обмеженність наших сподівань, оскільке усе, що нам дороге - минуче і тлінне;

◦  “простір” визначає перехрещення і зіткнення інтересів людей на шляху до примарного щастя;

◦  “причинність” створює коливання “маятника” людських страждань між голодом потреб (у бідних) і нудьгою пресиченості (у багатих);

Отже за Шопенгауером Життя – це “багатовимірне страждання і стан суцільно нещасний”. Причина страждальності життя в егоцентричній конструкціїї самої життєдіяльності і життєусвідомлення. Кожний відчуває себе “центром світу” і хоче усього для себе, а все, що йому заважає він прагне заперечити. Звідси суспільне життя розгортається за принципом: “людина людині диявол”. Але прагнення оволодіти усім тільки підсилює страждання і породжує почуття страшної самотності і порожнечі. Власне страждання така людина намагається подолати спогляданням чужого страждання, що породжує безмежну злобу. Але егоїзм, який досягає ступеня злоби, потрабляє у пастку невтішної надломленості і відчаю. Чим сильніша злоба, тим сільніший відчай. Шопенгауер зазначає: “внутренний ужас злодея от содеянного им, который он старается скрыть от самого себя... содержит в себе и сознание напряженности собственной воли, силы, с которой он ухватился за жизнь, впился в нее, в ту самую жизнь, ужасную сторону которой он видит перед собой в страданиях угнетенных им людей, и тем не менее он так тесно сросся с этой жизнью, что именно в силу этого самое ужасное исходит от него самого как средство для более полного утверждения собственной воли. Он сознает себя сосредоточенным проявлением воли к жизни, чувствует, до какой степени он во власти жизни, а вместе с ней бесчисленных страданий, ей присущих; злой пугается отражения собственного образа жизни».

Способом подолання такого стаждального стану за Шопенгауером є співстраждання, яке відкриває можливість набуття повноти буття як співбуття нашого справжнього я з усім світом. Співстраждання виявляє у нас самих – у вихідній, першоосновній глибині нашого я, у відкритому любовному зв‘язку з усіма іншими істотами, які страждають – певний ідеальний масштаб людяності, якій заявляє про свою значущість без нашого дозволу так, що ми виявляємося без віни винними, винними у всіх стражданнях усього живого і причетні до них.

Отже Шопенгауерівський  пессімізм – це ще і моральна оцінка, яка виражає протест проти  розлюднення світу, моралістичний  проект спасіння. Спасіння Шопенгауер бачить у зверненні до відкритої  для кожного і по відношенню до всього світу Людяності, яка знаходить прояв у Почутті вини і Співстраждання, і яка здатна подолати зло егоїстично замкнутого існування. Співстраждання тлумачиться як досвід всезагальної любові. Звідси його настанова на релегійну поведінку без віри у божество.

Песимізм Шопенгауера постає як філософія надії. Він намагається довести, що світобудова має смислову і ціннісну основу - моральну свободу. Він виходить із визнання необхідності для людини здійснити своє моральне призначення, необхідності принести до світу “людяність”. Ця духовна потреба людини і витлумачується Шопенгауером як об‘єктивна ідеальна першооснова світу, яка визначає зміст світових подій.

Ідеальну завершеність і цілісність світу, надприродну значущість людського життя виявляє за Шопенгауером мистецтво. Естетичне вчення таким чином стає певним завершенням усієї його філософської концепції. Основні положення його естетики є такими:

1.  Естетичне споглядання є засобом тимчасового звільнення від служіння Волі, оскільки естетичне переживання є вільним від будь-якої зацікавленості егоїстичного характеру. Основними естетичним категоріями є Прекрасне і Піднесене. Естетичне споглядання є баченням іншого світу, світу необмеженої свободи від усіх умов і умовностей – ідеальної сфери можливості безболісного-ігрової дії, розуміння і згоди.

2.  Естетичне споглядання залежить від індивідуальних здібностей і приступно не усім рівною мірою. Звідси протиставлення генія, як справжнього творця мистецтва і натовпу як “духовної черні” кожної епохи, яка є ворожою до прекрасного і його творців

3.  Вищим з усіх видів мистецтва він вважає музику, найбільш містичні твори якої виражають саму сутність Волі: “Музика є безпосередня об‘єктивація і знімок усієї волі”.

4.  Філософію він також вважав мистецтвом і стверджував, що у філософії музики філософія і мистецтво могли б злитися в одне ціле. Це вчення було сприйнято Вагнером, який замінив фейербахівську “Любов” на шопенгарівську “Волю” і спробував реалізувати це музикальними засобами у “Тристані та Ізольді”.

У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер. Згідно його творів, сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

На противагу класичній  традиції, що розглядала дійсність  як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники «філософії життя» оцінюють навколишній світ як «хаотичний потік життя», нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслює Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. З. Фрейд також відводить свідомості лише підпорядковану роль «механізму захисту» від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, що визначає рівною мірою є зміст цих дій, він оголошує не розум, а сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних, аморальних. До несвідомого як до першоджерела всякої активності апелює і Е. Гартман, який визначає свою позицію як «філософію несвідомого».

Світовий життєвий універсум  нерозумний, алогічний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотичному потоці життя якусь «упорядковуючу»  функцію,– «світова воля» (Шопенгауер), «воля до влади», що підвищує «напругу» життя (Ніцше), тощо. Характерно, що сама «життєвість» світу тлумачиться не в класичній (пантеїстичній чи гілозоїстичній) формі «одушевленості» всесвіту, а набирає рис своєрідної «пансексуальності» буття (Гартман, Ніцше і особливо Фрейд). Пізнання так само втрачає традиційну форму пояснення, що зводить невідоме до відомого за правилами логічного міркування. На місце пояснення «філософи життя» ставлять так звану «герменевтику» (від грец.– роз'яснюю, витлумачую), її широко застосовував Фрейд (тлумачення сновидінь, заміна вихідних принципів теорії міфологічними елементами тощо). В. Дільтей прагнув перетворити герменевтику в універсальний метод історичного пізнання. І, нарешті, причинність підміняється поняттям «долі» (Шпенглер).

Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він заперечив саме поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауера, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною енергійною основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, світ - тільки дзеркало, що виступає як представлення.

Якщо ідея раціональної причини світу була природна для  європейської свідомості, то ідея вольового  першоімпульсу не підвладного ніяким раціональним, етичним і навіть естетичним обмеженням, була для Європи чужорідним явищем. Не випадково сам Шопенгауер визнавав, що в числі джерел, що стимулюють його думку, одне з перших місць займали буддиські уявлення про ілюзії і нірвану (згасання життя, порятунок). Його воля як першопричина світу є "ненаситним сліпим потягом, темним глухим поривом". Світ, за Шопенгауером, безглуздий, а уся історія світу - це історія безглуздих хвилювань вольових іскр, коли воля вимушена поглинати саму себе, оскільки, окрім неї, нічого немає і вона до того ж - голодна і жорстока, постійно тче павутину страждання. Звідси біль, страх і страждання. Так само і буддизм проголошує земне буття в психофізичній оболонці людської особистості невикорінним стражданням.