Антична філософія

Антична філософія, філософія  стародавніх греків і римлян зародилась у VII-VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала  до VI ст. н.е. у період античності був  закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом. У розвитку античної філософії можна виділити три етапи: досократівський, класичний, елліністичний. Перший, досократівський, на перше місце ставив питання про сутність та першопочаток світу, про походження та устрій космосу. Другий етап (V- VI ст. до н.е.), класичний – це вершина розвитку демократії, літератури, філософії, мистецтва; філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості  та мислення. Третій період (кінець ІV ст. до н.е. – VI ст. н.е.) – елліністичний, припадає на час кризи рабовласницького суспільства, економічного і політичного занепаду грецьких міст, з установленням гегемонії в Македонії і закінчується занепадом Римської імперії у VI ст. н.е. Найбільш відомі філософські школи цього періоду – стоїчна, епікурейська, неоплатонічна – особливу увагу приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначення людського існування. Антична філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розвитку досягає в Афінах.

На першому етапі антична  філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом. Космоцентризм – є її основною рисою, оскільки вищою цінністю, ідеалом, зразком  всього тут виступає Космос як розумний порядок, як гармонійне, закономірне, завершене у своїй досконалості ціле. Навіть людина античної філософії виступає лише як частина космосу, як мікрокосм.

Сутність космоцентризму допомагає  в орієнтації на  Космос як на бурхливу реальність та вищу цінність. Космос охоплює  Землю, людей, тварин, рослини, небесні  світила й сам небозвід. Космос замкнутий, має сферичну будову, в ньому проходить постійний кругообіг: все виникає, розвивається, змінюється , з часом  гине. Характерною особливістю філософських роздумів того часу є пошук першооснови світопорядку (Космосу). Представники однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл вбачали першооснову (субстанцію) всього існуючого в різноманітних конкретно-чуттєвих формах речовини (вода, земля, повітря та інше). Наприклад, Анаксімандр – невизначений першопочаток. Демокріт – розробив атомістичну концепцію світогляду. Фалес – вода першоречовина. Геракліт – першооснова світу вогонь. Анаксімен – повітря. Піфагор – число і математична закономірність – розумний початок світу. Платон – ідеї. Елеати – «Єдине».

Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах – проблемі першооснови світу і на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності.

Мілетська школа відома як перша  філософська школа античності –  Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. 

Малоазійська колонія Греції – місто Ефес, філософська школа пов’язана  з  ім’ям Геракліта. Світ для Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом – логосом, образом і символом якого є вогонь. Загальний закон – логос – управляє всім сущим,  закон безперервного вічного переходу буття з одного стану в інший. Завдання людини у набутті мудрості шляхом пізнання істини речей самої природи. Філософія є не ерудицією, не сумою знань, а саме мудрістю. Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного, усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело та причину розвитку.

Елейська школа – Парменід, Зенон  – основні представники елеатів.

Парменід проголосив: «Ніщо не змінюється, лише буття є, а небуття не існує».Усі  зміни у світі лише ілюзія, марево. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.

Зенон Егейський (V ст. до н.е.) висунув  п’ять спростувань істинного  руху, які ввійшли в історію філософської думки як своєрідні діалектичні парадокси, або «апорії»(грецьке слово «апорія» - трудність осягнення, нездоланна логічна проблема). Із 45 апорій до нас дійшли дев’ять. П’ять з них вважаються класичними – «Стріла», «Стадій», «Дихотомія», «Ахіллес і черепаха», «Апорія міри». Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечність руху.

 Вчення Демокріта ґрунтується  на протилежній щодо елеатів  тезі – існує не тільки буття,  але й небуття. Саме через  визнання небуття стає можливим  довести існування руху у світі. Буття – це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта – це нестворені, далі неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв’язку . Якщо у елеатів сукупність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомів вона множинна і  руховна.

Класичний період античної філософії  починається з виникнення школи  софістів наприкінці V століття, які  переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості.

Протагор, найбільш відомий серед  софістів, висунув тезу «людина є  мірою всіх речей». Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони відносні, різні для кожної культури, для кожної людини для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Ця скептична позиція софістів привела до того, що вчення перетворилося на  суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтовувати або спростовувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.

Сократ – «Я знаю, що я нічого не знаю, - казав про себе Сократ і  додав – інші не знають навіть цього», він починає свій шлях учнем софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини.

Сократ принципово не писав філософських трактатів, вважаючи, що головне його завдання – навчити людей мислити  за допомогою дискусій і бесід. Про  його погляди ми знаємо з творів його учнів (Платона). На думку Сократа, всі люди прагнуть стати щасливими, але мало хто знає як цього досягти. «Людино, пізнай саму себе» - цей вислів став філософським кредо Сократа, в якому він вбачає шлях до щасливого життя, тобто у самопізнанні. Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії; головна здатність душі – розум. Сократ, а пізніше і Платон, вважали, що чесноти людини залежать від її знань. Знання природи добра спонукає до добрих вчинків, бо люди чинять зло не свідомо, а лише через незнання того, що є добром.

Християнство першим вказало на хибність думки грецької філософії  про зв’язок інтелектуальних  знань з етикою і моральністю  людини. Сократ розглядав діалектику мистецтво пошуку істини шляхом зіткнення  й узгодження різних і навіть протилежних суджень.

Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н.е.). Платону було 28 років, коли Сократа стратили. Платон з  позиції об’єктивного ідеалізму  створив умовну концепцію світобудови. Дійсним статусом реальності володіють «ідеї». Світ ідей – це світ загальних, досконалих визначень. Світ матеріальних речей є тільки «тінню», повторенням світу ідей. Світ ідей є первинний, світ речей вторинний, залежить від світу ідей. Сутність всього прихована від чуттєвого знання і осягається тільки розумом. Особливість платонівського ідеалізму полягає в тому, що він відриває ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об’єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Теорія пізнання Платона пов’язана з його вченням про «ідеї». Але виникає питання, яким чином людина , що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвого світу отримує знання про світ «ідей». Тут Платон звертається до поняття душі, яка є ідеальна сутність, вічна, досконала, а звідси – вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі «ідей», споглядаючи їх. Таким чином, душа приносить знання про «ідеї» з попереднього існування, звідси вислів Платона «Немає навчання, є лише спогади». З вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Платон створює своє вчення про  ідеальну державу, яке стало першою соціальною утопією в історії  світової філософії, і було викладене у творах «Держава» і «Закони». Основні принципи проекту ідеальної держави такі:

 По-перше, за формою державного  устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона досконаліша  за демократію або монархію). По-друге,  в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси і прошарків населення (правителі – мудреці, воїни – охоронці, ремісники, землероби). По-третє, у середині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно – спільним. Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону. Але особливість закону в тому, що він захищає інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави. Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім’ї, повну передачу функції виховання дітей державі, цензуру, заборону мистецтва і релігії. Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Цей проект – зразок тоталітарного суспільства.

  Арістотель (384-322 рр. до н.е.) піддав  критиці вчення свого вчителя  Платона в його головному пункті, тобто про окреме існування  ідей від реальних речей, які  претендують на те, щоб бути  їх сутністю. Однак, зауважує Арістотель, як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Справжнє буття, за думкою Арістотеля,  може бути тільки одиничне буття, кожне з яких є нерозривно єдністю форм і матерії. Відповідно до теологічних поглядів Арістотеля, головною причиною становлення багатоманітності речей є надсвітова мета, форма усіх форм (першодвигун, Бог), яка стоїть за межами космосу і генерує в ньому внутрішній мотив до руху та удосконалення. Основні філософські твори Арістотеля: «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика». На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії – загальні якості, характеристики. Він виділяє десять категорій: субстанції, якості, кількості, відношення, час, місце, стан, володіння, дії та пасивність. Будь-яка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії та форми, які пов’язані між собою. Матерія пасивна, форма – активна. Арістотеля називають «батьком логіки», тому що він  дослідив структуру логічного пізнання. Розкрив системні правила міркування і висловлювання.

Епоха еллінізму – настрої відчаю і песимізму, суб’єктивність світогляду. На передній план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали дві філософські школи – стоїчна та епікурейська.

Філософи стоїки: Епіктет, Марк Аврелій, Плутарх, Сенека, Цицерон. Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв’язано фатальною необхідністю. Щастя і духовний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Крім того, мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій боротьбі життя – байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров’я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не  зможе знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії (від грецької байдужість).

Школа Епікура – ідеал життя  споглядача, філософське вчення Епікура  було спрямоване на підтримку спокою, емоційний стан людини – атараксія (від грецької  незворушність), яка  передбачає звільнення від усіх хвилювань  і пристрастей. Якщо стоїки нехтували життєвими радощами, ставились з презирством до задоволень і насолоди, то епікурейці, навпаки, прагнули до обґрунтування цієї позиції. Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. Головне – живіть так, щоб «уникнути страху», казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати цю проблему. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, - говорив Епікур. –   Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає.»

Епікур виступає проти фаталізму, проти ідеї неминучості стоїків, для обґрунтування своєї позиції  звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від  нього, Епікур вважав, що  атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов’язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива, згідно Епікуру, її передумови повинні існувати вже у  фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечував існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.

  У період пізньої античності виникає філософська школа неоплатонізму.

Основні представники: Плотін, Порукрій, Прокл, Ямвліх. Філософія Плотіна, найбільш відомого неоплатоніка, стала завершенням  грецької філософії і переходом  до релігійного містицизму.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова особа, джерело всього існуючого в світі, абсолютне світло, повнота буття, яке випромінює з себе енергію,  «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум («Нус»), потім Світову Душу («Софію»), і, нарешті, - природно-космічний світ. Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібленою». Якраз матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально-природний Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» - піднесення до Світової Душі і потім – до Всесвітнього Розуму.