Антична філософія

 Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що? "і "Як?".

 Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натура філософії слід звернути на чотири школи.

^ Елейська школа (за назвою  міста Елея). Найвідоміші представники  Парменід (540— 450 рр. до Р.Х.) та  Зенон (490—430 рр. до Р.Х.). Парменід  стверджував, що за належної  уваги до процесу мислення  ми змушені будемо визнати: "Лише  буття є. а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г. Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

 Зенон спрямував свої зусилля  на захист ідей Парменіда через  розроблення оригінальних задач-головоломок  ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

* ^ Школа атомізму. Найвідоміший  давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука нсзнищснності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існусі А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

^ Основні положення атомістичної теорії походження:

 – вся природа складається з атомів;

 – атоми мають кількісні  властивості і не мають якісних;

 – властивістю атомів є  рух;

 – атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження;

 – атоми рухаються в порожнечі,  яка, як і атоми, є матеріальною.

* ^ Школа еволюціонізму. Розробив  її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до  Р.Х.), який вважав, що всі процеси  світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода я земля). та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові Подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любо» та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній пере­буває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

 • ^ Школа ноології, або концепції  всесвітнього розуму. Розробив її  Анаксагор (500—428 рр. до Р.Х.), на  думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомсомсрій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу, Але конкретне поєднання гомсомсрій зумовлене дією світового розуму — нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадськии використає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини. Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики => до диференційованої, від неусвідомленого => до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Платон

(427-347 pp. до н. е.)

«Нема нічого сильнішого за знання; воно завжди її у всьому пересилює і задоволення, і все можливе»

 Значне місце в філософії  належить знаментому античному  фі­лософу Платону. Платон народився  у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька — цар Кодр. Мати пишалася сво­єю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перс­пектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя — філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія.

Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої  на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних  проявів. Сократ бачив у дійсності  прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» («topos noetos»), є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття, ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, чим вона є.

Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче —  холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане  за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила  ставку в пошуках першопочатків  і першопричин не на фізичну, а  на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну  реальність, що, за переконанням Платона, і с істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей (ейдосів), або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена проте, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї стола), спростовували так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеальний - це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному, також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (idea) Платона — це не тільки загальне, рід (genis), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeihma). Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини — наблизитися до справжнього світу — світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, — за словами Платона, — причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного — сама володарка, від якої залежать істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».

 За допомогою діалектичної  тріади «Єдність- Розум- Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності — єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформних елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене — усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення.

 Друга основа буття - Розум  — є породженням Блага, однієї  із здатностей Душі. Розум не  зводиться Платоном тільки до  дис­курсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Ро­зуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого — Розум є живою істотою, максимально узагальненою, гранично впорядкованою, доскона­лою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю буття, за Платоном, — є Світова душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова душа — суміш ідей і речей, форми й матерії.

 З'ясування структури ідеального  світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум — деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняті речі. Структурні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модель — зразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова душа й Світове тіло.

 Як же людина, за концепцією  Платона, може залучитися до  ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Пла­тон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло її душу. Суть людини — розумна душа, а тлінне тіло — «темниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до нього природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

 Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже пе­редбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєво-хтиву, тісно зв'язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв'язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не мо­жуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блу­кають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, вті­люються в тіла гідних людей або симпатичних тварин. Платон — прибічник ідеї метапсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів.

Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існуван­ня немовби закладені ідеї Блага, Краси, Помірності, Справедливості та ін. Призначення людини — пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому-то людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале и прекрасне. до чого залучена її розумна душа. Пізнання — пригадування — виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досяг­нення Блага.

 У повсякденному житті люди  звичайно задовольняються такою  формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка (doxa), що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням (episteme). У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розпо­діляє на уявлення й на вірування, а наукове знання на математико — геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей (tesis). Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фаль­сифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне праг­нення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівськнй Ерос — сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до істини — Добра Краси.

 Соціально-філософська концепція Платона розпочинається з пошуку оптимально прийнятної форми державного співжиття людей, (ідеальної держави), де найповніше реалізується його (життя) головний принцип - принцип справедливості. Справед­ливість філософ розглядає у найрізноманітніших вимірах: як здатність віддавати кожному належне; як мистецтво приносити користь друзям та шкоду ворогам; як уміння нікому ні в чому не шкодити; як те, що є корисним сильнішому, тощо. Через плетиво суперечливих визначень Платон поступово формулює висновок про те, що справедливість є такий стан суспільного життя, в якому кожен, займаючись своєю справою, отримує належне. Психологічні та моральні аргументи, на думку Платона, не розв'язують проблеми. Останнє є можливим лише через набли­ження дожиття, що досягається розв'язанням таких питань, як поділ праці, розмежування людей на соціальні верстви, відносини власності, організація влади тощо.

Саме поділ праці, згідно з Платоном, є головною причиною розмежування людей  у суспільстві на соціальні верстви. Для кожної з них — ремісників, воїнів, правителів — поняття справед­ливості с різним. Водночас загальна справедливість пануватиме там, де кожен займатиметься своєю справою: ремісник — пра­цюватиме, воїн — захищатиме державу, правителі — керувати­муть нею.