Жанр казки у творчості Бориса Грінченка

                                               Л.С.Панчук, І.В.Кропивко

Жанр  казки у творчості  Бориса Грінченка

     Як  відомо, період, коли жив і творив Борис Грінченко, був надзвичайно складний для української інтелігенції. Ліквідація кріпацтва у 1861 році зумовила виникнення у вітчизняному суспільстві надії на подальшу демократизацію. Активізувався громадський рух, пожвавились етнографічні та фольклорні дослідження, українська інтелігенція прагнула поширити україномовну освіту і культуру серед селянства. Ці процеси не залишилися непомічені царатом. У 1863 році виходить горезвісний Валуєвський циркуляр, відповідно до якого наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» (українською) мовою, окрім творів красного письменства.

     Не  є секретом те, що найхарактернішою і найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років був Борис Грінченко, не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи — безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадянської одсічі з іншого. «Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю» [4, 14].

       За життя його дуже часто критикували. Єдине, що не викликало нарікань, — це його етнографічна діяльність. Адже Борис Грінченко належить до чи не найактивніших збирачів і дослідників українського фольклору. Серед ранніх захоплень майбутнього видатного письменника, перекладача, етнографа, фольклориста, захоплення усною народною

творчістю переросло  в одну з головних справ його життя. Видання творів Б.Грінченка було пов’язане з пожвавленням культурного життя на початку 90-х рр. ХІХ ст., коли після довгої перерви, спричиненої указом 1876 р., в Україні нарешті з’явилися перші збірники різножанрових фольклорних матеріалів. У 1895 Грінченко започаткував видання серії фольклорних матеріалів в Наддніпрянській Україні при Чернігівському губернському земстві, де працював. Проте його робота над упорядкуванням фольклорних збірників проходила за складних умов через постійну тривогу про можливі зміни в земській управі, що могли припинити це видання [2, 30].

     Працюючи  як фольклорист, Борис Грінченко  дедалі більше впевнюється в тому, що частина людей живе в рідному  краю, як чужі, бо не знає ні мови, ні культури, ні почувань власного народу. Причину  такого відчуження він вбачав, найперше, у тому, що суспільство недооцінює значення рідної мови для освіти; в  тому, що українці не можуть прочитати  українську книжку. Борис Грінченко  став складати збірки творів старих і  нових авторів, записував тексти друкованими літерами.

     Як  учитель, Борис Грінченко давав незвичайні завдання своїм учням. Він просив їх записувати народну творчість своєї місцевості. Не дивно, що багато його учнів стали активними збирачами усної словесності.

     Врешті-решт, кропітка робота, змішана з неабиякими переживаннями, вилилась у таку фундаментальну працю як «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних губерниях», що виходила випусками починаючи з 1897 по 1901 рік. Це чотиритомне зібрання відзначається  обсягом (понад 2500 фольклорних текстів), якістю (чітка паспортизація, наукова систематизація і класифікація матеріалу, вказівки на паралелі), жанрово-тематичною та варіантною різноманітністю, кожен том відкривається передмовою та супроводжується бібліографічними довідками [2, 30]. «Этнографические материалы...» об'єднували різноманітні жанри фольклорної прози — міфологічні та апокрифічні оповіді, легенди, перекази, казки, анекдоти, прикмети, повір'я, замовляння, приказки та загадки.

       Збірка ж «Легенди та казки» дає змогу познайомитись лише з певними творами, що були записані Грінченком від простих людей, а також віршовані авторські твори.

     Борис Дмитрович Грінченко покладав великі надії на казку як дидактичний жанр, націлений на дитячу аудиторію. Будучи природженим, талановитим, небайдужим учителем,  вбачаючи у дітях наше майбутнє, адже саме їм творити завтрашній день, він намагався подати героїв своїх казок взірцями для молодого покоління.

     Серед казок та легенд, представлених у  збірці Б.Грінченка, ми зустрічаємо  з дитинства  відомі нам казки: «Рукавичка», «Лисичка та журавель», «Названий батько», «Вовк старшиною». Проте, яку казку не візьми – у кожній бачимо інший погляд на давно відому розповідь, події зображені на власний манер письменника. Тут знайдемо і купу дотепів, що забарвлені українським гумором, і картини народного побуту. Адже Грінченко прагнув, аби українські діти знали не лише буття свого краю, а й могли його уявити й осмислити.

     Художня форма Грінченкових казок майже завжди довершена. Деякі з його віршованих легенд та казок не мають рими, проте відзначаються ритмомелодикою, характерною для народної творчості: 

У гаях була хатка  убога,

Чоловік жив  там з жінкою в купі,

Одинокі були та бездітні. 

Ось пішли вони бога прохати

Аж у Київ, у Лавру святую:

     «Дай  нам, Боже єдиний, дитину!» [1, 39].Образні і стильові прозріння автора дали йому змогу тримати увагу читача упродовж усієї оповіді. Адже дитячий письменник має бути «ровесником» свого читача, бо діти не сприймають вдаваної несправжності. 

     Грінченко у своїх казках особливо підносить почуття людської гідності героїв, зумовлене чесною працею, шанобливо ставиться до народної мудрості. Справжні її перлини – прислів’я та приказки – знаходимо у Грінченкових казках. Вони дуже ліричні. Довколишня природа, на тлі якої відбуваються події тієї чи іншої казки, постає живою перед зором читача. Під пером письменника оживають гай, листя, трава, дощ. Сильно відчутна народнопісенна стихія, лексично багата й надзвичайно колоритна мова героїв. Автор звертається до пестливих слів, які надають розповіді ефекту доброти, ніжності, доброзичливості: «срібнеє веселечко», «рибки», «крильця», «горщечок», «грибки» та ін..

     У казках Бориса Дмитровича Грінченка закладений повчальний зміст. Хвалькуватість, підлесливість, боягузтво, зазнайство автор висвітлює як найбридкіші риси  в людині, адже казка повинна навчити чесності, порядності в житті. Цього вчать казки «Могутній комар», де життя хвалькуватого комара закінчується трагічно. Хоча як він не хвалився, що лева переміг, сам потрапив у пастку павука; казка «Крук, велика птиця» вчить не сприймати лестощі таких хитрунів, яких уособлює рак, бо можна залишитися нізчим. Лінощі теж караються («Сірко»), проте Грінченко навмисне обирає такий фінал, аби навчити читача працьовитості, натякає, що лінощів можна позбутися і почати натхненно виконувати свої обов’язки. Такого плану повчання ми знаходимо в основному в казках про тварин.

     Побутові  казки відзначаються багатою  тематикою, змалюванням життя різних суспільних верств – селян, панів, наймитів, зображуються сімейні стосунки, конфлікти між чоловіком і жінкою («Дурень»), братами («Три брати», «Названий батько», «Дурень»). Проте ці конфлікти нечітко виражені й мають роль зав’язки.

     Деякі з казок мають соціальне забарвлення, оповідають про моральну перевагу простого трударя над паном, як, наприклад, у казці «Два морози», де багато і тепло зодягнений пан, який не звик до тріскучих морозів, швидше замерз, ніж убогий селянин, у якого «кожух в дірках та латах, шапка вітром…підбита, шкарбуни – не чоботи узуті»[1, 25]. Також ідеться про дотепність і винахідливість убогих та жадібність багатих, як у казці «Мудра дівчина», де багатому пану шкода віддати корову, котру кропіткою працею відробив  його бідний брат.

     Багато  творів у збірці «Легенди та казки» на історичну тематику, що розповідають про поневолювачів України, як, наприклад, у народній легенді «Біла бранка», де головна героїня рветься серцем і душею з неволі до рідного краю, але «до дівчини йде не милий, а баша, турецький пан»[1, 8]. Молода українка не витримує й віддає себе синьому морю, адже смерть для неї краща, ніж неволя; про хоробрість українських гайдамаків у гайдамацькій легенді «Отаман Музика», про князя, який не впізнав свою дружину, перевдягненою у кобзаря («Дума про княгиню-кобзаря).

     Отже, розмаїття Грінченкових легенд та казок  дає змогу малому читачеві проринути у чарівний світ, де сваряться і миряться звірі, де правда перемагає над кривдою, де зло не лишається непокараним, а добро – винагородженим. Світ, який вчить дитину бути доброю і щирою, чесною і справедливою. Саме на це розраховував Борис Грінченко. І це, на нашу думку, йому цілком вдалося.

Бібліографічні  посилання:

1. Грінченко Б. Легенди та казки/ Упорядкув. та передм. Л.М. Ліщинської. – К.: Школа, 2006. – 208с.
2. Козар Л. Монументальне видання українського фольклору кінця ХІХ століття// Народна творчість та етнографія. – К., 1997. – №4 липень-серпень. – С.29-40.
3. Погрібний А. Борис Грінченко – вчений, письменник, громадський діяч// Пам'ять століть. – К., 1999. – №1. – С. 39-48
4. Погрібний А. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст.  – К.:Либідь, 1990. – 232с.
5. Погрібний А. Життя і творчість Бориса Грінченка// Дивослово. — 1994. — № 3.
6. Федонюк В. Не цілком ювілейне. З нагоди 135-річчя Бориса Грінченка// Слово і час. – 1998. – №12. – С. 9 – 13.