Вища освіта Японії

Київський університет імені  Бориса Грінченка

Гуманітарний інститут

Кафедра фізичної культури та спортивної майстерності

Р Е Ф Е  Р А Т

з курсу “  Вступ до спеціальності ”

на тему:

«Вища освіта Японії»

                                                 Підготував:

                                                                                  студент групи 

                                                                                  ФВБ-2-12-4,0д

                                                                                Пухальський О.Ю.

Київ  – 2012

     Система вищої освіти Японії веде свій початок з часів реставрації Мейдзі. До цього періоду в деяких великих містах функціонували спонтанно виникали вищі школи, де діти японської аристократії і військових вивчали твори китайських класиків, право і бойове мистецтво. Були також вищі медичні школи. Більшість таких шкіл, отримавши статус коледжів, увійшли потім до складу університетів.

Перший на Японських островах державний  університет був створений в 1877 році в Токіо. У нього на правах коледжів включили гуманітарну та медичну  школи. У формуванні університету взяв участь запрошений зі США радник по вищому утворенню Д. Мюррей. Мабуть, але цієї причини японська система  вищої освіти з самого початку  несла на собі відомий наліт американізму. До кінця XIX століття, як відомо, в американську педагогічну науку і шкільну  діяльність активно впроваджувалися  ідеї прагматизму. Ці ідеї переносилися й у Японію.У Токійському університеті за прикладом США були створені чотири факультети : природничо-науковий, юридичний, літературний і медичний. Кожен факультет  ділився на секції. Так, природничо факультет включав хімічну, фізико- математичну, біологічну, інженерну  і геолого- мінералогічну секції. Літературний факультет складався  з двох секцій : секції історії, філософії  і політики та секції китайських і  японських літературних пам’ятників. Медичний факультет також мав  дві секції : лікувальну і фармакологічну. Юридичний факультет мав секцією  юриспруденції. Навчання в університеті тривало вісім років (чотири роки в підготовчій школі і чотири роки на факультеті). У 1882 році в Токійському  університеті навчалося 1862 студента. Університет  мав 116 педагогами.

Збільшувалося в країні і число  коледжів. До 1880 року в країні функціонували  дві державні, 32 муніципальних і 40 приватних коледжів.

У 1895 році почав роботу університет  у Кіото. У 1907 році оголосив про початок  своєї діяльності університет в  Сендай, а в 1910 році- університет  в Фукуока. У 1918 році виробив перший набір студентів державний університет  на о. Хоккайдо (у м. Саппоро). Усього в першій чверті XX ст. в Японії діяли  п’ять університетів. Для підготовки абітурієнтів на базі середніх шкіл були створені підготовчі вищі школи з терміном навчання в 3-4 роки. До 1918 року в Японії нараховувалося тільки вісім таких шкіл. Потрапити в них, природно, могли лише представники заможних верств населення. Але економіка наполегливо вимагала все нових і більш великих контингентів фахівців вищої кваліфікації, що невблаганно розширювало і мережу університетів, і мережа підготовчих вищих шкіл.

У 1918 році видається положення про  вищу освіту в країні. Визначаються цілі та завдання університетської підготовки: «вивчати теорію і прикладні аспекти  науки, вести наукові дослідження, а також розвивати особистість  студентів і виховувати у них  дух патріотизму». В університетах  вводиться вісім факультетів : юридичний, медичний, інженерний, літературний, природничо-науковий, сільськогосподарський, економічний, торговий. Вперше створюються науково- дослідні секції, а також курси  з підготовки фахівців з ученими  ступенями строком на три роки (з медичного профілю- чотири роки). У п’яти державних університетах  у той час навчалося 9040 студентів.

Реорганізація університетської підготовки викликала зростання спеціалізованих  коледжів. У 1918 році в Японії функціонували  вже 96 коледжів, в яких навчалися 49348 студентів. До 1930 року нараховувалося 162 коледжу з 90 043 студентами. У 1945 році, тобто до моменту поразки Японії в другій світовій війні, в країні працювали 48 університетів (98 825 студентів) і 309 коледжів (212950 студентів), 79 педагогічних інститутів (15 394 студента).

У 1949 році вищим навчальним закладам Японії було зобов’язано дотримуватися  однакових систем підготовки фахівців. За прийнятим у той час закону багато спеціальних шкіл переводилися в розряд університетів або коледжів. Поряд з цим у країні з’явилися  десятки приватних університетів, коледжів і молодших коледжів, а  також ряд вищих жіночих навчальних закладів. Загальне число університетів  і коледжів (державних і приватних) перевалило за кілька сотень. У всіх цих закладах здійснювався урядовий нагляд за змістом і методами навчання. Японський уряд у прагненні вивести  країну в розряд лідируючих держав світу робило велику ставку на вищу освіту. До цього кроку його спонукала  і економічна ситуація.

Науково- технічний прогрес різко  підсилив потреби в персоналі  вищої кваліфікації, що викликало  гостру потребу у розширенні мережі вузів, в першу чергу, звичайно, університетів. Але оскільки організація університетів  була сполучена зі значними труднощами, уряд спочатку пішов по шляху форсованого  збільшення числа коледжів. У повній відповідності з них вона в  три рази вище. Але оскільки найжорстокіший конкурс украй лімітує доступ у державні університети, більшої  частини молоді (чотирьом з п’яти  студентів) приходиться користатися  послугами приватних університетів, яких в 1975 році налічувалося 296 (із загального числа 405). Абітурієнти приватних  вузів, як правило, роблять вступні  внески, а ставши студентами, оплачують  лекції, користування навчальним обладнанням  і т. д. Найбільші внески встановлені  в медичних закладах, де перший навчальний рік обходиться студенту в 7,1 млн. ієн. Така сума більш ніж в два рази перевищує річний доход рядового японського робітника (111, с. 216). Звідси- економія, матеріальні жертви, борги  і т. п.

Слід звернути увагу читача на той  факт, що подання про вищий навчальний заклад у Японії трохи відрізняється  від нашого. Там до вузів відносяться  університети, коледжі з чотирирічним, медичні коледжі із шестирічним, молодші коледжі з дворічним  та спеціалізовані училища, тобто технічні коледжі, з п’ятирічним навчанням. Але, як ми бачили, справді вищим  самі японці вважають тільки університетську  освіту.

До 1986 року, якщо вірити прогнозам, у  Японії 40 % випускників середніх шкіл будуть вступати до вищих навчальних закладів, в основному, звичайно, в  університети. Тоді кількість учнів  там студентів перевищить 2 мільйони чоловік. Щоб підняти престиж  коледжів, в деяких з них вводиться  аспірантура, що, на думку японських  соціологів, зробить позитивний вплив  на репутацію навчальних закладів і  допоможе хоча б зберегти усталену чисельність студентів.

Проведений огляд становлення  та розвитку вищої освіти в Японії показує, що в його системі панує  принцип примата загальноосвітньої  підготовки студентів. Цей принцип буде визначати його характер і в доступному для огляду майбутньому.

Загальна освіта має в Японії найвищою цінністю з усіх видів освіти. Здобуваючи освіту, вважають японці, людина готує себе не до якоїсь конкретної вузької сфери діяльності, а до життя. І оскільки життя сьогодні особливо динамічне і мінлива, японці переконані, що, тільки володіючи широким  кругозором, людина може успішно орієнтуватися  у всіх її нюансах.

Загальна освіта, стверджують японські дослідники, сприяє розгортанню творчих  здібностей, так необхідних мозковим трестам фірм. «Щоб Японія зберегла високі темпи росту,- вказувала в 1966 році група японських експертів,- в країні повинна бути створена система  технічного освіти, що передбачає виховання  творчих здібностей замість виховання  здібностей сприймати чи копіювати  технічні досягнення інших країн». Якщо поглянути на програми спеціалізованих  коледжів і університетів, то можна  побачити, що половину навчального  часу студенти витрачають на засвоєння  загальноосвітніх курсів. У технічних  коледжах з п’яти років навчання три роки йдуть на загальноосвітню  підготовку. В університетах перші  два роки студенти штурмують основи різних галузей науки, опановуючи знаннями по досить широкому колу загальнонаукових проблем. Така орієнтація учнів- не примха університетів.

Як вказував японський соціолог Ацумі Яка, промислові компанії воліють  « наймати випускників вузів  скоріше з загальним, всебічним, ніж зі спеціалізованим, освітою. Звичайно, для компанії важливо, що може робити працівник, але може бути ще важливіше  його здатність до подальшого навчання, здатність пристосовуватися до потреб компанії ». Зазвичай японські компанії, як справедливо зазначає А. І. Соколов, не наймають випускників вузів з  чітко встановленими обов’язками. Від випускників потрібно не «  моментальна придатність», а «  придатність, на яку не вплинуть майбутні зміни в характері роботи». На такі вимоги з боку компанії вказали 80-90 % випускників Токійського університету та університету Васеда проти приблизно 50% випускників Гарвардського і  Мюнхенського університетів у США  і ФРН.

Серед японських фахівців з підготовки технічних кадрів уже давно вкоренилася  думка про те, що випускник технічного вузу не повинен бути лише «вузьким технарем », він зобов’язаний володіти глибокими знаннями в галузі природничих  і гуманітарних наук. Щоб технічну освіту було на сучасному рівні, говорив  на московському симпозіумі з вищої  освіти японський професор Мінору Танака, студент зобов’язаний вивчати не тільки нові галузі науки, а й класичні основи знань. Мінору Танака запропонував спеціальну програму, куди входять  історія науки і техніки, окремі напрямки природознавства, філософія, логіка, теорія культури й антропологія, політична економія, соціологія науки  і техніки, павука про працю (психологія, медицина, ергономіка). Студент, на думку  Мінору Танака, повинний мати інформацію по всіх цих галузях. Для поглибленого вивчення, вважає він, студент технічного вузу має обрати 1-2 напрямку.

Сучасний японський університет  першої категорії звичайно складається  з десяти факультетів (загальноосвітній, юридичний, інженерний, природничо-науковий, сільськогосподарський, літературний, економічний, педагогічний, фармакологічний, медичний). Сама структура університету сприяє висуванню загального освіти на передові позиції. Загальноосвітня  частина навчання домінує на усіх факультетах. Реформа освіти в Японії, націлена на подальше вдосконалення  всіх ланок системи, торкнулася і  вищу освіту, але не змінила поглядів на роль загального розвитку студентів. Зроблені в сфері вищої освіти заходи щодо поглиблення спеціалізації  не ущемляють загальноосвітньої  підготовки учнів. Проте нерідко  створюється враження, що спеціалізація  ніби ховає укорінений принцип примата  загального освіти. При цьому зазвичай посилаються на приклад Токійського  педагогічного університету, переведеного в 1969 році до гори Цукуба, що в 60 км на північний  захід від Токіо. Однак посилання  ці неспроможні.

Досвід функціонування цього університету показує, що реформа стосується головним чином питань організації та управління процесом підготовки студентів в  цілому. В університеті скасована  звичайна система факультетів і  кафедр. Натомість введено навчальні  секції (« гакугун ») та науково- дослідні секції (« гакукей »). Студенти розподіляються по навчальних секціях, пов’язаних з певними напрямками науки і техніки. У секціях ведеться навчання як по прикладних, так і з фундаментальних галузей знань. Спеціалізація тут виступає більш опукло, але примат загального освіти залишається непорушним.

При аналізі даної проблеми слід мати на увазі, що завжди і скрізь розвиток загальноосвітньої і вищої школи  розглядалося з двох протилежних  точок зору. Прихильники однієї з  них віддають пальму першості загального, а другий- фахової освіти. Історія  педагогіки дає нам у цьому  плані чимало цікавого і повчального. Нерідко між прихильниками названих точок зору спалахувала справжня боротьба. У Росії, наприклад, така боротьба загострилася в XIX ст. У той час  суперничали прихильники так  званого «формального» і «матеріального»  освіти. Перші вважали, що справжнє освіта- це розвиток пам’яті, уваги, мислення, мови, виховання ерудиції і т. д. Тільки всебічна підготовка людини, стверджували вони, здатна приготувати його для  майбутнього. Другі ж висували на перший план практицизм, спеціалізацію. Відомий російський педагог того часу К. Д. Ушинський піддав переконливій критиці обидва ці напрямки, показавши  їх однобічність. Розвиток педагогіки і школи (загальноосвітньої і  вищої) постійно супроводжується акцентуванням  то однієї, то іншої точок зору. Як показує історія, перемогу зрештою  беруть прихильники загальної освіти.

Японія не є винятком. Зазвичай і тут прихильники примата  загального освіти домагаються переваги. Кращі, найбільш престижні японські університети відрізняються від  звичайних, пересічних саме тим, що дають  своїм випускникам велику загальноосвітню  підготовку. Цим особливо славляться найстаріші Токійський і Кіотоскій  університети. Саме випускники цих  університетів утворюють інтелектуальну еліту японської економіки.

Аналіз розвитку і сучасного  стану японської вищої школи  показує, що вища освіта в Японії є  одним з основних важелів державної  політики. В епоху науково- технічного прогресу вищу освіту служить наймогутнішим  стимулом трудової активності всіх верств населення країни. Підготовка фахівців вищої кваліфікації при цьому ведеться па основі ряду принципів, серед яких на першому місці- принцип примата загального освіти. Цей принцип дає японським промисловцям можливість забезпечувати себе такими кадрами, які здатні впевнено вирішувати поточні завдання виробництва, швидко адаптуватися до нової технології та вести активний пошук методів підвищення економічної ефективності. Які б реформи в галузі вищої освіти ні робилися, загальноосвітня підготовка студентів в Японії залишиться панівної на всіх напрямках і на всіх рівнях навчання.