Використання українського фольклору в організації свят дітей старшого дошкільного віку

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИКОРИСТАННЯ  УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ  В ОРГАНІЗАЦІЇ  СВЯТ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 
 
 
 

                                 Курсова робота

з соціальної роботи у сфері дозвілля

  
 
 

                                                Умань, 2010 
 
 
 
 

       Зміст

Вступ........................................................................................................................3

Розділ  І. Теоретичний аналіз проблеми використання українського фольклору  в організації  свят дітей старшого дошкільного віку.......................................................................................................................... 6

1.1 Значення  народознавства і фольклору в  організації свят дітей дошкільного  віку.................................................................................................... 6

1.2 . Місце  та роль свят в народознавчому  вихованні дітей............................... 1

Розділ  ІІ. Методика використання  українського фольклору  в організації  свят......................................................................................................................... 2.1. Використання різних видів українських народних свят у дошкільному навчальному закладі.............................................................................................

2.2. Методика  організації свят і розваг  дітей старшого дошкільного віку.......

Висновки............................................................................................................

Список  використаної літератури.....................................................................

Додатки.............................................................................................................. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Вступ

       Україна є державою миролюбного і законослухняного народу із тисячолітньою історією. У неперервному процесі розбудови  суверенної, демократичної громадянської  держави Україна визначила пріоритетними  чинниками виховання громадянина  України та інтеграцію освітніх надбань  національних меншин у громадсько-політичне, культурно-освітнє та духовне життя  українського суспільства.

       Основою законодавчої і нормативно-правової бази забезпечення прав на освіту є  Конституція України, Закон «Про освіту» , «Закон про мови», Конвенція про права людини. Ратифікувавши в 1991 році Конвенцію ООН про права дитини Україна визнала свою відповідальність перед світовим співтовариством щодо забезпечення всіх положень цього документа.

       Перспективна  програма розвитку освіти в Україні  у ХХІ ст. орієнтує педагогів дотримуватись  принципу варіантності програм виховання  та навчання дітей у дошкільному  закладі.

       В базовій програмі розвитку дитини дошкільного  віку «Я у світі»  оновлено зміст  освіти, уніфіковано вимоги до розвиненості, вихованості і навченості дитини, приділено достатньо уваги питанню  народознавчого виховання старших  дошкільників.

       Сьогодні  ми повертаємось до забутого, відроджуючи, пробуджуючи до життя національні  традиції, національний дух нашого народу. Починати цю роботу потрібно з  раннього віку, в сім’ї, а продовжувати -  в дошкільному навчальному  закладі, в школі.

       Народознавство  як наука про життя, звичаї та обряди й духовну творчість народу загальновизнане  у всьому світі. Не випадково І. Франко у своїй праці «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895), крім української назви, подає також німецьку й англійську.

       Обсяг поняття "народознавство" широкий. «Бо ж пізнати народ, - зауважував І. Франко, - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв'язки з іншими народами. Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, - як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук та історія промислу - все, звичайно, в сфері що найобмеженішій, наскільки це стосується певного конкретного народу»[19].

       Організовуючи народознавчу роботу з дошкільниками, вихователі повинні в комплексі  розв’язувати пізнавальні, навчальні, виховні та мовленнєві завдання.

       Актуальність  даної проблеми визначила тему нашої  роботи           «Використання українського фольклору в організації свят дітей старшого дошкільного віку».

       Об’єктом  дослідження є процес використання українського фольклору в процесі організації свят народознавчого характеру.

       Предметом дослідження - вивчення проблеми є особливості використання українського фольклору дітьми старшого дошкільного віку під час свят та дозвілля.

       Мета  дослідження: вивчити психолого – педагогічні джерела з даної теми, довести ефективність використання українського фольклору у святах та дозвіллях на народознавчій основі з дітьми старшого дошкільного віку.

       Завдання  дослідження:

1. Вивчити психолого – педагогічну та методичну літературу з даної теми.
2. Розкрити роль і місце свят в системі народознавчого виховання дітей старшого дошкільного віку.
3. Теоретично обґрунтувати методику використання українського фольклору в організації свят дітей старшого дошкільного віку.

Для вирішення  поставлених завдань ми обрали такі методи дослідження:

• Теоретичні – аналіз літератури з даної проблеми.
• Емпіричні – спостереження та аналіз роботи вихователів та музичного керівника,  бесіди з дітьми та вихователями.
• Практичні – вивчення документації передового досвіду, розробка сценаріїв дозвіллєвих заходів.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       Розділ  І. Теоретичний аналіз проблеми використання українського фольклору в організації свят дітей старшого дошкільного віку

       1.1. Значення народознавства і фольклору в організації свят дітей дошкільного віку 

       Народ і виховання – ці два поняття  взаємопов’язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в  історії людства, що кожен народ  ввід покоління до покоління передає  свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється  історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодого покоління, а  виховання при цьому набуває  народного характеру. Тільки народне  виховання, зауважував К.Д.Ушинський, є  живим органом в історичному  процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного  характеру, національної психології людини. «Чи дивно після цього, що виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну  силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях  або запозичених в іншого народу»[12].

       Російський  учений Г.С.Виноградов характеризує народну  педагогіку як сукупність навичок та прийомів, котрі використовує народ  для формування особистості в  певному напрямі, як сукупність народних поглядів, засобів впливу на молоде покоління для його навчання та виховання. Автор пов’язує народну педагогіку не з педагогічною теорією, а з  педагогічною практикою, за його словами  «це не стільки система, скільки  сума знань та вмінь»[6].

       Волков  Г.Н. вбачає в народній педагогіці лише народний досвід та його опис. За його визначенням, народна педагогіка –  це сукупність емпіричних знань з питань виховання, які розповсюджуються переважно  усно, це практична діяльність у вихованні підростаючого покоління.

       Сім’я в Україні завжди розглядалась як святиня. Високо оцінював сім’ю як осередок суспільного виховання В.О. Сухомлинський: «У сім’ї шліфуються найтонші грані людини – громадянина, людини – трудівника, людини – культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави» [2]. Саме в сім’ї дитина отримує перші народознавчі знання, але основний тягар відповідальності за обсяг знань в цій сфері лежить на плечах педагога.

       Кожна нація, кожен народ, навіть кожна  соціальна група має свої звичаї та традиції, що виробились протягом багатьох століть і освячені часом. Звичаї, традиції, обряди – це втілені в  рухи й слова світовідчуття, світосприйняття  та взаємини між людиною і природою, між людиною і людиною. А ці взаємини та світовідчуття безпосередньо  впливають на духовну культуру народу.

       Звичай  народу – це ті прикмети, за якими  розпізнається народ не тільки на  сучасному етапі, а й у його історичному минулому. Це ті неписані закони, якими керуються в найменших  щоденних і найбільших всенаціональних  справах, у повсякденні та у святкові дні. Це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в  одну націю!

       У народознавстві паралельно використовують терміни «народна творчість», «народна поезія», «народна словесність», «народна поетична творчість», «усна народна  творчість» та «фольклор». Науку про  народну творчість прийнято називати фольклористикою. Проте це дуже загальне і широке поняття. Найуживанішим  у сьогоденній практиці є поняття  «фольклор». Фольклор – це народна  творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбувається в словесно-музично-хореографічних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов’язані з їхнім життям та побутом»[20].

       Усна  народна творчість узагальнює багатовіковий  людський досвід, вона є носієм і  втіленням народної мудрості, народного  світогляду, його ідеалів. У ній відбивається національна психологія, національна  свідомість народу, це його історія, філософія, мораль, правові закони.

       Фольклор  як категорійне явище має свої, тільки йому притаманні особливості. Найхарактернішою з них є усна форма творення й побутування. Узагальнені форми  життя, виховання, навчання, спостережливості втілювались у рідному слові, закріплювались, передавались із вуст у вуста, шліфувались, набували значимості «народних перлин», які одне покоління  передавало іншому як найдорожчу спадщину.

       Прагнення зберегти словесне народне творіння потребувало розвитку пам’яті, тому дослідники одностайно сходяться на тому, що «фольклор є мистецтвом пам’яті» (С.В. Мишанич). а це, в свою чергу, впливало на його жанрову структуру, поетичність. Невеличкі за обсягом фольклорні твори (пісні, приказки, забавлянки, утішки, примовки), завдяки образності і влучності рідного слова, краще запам’ятовувались, використовувались у повсякденному спілкуванні, знаходили свого слухача.

       Фольклору властива така риса, як традиційність. Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє  минуле. Завдяки йому забезпечується нерозривний взаємозв’язок між  минулим і сучасним, він також  є скарбницею сталих народних звичаїв  і стимулятором їх дальшого розвитку. «Головна ознака традиції – не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно  міцність спадкових зв’язків у розвитку, - пише історик фольклору Б. Путилов. – Традиційність є специфічна форма його руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають, - це перш за все зсунута і змінена традиція»[12].

       Багато  варіантів фольклорних творів свідчить про колективний характер творення, хоч, безперечно, фольклорні твори і  мали своїх авторів у найпершому варіанті. Тому для усної народної творчості характерне поєднання  колективного і індивідуального. Індивідуальне, яке сприймається гуртом, швидко поширюється, доповнюється, стає колективним творенням.

       Імпровізаційність як фольклорна ознака яскраво виявляється  в казках, легендах, частівках, коломийках, бувальщинах, спогадах.