Розвиток морфеміки та словотвору в українському мовознавстві

Київський національний Університет імені Тараса Шевченка

Реферат

На тему:

Розвиток морфеміки та словотвору в українському мовознавстві

                                                                                 Виконала:

Студентка 1 курсу

1 групи

Інституту Філології

Баранчук Ольга

Київ 2011

План

1. Словотвір як розділ мовознавства.

2. Морфеміка як розділ мовознавства.

3. Становлення словотвору як окремого розділу мовознавства.

4. Словотвір в українському мовознавстві.

5. Іван Ковалик- основоположник українського словотвору.

Висновок.

Література.

1. Словотвір як розділ мовознавства.

  Словотвір - розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів і способи їх творення.

  Словотвір вивчає словотворення (деривацію), тобто утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним значенням:

1) афіксами (префіксом: гомін — відгомін: суфіксом: ліс — ліс-ов-ий)

2)словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (велик-день)       3)абревіатурою (сіль-рада, кол-госп, УНР — уенер).

Як окремий спосіб словотвору виділяють також субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби словотвору з переходом слова до інших частини мови.

   Словотвірна система мови тісно пов'язана з іншими його сторонами (рівнями) - лексикою і граматикою. Зв'язок з лексикою проявляється в тому, що нові слова поповнюють словниковий склад мови. Зв'язок з граматикою, зокрема з морфологією, виявляється в тому, що нові слова оформляються відповідно до законів граматичної будови російської мови.

Утворювані в мові нові слова, завжди оформлюються як певні частини мови (іменники, прикметники, дієслова) з усіма граматичними ознаками цієї частини мови.

Подвійний контакт словотвору- з лексикою і граматичним ладом  знаходить своє вираження в різноманітті способів утворення слів:

I Морфологічний

1. Афіксація:

- префіксальних спосіб,

- суфіксальний спосіб,

- префіксальної-суфіксальний спосіб.

2. Безафіксний спосіб;

3. Словоскладання;

4. Абревіація;

II Морфолого-синтаксичний;

III Лексико-семантичний;

IV Лексико-синтаксичний.     

   Словотвір розглядався на двох етапах. На першому – морфологічному, його розглядали через призму морфології і іноді не відрізняли від неї. На другому – структурно-семантичному,  розглядався зв'язок структури і семантики похідного слова і вживалось поняття мотивованості.

Словотвір, як особливий розділ науки про мову, включає дві складові частини - морфеміка і безпосередньо словотвір.

2. Морфеміка як розділ мовознавства.

   Морфеміка — розділ мовознавства, що вивчає поділ слова на морфеми, вичленування морфів у слові, аломорфію морфеми, межі аломорфії, перетво­рення на морфем, швах, спрощення, перерозклад у морфемі, ідентифікацію морфем, їхню структурну, дистрибутивність, функціональну класифікацію. Морфеміка аналізує розподіл морфем, морфемний склад слова, описує закони конструювання морфем, структур слова, визначає допустимі в мові структури, їхні ознаки, правила формування, семантичної та стилістичної сполучуваності морфем. У іншому значенні морфеміка — це сукупність усіх морфем, які виділяють у словах і використовують в мові за певними моделями сполучуваності. Як окремий розділ мовознавства морфеміку почали виділяти лише наприкінці 1970-их років. Доти вона вважалася розділом морфології[1] або, згодом, дериватології.

Морфеміка займається вирішенням таких проблем: поділ слова на морфеми і принципи виділення морфем, класифікація морфем, визначення допустимих меж розростання слова, правила сполучуваності морфем — вивченням цієї проблеми займається розділ морфеміка - морфотактика.    В українському мовознавстві вивченням питань морфеміки серед інших займається Ніна Клименко, автор першого підручника у цій галузі «Основи морфеміки української мови».

  Створено 3 словники морфем: 1) Морфемний аналіз. Словник-довідник у 2-ох томах, 1982—1983 рр. за редакцією І. Т. Яценка. 2) Морфемник словник за редакцією Полюги Л. М., 1983. (двічі перевидавався. 3) Ніна Клименко, Євгенія Карпіловська, Віктор Карпіловський, Тетяна Недозим. Словник афіксальних морфем української мови, 1997.

3. Становлення словотвору як окремого розділу мовознавства.

  Основоположником української дериватології як              науки вважається І.Ковалик, який у своїх працях сформував теоретичний апарат словотвору та визначив одиниці словотвірної системи мови, способи словотворення, основні тенденції його розвитку в сучасній мові. Абсолютно              новим у розвитку              сучасної української дериватології став категорійний підхід до аналізу похідних одиниць, який уможливив виокремлення категорійного словотвору, теоретичні засади якого викладено у працях І.Р.              Вихованця

та  К.Г.Городенської.

Словотвір як окремий розділ мовознавства почав складатися в 40-50-і роки минулого століття, зокрема завдяки працям В.В. Виноградова, Г.О.Винокура, О.І.Смирницького. Уже в ті роки почали розроблятись деякі важливі проблеми загальної теорії синхронічного словотвору в ряду лінгвістичних дисциплін, проблеми членованості слова, принципи встановлення зв’язків синхронічної відтворюваності, своєрідність семантики і побудови похідних слів різних частин мови.

   Словотвір як розділ мовознавства пов'язаний з іншими розділами української мови, такими як фонетика, фонологія, лексикологія, морфологія й синтаксис. Словотвір має свої методи й прийоми дослідження словотвірної система мови, яка також характеризується власними одиницями: основа, корінь, афікси й флексія, різними способами творення. Розрізняють два основних методи вивчення словотвору: синхронічний та діахронічний. . При діахронічному підході, для того щоб встановити похідність слова і визначити, яке з порівнюваних слів послужило основою для утворення другого, потрібно вивчити конкретну історію цих слів і вияснити, яке з них більш раннє, а яке більш пізнє, яке з слів історично утворене від другого. При синхронічному аналізі для того щоб встановити мотивовану і мотивуючу основи, потрібно відповісти на питання: яка з двох однокореневих основ простіша по формі і по змісту (мотивуюча), а яка складніша (мотивована). На межі ХІХ -ХХ ст. вимоги розрізняти синхронічний словотвір від діахронічного, виражали такі мовознавці: І.А.Бодуен де Куртене, і Ф.Ф.Фортунатов. Вони більшу увагу приділяли теорії синхронічного мовознавства – і в тому числі – теорії синхронічного словотвору. 

   У 60-80-і роки теорія синхронічного словотвору отримала подальший розвиток. Наука про словотвір, виокремившись із морфології і лексикології, стала самостійною лінгвістичною дисципліною, що має свій об’єкт дослідження, свою методику аналізу і систему понять.

   Через відносно молодий вік цієї галузі існує ряд невирішених питань, зокрема проблема дериватології, якими на сучасному етапі розвитку мовознавства займаються такі вчені-лінгвісти, як В.Н.Нємчєнко, О.А.Земська, В.В.Лопатін, Н.Ф.Клименко, О.М.Тихонов, Є.А.Карпіловська, О.Д. Мєшков, П.М.Каращук, О.Ф.Кубрякова. В українському мовознавстві розвиток словотвору припадає на кінець 60-их- початок 70-их років. Існував ряд проблем, яких вирішували лінгвісти: 1) проблема словотвірного гнізда (Тихонов, Соболєва);

2) проблема семантики похідного слова (Кубрякова, Лопатін, Блінова); 3) проблема участі похідного слова у розмовному мовленні (Земська); 4) проблема номінативної діяльності мовців (Кубрякова, Сахарний, Милославський); 5) словотвір у дитячому мовленні (Шахнарович); 6) роль словотвору в організації тексту.

Ці роботи складають теоретичну базу для вивчення конкретних проблем словотвору на кшталт типологізації одиниць дериватології, встановлення взаємовідносин між ними, виявлення основ моделювання похідних слів та ін.

4. Словотвір в українському мовознавстві.

  На вивчення словотвору велике значення мали роботи Г.О.Винокура і В.В.Виноградова.

Винокур в «Замітках з російської словотворенню» сформулював принципи синхронічного словотвірного аналізу.

У роботах Виноградова словотвір формується як самостійна дисципліна. У статтях 1951 - 1952 рр.. сформульований зв'язок  словотвору лексикою і граматикою, дана класифікація способів словотвору.

З середини 50-х років з'являється численні роботи з різних питань словотворення: Б.Н.Бловіна, В.П.Григор 'єва, Є.А.Земської, 
Н.М.Шапского, В.М.Максимова. Розділ «словотвір» включено до 
«Граматики російської мови» (1970р.), «Російської граматики» (1980р.).

Протягом останніх десятиліть відзначається активний процес словотвору в українській мові. У цьому процесі знаходять безпосереднє відображення постійні зміни в словниковому складі мови зумовлені різними змінами в житті нашого суспільства.

  Словотвір в українському мовознавстві досліджували:

  Роман Смаль-Стоцький - праці зі словотвору: «Нарис словотвору укр. прикметників» (1925), «Значення укр. прикметників» (1926), «Примітивний словотвір» (1929)

                Василь Сімович - «Історичний розвиток українських  (здрібнілих та згрубілих)  хресних чоловічих імен з

окремішною увагою на завмерлі суфікси» (Прага, 1929)  автор визначає здрібнілі суфікси 

(-ко, -но, -я, -ьо, -енко, -еня, -ош, -аш) та згрубілі  (-ище, -исько, -ан, -ун, -ак, -ай, -ир, -ур), «Українські чоловічі ймення осіб на -но» (Київ, 1931)

                Ярослав-Богдан Рудницький - «Наростки -ище, -исько, -сько» (1934, 1967) «Суфікс -ера» (1959)                                                                                                                                                                        Василь Ільїн - монографія «Префік­си у сучасній українській мові» (1953)

              Іван Ковалик - «Вчення про Словотвір», 1958, 1961)

                 Лідія Юрчук - «Питання суфіксального словотворення дієслів в сучасній українській мові» (1959), монографія «Пи­тання суфіксального словотворення дієслів» (1959).

                Теодозій Возний - «Словотвір дієслів в українській мо­ві у порівнянні з російською і білоруською» (1981)

              Юрій Редько - «Сучасні укр. прізвища» (1966), «Довідник укр. прізвищ» (1969).

                Лукія Гумецька - «Нарис словотворчої системи української актової мови 14—15 століть» (1958).

                Віталій Русанівський - «Структура українського дієслова» (1971)

Питання про              правомірність виділення словотвірних категорій порушувало багато мовознавців. Так, зокрема, О.О.Потебня              цікавився              природою словотвірних

категорій та історичними закономірностями розвитку таких категорій, як категорія дії, збірних і абстрактних іменників –у їх зв’язку з              розвитком частин мови. На його думку, у назвах дії етимологічно вміщується значення місця, результату та знаряддя              дії, а інколи ще й діяча чи виконавця дії.             

М.              М.Покровський, вивчаючи словотвірні категорії у зв’язку із семантикою слів, указував на              вплив змін, що              відбуваються тут, на              напрям і межі семантичних змін                           

І.І.Ковалик,  у своїй  праці «Питання слов'янського іменникового словотвору»  виділив проміжне місце словотвірної категорії              між словотвірним              класом і словотвірним розрядом. На його думку, словотвірна категорія позначала таке “загальне абстрактне поняття, до              складу якого входить сукупність усіх підпорядкованих              йому              словотвірних розрядів,              об'єднаних одним дуже загальним значенням”              .                           

Словотвірний розряд, у              свою чергу, охоплював “усю сукупність семантично однорідних              словотворчих типів,              тобто ряд словотворчих типів, спорідненихлексико-семантичною єдністю

5. Іван Ковалик – основоположник українського словотвору.

Ім'я Івана Івановича Ковалика (1907-1989 рр.) в історії українського та й слов'янського мовознавства знане передусім як ім'я  вченого-дериватолога, основоположника вчення про словотвір як самостійної лінгвістичної дисципліни. Найбільше зацікавлення у професора Ковалика викликав словотвір, який на той час (50-і роки)  не був виділений в окремий розділ мовознавства. „В міру розвитку мовознавства,  –   писав І.І.Ковалик, – зокрема порівняльно-історичного методу, збільшується кількість спеціальних мовознавчих дисциплін. Цей ріст і спеціалізація обумовлені передусім самою багатогранністю системи мови. Постає питання, чи можна вважати словотвір цілком самостійним розділом граматики (морфології),  лексикології і т.д.". Це питання актуально звучало в наукових колах, і на нього успішно дав відповідь вчений, довівши необхідність виділення словотвору в самостійну лінгвістичну дисципліну – дериватологію, визначаючи конкретно предмет і прийоми дослідження.
Обґрунтувавши необхідність відокремлення словотвору в системі мови, Ковалик не оминув питання його співвідношення і взаємозв'язків з граматикою, фонетикою, лексикологією, етимологією, семасіологією, стилістикою, загальним мовознавством і навіть з історією народу. „Словотворча будова мови зв'язана з історією народу не безпосередньо, а через історичні зміни лексичного складу мови," – зазначав професор.
Хоча системний характер словотворчої будови мови в цілому визнав і Виноградов у своїх працях про словотвір, Ковалик глибше розглядав систему словотворчої будови, вважаючи її як спеціальну, загальну, до складу якої входять менш загальні системи. Взагалі поняття системності відіграє значущу роль у поглядах Ковалика, про що свідчить окрема його увага до цього питання у праці „Вчення про словотвір" (Львів, 1958).
У складі системи словотворчої будови мови вчений виділяв супідрядні частини, „між якими є постійні взаємозв'язки і закономірні співвідношення".Такими частинами Ковалик вважав системи словотвору окремих частин мови – словотворчі класи, в межах кожного з яких виділяв величини нижчого порядку –  словотворчі категорії, в яких в свою чергу виявляються словотворчі типи.
Основною словотворчою частиною слова Ковалик вважав кореневу морфему,  яка є обов'язковим елементом побудови слова
У зв'язку з цим небезпідставно висвітлив проблему відношення семантики кореневої частини слова до лексичного значення слів з цим коренем. Це питання  залишається актуальним і в наш час.
Розглядаючи поняття корінь слова та кореневе слово, Ковалик, погоджуючись з поглядами О.О. Потебні, слушно стверджував про істотну різницю між ними. Семантику кореня ми розкриваємо тільки на основі абстрагування спільного у ряді слів з цим коренем, включаючи сюди і кореневі слова з їх частковим значенням.
Аналізуючи далі словотворчі одиниці, Ковалик розрізнював ще два поняття – корінь і основа слова. Коли йде мова про корінь і основу кореневого типу, корінь слова має більш загальне значення, а основа – вужче, адже має конкретне лексичне значення і граматичне.
Велику увагу в дериватологічній концепції Іван Ковалик зосередив на питанні функціонування та особливостях вживання суфіксів у процесах словотворення. Справедливим є зауваження, що „всі форманти, які служать для оформлення семантики слова, одночасно приносять з собою в слово і якесь граматичне значення."
Іван Ковалик активно працював над проблемами словотвірної синонімії, омонімії, антонімії, встановлення і дефініції комплексних словотвірних одиниць. Поняття словотворчого типу, яке стало вихідною одиницею у сучасній словотвірній системі, обґрунтував у своїх працях „Про деякі питання слов'янського іменникового словотвору" (1958), „Питання слов'янського іменникового словотвору " (1958).
Цікавим, з огляду на сучасні інтерпретації, є його трактування способів словотвору. Він виділяє такі 9 позицій:  морфологічний з його різновидами, морфолого-синтаксичний, синтаксико-морфологічний, синтаксичний, лексико-морфологічний, семантичний (лексико-семантичний), регресивний (зворотний), або фонетико-морфологічний (фонетико-регресивний, безафіксний), акцентуаційний (фонетико-акцентуаційний), контамінаційний.
Заслугою Івана Ковалика є те, що він, відзначаючи однобічність вивчення словотвору, розробив основні напрямки розвитку дериватології, обґрунтував принципові положення, особливо звертав увагу на суперечливі моменти. Визначальним є формування системи наукових термінів і понять у дериватології. Велику цінність мають не лише його теоретичні розробки, а й практичні дослідження, які і досі зберігають наукову вартість.

Висновок.

Мова ––              явище суспільне. У суспільстві мова виконує ряд важливих функцій,              без яких це суспільство не може існувати й розвиватися. Процес збагачення мови відбувається постійно. Найголовнішим засобом збагачення сучасної української  мови є процес творення нових слів, тобто словотворення.                           

Українська мова, як одна з найрозвиненіших              мов світу, має досконалу систему засобів словотвору, що дає ій можливість розвиватись одночасно з розвитком науки, техніки, освіти,              виробництва, бо цей розвиток неодмінно супроводжується появою великої кількості нових слів. Нові слова з'являються у мові не як випадкові              одиниці, — творення нових слів відбувається за чітко визначеними закономірностями. Саме закономірностями творення              нових слів              і займається така галузь науки як дериватологія, що формувалась як самостійна галузь у 60-х роках ХХ століття.             

Cловотвір              як наука перебуває у постійному розвитку. Багатьма              вченими було             

зроблено ряд досліджень явищ словотворення, у яких дериваційні процеси розглядаються в різних аспектах.

Займаючись питанням словотвору мовознавці намагались дослідити              структурно-

семантичні явища словотворення.              Зокрема ці              тенденції можна спостерігати у працях

Я.Закревської (діалектна лексика), Т.Панько (термінологічна лексика), принципами словотвору окремих частин              мови              займались такі вчені, як: Л.Родніна, В.Грещук,              П.Білоусенко (іменник), А.Грищенко (прикметник), В.Русанівський,              Л.Юрчук, К.Городенська (дієслово), Г. Гнатюк (дієприкметник), у              своїх              роботах вони досліджували явища словотворення від              змісту мовних одиниць до їхніх форм. На сучасному етапі              розвитку українського              словотвору є очевидним намагання систематизувати словотвірні одиниці на нових методичних чи              концептуальних засадах, переглянути              й уточнити              деякі              наукові поняття, що сформувалися упродовж кількох десятиліть становлення дериватології як науки. Ці              тенденції можна спостерігати у              таких роботах, як «Морфеміка української мови»

О. К.Безпояско              та К.Г.Городенської, де              вперше згруповано словотворчі афікси української мови у функціонально-семантичні поля, «Українська словотвірна дериватологія»              В.О.Горпинича, де по-новому визначено              кілька основних понять словотвору, зокрема такі, як словотвірна похідність, твірна основа, словотворчий формант і              спосіб словотворення, а також «Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови: будова та реалізація», автором котрої              є Є.А.Карпіловська, котра у своїй праці створила оригінальний комплексний суфіксальної підсистеми сучасної  української мови.

Література.

1. Ковалик І.І. Вчення про словотвір. – Львів, 1958.

2. Виноградов В.В. Словообразование и его отношение к грамматике и лексикологи. Избранные труды: Исследование по русской грамматике. – Москва, 1975.

3. Ковалик І.І. Дериватологія (словотвір) як самостійна лінгвістична дисципліна та її місце в системі науки про мову // Словотвір сучасної української літературної мови. – Київ, 1979.

4. Смирницкий А.И. К вопросу о слове (проблема отдельности слова) // Вопросы теории и истории языка. Москва, 1952.

5. Клименко Н. Ф. Система афіксального словотворення сучасної укр. мови  Київ, 1973.

6. Плющ М.Я. Граматика української мови: у 2-х частинах. Ч.1. Морфеміка. Словотвір. Морфологія. – Київ, 2005.

7. Вакарюк Л. та ін. Українська мова. Морфеміка і словотвір  Київ, 2004.

8. Горпинич В. Сучасна українська літературна мова: Морфеміка, словотвір, морфонологія. - Київ: Вища школа, 1999.