Народні традиції родинного виховання молоді

2

КУРСОВА РОБОТА

З ПЕДАГОГІКИ

НА ТЕМУ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

Мелітополь – 2011

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. РОДИНА І НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ – НЕВІД’ЄМНІ ЧАСТИНИ

У ВИХОВАННІ МОЛОДІ……………………………….............................5

1.1. Традиції – неоціненна спадщина українського народу……………....5

1.2. Родина – природній осередок найглибших людських почуттів……..7

1.3. Сімейні традиції та обрядованість……………………………………11

РОЗДІЛ 2. РОДИННЕ ВИХОВАННЯ НА ЗАСАДАХ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ………….................................................................................19

2.1. Виховний потенціал української родини……………………………..19

2.2. З досвіду роботи Чубарівської ЗОШ І – ІІІ ступенів (Пологівський р-н, Запорізька обл.) по використанню ідей народної педагогіки у навчанні і вихованні…………………………………………………………………….21

Висновки

Список використаних джерел

Додаток А

Вступ

Актуальність. Сім’я – природне і найбільш стійке формування людського су­спільства, яке акумулює в собі всі його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 180 тис. сімей, 140 тис. дітей проживають у неповних сім’ях, на обліку в міліції перебуває 17 тисяч дітей [16, 52]. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчить про те, що настала нагальна потреба підвищити роль української сім’ї у вихованні дітей, допомогти молодим людям зберегти сім’ю, зберегти значимість інституту сім’ї для усього суспільства в цілому. Саме зараз час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історично складених тенденцій формування та розвитку української сім’ї. Варто згадати те, що традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи, чи оточуючого середовища. Глибоке дослідження історичного розвитку та устрою традиційної української родини неодмінно призводить до розуміння її значного педагогічного потенціалу. Велика різноманітність підходів та засобів виховання може бути використана і має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі традиційної родинно-побутової куль­тури. Тому все більшої актуальності набуває звернення до невичерпної скарбниці народної педагогіки та дослідження історично складених засобів ви­ховання в українській родині, які реалізуються у народних традиціях, звичаях та обрядах. Лише досконале їх вивчення допоможе у розв’язанні сьогоднішніх сімейних проблем та завдань батьківської педагогіки, формуванні національної системи родинно-шкільного виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.
      Проблемами української сім’ї, вивченням народних традицій та обрядовості займалися К. Д. Ушинський, М. Г. Стельмахович, Любар О. О., В. А. Сухомли-

нський, А. С. Макаренко. Але суть та значення народних традицій у роботах українських педагогів досліджені та висвітлені ще недостатньо. Тому ця тема потребує подальшого вивчення та дослідження.

Об’єкт курсової роботи: родинне виховання в Україні.

Предмет: народні традиції родинного виховання молоді.

Мета: розкрити значення народних традицій в родинному вихованні.

Завдання:

1. всебічно вивчити та проаналізувати науково-педагогічну літературу з даної проблеми;

2. розкрити суть поняття «традиції» та визначити їх значення у формуванні національної самобутності народу;

3. виявити значення родини як найкращого вихователя та носія національних ідеалів;

4. систематизувати та описати національні сімейні традиції, пояснивши їх роль у становленні народної педагогіки;

5. зобразити родинні обряди як невід’ємну та органічну частину етнопедагогіки;

6. з’ясувати можливості родинного виховання на основі традиційної народної педагогіки.

Методи дослідження:

теоретичні: аналіз психолого-педагогічної літератури з теми дослідження; вивчення та узагальнення передового досвіду та досвіду народу; метод рекомендації.

РОЗДІЛ 1

РОДИНА І НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ – НЕВІД’ЄМНІ ЧАСТИНИ У ВИХОВАННІ МОЛОДІ

1.1. Традиції – неоціненна спадщина українського народу

     У всіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він никає світом, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу…

    Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю.
    Традиція (від лат. «traditio» – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, щоб закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд.
   Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово «звичай» походить від дієслова «звикнути», тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.
   Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.
    Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б  людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує.

1.2. Родина – природній осередок найглибших людських почуттів

   Родина — проміжна ланка між людиною і суспільством. Вона так само намагається піднятися над своєю емпіричною природою, "відшукати себе" в духовній реальності. У цьому прагненні — духовне самовизначення родини. Усі форми стосунків між її членами — шлюбні, стосунки поколінь і родичів тощо — мають зовнішній фізичний вияв, але їм властива і духовна основа, пов'язана з Великою Таємницею людського буття. Лише в сім'ї можуть поєднуватися і реалізуватися всі типи любові — від суто біологічної до жертовно-духовної (любов-ерос, любов-філіо і любов-агапе). У прагненні осягнути цю повноту — духовне призначення людини. У глибині всіх емпіричних, земних і утилітарних зв'язків між членами родини існує містична реальність певних моральних зв'язків, певний поклик до близькості — таїна родини — незалежно від того, чи вони усвідомлюються релігійно, чи лише на побутово-родинному рівні: таємниця шлюбу, зв'язку дітей і батьків, таємниця кровного зв'язку. Це — духовне ядро родини, в якому її здоров'я, стабільність, успіх у досягненні свого призначення. Духовні сили об'єднують родину.                                                                                          Потреба побудови родини є природною і не залежить від самої людини. Родина — це завжди і радість, і клопіт; вона окрилює і обмежує, але людина чує потребу в ній, бо це — обов'язок, виконання якого покладене на людину Богом. Духовне ядро родини зароджується в людині, у процесі її власного духовного розвитку.

     Деякі родинні цінності дитина засвоює дуже рано. Вона ділиться іграшками з молодшим братиком, допомагає бабусі, відмовляється від цікавої телепередачі, якщо в хаті хтось хворий, винесе сміття зі спільної кухні тощо. Коли людина стає дорослою, вона повинна бути готова до інших, важчих актів самообмеження. Особливо це помітно, коли настає пора будувати власну родину. Досвід дитинства тут виявляється дуже корисним. Закони вірності спонукають людину обмежувати своє приватне життя, приносити жертву і пізнавати радість народження власних дітей, а відтак виконувати непрості обов'язки догляду за ними; дбати про спільні засоби життєдіяльності, готувати їжу для інших, заробляти потрібні кошти тощо. Усе це — самоподолання, яке не видається важким людині, що несе в собі духовну потребу такої поведінки.

     В умовах родинного співжиття подолання егоїзму індивідуальної людини веде до злиття зусиль і прагнень об'єднання в одне ціле. Так у родини з'являється спільне бажання йти до власного призначення, до досконалості, прагнення ідеалу. Утворюється родинна атмосфера ("аура"), а в ній — духовне ядро.

    За цих умов духовні сили родини становлять вже не звичайну суму доданків, а щось вище, те, що психологам відоме як "додаткова енергія": люди, котрі зі самозреченням складають власні зусилля в одне ціле, завжди виявляють, що їх спільна енергія — щось більше, ніж сума енергій окремих людей.[10, 16] У цьому процесі особливо виразно відчувається двоєдина природа родини. Вона, як і окрема людина, складається з матеріального, біологічного, з одного боку, і духовного, містичного, астрального — з іншого. Здатність людини долати себе задля власної родини, жертвувати собою, орієнтуючись на ідеали родинності, є головною і категоричною передумовою стабільності сім'ї.

    Зрештою, духовність людини — не єдиний чинник, котрий впливає на стан родини. Тут має значення і вдалий вибір партнера, і справедливість у моральних, побутових та майнових відносинах, матеріальні умови життя родини, і ще багато інших чинників. Усі вони можуть ослаблювати родину, але лише за однієї умови: якщо духовність поступається першим місцем у свідомості людини і нею оволодівають інші прагнення. За всіх обставин духовність родини має здатність "згладжувати" гострі кути і допомагати людині долати труднощі. Саме на таких засадах будували родину наші предки: життєві труднощі й невдачі їх теж не минали.

    Таким чином, життєздатність і сила родини— найперше у розвитку її духовних основ, у здоров'ї її духовного ядра. Не глибоке пізнання фізіології шлюбу і загалом не стільки раціональна культура, скільки духовний розвиток членів родини і ставлення їх до своїх природних обов'язків вирішують долю сім'ї — як чинник першої ваги.

    Попередньо сказане, а також дані деяких спеціальних досліджень дають підстави зробити певні висновки, що стосуються бодай головних ціннісних орієнтацій української родини в минулому.

   Українська сім'я будувалася на засадах духовності, віри, релігійності. Це стосується і дохристиянських часів — людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї Природою і намагалася збагнути її таємниці. Християнство лише посилило природні духовні нахили українців. Українська родина рано набула свого "космічного удохотворення" (батько — "місяць", мати — "світла зоря", діти — "зіроньки")[4, 75]. Народна традиція облагороднювала союз між батьками, що втілювалося в образі богині Лади. І навіть самі назви "няня", "ненька", "неня", "нянько", а також "мама" пов'язані з іменами богів[4, 79].

   Як уже йшлося, духовно-релігійному розвиткові людини сприяли релігійні свята та обряди, яких родина завжди дотримувалася і які повторювалися щорічно. На різдвяну Святу вечерю збиралася вся сім'я, поминали померлих, згадували відсутніх, спільно молилися перед початком вечері. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили Святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Та й колядування мало глибокий виховний сенс — залучення дітей до духовності шляхом прямої участі у звичаєвому дійстві. Таке виховне значення закладено у театралізованому вертепі, де возвеличувалося добро і засуджувалося зло. Писанкарство також задовольняло і розвивало духовно-творчі потреби і можливості дітей, молоді. Виховну роль відігравали ритуали хрещення, весілля, похорону.

    Українська родина будувала своє життя в тісній єдності зі своїм народом. Батько був оборонцем землі, на яку часто зазіхали неситі сусіди. Любов до Батьківщини, до рідної землі, до віри пронизувала всі ділянки родинного життя. Ненав'язливе, через колискову пісню, народну думу, через дитячу молитву за Україну, а найперше з розповідями про жертовні та героїчні вчинки тих, хто боровся за нашу незалежність, входило в душу дитини і дорослого юнака почуття патріотизму, любові до рідного краю. Це також об'єднувало батьків, увесь рід — на основі єдності громадських прагнень. Сім'ю єднала і спільність національно-культурних зацікавлень, часто спільна участь у національно-визвольній боротьбі. Виживаючи за умов постійного жорстокого етноциду, будучи ізольованою від елітарної культури, яка зосереджувалася у столицях метрополій (Варшаві, Петербурзі), українська родина творила свою народну культуру — казку, пісню, танок, а надто плекала рідну мову. На цій основі утверджувалося почуття етнічної окремішності, яка допомагала зберегти свою автентичність, а водночас сприяла і єднанню родини.

   Вище зазначалося, що українській родині завжди був властивий демократизм стосунків — як вияв певної природної доброти, що характеризувала натуру її членів. Ця риса нашої сім'ї простежується вже з кінця IV ст. у житті давніх предків слов'ян — антів (росів)[5, 13]. Як і духовність, їх демократизм розвивався під впливом певних природних чинників — поміркованого клімату, спокійного краєвиду, багатої й врожайної землі тощо. Нашим предкам здавна була властива відсутність вродженої агресивності, яка була притаманна деяким нашим сусідам. Вони виявляли схильність до розуміння інших людей, сприймали світ серцем, уміли ставити себе на місце інших, виявляли гостинність до чужинців. Ці риси і зумовили в Україні ранню появу егалітарного (рівноправного) шлюбу.

   Демократизм стосунків в українській родині переносився і на виховання дітей. І якщо згодом тут, у сім'ї, з'явилися деякі дискримінаційні щодо дитини і жінки елементи, то цим ми завдячуємо швидше православній догматиці, для якої ці елементи були характерними.

   В українській родині з давніх-давен діяв закон опіки. Він також випливав з природної доброти українця і поширювався на старших у родині, безпомічних, інвалідів, сиріт тощо. Високу опікунську відповідальність щодо дітей відчували як рідні, так і хрещені батьки, які на випадок смерті перших брали на себе турботу про похресників.

   Будучи від природи нацією осілою, переважно сільськогосподарською, наші предки високо ставили в родині чесноту працьовитості. Вони душею відчували істину в тому, що неробство породжує найгірші вади характеру людини і що людина може бути щасливою лише в праці, а тому від самого народження повинна готувати себе до цього щастя. В родині ніколи не було ситуації, коли дитина нудьгує і не знає, куди себе подіти. В давній українській родині схильних до лінивства не любили, висміювали і змушували до праці: вже в ранньому дитинстві хлопчик чи дівчинка повинні були доглядати домашніх тварин, допомагати батькові чи матері в домашній роботі.

   Фізична праця була також важливим чинником розвитку сили та збереження здоров'я дитини. Хлопчиків рано готували до оборони рідної землі: вони змалку їздили на конях, вчилися володіти зброєю. Все це давала праця, яка, таким чином, виконувала і важливу функцію охорони здоров'я.

    Життя української родини будувалося на засадах природовідповідності, які втілювалися в звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити сім'ю здорову і дружню. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона...", — так висловив це прагнення І. Котляревський[4, 132].

1.3. Сімейні традиції та обрядованість

    Коріння української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій,  складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного розвитку людства. Найбільш характерною та звичною для українського етносу є велика сім’я, що як і будь-яка інша звалася родом. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом рід утратив давню сутність і розпався на малі, самостійні родини. [ 10, 12]
   В українській родині завжди панував культ гостинності. У селах і досі живе звичай «шапкування» (зайшов у хату – скинь шапку, посміхнись, привітайся: «Здрастуйте, у вашій хаті на хліб-сіль багатій») [ 20, 148 ]. Ці традиції виховували моральні чесноти – повагу, ввічливість, доброзичливість.
    Родина була тим соціальним осередком, де кожен її член мав певні обов’язки перед  іншими членами родини й громадою. Тому родинно-трудові традиції завжди допомагали розвивати в дітей моральні якості (відвертість, єдність слова і діла тощо), формували світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації. Традиції спільної систематичної праці привчали до відповідального ставлення і поваги до роботи. Традиції майстрів і трудових династій розвивали в юного покоління риси старанності, самодисципліни, наполегливості, комунікабельності, виховували дбайливого господаря.
   Трудові свята – традиційна форма передачі від старших поколінь молодшому соціального досвіду та духовних цінностей, моральних норм і принципів. Вони розкривають красу і значення праці, возвеличують її, оновлюють духовну і фізичну снагу кожного члена родини, виховують у дітей зацікавленість справами батьків, усвідомлення значущості своєї праці, стимулюють соціальну активність дитини. Здоров’я є не лише запорукою матеріального благополуччя, а й джерелом життєрадісного настрою і краси, добрих стосунків з людьми. Тому родинно-оздоровчі традиції обумовлюють систему поведінки членів родини, а це: раціональне харчування, творча активність, формують готовність зміцнювати фізичне й моральне здоров’я, зокрема такі риси, як гуманізм, порядність, витримку, людяність. У правильно побудованій грі розвиваються спритність, витривалість, рішучість, ініціатива, бажання радіти, допомагати, підтримувати іншого.
  Мета традицій приготування національних страв – забезпечити працездатність і фізичні якості членів родини. Основний принцип цих традицій – помірність, збалансованість, різноманітність, висока біологічна повноцінність їжі, режим. Традиції практичності одягу виховують почуття невибагливості, охайності, зручності, стриманої краси.
   Рідне слово (яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне) сіє людяність у дитячих душах, виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світогляд філософсько-світоглядний чинник «я». У родині завжди привчали до культури мови: коректності у висловлюваннях, стриманості й зваженості, чіткості й доступності. Традиції раціонального користування словом виховували пошану до думки іншої людини, правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність мовлення, тобто виступали своєрідною наукою й мистецтвом переконуючої комунікації. В основі традицій національного гумору – привітність, щирість, доброзичливість до співрозмовника, шляхетність. Вони розвивають емоційно-вольову сферу людини, сприяють дружнім стосункам між людьми, є громадським фільтром народної моралі. Фольклорні традиції у формі прислів’їв, приказок, загадок, пісень відображають найсуттєвіші сторони суспільних і родинних взаємин людини. Словесні формули традицій (вітання, звертання, вибачення тощо) допомагають встановити взаємини між людьми, підтримують доброзичливу тональність мовлення, сприяють вивченню й збереженню рідної мови. Традиції давати ім’я й прізвище становлять народно- семантичну, соціально-психологічну, дидактичну, й філософську мудрість, виступають атрибутом родової наступності поколінь.
   Родинно-мистецькі традиції (музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові) відображають естетичний колорит побуту, доброзичливе ставлення до людей,  уміння виробляти вироби, передають з минулого в майбутнє усталені століттями форми,  ідеї, образи, теми, формують кодекс народної етики й естетики. Музичні традиції є особливою формою засвоєння навколишньої дійсності, найпотаємнішого й найтоншого стану душі. Вони завжди підтримували бадьорість духу й національну свідомість, розвивали емоційну культуру. Родинно-побутові традиції зумовлюють поведінку людей у повсякденному житті. Родинні звичаї та обряди унормовували поведінку породіллі, виховували повагу до роду, пошану до батька –матері, людяність, делікатність, безкорисливість, доброту, привчали до дбайливого ставлення й догляду за дитиною. Весільні звичаї та обряди виховували лицарське ставлення до дівчини, справедливість, вірність, благородство, гордість, що підкреслювалося християнськими нормами дотримання чистоти у взаєминах. Поховальна обрядовість виховувала культ предків, почуття пошани до своїх пращурів, їхніх справ, заповітів, а також співчуття, співпереживання, шляхетність, відданість отчій  землі, вказувала на безперервність родових традицій.
   Традиції опоряджання житла містять знання про особливості й символіку розташування речей хатнього побуту, жилих і господарських приміщень (наприклад, стіл символізує єдність і спільність інтересів у родині, поріг – захист від недругів, піч – тепло отчого дому) та виховують риси охайності, хазяйновитості, працьовитості. Декоративно-ужиткові традиції сприяють розвиткові свідомого ставлення до праці й творчості, вдосконалюють і зберігають навички, методи, стиль роботи, формують естетичну культуру особистості.
    Характеризуючи родинно-громадські традиції, варто зазначити, що батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність, авторитет колективних форм організації та їх методів виховного впливу на дітей. Зокрема, традиції добросусідства виховують людяність, доброту, співчуття, повагу до односельців, взаємодопомогу, взаємовиручку ( «Без брата проживеш, а без сусіда – ні») [ 20, 148 ].
  Традиції побратимства(посестринства) спонукають до служби, глибокої пошани до громади, вірності обов’язку перед другом, рідною землею. Прикладом чесних побратимів були козаки, що усвідомлюють собою вищий тип українського національного характеру. В основі цих традицій – взаємна прихильність, довір’я, відданість, товариська солідарність, духовна близькість, щира співдружність.
   Найбільш знедолені в суспільстві – сироти. Тому громадськими вихователями і духовними наставниками дітей-сиріт завжди були люди з високими моральними якостями: баба-повитуха, хрещені, названі батьки.
Парубочі й дівочі громади були своєрідною школою морального виховання молоді ( вони опікувалися сирітськими родинами, привчали молодших до прапрадідівських чеснот, доглядали могили). Вулиця, досвітки, вечорниці не тільки обнародували суспільні відносини, а й дисциплінували, зобов’язували заручатись гарною славою про себе.
   Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною – джерело щасливої долі, успішного виховання дітей. Красивий той дім, де живе дружна сім’я, де панують любов, злагода і колективістські почуття. Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у гурті своїх братів і сестер. Про значення рідного дому в житті людини говорять: «Скрізь добре, але вдома найкраще», «Добре тому, хто  в своєму дому» [ 20, 148 ]. Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країв, адже, прийшовши до неї неодмінно п’єш найцілющу, найсолодшу воду – живу воду з рідної криниці. «Нащо клад, коли в сім’ї лад»,– кажуть у народі.[ 3, 94 ] Народна педагогіка надає першорядного значення клімату сім’ї як основному чиннику у формуванні особистості. Лад у сім’ї веде до створення сприятливого педагогічного клімату, а отже і до виховних успіхів. А це буває у такій сім’ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім’ї.  Традиції завжди були запорукою існування міцної родини. Зберегти традиції допомагали національні звичаї та обряди українського народу, слугуючи важливим доповненням до повсякденного життя людини.