Мистецтво виховання

Мистецтво виховання має особливість, що майже завжди здається справою  знайомою і зрозумілою, а декому навіть справою легкою. І тим більше зрозумілим і легким здається воно, чим менше людина з ним обізнана – теоретично або практично. Майже усі визнають, що виховання вимагає терплячості, дехто вважає, що для нього потрібні уроджена здібність і уміння, тобто звичка; але дуже мало хто дійшов до переконання, що крім терпіння, уроджених здібностей і звичок потрібні ще і спеціальні знання, хоча численні педагогічні блукання наші і могли б усіх переконати в цьому.

К. Ушинський

Вступ. У переломні моменти історії суспільства загострюється особливе почуття - почуття цінності людської особистості. Воно проявляється тоді, коли суспільство з подивом згадує, що великі будови робляться не тільки задля них самих, але й для самих будівельників. Виявляється, що будівельники - це не тільки «бійці за виконання директив», «кадри», а насамперед - люди. І без цих людей неможливе прискорення соціально-економічного розвитку нашої держави й такого важливого її інституту, як освіти. (Ось тоді й настає час, коли «вічні питання, «хто є людина?», «як народжується особистість?», «як ефективно виховувати людину?», перестають сприйматися як суто філософські, психологічні та педагогічні. Вони потрапляють в самий фокус громадської свідомості. Розв'язання цих «вічних» і завжди злободенних питань є досить складним. Зупинимося на одному з них, а саме на вихованні. Виховання, як зазначав ще у свій час Г.Сковорода,  є умовою людського буття. Оскільки кожна людина прагне прожити радісне,  щасливе життя,  тому і виховання повинно приносити задоволення.  Процеси перебудови у сучасній освіті зумовлені утвердженням нової гуманістичної парадигми виховання,  у якій суб'єктом і метою виступає дитина.  Організація її «саморуху»  від нижчих до найвищих рівнів розвитку вимагають пошуку нових форм і засобів виховної роботи, які, «не ламаючи природи дитини», забезпечували б її соціалізацію та засвоєння нею загальнолюдських і національних цінностей. Впровадження інноваційних технологій у сферу освіти сприяє розв'язанню проблеми щодо їх якісного впливу на зміст, методи та організаційні форми виховання,  які, у свою чергу, створюють умови для процесу розвитку і становлення особистості. Педагог з психологічної точки зору має створити таке середовище, такі умови для виховання, які позитивно впливали б на учня. Саме тоді сам вихованець буде в них змінюватися на краще. Тут неприпустимі авторитарність і тиск на нього вихователя. «Дерево росте, якщо його поливати, удобрювати землю» /створювати умови/, а якщо спробувати його тягнути, щоб швидше росло / «тиснути на нього»/, толку не буде. Створення умов потребує високої педагогічної культури та гуманності вихователя, індивідуального підходу до вихованців, а також величезного терпіння, бо для зміни особистості потрібен тривалий час.

На жаль, в сучасній педагогіці майже нема «особистості», є лише «представник» тієї чи іншої вікової та соціальної групи, майже нема «штучної» роботи, а є «валовий» підхід, процвітає авторитарність, а гуманізм тільки-но пробиває собі дорогу. Звичайно, цей соціальний масштаб педагогіки придушив уяву про індивідуальність, неповторність, несхожість, і цінність особистості.

Авторитарний стиль вихователя у його найяскравішому вияві - це стресова виховна стратегія, що характеризується грубим деспотизмом, пригніченням вихованця. Як показують соціологічні дослідження /власне, це й видно на практиці/, авторитарна педагогіка формує навчену безпорадність, яка породжує конформну поведінку учнів. Тому можна не дивуватися соціальній пасивності тих, хто пройшов жорстку авторитарну школу останніх десятиліть. Особливості авторитарної педагогічної діяльності породжують особливі професійні риси особистості вихователя: догматизм, почуття безпомилковості, педагогічну безтактовність, безапеляційність суджень тощо.

Керуючись такою педагогікою, вихователь часто переходить на авторитарні, «валові» методи виховання з відомим наслідком: вихованець майже не змінюється, а  в «кращому» разі «надягає на себе маску вихованої людини», щоб  уникнути покарання.

Хибність авторитарної педагогіки відчувається і у вимогах до методики виховання: в ній повинно бути «роби раз, роби два...», і вона повинна  давати швидкий результат для  «валового застосування».

Але ж вихованці не автомати, а  індивідуальності з характерними для них особливостями, що їх майже нехтують «валові» методи виховання. Без підвищення психолого-педагогічної культури вихователів, переходу до «штучних» /індивідуальних/ методів виховання, гуманізації всього виховного процесу вся робота виховних інститутів буде нагадувати ситуацію «білка в колесі», яка свідчить власне про косметичність заходів стосовно виховання.

Особливості соціально-економічних , політичних змін, які переживає наша держава сьогодні, протиріччя у розвитку суспільства гостро вплинули на виховний процес. Соціологічні дослідження, проведені багатьма вченими та педагогами-практиками засвідчують складність та нерозв'язність проблеми виховання дітей та молоді: збільшується кількість нестатутних взаємовідносин та порушень дисципліни, небажаючих вчитися, знижується сам престиж навчання, трансформується система морально-етичних цінностей. Помітним стало падіння в учнів інтересу до навчання, низькою є ефективність виховної роботи, погіршується дисципліна, знижується анти девіантний імунітет учнів, зростає кількість важковиховуваних підлітків, правопорушень, скоєних неповнолітніми.

Важковиховуваність  учнів – складне соціальне  та педагогічне явище. Його подолання  поставило перед освітою завдання розробити ефективну систему  виховання учнівської молоді.

Я вважаю, що основною ціллю виховного процесу має  бути превенція, або керована діяльність, яка забезпечує теоретичну й практичну  реалізацію заходів виховного характеру, спрямованих на попередження, подолання  відхилень у поведінці учнів  і запобігання розвитку різних форм їх асоціальної, аморальної поведінки, а саме:

• правопорушень (схильність до агресій, крадіжок, брехні та інших вад, що можуть привести до кримінальних дій);
• екологічної брутальності та егоцентризму (ставлення до всього, що оточує, як до засобу задоволення власних примітивних потреб);
• шкідливих звичок (алкоголізм, наркоманія, тютюнокуріння, токсикоманія);
• статевих порушень та їх наслідків (статева розпуста, венеричні захворювання, СНІД, статеве насильство тощо);
• важких психологічних та психічних станів з наслідками (депресія та суїцид, акцентуація і загострення психопатичних тенденцій тощо).

Така система  заходів носить попереджуючий, випереджальний, запобіжний характер і спрямована, насамперед, на вдосконалення способу  життя учнів, обрання ними правильної соціальної орієнтації.

Серед функцій  виховання виділимо:

• діагностичну (виявлення причин і факторів відхилень у поведінці);
• реабілітуючу (спрямована на подолання негативних проявів у поведінці);
• координуючу (координація зусиль усіх зацікавлених виховних інститутів у попередженні й подоланні асоціальної поведінки);
• прогностичну (передбачення можливих негативних явищ у поведінці неповнолітніх та ін. ).

Усі заходи, які  складають систему роботи школи з виховання учнівської молоді, поділяють на три типи: первинна, вторинна, третинна превенція.

Первинна  або переважно соціальна превенція спрямована на збереження і розвиток умов, що сприяють збереженню здоров’я, життя дітей, на попередження несприятливого впливу факторів соціального і природного середовища. Вона є масовою і найбільш ефективною.

До  заходів первинної превенції  відносяться :

• заходи педагогічного захисту, які забезпечують фізичну, психологічну, морально-психологічну безпеку кожного вихованця, відстоюють його інтереси і права, створюють умови для вільного розвитку його духовних і фізичних сил;
• заходи фізіолого-педагогічного захисту, які забезпечують фізичне здоров’я , безпеку життя і розвитку організму вихованця.
• заходи психолого-педагогічного захисту, що спрямовані на допомогу психологічній стабілізації особистості, розвитку психологічної стійкості, творчої активності дитини, її здатності розуміти і розкрити себе;
• соціально-педагогічного захисту, які допомагають подолати міжособистісні конфлікти, розвивають здатність до позитивних правомірних контактів із суспільством, державою, людьми; сприяють розвитку здібностей та інтересів людини, захисту її прав; розвивають якості необхідні для повноцінної життєтворчості; запобігають можливим порушенням соціальних механізмів моральної та правової регуляції.

Основним завданням вторинної (ранньої) превенції є якомога раннє виявлення негативних змін у поведінці дитини з метою попередження їх подальшого розвитку.

Її підґрунтям є результати різнопланової масової  діагностики різноманітних аспектів життєдіяльності учнів, глибокий аналіз чинників,

Причин і  обставин, що зумовлюють їхню асоціальну поведінку.

Третинна  або цілеспрямована превенція включає сукупність заходів спрямованих на попередження переходу відхилень у поведінці у більш важку стадію. Вона є індивідуальною, містить заходи з виявлення і усунення конкретних недоліків родинного, педагогічного і суспільного вихованя, а також включає цілеспрямовану роботу з підлітками, які мають відхилення у поведінці від соціальних норм (як моральних так і правових); з окремими групами, колективами щодо уникнення несприятливих наслідків поведінки.

Важливим засобом  успішного вирішення проблем  особистості є впровадження ефективних технологій превентивного виховання  учнів.

Виховна технологія – це спосіб діяльності, взаємодія суб’єкту з об’єктом, комплекс засобів діяльності вихователя як суб’єкта виховного процесу, що спрямований на досягнення виховної мети та вдосконалення педагогічної діяльності.

З технологій превентивного  виховання учнівської молоді ефективними є:

• диспути;
• правова бесіда, теоретична конференція;
• рольові ігри, аналіз ігрових ситуацій;
• турніри;
• прес-конференції;

Відомо, що нічого з людиною не можна зробити  всупереч її волі, бажанням, життєвим намаганням та настановам. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Смисл усієї виховної роботи полягає у формуванні мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, реалізації у професійній діяльності життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо.Головною метою всієї виховної роботи має бути поступове спрямування вихованця на самовиховання.

ВИСНОВОК. Виховання вільної і  відповідальної особистості неможливе  на основі авторитарної педагогіки, яка  не орієнтує вихователя на врахування складного внутрішнього світу кожного учня, студента. Виховні методи, які ігнорують прагнення, почуття, схильності підростаючої особистості, ніколи не призводять до бажаного результату. Отже необхідний пошук методів, які б сповна реалізували ідею співробітництва  і співтворчості в педагогічному процесі. Одним із таких ефективним методом виховання є превенція. Вона дозволяє гуманізувати взаємовідносини суб’єктів виховного процесу. Головне в ній не навчання якихось правил поведінки або всім відоме «читання моралі», а створення вихователем певних умов /відносин/, за яких виникають зміни у вихованцеві. Власне, про це говорив ще Гельвецій: «Усе мистецтво виховання складається з того, щоб ставити молодих людей в умови, здатні розвити в них зачатки розуму і добропорядності».

Ще раз виділимо ці умови: щирість та прозорість справжніх  почуттів, тепле прийняття і висока оцінка вихованця як окремого індивіда, здатність бачити його внутрішній світ і його самого таким, як він сам  його бачить. В цих умовах вихованець відчуватиме та розумітиме свої якості, які раніше були ним притлумлені, виявляє, що стає більш цілісною особистістю, здатної корисно жити, стати людиною, більше схожою до тієї, якою він хоче бути, стає більше впевненим в собі, стає людиною з більш вираженою індивідуальністю, здатною виразити себе, краще розуміє та сприймає інших людей і надалі буде здатний успішно справлятися з життєвими проблемами. З людиною не можна зробити всупереч її волі, бажанням, життєвим намаганням та настановам. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Смисл усієї виховної роботи полягає у формуванні мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, реалізації у професійній діяльності життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо. Головною метою всієї виховної роботи має бути поступове спрямування вихованця на самовиховання.

Література

1. Орлов Ю.М. Восхождение к индивидуальности.- М.: Просвещение, 1991. -287с.
2. Педагогика и психология высшей школы.-М.: Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 544с.
3. Аза Л.А. Воспитание как философско-социальная проблема. – К.: Наук. думка, 1993. - 237 с.
4. Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К.: ІЗМН, 1996.− 232 с.
5. Калошин В.Ф. Педагогічні погляди К. Роджерса в контексті сучасності. /Проблеми освіти, випуск 6, 1996.
6. Калошин В.Ф. Гуманізація національної освіти – реакція суспільства на бездуховність. /Народна армія, 22.07.1997.
7. Калошин В.Ф. Виховні аспекти у навчальному процесі, /Народна армія, 12. 10.1997.
8. Калошин В.Ф., Безносюк О.О. Від авторитарності до співробітництва і толерантності. /Педагогіка толерантності, №2, 2001.
9. Калошин В.Ф., Безносюк О.О. Гуманна, толерантна педагогіка Ш. Амонашвілі – компас для освіти 21 століття. /Педагогіка толерантності, №3-4, 2001.
10. Калошин В.Ф., Безносюк О.О. Андрієвський О.Л. Парадигми насильницького і ненасильницького управління у виховному процесі. /Збірник наукових праць „Військова освіта” №9,.ГУКП МО України, 2001.
11. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН. 1996. – 792 с.