Методи виховання у народній педагогіці

1.Вступ

На засадах  народної педагогіки заснована сучасна  педагогічна й дефектологічна наука, тому дослідження питань цієї тематики є особливо актуальним. Виключну цікавість для вивчення становлять методи народної педагогіки, адже вони широко застосовуються як у сімейному, так і в шкільному вихованні.

Так, у  статті Т.А. Кущетерової розпочато  дослідження методів виховання  народної педагогіки. Нею була виділена класифікація методів виховного впливу та їх структурні особливості. У своєму дослідженні вона спиралася на думки Ю.К. Бабанського з приводу цього питання.

Ґрунтуючись на цій публікації, встановимо цілі дослідної роботи:

1. з’ясувати поняття «метод виховання»;
2. розглянути класифікацію методів виховання в народній педагогіці та декотрі прийоми впливу на особистість;
3. розглянути функції та сутність цих методів;
4. визначитися з результатом виховного впливу.

2. Виклад матеріалу

2.1. Поняття народної педагогіки, методу й засобу виховання

Значення  народної педагогіки для системи  педагогічних та дидактичних знань  важко переоцінити, а її емпіричний матеріал є досі потужним підґрунтям психологічних досліджень та експериментів. Отже, неможливо обійти увагою саме поняття народної педагогіки. Над питанням визначення терміну «народна педагогіка» працювали К.Д. Ушинський, П.Ф. Каптєрєв, Д.Д. Семенов. За їх твердженням, народна педагогіка – це сукупність знань і навичок, що передається в етнокультурних традиціях, народній поетичній і художній творчості, стійких форм спілкування та взаємодії дітей одне з одним та з дорослими [2], [3, с. 158].

Містячи в собі багатовікову побутову культуру виховання, вона зберігає загальні риси, притаманні виховним традиціям і  прагненням абсолютно різних народів. Так, у багатьох народів головним виховним принципом є принцип  природовідповідності, нагальним завданням якого є передача життєвого досвіду молодшим поколінням, основною ціллю – формування особистості, яка була б наділена усіма людськими чеснотами.

Саме  з цієї цілі, із суттєвих завдань  виховання витікає необхідність створити методи впливу, які б точно, доцільно і довершено формували б підростаючу особистість. Тож, методи виховання у народній педагогіці – це історично усталені засоби впливу вихователів на вихованців, що мають на меті виявлення та розробку потрібних якостей [9, с. 201]. Проте одного лише методу виховання замало. Він має втілюватися на практиці за допомогою засобів виховання – каналів педагогічного впливу на свідомість і поведінку дитини. Завдання засобів виховання – передати вихованцеві необхідні корисні знання та прищепити практичні вміння та навички.

Існуючий  зв’язок між методами і засобами виховання дозволив виокремити їх у  чотири групи:

1. методи духовного виховання словом: вільне спілкування, розповідь, бесіда, роз’яснення, порада, натяк, переконання, навіювання;
2. виховання ділом: показ, доручення, довіра, привчання, вправа, випробування;
3. виховання релігією: повір’я, благословення, проповідь, закляття, сповідь;
4. методи виховання суспільною думкою: покарання, схвалення, похвала тощо.

Наведена  класифікація методів виховання  суттєво відрізняється від загальноприйнятих розподілень (мається на увазі класифікація методів за Ю.К. Бабанським). Саме через це методи, що увійшли до неї, отримали назву нетрадиційних.

Ці методи мають своєрідну структуру, що включає  чотири складові елементи:

• цільовий: обґрунтовує кінцеву мету – виховати морально та фізично досконалу людину;
• змістовий: включає виховний досвід народних мас, погляди, ідеї, традиції в галузі виховання; носить характер практичних рекомендацій;
• дієвий: розтлумачує власне засоби і прийоми виховного впливу;
• результативний: містить критерії оцінки розвитку, сформованості конкретних якостей особистості.

Нестандартні методи виховання набувають ефективності за умови збереження усіх структурних компонентів, нероздільної єдності й логічного чергування їх використання.  

2.2. Методи виховання словом

Мова - наша жива історія. Через мову можливо  проаналізувати наш віковий шлях: у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання, злети й  падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме завдяки мові сприймається усна народна творчість; осягається сутність творів прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної творчості. Отже, мова відбиває етнічну культуру народу, його побут, звичаї, і є засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ громадськості, патріотичних почуттів. Саме тому перше слово дитина має почути і вимовити рідною мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню себе як представника української нації. Любов до мови свого народу можна сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні дитини з рідними, близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля.

Виховний  потенціал слова втілюється у  вільному спілкуванні, розповіді, натяку, пораді тощо. Роздивимося докладніше перелічені засоби виховного впливу.

2.2.1. Бесіда

Бесіда  – метод, за допомогою якого здійснюється процес спілкування. У педагогічному спілкуванні бесіда є джерелом взаємовідносин між об’єктом і суб’єктом виховання (педагогом і особистістю школяра) в процесі колективної діяльності чи індивідуального впливу [7, с. 106-107] .

Народні вихователі використовували бесіду, маючи на меті розв’язати актуальні питання й важливі проблеми; проаналізувати та оцінити суспільні явища, вчинки або «рухи» самої особистості; на основі проведеного аналізу сформувати у вихованців правильне ставлення до навколишнього світу.

Бесіда як специфічний психологічний метод сприяє виявленню у дитини особливостей, тонкощів психічного розвитку [5, с. 37-38] .

Цією  властивістю бесід керувалися вихователі, розцінюючи дитину як обдаровану або безнадійно занедбану.

Ефективність  бесіди залежить від того, як дібрані її вузлові питання та переконуючі факти. У ролі таких фактів можуть використовуватися вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило тощо.

Розгалуження  бесід, усталене серед народних вихователів, збереглося й досі. Розрізняють:

1. фронтальні бесіди;
2. індивідуальні;
3. прогнозуючі;
4. непередбачувані [7, с.106-107].

Виховні бесіди досить часто містять у  собі поради, натяки, переконання та навіювання.

2.2.2. Порада

Порада  – це думка, виказана іншій людині у формі ненав’язливого повчання. Часто порада стосується тонкощів прийнятної поведінки, чемних вчинків чи правильного шляху міркувань.

Порада  – це, так би мовити, заклик до свідомості вихованця; переконання його в доречності, користі, необхідності рекомендованих вихователем дій.

Дитина  сприйматиме пораду тільки тоді, коли бачитиме у своєму наставникові старшого, досвідченішого товариша, авторитет  якого визнаний і думку котрого  вона цінує.

Пораду  як метод виховного впливу народні  вихователі використовували серед  дітей більш старшого віку, бо вони можуть адекватно її сприйняти й застосувати на справі.

2.2.3. Народна педагогіка про пораду

• Не набридай тому, від кого залежиш.
• Не ходи в гості туди, де тебе не ждуть.
• Бійся тихої води, тихого собаки і тихого ворога.
• Навіть коли є підстава, не задирай носа.
• Хочеш узнати людину, піди з нею у важкий похід.
• Не ходи протоптаними стежками посковзнешся.
• Не зневажай маленьких людей, вони можуть допомогти тобі піднятися вище [12, с.85].

 

2.2.4. Натяк

Натяк – це непряма, неявна вказівка на певні факти або обставини. Натяк є методом опосередкованого впливу на свідомість вихованця. Натяком по окремості користуються рідко, здебільшого він трапляється у поєднанні з порадою або входить до складу виховних методів і засобів, наприклад, до розповідей, бесід тощо.

2.2.5. Переконання

Переконання – це:

1. метод впливу на свідомість особистості за допомогою звертання до її власного критичного судження;
2. усвідомлена потреба самої особистості, що спонукає її діяти згідно власних ціннісних орієнтацій [5, с. 551].

Зв’язок цих понять очевидний. Тож, переконуючи, вихователі дбали про те, щоб їхні установки поступово перетворювалися  на ціннісні орієнтації вихованців. Задля  ефективності методу переконання до нього були висунуті певні вимоги [6, с.175]:

• переконання слід будувати з урахуванням індивідуальних здібностей вихованця;
• необхідно знати життєву позицію вихованця;
• переконання повинно містити як узагальнюючі положення, так і конкретні факти і приклади;
• зміст і форма переконань мають відповідати рівню вікового розвитку особистості;
• переконуючи інших, вихователь сам має глибоко вірити в те, що повідомляє.

Основу  методу переконань становить відбір, логічне розташування фактів і висновків  згідно виховної задачі.

2.2.6. Навіювання

Навіювання  – це цілеспрямований процес прямого чи опосередкованого впливу на психічну сферу особистості. Цей вплив орієнтований на специфічне програмування людини і на здійснення нею навіюваного змісту. Навіювання є компонентом повсякденної вільної розмови, проте воно може виступати і як спеціально організований вид спілкування, що передбачає некритичне сприйняття повідомленої інформації. Досягається зазвичай словом, інтонацією або мімікою, жестами, діями.

Сугестивний метод був досить поширеним в  українській народній педагогіці. Однак  активно використовували його лише до певного віку дитини. Вважалося, що сугестію доцільно застосовувати при вихованні дітей молодшого віку через незрілість їх логічного мислення. Використання навіювання припинялося тоді, коли дитина набувала здатності не тільки засвоювати готові істини, а й робити логічні висновки [1].

2.2.7. Народна творчість про навіювання

• Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється.
• Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть.
• Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш.
• Не сідай за вугол стола, бо не одружишся.
• Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку).
• Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка.
• Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди [9, с. 347].

2.2.8. Роз’яснення

Звертаючись до цього методу, вихователі впливають на свідомість вихованців, прищеплюють їм моральні норми і правила поведінки. Особливо ефективне під час засвоєння правил поведінки, режимних вимог, правових норм. Такі роз’яснення підсилюють показом, наочним демонструванням. Метод роз’яснення часто використовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту [13, с. 309]. 

 

2.3. Методи виховання ділом

Ця група  методів має на меті формування суспільної поведінки дитини: уклад життя  та діяльності дітей, вправи і привчання, режим праці, виконання різних доручень й обов'язків, спілкування, народні звичаї та традиції. 
Виховання відбувається через саме життя дітей, що сприяє нагромадженню їх практичного досвіду і формуванню певної групи звичок.

2.3.1. Привчання

Привчання – це інтенсивно повторювана вправа. Метод привчання має особливе значення у вихованні. Адже не завжди є можливість і потреба очікувати до тих пір, поки дитина свідомо буде виконувати вимоги режиму. Вона повинна дотримуватися їх із першого дня перебування у виховному закладі. Згодом усвідомить їх правильність, справедливість і необхідність в цілях її виховання, почне виконувати свої обов'язки. Таким чином, вона і привчатиметься поводитися правильно в конкретних життєвих ситуаціях.