Контроль педагогом емоцій

Сучасний педагог

Основні риси, функції сучасного  вчителя

Педагогічна професія —  одна з найдавніших. Виникла вона на ранніх етапах розвитку людства  у зв'язку з потребою передавати підростаючому поколінню набутий  досвід, виділившись згодом в окрему галузь. На перших порах повинні  були передавати знання і навички  володіння знаряддями праці, зброєю тощо. Ці обов'язки у багатьох народів  покладались на жреців, а в Давній Греції навчанням займалися вільнонаймані особи — вчителі. Незабаром виповниться два тисячоліття відтоді, як римський імператор і сенат (у І ст. н. е.) почали видавати платню першому «штатному» вчителеві ораторів Марку Фабію Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії.

Кожна держава, будь-яка суспільна  система визнавали необхідність навчання і виховання, відповідно націлюючи  людей, які займалися цією діяльністю.

Сучасні вимоги до педагога на межі тисячоліть висвітлені в законі «Про загальну середню освіту»: «Педагогічним  працівником повинна бути особа  з високими моральними якостями, яка  має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров'я  якої дозволяє виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах середньої  освіти». Він повинен бути людиною  культури і вселюдських цінностей, провідником ідей державотворення  і демократичних змін, людиною  великої душі й доброго серця. Любов до дитини — це, за словами  В. Сухомлинського, «плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без  любові до дитини — це все одно, що співак без голосу, музикант без  слуху, живописець без відчуття кольору». Йдеться про мудру, добру й  вимогливу любов, що вчить жити.

Справжній педагог повинен  працювати на майбутнє, випереджати  свій час. Його має хвилювати не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна професія стає творчою місією. Місія педагога — це не лише його власні інтереси, мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями, культурою свого народу і людства. Його обов'язок — виховувати гідних людей, здатних примножувати здобутки людської цивілізації.

Важливу роль відіграють особистісні  якості педагога, його чутливість до іншої  людини, гуманність у помислах і  діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювала єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен  бути оптимістом, глибоко вірити у  сили й можливості дітей, бачити насамдеред усе краще, що їм притаманне, «проектувати хороше.» (А. Макаренко). Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки.

Обов'язкового нормою в ставленні  учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з  боку педагога (виділення «любимчиків», необ'єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість  тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання.

Важливою для вчителя  є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з  учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має  бути твердим, непохитним, послідовним  у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено  конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед, їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність  та панібратство. Учитель, якому властиве відчуття міри, рішуче і неухильно  вимагає від учнів виконання  своїх обов'язків, будучи при цьому  розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів.

Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному  процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному  випадку таку лінію поведінки, такий  підхід (за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), які  оберігають честь і гідність учнівського  колективу, кожного учня, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності.

Обов'язкова передумова педагогічного  такту — знання індивідуальних особливостей психічного стану, настроїв і переживань учнів. Один і той же засіб виховного  впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій  справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В. Сухомлинського, передбачає здатність учителя поставити  себе на місце учня, бачити себе в  учневі та учня в собі.

Навчально-виховна робота потребує від учителя організаторських умінь і здібностей. Педагог має  справу з колективом учнів, яким треба  повсякчас керувати, діяльність якого  необхідно спрямовувати. Це ж стосується його взаємодії з кожним учнем. Тому ефективність педагогічного процесу  залежить від правильної організації  праці учителя, його уміння об'єднати і згуртувати учнівський колектив.

Ще однією важливою характеристикою  діяльності вчителя є його мовна  культура. Мова — найважливіший  засіб спілкування вчителя з  учнями, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього  впливу на свідомість і поведінку  учнів. Важливі показники мовної культури педагога — змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична  виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних  пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. Одне й те ж слово можна сказати так, що воно прозвучить впевнено або нерішуче, приємно або неприємно тощо. «Я став справжнім майстром тільки тоді, — зазначав А. Макаренко, — коли навчився говорити «Іди сюди» з 15—20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі». З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу, культуру.

Учитель — головна фігура педагогічного процесу. Його особистий  приклад — могутній фактор виховного  впливу. Завдяки спілкуванню з  учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї  особистості. Діти, говорив Л. Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці. Вплив авторитетного педагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє життя. «Золотим правилом» науки виховання вважав К. Ушинський тезу: «Вчителеві треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихованців».

Позитивні якості вчителя  становлять основу його авторитету —  визнання учнями його інтелектуальної, моральної сили і переваги. А звідси й глибока пошана до вчителя і  віра в нього. Авторитетний педагог  — справжній володар думок  і почуттів своїх учнів. У створенні  його авторитету важливі такі риси його особистості, як ерудиція, глибокі  фахові знання, справедливість, толерантність, прихильне ставлення до людей, принциповість, людяність, єдність слова і діла, високе почуття відповідальності. Не менш істотне значення мають його вміння тримати себе з гідністю, бути завжди бадьорим і життєрадісним, дисциплінованим, внутрішньо зібраним і підтягнутим, стриманим, чемним, привітним. Він повинен бути привабливим  для учнів не тільки розумом і  почуттями, знаннями й уміннями, а  й своєю зовнішністю, тобто володіти педагогічною майстерністю.

Головне завдання вчителя  — навчати і виховувати. У ньому  закорінені функції педагога.

Навчальна (дидактична) функція. Вважалося, що вчитель як носій знань  передає їх учням, і чим обізнаніший він сам, тим краще засвоять науку діти. З часом, коли обсяг знань збільшився до неможливості осягнення їх однією людиною, змінилось бачення дидактичної функції вчителя. Головним стало не передавання знань, а формування вмінь здобувати їх самостійно. Цінність учительської праці почали вбачати в його умінні бути організатором процесу засвоєння знань.

Розвиваюча функція. Її сутність — у створенні сприятливих  умов для розвитку творчого потенціалу дитини, її саморозкриття, самоутвердження, самореалізації через творчість, у  забезпеченні демократичних засад  освітнього процесу, скоординованості його за цінностями, цілями, що втілюється в дидактично оформленій системі знань. Учителеві необхідна певна методична гнучкість, оскільки йому доводиться мати справу з відповідними поєднаннями у різних дітей гуманітарно-особистісного, емпіричного, науково-теоретичного типів знань.

Виховна функція. Бути вихователем  — означає вміти трансформувати поставлені суспільством перед школою цілі, у конкретні педагогічні  завдання — формування необхідних особистісних якостей у кожного  школяра. Виховна функція полягає  в тому, щоб загальнолюдські цінності вкоренилися у свідомості й поведінці  учнів.

Вчитель реалізовує означені функції в різноманітних видах  викладацької та виховної діяльності.

Педагогічна діяльність як складна динамічна система складається  із взаємопов'язаних компонентів —  відносно самостійних функціональних видів діяльності. Конструктивна  діяльність пов'язана з відбором та композицією навчально-виховного  матеріалу у відповідності з  віковими та індивідуальними особливостями  учнів, з плануванням і побудовою  педагогічного процесу, з визначенням  структури своїх дій та дій  учнів, проектуванням навчально-матеріальної бази для проведення навчально-виховної роботи. Організаційний компонент передбачає включення учнів у різноманітні види діяльності, організацію учнівського  колективу та перетворення його в  інструмент педагогічного впливу на особистість з метою її всебічного розвитку та виховання. Комунікативний компонент означає встановлення взаємин учителя з учнями, колегами, батьками та громадськістю, що дає змогу  враховувати й задовольняти потреби  та інтереси учнів, оцінювати ефективність педагогічного впливу, коригувати його відповідно до розвитку колективу. Щодо цього процесу особливо важливі професіоналізм, світогляд, моральність учителя, його уміння організувати діяльність дітей, спонукати їх до самовиховання, тобто оволодіння педагогічною майстерністю.

Педагогічна майстерність, її елементи 
Педагогічна майстерність — вияв високого рівня педагогічної діяльності.

Як наукова проблема, вона постала у XIX ст. Дослідники педагогіки тлумачать її як найвищий рівень педагогічної діяльності, який виявляється в тому, що у відведений час педагог досягає  оптимальних наслідків, «синтез  наукових знань, умінь і навичок  методичного мистецтва і особистих  якостей учителя», комплекс властивостей особистості педагога, що забезпечує високий рівень самоорганізації  педагогічної діяльності.

Ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його загальній культурі та педагогічному досвіді. Розглядається  як вияв власного «Я» у професії, як самореалізація особистості вчителя  в педагогічній діяльності, тому визначається як вища, творча його активність, що передбачає доцільне використання методів і  засобів педагогічного взаємовпливу в кожній ситуації навчання та виховання. Така доцільність є результатом  засвоєння системи знань і  уявлень про закони навчання, технології розвитку дитини, а також індивідуальні  особливості педагога, його спрямованість, здібності та психофізичні дані.

Критеріями педагогічної майстерності є гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний  характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність).

До елементів педагогічної майстерності належать:

1. Гуманістична спрямованість  діяльності. Полягає в спрямованості  діяльності педагога на особистість  іншої людини, утвердження словом  і ділом найвищих духовних  цінностей, моральних норм поведінки  й стосунків. Передбачає гуманістичний  вияв його ціннісного ставлення  до педагогічної діяльності, її  мети, змісту, засобів, суб'єктів.  Той, хто не любить і не  поважає дітей, учнів, не може  досягти успіху в педагогічній  праці, бо тільки щира любов  і глибока повага педагога  до вихованців породжують відповідну  любов і повагу до нього,  до його ідей, поглядів, переконань, знань, які він вчить здобувати.

2. Професійна компетентність, професіоналізм. Передбачають наявність  професійних знань (суспільних, психолого-педагогічних, предметних, прикладних умінь та  навичок). Їх змістом є знання  предмета, методики його викладання, знання педагогіки і психології. Особливостями професійних знань  є їх комплексність (потребує  вміння синтезувати матеріал, аналізувати  педагогічні ситуації, вибирати  засоби взаємодії), натхненність (висловлення  власного погляду, розуміння проблеми, своїх міркувань).

Професіоналізм педагога — це сукупність психофізіологічних, психічних та особистісних змін, які  відбуваються в людині у процесі  оволодіння знаннями та довготривалої  діяльності, що забезпечують якісно новий, вищий рівень вирішення складних професійних завдань.

Педагогічний професіоналізм — уміння вчителя мислити та діяти  професійно. Охоплює набір професійних  властивостей та якостей особистості  педагога, що відповідають вимогам  учительської професії; володіння необхідними  засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість  з ним. Для активного співробітництва  з вихованцями вчителю необхідна  мобілізація інтелекту, волі, моральних  зусиль, організаторського хисту  та вміле оперування засобами формування моральних, інтелектуальних та духовних засад у школярів. Він повинен  володіти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів, що забезпечують педагогічний вплив на учня. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, прояв та розвиток творчих здібностей учня. До моральних — любов до дітей, віра в їх можливості та здібності, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця — все, що складає основу професійної етики вчителя. Духовні засоби — основа його загальної та педагогічної культури.

3. Педагогічні здібності.  Сукупність психічних особливостей  вчителя, необхідних для успішного  оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення.

Головною здібністю, що об'єднує  всі інші, є толерантність, чутливість до людини, до особистості, яка формується. З нею тісно взаємодіють комунікативність (потреба у спілкуванні, здатність легко налагоджувати контакти, викликати позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілкування); перцептивні здібності (професійна проникливість, пильність, інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину, її психологічний стан за зовнішніми ознаками); динамізм особистості (здатність активно впливати на іншу особистість); емоційна стабільність (володіння собою, самоконтроль, саморегуляція); оптимістичне прогнозування (передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній); креативність (здатність до творчості, генерування нових ідей, уникнення традиційних схем, оперативного розв'язання проблемних ситуацій); впливовість (здатність вплинути на психічний і моральний світ дітей в певному напрямі, зближуватися з ними, здобувати довіру, любов і повагу, глибоко проникати у їхній внутрішній світ, конструювати, проектувати його).

4. Педагогічна техніка  (мистецтво, майстерність, уміння). Є  сукупністю раціональних засобів,  умінь та особливостей поведінки  вчителя, спрямованих на ефективну  реалізацію обраних ним методів  і прийомів навчально-виховної  роботи з учнем, учнівським  колективом відповідно до мети  виховання, об'єктивних та суб'єктивних  їх передумов. Вона передбачає  наявність специфічних засобів,  умінь, особливостей поведінки  педагога: високу культуру мовлення; здатність володіти мімікою, пантомімікою, жестами; уміння одягатися, стежити  за своїм зовнішнім виглядом; уміння керуватися основами психотехніки (розуміння педагогом власного  психічного стану, уміння керувати  собою); здатність до «бачення»  внутрішнього стану вихованців  і адекватного впливу на них.

З розвитком педагогіки та психології як науки і практичної діяльності поряд з поняттям «педагогічна техніка», яке відображає тільки суб'єктивні  особливості навчально-виховного  процесу (контроль педагога за своїми емоціями, настроєм, поведінкою, перцептивно-чуттєвим сприйняттям зовнішніх предметів, технікою мовлення) стали використовувати і термін «педагогічна технологія» (знання про майстерність), який стосується проблем планування та організації навчального процесу.

Педагогічна технологія. Є  комплексом знань, умінь і навичок, необхідних учителю для вирішення  стратегічних, тактичних, а також  процедурних завдань під час  навчально-виховного процесу. Йдеться  про систему взаємодії вчителя  з учнями, способи добору та впорядкування  навчального матеріалу згідно з  вимогами теорії пізнання. Іншими словами, педагогічна технологія є описом системи дій учителя та учнів, які слід виконати для оптимальної  реалізації навчального процесу. Складовими педагогічної технології є володіння  мистецтвом спілкування з дітьми, вміння керувати своєю увагою та увагою дітей, здатність за зовнішніми ознаками поведінки дитини визначати її душевний стан тощо. Уміння налагоджувати оптимальні взаємостосунки з дітьми, змінювати  їх відповідно до розвитку учнів і  їхніх вимог до вчителів є важливим компонентом педагогічної майстерності.

Сутність, функції педагогічної комунікації

Комунікація є формою зв'язку, процесом повідомлення інформації за допомогою технічних засобів, актом  спілкування між двома або  більше індивідами, процесом передачі інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. Структурні елементи — відправник інформації, процес її передачі, одержувач  інформації.

Джерелом (адресантом) є суб'єкт, який формує зміст, структуру інформації, що передається. Кодування — представлення  інформації, яку прагне донести джерело  до одержувача у кодах (символах), зрозумілих одержувачу. В якості кодів використовують слова усної і писемної мови (лексика, темп, стиль мови), візуальні образи (людей, предметів тощо) та їх рухи, запахи, звуки (мелодії, інтонація, тембр голосу, модуляція), колір, жести (статусу, відношення до чого-небудь). Канал зв'язку —  засоби масової інформації, газета, журнал, листування, особисті зустрічі тощо. Декодування — перекладання інформації на мову одержувача (адресата). Визначається його особистим сприйняттям, здатністю розрізняти та інтерпретувати коди, які використовують для передачі інформації. Одержувач (адресат) — особа (група осіб), яка приймає інформацію та виявляє відповідну реакцію, яка  визначає результативність комунікації.

Комунікація за своєю моделлю  є двостороннім потоком інформації. У цій моделі оцінюють якості передачі інформації, її повноту, зміст, форму, що дає змогу не лише оперативно і  правильно сформулювати уявлення про  відповідну проблему (інформацію), але  й обрати партнерів, розробити стратегію  і тактику, визначити адекватні  методи і засоби реалізації конкретних цілей. Важливим щодо ефективності комунікації  є зрозумілість, доступність інформації.

Комунікативний процес розглядають  як взаємодію типу «Я—Я», «Я—МИ», «МИ—МИ». Суб'єктами комунікативного процесу  можуть бути індивіди (групи індивідів), які беруть участь у взаємопогодженому процесі обміну інформацією.

Виникнення комунікації  зумовлене розвитком наукової думки. До неї вдавалися мислителі Давньої  Греції Демосфен, Сократ, Арістотель; Давнього Риму — Аврелій Гракх, Ціцерон, Квінтіліан та ін. У XVI—XIX ст. з інституалізацією педагогіки як самостійної науки, проблеми комунікації почали оформлятися в дидактичні принципи природовідповідності у Я.-А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, культуровідповідності та самостійної активності в А. Дістервега, практичної корисності у Дж. Локка та ін. XX ст. ознаменоване вивченням найрізноманітніших аспектів проблеми комунікації: форм, методів, структури, технології педагогічного спілкування, комунікативних потреб, здібностей, методів корекції комунікативної діяльності тощо. 
Педагогічна комунікація — організація навчально-виховної діяльності на основі сприйняття, засвоєння, використання й передачі інформації з різних джерел.

Ефективність її залежить від можливості вимірювання, дозування  інформації. Оптимальним технологічним  ланцюжком у педагогічній комунікації  є вимірювання й оцінювання синтаксичної, семантичної та прагматичної інформації.

За допомогою синтаксичної (знакової) інформації описують зорові, слухові, смакові та інші сигнали, алгебраїчні, географічні та інші символи (при  аналізі педагогічної майстерності — символи очей, усмішки, зовнішності  та ін.). Кількість семантичної (змістової) інформації вимірюють ступенем зміни  тезаурусу (словника наукових термінів) під впливом нових фактів, понять, законів, закріплених у пам'яті. Без  вимірювання семантичної інформації ефективна комунікація неможлива. Кількість і якість прагматичної (ціннісної) інформації пов'язані з  досягненням навчально-виховної мети найбільш економними, оптимальними способами, формуючи при цьому різноманітні відносини: учитель — учень, учень — учитель, учень — навчальний предмет тощо.

У процесі педагогічної комунікації  інформація виконує педагогічні  функції (переконує та спонукає до певної поведінки, коригує моральні, інтелектуальні й комунікативні риси учня).

Педагогічні функції комунікації:

— інформаційна (реалізується у навчально-виховній діяльності та взаємодії між учителем та учнем);

— пізнавальна (допомагає  розумінню й вивченню навколишнього  світу, особистості, колективу, себе);

— експресивна (дає змогу  доступно, цікаво й емоційно-виразно  передавати знання, уміння й навички);

— управлінська (допомагає  керувати своєю поведінкою і впливати на інших людей).

У зв'язку з цим комунікативність вчителя є професійно значущою за своєю роллю. Комунікативність — вияв комунікативних якостей, які сприяють успішній інформаційній взаємодії, що сприяє вирішенню конкретних питань.

Комунікативність учителя є суттєвою рисою, сукупністю певних якостей особистості, що сприяють прийняттю, засвоєнню, використанню й передачі спрямованої на навчання й виховання учнів педагогічної інформації.

Вона полягає у професійній  здатності педагога до спілкування, стимулювання позитивних емоцій у співрозмовника й відчуття задоволення від спілкування.

Комунікативність має різні рівні вияву. Гіпертрофована комунікативність виявляється через гіперкомунікативність (намагання стати центром спілкування, неадекватне усвідомлення позиції партнерів, ігнорування їх точок зору) і гіпокомунікативність (нездатність нормально контактувати, організовувати зворотний зв'язок зі співрозмовником). Якщо гіперкомунікативність робить співрозмовника надокучливим, то за гіпокомунікативності розмова, як правило, згасає, партнери у спілкуванні відчувають внутрішній дискомфорт і незадоволення його результатами. Обидві вони не відповідають вимогам спілкування вчителя.

Компонентами професійно-педагогічної комунікативності вчителя є:

— наявність стійкої потреби  в систематичному спілкуванні з  дітьми в найрізноманітніших сферах;

— взаємодія загальнолюдських та професійних показників комунікативності;

— емоційне задоволення  на всіх етапах спілкування;

— наявність здібностей до педагогічної комунікації, набуття  комунікативних навичок і вмінь.

Потреби в спілкуванні  можуть виникнути у зв'язку з намаганням зняти внутрішнє напруження та занепокоєння, отримати схвалення, визнання оточуючих  своєї унікальності, уточнити свої уявлення про іншу людину, її здібності, якості, вплинути на думки іншої  людини.

Комунікативність вчителя формується під впливом багатьох чинників. Переважають при цьому особистісні, що визначають модель комунікативності вчителя:

1. Загальні універсальні  якості особистості вчителя: педагогічна  спрямованість, психологічна підготовленість,  колективізм, доброзичливість, активність  у суспільно-політичній і педагогічній  діяльності, дисциплінованість, організованість.

2. Спеціальні якості вчителя  (характеризують внутрішню структуру  його комунікативності): пізнавальні якості (дають змогу особистості сприймати, розуміти й вивчати навколишній світ, реалізують інтерес до пізнання оточуючого, прагнення розвивати «дар пізнання людей», до співчуття, ідентифікації з іншими людьми тощо); експресивні якості (створюють виразність особистості, через яку вона стає зрозумілою іншим людям, допомагають «утримувати увагу інших людей», підтримують прагнення до правдивості й щирості у стосунках, а також емоційна виразність); управлінські властивості (допомагають впливати на інших людей і здійснювати самоконтроль).

До спеціальних якостей  комунікативності вчителя також належать:

Комунікативні знання —  узагальнений досвід людства в комунікативній діяльності, відображення у свідомості комунікативних ситуацій в їх причинно-наслідкових  зв'язках і відношеннях; комунікативні  навички — автоматизовані свідомі  дії, що сприяють швидкому відображенню у свідомості комунікативних ситуацій, визначають успішність сприйняття, розуміння  об'єктивного світу й відповідного впливу на нього у процесі педагогічної комунікації; комунікативні вміння — комплекс дій, які базуються  на теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати  комунікативні знання та навички  для відображення й перетворення дійсності; комунікативні звички —  доведені до автоматизму комунікативні  дії; комунікативний характер — головні  якості, властивості особистості, що виявляються у типовій для  неї активності в комунікативній діяльності й у відношеннях до навколишнього світу, до інших людей, до себе.

Складові невербальної комунікації

Комунікативний процес реалізується за допомогою певних засобів —  знакових систем. Їх поділяють на вербальні (лат. verbalis — словесний) та невербальні (безсловесні). Невербальна комунікація відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють своє мовлення, але на підставі аналізу їх міміки, жестів, інтонації можна оцінити правильність, щирість мовної інформації. До засобів невербальної комунікації належать:

1. Мова тіла: а) статична  експресія — фізіогноміка (експресія обличчя й фігури, зумовлена будовою тіла); артефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); система запахів (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (система дотиків, потиску руки, поплескування); просодика (характеристика голосу, темп, тембр, висота, гучність, наголошування, акцент); екстралінгвістика (використання пауз, покашлювання, сміху, позіхань, плачу); кінесика (комунікативно значущі рухи): виражальні рухи (міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода); контакт очей (спрямованість руху, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).

2. Міжособистісний простір:  а) дистанція; б) взаємне розміщення  під час спілкування.

3. Часові характеристики: а) час спілкування; б) запізнення; в) затримка дій.

Не всі з цих засобів  рівнозначні, проте кожен з них  легко зчитується учнями, підсилюючи або нейтралізуючи враження від  слів і дій педагога.

Основні засоби невербальної комунікації

До основних засобів невербальної комунікації педагога належать його зовнішній вигляд, пантоміміка, міміка, контакт очей (візуальний контакт), міжособистісний простір.

Зовнішній вигляд педагога. Педагог формує морально-етичні погляди  й смаки своїх вихованців. Будь-яка  деталь у його зовнішньому вигляді  й поведінці має виховне значення. «Я повинен бути естетично виразним, — писав А.С. Макаренко, — тому я ні разу не вийшов з непочищеними чобітьми або без пояса. Я теж повинен мати якийсь блиск, у міру сили та змоги, звичайно.

...Я не допускав у  клас учителя, якщо він був  неохайно одягнений. Тому у  нас стало звичкою ходити на  роботу в кращому костюмі. І  я сам виходив на роботу  в найкращому своєму костюмі,  який тільки в мене був».

Педагог повинен одягатися  елегантно, з урахуванням вимог  моди, не доводячи компоненти зовнішнього  вигляду до крайнощів. Його одяг має  бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстраційними матеріалами, нахилятися, ходити між рядами парт тощо. Колір, фактура, доповнення (ґудзики, пряжки тощо) також мають підкреслювати  простоту, елегантність. Все це позитивно  впливає на емоційний настрій  учнів, дисциплінує їх, сприяє формуванню відчуття міри, не відвертає увагу  від навчальних занять. Почуття міри потрібне і при використанні інших  компонентів зовнішнього вигляду  — зачіски, косметики, прикрас (каблучки, персні, намиста, сережки, кліпси та ін.).

Педагогу, крім обізнаності  з вимогами до зовнішнього вигляду, важливо виробити певну систему  умінь та навичок організації  своєї зовнішності. У цьому йому прислужаться:

1. Наявність орієнтовного  режиму дня, складеного залежно  від порядку занять у школі.  Важливо передбачити в ньому  час для догляду за собою,  фіксуючи, скільки його потрачено  на певну процедуру. Уміло налагоджений  самоконтроль допоможе виробити  звичку стежити за своєю зовнішністю,  позбавить метушливого збирання  на роботу, побоювання запізнитися.  Через певний час дотримання  режиму стане автоматичним.

2. Одягаючи новий костюм, слід упевнитися, що в ньому  буде зручно «працювати» у  класі.

3. Виходячи з дому, бажано  обов'язково оглянути себе перед  дзеркалом.

4. Добираючись на роботу, важливо не забруднити одягу,  не пом'яти його, не залишитися  без ґудзиків тощо.

5. У гардеробі, вчительській  бажано оглянути, внести необхідні  корективи у зовнішність, оцінивши  себе з позицій учнів і своїх  колег.

6. Корисними є самоаналіз  з позицій педагогічних вимог  до одягу, з урахуванням зовнішнього  вигляду своїх колег, спостереження,  як вони та учні реагують  на зовнішній вигляд.

Естетична виразність виявляється  і в привітності та доброзичливості  обличчя, у зібраності, стриманості рухів, виправданому жесті, у поставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в'ялість. У зовнішності педагога діти повинні бачити і відчувати стриману силу, впевненість у собі й доброзичливість.

Пантоміміка. 
Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини.

Вона допомагає виділити в зовнішності головне — образ. Навіть найідеальніша фігура не справить потрібного ефекту, якщо людина не вміє триматися, у неї неправильна  постава. Гарна, виразна постава (пряма  хода, зібраність) виражає внутрішню  гідність, впевненість педагога у  своїх силах. Сутулуватість, опущена  голова, млявість рук здебільшого  свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто красива  постава є результатом спеціальних  вправ і звички. Учитель має  виробити манеру правильно стояти перед  учнями на уроці. Усі рухи й пози повинні бути витонченими й простими. Естетика пози не терпить похитування, тупцювання, вертіння в руках сторонніх  предметів тощо. Гармонійною, плавною  має бути його хода, адже вона несе інформацію про стан людини, її здоров'я, настрій, професію.

Жести вчителя мусять бути органічними і стриманими, доцільними. Вони бувають описовими й психологічними. Описові (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки, психологічні виражають почуття (на подив вказують розведені в сторони руки, застереження — притиснутий до губ палець руки). Жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше випереджують висловлювану думку, а  не йдуть за нею.

Для того, щоб спілкування  було активним, слід дбати, щоб поза була відкритою, не схрещувати рук, стояти обличчям до класу, витримувати дистанцію, яка створює ефект довіри. Доцільно рухатися вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає  зосередити увагу аудиторії. Відступаючи  назад, промовець начебто дає  можливість слухачам перепочити.

Міміка. 
Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя.

Нерідко вираз обличчя  й погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести й міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Але обличчя  повинно не лише виражати, а й  приховувати деякі почуття: не слід «нести» до класу тягар домашніх турбот, негараздів.

Міміка має відповідати  характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражають  усмішка (посмішка), порухи брів, вираз  очей. Учителю слід уважно вивчити  можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя й очей («бігаючі очі»), а також і неживої статичності («кам'яне обличчя»). Звернутий до дітей погляд учителя створює візуальний контакт з ними.

Контакт очей (візуальний контакт). Візуальний контакт виражає ступінь  зацікавленості партнером, зосередженості на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що, розмовляючи, люди дивляться  одне на одного в середньому 35—50 відсотків  часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд затримується на очах співрозмовника 5—7 секунд. На нього  частіше поглядають, слухаючи, а  не тоді, коли говорять самі. Співрозмовники дивляться одне на одного переважно  для того, щоб побачити реакцію  на свої слова. Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує  сказане.

У стосунках із дітьми візуальний контакт виконує функцію емоційного живлення. Відкритий, доброзичливий  погляд прямо в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних  потреб. Дитина найбільш уважна, коли дивляться  їй прямо в очі, найкраще запам'ятовує те, що сказано в такі хвилини. Психологи  помітили, що частіше дорослі дивляться  дітям в очі, коли повчають, дорікають, сварять. Це породжує тривожність, невпевненість  у собі, гальмує особистісний розвиток.

З дітьми, які не дивляться  на співрозмовника, опускають очі  або відвертаються, важче спілкуватися. Вони вражені глибоким відчуттям  самотності. У навчанні й позаурочний  час дітям потрібен не лише контроль, а й ласкавий погляд, підбадьорливий дотик дорослого, що знімає тривожність, страх і виховує впевненість  у собі. Учитель повинен прагнути тримати в полі зору всіх учнів. Візуальний контакт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.

Міжособистісний простір. 
Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — відстань між тими, хто спілкується.

У процесі спілкування  важливою є відстань: до 45 см — інтимна (спілкування близьких людей), від 45 см до 1 м 20 см — персональна (спілкування  із знайомими людьми), 1 м 20 см — 4 м  — соціальна (офіційне спілкування), 4—7 м — публічна (виступ перед  аудиторією), а також розміщення співрозмовників (суперники сидять один навпроти одного, під час випадкової бесіди — навскісь за столом, друзі — поруч).

Володіння засобами невербальної комунікації сприяє досягненню зовнішньої виразності педагога, який повинен:

— навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну  поведінку інших людей, розвивати  вміння «читати обличчя», розуміти мову тіла, час, простір у спілкуванні;

— прагнути розширити власний  діапазон різних засобів спілкування  шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, організації простору, візуального контакту) і самоконтролю зовнішньої техніки;

— домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки було органічно  пов'язане з внутрішнім переживанням як логічне продовження педагогічного  завдання, думки й почуття вчителя. Тому вчителю слід не приміряти образи, а, знявши скутість, виявляти своєю  зовнішністю зміст педагогічної дії, щоб внутрішнє тепло думки  й почуття благородно сяяло в  його погляді, міміці, слові.

Мовне спілкування як факт комунікації

Комунікативна взаємодія  вчителя та учнів відбувається переважно  у словесній формі — у процесі  мовного спілкування. Задіяне в  комунікативний процес слово, є фактом комунікації. За формою і змістом  воно спрямоване на іншу людину. Вербальна  комунікація може бути спрямована на окремого учня, їх групу, але вона має  діалоговий характер, являє собою  постійні комунікативні акти.

Мова — основний засіб  спілкування, взаємного розуміння  в людському суспільстві. 
Мова — сукупність звукових сигналів, письмових знаків та символів, за допомогою яких людина отримує, переробляє, зберігає та передає інформацію.

Виявляє себе в конкретних актах мовлення, тобто у процесах висловлювання думок. Завдяки цьому мовлення є особливим видом суспільної діяльності.

Мовлення — конкретне  використання мови для висловлення  думок, почуттів, настроїв; форма існування  мови як особливого виду суспільної діяльності.

Мовлення не існує відірвано  від мови. Мовлення вчителя спрямоване на вирішення завдань, що виникають  у педагогічній діяльності, при спілкуванні  з учнями.

Професійні особливості  його мовленнєвої діяльності полягають  в організованості її залежно  від умов педагогічного спілкування, доборі мовних та мовленнєвих засобів, виходячи з потреб, завдань взаємодії  вчителя з учнями, їх поведінки. На мовлення вчителя впливає і зміст  зворотної інформації. Головне при  цьому — досягти дидактичної, виховної мети. Розрізняють монологічне (розповідь, лекція, коментар, оціночні судження) та діалогічне (бесіди, диспути) мовлення.

Педагогічна ефективність мовлення вчителя залежить від рівня володіння  мовою, правильного вибору мовних засобів, від культури мови. Важливі його характеристики — змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість  мовлення. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, відмова  від вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз, взаемовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури вчителя.

Процес оволодіння технікою мовлення потребує знання побудови мовного  апарату, ознайомлення з особливостями  звукотворення, опанування технікою фонаційного дихання, формування артикуляційної вимови, оволодіння основами правильної дикції, вироблення вміння дотримуватися оптимального темпу і ритму мовлення, усвідомлення суті логічного мовлення.

Дихання у мовотворенні визначає якість звуків і мовлення загалом. У  професійній діяльності (спів, промова  в класі, виступ з лекцією) потрібне фонаційне дихання (вдихання коротше  від видихання). Розрізняють кілька видів дихання: верхнє (ключичне), грудне (реберне), черевне (діафрагмальне). При активному мовленні перевагу віддають діафрагмальному диханню, яке коливається за висотою, частотою, глибиною. З метою опанування техніки фонаційного дихання вдаються до спеціальних вправ.

Важливим компонентом  формування культури мовлення є опанування чіткою дикцією — вмінням виразно  вимовляти звуки, склади, слова. Виконання  вправ для засвоєння положення  апарату мовлення й артикуляції  при вимові звуків та слів у фразі  сприяє розвитку дикції.

Від логічності побудови мовлення залежить успішність спілкування з  учнями, розуміння ними сказаного. Мовлення має дві складові — текст і  підтекст. Ефективність впливу на співрозмовника, аудиторію залежить не тільки від  тексту, а й підтексту — думок, які вкладає вчитель у слова  й фрази.

Залежно від складності проблем, конкретних обставин, особливостей вихованців виникає необхідність висловлювання  своєї невдоволеності ними в дещо пом'якшеній формі, коли основну  думку вчитель не висловлює буквально, а надає можливість дітям зрозуміти  її у формі підтексту.

Найчастіше використовують форми підтекстового висловлення думки: підведення співбесідника до логічно можливого умовиводу, який як очевидність випливає з наведених аргументів; висловлення емоційної інформації засобами образної аналогії у формі прислів'я, розповіді про аналогічний життєвий факт; ілюстрації факту засобами притчі, байки; твердження методом «від супротивного», коли за зовнішньо нібито схваленою позицією проглядає критична думка, іронія тощо.

Повне взаєморозуміння між  педагогом та учнями в кожному  окремому випадку можливе за їх готовності й здатності зрозуміти прихований зміст слів наставника.

Якість мовлення істотно  залежить від сили, витривалості, гнучкості  голосу. Силу голосу визначає не крик, не гучне виголошування фрази, а  внутрішнє емоційне наповнення. Можна  голосно, на високій ноті висловити  думку, але вона залишиться слабкою, «порожньою», бо не підкріплена силою  емоцій. Витривалість голосу — це такий  його стан, коли тривала мовна діяльність людини не призводить до його ослаблення чи захворювання. Гнучкість голосу передбачає охоплення максимального  діапазону звучання — від низьких  до високих звуків і тонів. Тональність  голосу вчитель повинен визначати  залежно від змісту навчальних і  виховних завдань, індивідуальних особливостей учнів.

Потрібні якості голосу формуються в процесі цілеспрямованих тренувань.

Стосовно мовлення педагога, часто використовують словосполучення  «комунікативна поведінка», яке означає  організацію мовного процесу  й відповідно до нього невербальної поведінки вчителя, що впливає на створення емоційно-психологічної  атмосфери педагогічного спілкування, на взаємини між учителем та учнями, на стиль їхньої діяльності.

Комунікативну поведінку  вчителя оцінюють на підставі того, що і як він говорить, які в  нього жести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані. В реальних ситуаціях шкільного  життя — на уроках, перервах, у  післяурочній діяльності — мовленнєвий аспект спілкування є складним набором реплік, розповідей, запитань, оцінних суджень, відповідей, зауважень, емоційних реакцій.

Однак дуже часто в мовленні вчителів зустрічаються русизми, діалектизми, нелітературні слова, що аж ніяк не може позитивно вплинути на процес виховання, формування особистості.

Функції мовлення вчителя

Вимоги до комунікативних якостей мовлення зумовлені його функціями. Головні серед них:

— комунікативна. Полягає  у встановленні й регуляції взаємовідносин між учителем і учнями, забезпеченні гуманістичної спрямованості розвитку учнів. Покликана допомогти вчителеві  налагодити взаємодію з учнями на засадах співробітництва і співтворчості, у процесі якої важливим є те, як учитель звертається до них, як формулює свої вимоги, робить зауваження, висловлює побажання, якою емоційністю  забарвлене його мовлення, які інтонації  супроводжують свої слова, якими  є вираз обличчя, погляд. Багато в  чому вони залежать від його індивідуального  стилю спілкування, соціальних установок  у педагогічній комунікації.

— психологічна. Виявляється  у створенні умов для забезпечення психологічної свободи, вияву індивідуальної своєрідності учня, зняття соціальних обмежень, які заважають йому в  цьому. Йдеться про ситуації, коли потрібно психологічно захистити учня: засвідчити повагу до нього як до особистості, піднести його авторитет, зняти острах перед можливою невдачею, активізувати зусилля для досягнення успіху. Мовлення вчителя в таких ситуаціях  може бути інструментом, за допомогою якого знімають невпевненість, ініціюють активність, творчість, вселяють віру в можливість самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності.

— пізнавальна. Стрижнем її є забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями. Адже існує  пряма залежність між комунікативними  особливостями мовлення вчителя  і пізнавальною діяльністю учнів  у процесі вивчення нового матеріалу. Мовлення вчителя може активізувати її, зробити цікавою для школяра, а може ускладнити сприймання, скувати  його ініціативу. Під час викладання нового матеріалу мовлення вчителя  має бути логічним, доступним, чітким, переконливим. Важливо не тільки передати учням знання, а й сформувати в  них емоційно-ціннісне ставлення  до них, викликати потребу послуговуватися  цими знаннями, вплести їх у канву  власних переконань. Завдання вчителя  — не просто інформувати, транслювати  знання, а за допомогою вдало організованого мовлення впливати на свідомість, почуття  учнів, спонукати їх до співроздумів і співпереживань під час сприйняття навчального матеріалу.

— організаційна. Мета її у  забезпеченні раціональної організації  навчально-практичної діяльності учнів. Йдеться про роль мовлення вчителя  в організації ефективного навчального  слухання учнів, забезпечення оптимального темпу пізнавальної діяльності, робочого самопочуття учнів на уроці.

Недооцінювання функцій  мовлення призводить до негативних наслідків  у спілкуванні.

© 2010 Українська Національна Федерація  Хортингу