Дискусія,полеміка, диспут як різновиди суперечки

     4. Диспут як різновиди суперечки 

     Диспут (вiд лат. disputare – розмiрковувати, розбирати) – це публiчне обговорення тiєї чи iншої важливої для присутнiх проблеми, яке, як правило, завчасно готується.

     Обравши тему для диспуту i визначивши основнi питання, його учасники мають можливість i час для вивчення лiтератури, певного досвiду, для проведення спостережень чи дослiдiв.

     Специфiка диспуту як методу i форми дiалогiчної дiяльностi це нагромадження й використання грунтовних засобiв i аргументiв для доведення правомiрностi своїх поглядiв, залучення для цiєї мети наукових теорiй i положень з рiзних галузей науки, творiв лiтератури i мистецтва.

     Мета  диспуту суттєво не вiдрiзняється вiд мети iнших дiалогiчних методiв  – це пошук iстини шляхом розв'язання проблеми або окремих її аспектiв, розвиток творчих здiбностей i умiнь. Але для досягнення цiєї мети мобiлiзуються бiльшi резерви – iнформацiйнi, психологiчнi, часовi.

     Диспут  багато в чому близький до евристичної  бесiди, але на диспутi розглядаються бiльш актуальнi для його учасникiв проблеми. Тому й вiдбуваються диспути на бiльш високiй емоцiйнiй нотi.

     Запропонуємо  необхiднi й достатнi структурні елементи диспуту: 1. Колективний чи груповий пошук теми диспуту i визначення орієнтовних питань, що пропонуються для обговорення.

     2. Другий етап – пiдготовча робота, розподiл ролей для майбутнього змагання. Це можуть бути «дослiдники», «ерудити», «опоненти», «консультанти», «експерти», «оглядачi».

     3. Пiдготовка до диспуту. Йде вивчення лiтератури, проводяться опитування, анкетування, окремi «ерудити», «консультанти», «оглядачi» та iншi учасники за бажанням об'єднуються у групи, обирають органiзаторiв.

     4. Основний етап – проведення диспуту. Ведучий (педагог) або ведучi (найбiльш ерудованi й авторитетнi учнi, студенти) оголошують вступне слово про актуальнiсть i складнiсть обраної проблеми, про пiдготовчу роботу до диспуту. Надається слово «дослiдникам», «ерудитам», «опонентам».

     5. На завершальному етапi ведучий пiдводить пiдсумки. Вони, як правило, вiдбивають те спiльне, до чого прийшли учасники дискусiї, у чому переконалися. Пiдсумковi думки нi в якому разi не можуть бути лише думкою ведучого. Звичайно, на диспутi не приймається нiякого рiшення, обов'язкового для виконання. Пiдсумки дискусiї можуть мати синтезуючий характер, але аж нiяк не «заперечуючий». Дуже важлива та емоцiйна нота, на якiй завершується диспут. Якою б складною, драматичною, гострою не була дискусiя, висновок повинен бути оптимiстичним, таким, що сповнює надiєю на те, що розв'язання проблеми нам пiд силу. 
 

      Висновок 

     Важливе місце в організації дискусії має культура мовлення. Адже не так  вже й багато людей у ході суперечки  вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу  стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т. п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.

     Важливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.

     Не  можна, щоб хтось зі сторін переходив  на силові методи ведення дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення  проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.

     Не  можна у жодному разі під час  дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань. 
 

      Список використаної літератури 

1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.