Дидактика як наука. Категорії, закономірності і принципи дидактики

Міністерство  освіти і науки  України

Львівський  національний університет  імені Івана Франка  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Контрольна  робота з педагогіки

на тему:

Дидактика як наука. Категорії, закономірності і принципи дидактики 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Львів - 2010 

      Освіта  має величезне значення в процесі становлення особистості людини сучасного суспільства. Важливим аспектом освіти є оволодіння учнем тією складовою культури, яка містить у собі знання, практичні уміння і навички, а також способи творчої діяльності. Сформульоване завдання вирішується у процесі навчання шляхом з'ясування питань: яким повинен бути цей процес, як його потрібно здійснити і використати для розвитку особистості? Теоретична розробка цих питань зумовила розвиток особливої наукової дисципліни - дидактики. Вважається, що цей термін запровадив німецький педагог В.Ратке (1571-1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського, який у книзі «Велика дидактика» (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він автор існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять — на 45-хвилинні уроки і 10—20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року.

      У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794), Жан-Жак Руссо (1712—1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

      Швейцарський  педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес — побудованим на основі чуттєвих сприймань. На його думку, глибокі знання можна отримати лише за умови послідовного та систематичного навчання.

      Німецький філософ і педагог Йоганн-Фрідріх  Гербарт (1776—1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання, в процесі  якого виникають різнобічні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови.

      Значний внесок у дидактику в XIX ст. зробив німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм  Дістервег (1790—1866), який очолював рух  прогресивних учителів проти так  званих регулятивів — реакційних освітніх законів прусського уряду, проголошував прогресивні принципи дидактики: природодоцільності, культуродоцільності, самодіяльності; створив дидактичні засади розвиваючого навчання. Він вважав, що засвоєння учнями знань можливе лише за умови виявлення ними активності у процесі навчання.

      Російський  педагог К. Ушинський (1823—1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, які виходили б за межі окремого предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його прогресивні дидактичні принципи і методи викладання сповідували В. Водовозов, М. Корф, О. Остроградський та ін.

      В Україні у XIX ст. помітною була постать  Олександра Духновича (1803—1865), який у  Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської  імперії, створював підручники для народних шкіл, брав активну участь у культурно-освітній діяльності. Його твори «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» певним чином допомогли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.

      Автором кількох підручників був Борис  Грінченко (1863—1910). Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у  школах українською мовою, видав  «Словарь украинского языка» в 4-х  томах, а також «Українську граматику до науки читання й писання».

      До  теорії навчання значний внесок зробили  російські психологи Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934). Завдяки  їх працям дидактика як система виховання  в школах у 30-ті роки XX ст. стала більш  обґрунтованою, завершеною.

      Видатним  дидактиком-практиком XX ст. був вітчизняний  педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), який розвинув ідею розумового виховання  дитини під час навчання та практичної діяльності у педагогічній справі. У 50—80-х роках XX ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів.

      Дидактика (від гр. didacticos - той, хто повчає і didasko -той, хто вивчає) - галузь педагогіки, яка досліджує навчання на найбільш загальному рівні - теоретичному. Це педагогічна теорія навчання, яка дає наукове обгрунтування його змісту, методів і організаційних форм. 
Об'єктом дидактики є навчання як особливий вид діяльності, спрямований на передачу підростаючим поколінням соціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення. Надбанням учня стає та частина культури, яка входить до змісту освіти і складає змістову сторону навчання.

      Головним  у діяльності, спрямованій на передачу соціального досвіду, з позицій  педагогіки, є відношення між двома видами діяльності - викладанням і умінням (діями учителя й учня), що виступають в єдності. Інші відношення (учень-навчальний матеріал, учень - інші учні, учень - книга і под.) стають дидактичними настільки, наскільки вони об'єднуються цим відношення. Наприклад, книга стає підручником, якщо вона включається в процес навчання і стає засобом для учителя й учня. Звідси предметом дидактики є зв'язок викладання (діяльності вчителя) і учіння (пізнавальної діяльності учня), їх взаємодія. 
          Дидактика розглядає змістову і процесуальну сторони навчання в їх єдності. Наприклад, знання вивчаються не ізольовано, не самі по собі, а разом з методами їх передачі і засвоєння. 
          Крім завдання описувати і пояснювати процес навчання й умови його реалізації, завданням дидактики також є перетворення та удосконалення практики. Вона розробляє більш досконалу організацію процесу навчання, нові навчальні системи, нові технології навчання.

      Як  теорія навчання і освіти дидактика розробляє наступні проблеми:

      по-перше, вона визначає педагогічні основи змісту освіти;

      по-друге, досліджує суть, закономірності і принципи навчання, а також шляхи підвищення його розвиваюче-виховного впливу на учнях;

      по-третє, вивчає закономірності учбово-пізнавальної діяльності учнів і шляхи її активізації в процесі навчання;

      по-четверте, розробляє систему загальнопедагогічних методів навчання і умови їх найбільш ефективного застосування;

      по-п'яте, визначає і удосконалює організаційні форми учбової роботи в освітньо-виховних закладах. 
            Дидактика, як загальна теорія освіти і навчання, розглядає загальні положення й закономірності, властиві навчанню всіх предметів. Ці закономірності відображаються у викладанні конкретних навчальних дисциплін. Водночас викладання кожного предмета має свою, надзвичайно суттєву специфіку. Так, навчання біології, хімії, фізиці, математиці докорінно відрізняється від навчальної роботи з таких предметів, як історія і література. Ще більш специфічним є вивчення музики чи проведення навчальних занять з фізичної культури і праці. На цій підставі виділяються окремі дидактики або предметні методики. 
Дидактика і конкретні методики різняться сферою дослідження. Дидактика займається розробкою загальнотеоретичних основ процесу навчання, а конкретні методики— дослідженням організації навчання з окремих дисциплін, використовуючи при цьому теоретичні ідеї дидактики. Природно, що дидактика і методика тісно взаємопов'язані й взаємозалежні. Дидактика спирається на практику викладання окремих навчальних предметів, вивчає передовий досвід, цікаві знахідки вчителів, аналізує й осмислює їх із загальнопедагогічних позицій, розробляє наукові основи організації практичної педагогічної діяльності: визначає зміст, оновлює і розвиває форми та методи навчальної роботи, конструює педагогічні технології, збагачує і поширює передовий досвід навчання. Пізнані дидактикою закономірності, її висновки та рекомендації беруться на озброєння предметними методиками і використовуються для поліпшення процесу навчання. 
Завдяки цьому дидактика виконує дві головні функції: 1) теоретичну (головним чином, діагностичну, прогностичну) і 2) практичну (нормативну, інструментальну).

      Основними категоріями дидактики є: навчання, освіта, викладання, учіння, знання, уміння, навички, закономірності, принципи, форми, методи навчання.  

        Навчання — процес взаємодії  вчителя та учня, в результаті  якого учень засвоює знання, набуває  вмінь і навичок.  

        Учитель може навчати учнів  безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Метою навчання є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття певних навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей.   

        Освіта — процес засвоєння  систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних сил (мислення, уяви, пам'яті тощо) та результат цього процесу — досягнення певного рівня освіченості.  

        Залежно від мети, особливостей  підготовки учнів розрізняють  загальну, політехнічну й професійну освіту. Загальна освіта є сукупністю основ науки про природу, суспільство, мистецтво, а також відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині незалежно від професії. Політехнічна освіта — сукупність знань про головні галузі виробництва й набуття загальнотехнічних умінь, необхідних для участі в продуктивній праці. її здобувають у процесі вивчення предметів політехнічного циклу: математики, фізики, хімії, біології, географії, а також інших предметів — історії, основ держави і права, літератури, трудового навчання. Професійна освіта є сукупністю знань, практичних умінь і навичок, необхідних для певної галузі трудової діяльності. Вона забезпечує глибоке вивчення наукових основ з обраного виду праці, формування спеціальних практичних умінь та навичок, виховання майбутніх фахівців. Внаслідок професійного навчання особа набуває певну спеціальність і кваліфікацію.  
            Між загальноосвітньою, політехнічною і професійною освітою існує тісний взаємозв'язок. Загальна освіта є науковою основою політехнічної й професійної. Від рівня та якості загальної освіти залежать успіхи в освоєнні майбутньої професії. У процесі політехнічної освіти учні засвоюють не лише основи сучасного виробництва, а й отримують певну професійну підготовку. У професійному навчанні політехнічні знання не лише використовуються, а й поповнюються, розвиваються.  

        Викладання — організація та  управління вчителем пізнавальної  діяльності учнів, в результаті  чого відбувається розвиток і  виховання школярів.  

        Полягає у формулюванні перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, управлінні їх засвоєнням, закріпленням та використанням, у перевірці якості знань, умінь, навичок.  

        Учіння — власна навчальна  діяльність учня.  

        Учіння є процесом пізнавальної  діяльності учнів, завдяки якій вони засвоюють системні знання, здобувають індивідуальний досвід пізнання, вміння самостійно ними оперувати, застосовувати навички й уміння, розвиваючи свій навик спілкування з учителем і учнями в класному і загальношкільному колективах.  

        Знання — факти, відомості, наукові теорії, закони, поняття, системно закріплені у свідомості людини.