Арабське мовознавство

Фундаментальне  вивчення класичного арабського мовознавства передбачає, в першу чергу, детальне вивчення лінгвістичних першоджерел. Вище ми вже згадували про роль видатних діячів арабської лінгвістичної думки аль-Халіля та Сібавейхі. Далі пропонуємо детальніше розглянути подальший розвиток і дослідження арабського мовознавства переважно в країнах Європи.

Вивчення теоретичної спадщини арабського мовознавства в Європі розпочалося в XVI ст. До цього часу такої дисципліни, як наукова арабістика, там фактично не існувало, якщо під цим поняттям розуміти не просто практичне володіння арабською мовою, а й філологічні заняття арабською мовою із завданням впорядковано описати її граматичну будову або спробувати порівняти дані про неї з іншими мовами. Проте і практичне знання арабської мови в Європі у кінці XV ст. стало досить рідкісним явищем, навіть незвичайним, хоч поки араби ще не були витіснені з Європи, арабська мова вивчалася під впливом наукових, культурних, торгівельних та політичних потреб. Звичайно, в Європі і потім можна було зустріти людей, що вивчали арабську мову: наприклад, деякі лікарі, залишаючись невідомими для історії, вчили арабську мову для своїх професійних цілей, щоб дістати змогу читати мовою оригіналу авторитетні в галузі медицини арабські твори. Особливим чином склалася ситуація з арабською мовою в Іспанії. Після завоювання півострова арабами (маврами) іспанські християни вивчали її з палким захопленням. Доходило до того, що в усій християнській громаді важко було віднайти людину, яка могла б написати листа рідною мовою. В той же час було немало людей, здатних пояснити усі тонкощі арабської мови.

 Унаслідок зусиль католицького духовенства та поступового витіснення маврів на крайній південь Піренейського півострова вивчення арабської мови серед іспанського населення ослабло, і навіть мусульмани стали «іспанізуватися».

Однак попри  це між 1592 і 1631 рр. в Європі з’являються чотири національних підручника арабської граматики, написані мовою оригіналу. Це були такі, широко розповсюджені і досить популярні в мусульманському світі твори:

1. «Muqaddama» («Вступ»), Мухаммада Ібн Давуда б. Аджуррума ас-Санхаджі (помер 1323 р.).
2. «Al-Kafiya fi –n-nahw» («Достатнє [керівництво] по синтаксису») єгиптянина Усмана б. Умара б. аль-Хаджіба (1175-1249 рр.).
3. «At-Tasrif» («Відмінювання») або «Mabada at-tasrif» («Основи відмінювання») ‘Абд аль- Ваххаба б. Ібрахіма б. ‘Абд аль- Ваххаба аз-Занджані (помер після 1257 р.).
4. «Al-‘Awamil al-mi’a» («Сто керівників») ‘Абд аль-Кахира аль-Джурджані (помер після 1078 р.).

Починаючи з 1610 р., було перекладено чисельні граматичні роботи на латинську мову. Арабістика як комплекс гуманітарних наук, що вивчають не лише арабську мову, а й релігію, історію, культуру, літературу, наукові дослідження арабомовних народів, сформувалася і стала окремим напрямом в Західній Європі в XVI ст. У XVII- XVIII ст. її основними центрами виступають Рим, Париж і Лейден, при цьому вона продовжувала зберігати тісний зв’язок з богослов’ям: арабська мова вивчалася насамперед задля розуміння і тлумачення Корану.

Семітське мовознавство XVIII ст. можна охарактеризувати як період поступового переходу до історизму. Ця тенденція стала особливо очевидною в 80-90 рр. XIX ст., коли Самуель Фрідріх Гюнтер Валь у праці «Загальна історія східних мов і літератури» запропонував нову класифікацію семітських мов.

В кінці XIX, на початку XX ст. в європейській арабістиці досягнуто значних здобутків у галузях граматики, лексикографії та літературознавства. У цей період здобули розголосу роботи Сільвестера де Сасі, Х.Ельварда, К.П.Каспарі та ін.³

Друга половина XIX ст. позначилась також виданням добре відомого в арабській лінгвістичній традиції важливого граматичного трактату аз-Замахшарі (помер в 1144 р.) «Al-Mufassal» («Поділений на розділи»), з коментарями до нього Ібн Йа’іша, а також «Книги» Сібавейхі.

Далі теоретичне вивчення арабської мови та арабської  лінгвістичної традиції продовжилося  працями Т. Ньольдеке, К. Брокельмана, Лейна та ін.

Початком арабської  філології в Росії вважається видання в 1827 р. арабської граматики та хрестоматії А.В. Болдирєва (Москва). Важливу роль в розвитку лінгвоарабістики відіграли праці В. Гіргаса та В.В Розена (Санкт-Петербург). Видатними арабістами Росії стали М.Т.Навроцький, Н.В.Юшманов, І.Ю.Крачковський. Видатний український сходознавець А.Ю. Кримський досліджував арабські діалекти. Вивчення арабської мови та класичного арабського мовознавства в СРСР пов’язано також з іменами А.Я. Борисова, Д.В. Семенова, В.І. Біляєва та ін.

У другій половині XX століття у світ вийшли діалектологічні публікації ряду західноєвропейських та американських арабістів та семітологів, серед них Т.Мітчел, Д.Коен, Х.Бланк. Різноманітні аспекти фонетики та фонології, граматичної будови та словникового складу сучасної арабської літературної мови того періоду стали об’єктом дослідження арабістів Європи та США – Ш.Пелла, Й.Фюка, Ч.Фергюсона, Г.Вера та ін.

Пізніше у світовій арабістиці помітно посилюється інтерес до сучасної літературної арабської мови та арабської літератури. Відбувся подальший спеціалізований поділ між мовознавством та літературознавством, унаслідок чого лінгвоарабістика поступово виділяється як самостійний науковий напрям. Її об’єктом стає арабська мова в її різноманітних структурних і функціонально-стилістичних варіантах.

У СРСР після Другої світової війни були опубліковані дослідження з арабського мовознавства Б.М. Гранде, Г.Ш. Шарбатова. Видані книги з граматики сучасних арабських діалектів Ю.Н. Завадовського, Е.Н. Мішкурова. Опубліковані підручники арабської мови Х.К. Баранова, А.А. Ковальова, Г.Ш. Шарбатова, В.М. Бєлкіна та ін.⁴

 

 

ВИСНОВКИ

 

Арабське мовознавство зародилось у VIII ст., досягло своєї вершини в XI-XII ст., до XV ст. вичерпало свій теоретичний репертуар. Його принципові положення знайшли відображення в більшості підручників класичної арабської мови, які продовжують використовувати як на Сході, так і на Заході.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфій-ську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсь-ко-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Загалом арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології.

Розвиток арабської  філології асоціюється переважно  з діяльністю представників неарабських народів, переважно в місті Басра, де відчувалася гостра потреба в точному сприйнятті мови Корану та порозумінні з представниками панівної нації.

Першочерговою методологічною основою сучасної інтерпретації спадщини класичного арабського мовознавства стає комплексний підхід до об’єкта вивчення, всебічне і пропорційне врахування всіх мовних та немовних моментів: будь-яка з перелічених проблем не може вирішуватись окремо від інших і без оцінки ролі національних та традиційних зовнішніх утворень (поетична традиція, способи та системи передачі інформації в суспільстві, філологія, риторика тощо), а також характеру впливу релігійних та суспільно-політичних доктрин, етносоціальних та міграційних факторів, духовних вимог суспільства тощо.

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Белова А.Г. Очерки по истории арабского языка. – М., 1999.
2. Березин Ф.М. История лингвистических учений: Учебник для филол. спец. вузов. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 1984.
3. Рыбалкин В.С. Классическое арабское языкознание. – К., 2003.
4. Рибалкін В.С. Арабська лінгвістична традиція: класичні концепції та їх сучасна інтерпретація. – К., 2000.
5. Рыбалкин В.С. Арабская лингвистическая традиция: истоки, теории, концепции. – К., 2000.
6. Рибалкін В. С. Іслам і формування арабської лінгвістичної традиції // Історія релігій в Україні.  Тези повідомлень Міжнародного V круглого столу. Частина 4.- Київ-Львів, 1995.- С.375-377.

¹ Рыбалкин В.С. Классическое арабское языкознание. – К., 2003. – С.405.

 

³ Рыбалкин В.С. Классическое арабское языкознание. – К., 2003. – С. 174.

 

⁴ Рыбалкин В.С. Арабская лингвистическая традиция: истоки, теории, концепции. – К., 2000.