Актуальні проблеми сучасної педагогічної науки

   Реферат

   Актуальні проблеми сучасної педагогічної науки  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Виконав:

Ст. гр. ДРЕ-КС0-1

Буряківський  П.П. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Харків 2011

   Сучасні тенденції  суспільного розвитку України потребують переходу вищої школи на нову концепцію підготовки майбутніх спеціалістів, удосконалення її якості, що вмотивовує процеси інтегрування, підвищення рівня професіоналізму, компетентності та інтелектуальної культури вчителя. Ключовою парадигмою сучасної освіти стає її орієнтація на особистість, а це потребує докорінного оновлення і перебудови усталених методичних підходів. В умовах суспільної демократизації та гуманізації виникає потреба у появі нових вимог до особистісно-професійних якостей фахівців із вищою освітою.

   Згідно  з програмою розвитку освіти в Україні на ХХІ ст. одним із стратегічних завдань вищої школи є досягнення якісно нового рівня мобільності та професійно-практичної підготовки фахівців, що є предметом наукових досліджень відомих українських учених:

   В. П. Андрущенка, І. А. Зязюна, В. Г. Кременя, В. І. Лугового, В. К. Майбороди, С. Д. Максименка, Ю. І. Мальованого, М. І. Михальченка, О. Г. Мороза, О. С. Падалки, О. Я. Савченка та ін. Реформування освіти в Україні – це не лише розроблення і впровадження нової моделі педагогічного процесу, але й зміна соціальної мети і завдань освіти. Педагогічна освіта має особливу мету і виконує ключову функцію формування особистості, покликанням якої є творення сучасної людини, її інтелектуального та духовного потенціалу. Перед сучасною українською освітою постало непросте подвійне завдання: зберегти всі позитивні здобутки та досвід української освіти і збагатити його інноваційними досягненнями європейських освітніх середовищ, гармонійно узгодити їх з українськими. Ступеню складності і комплексності завдання має відповідати міра гармонійності і прозорості взаємин в освітньому трикутнику: наука – людина – суспільство.

   Важливе значення для покращення рівня педагогічної освіти має як запровадження у навчальний процес сучасних інформаційних технологій, удосконалення змісту навчальних планів і програм, так і забезпечення новітньою літературою, покращення умов життя студентів тощо. Проте головною трансформуючою силою і надалі залишається педагог із високим рівнем професіоналізму і педагогічної майстерності, високими моральними якостями, гуманістичною налаштованістю на розвивальну педагогічну взаємодію з вихованцями.

   Одним з перспективних шляхів оновлення  вищої освіти є створення навчальних і навчально-науково-виробничих комплексів. Об’єднання різних установ навколо ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації в Україні сприяє створенню університетських регіональних округів. Це дасть можливість сформувати потужні регіональні, корпоративні та дослідницькі університетські центри, в яких буде зосереджено високий методичний, науково-педагогічний і виховний потенціал, а також вирішити проблеми якісного кадрового забезпечення навчального процесу, провести якісний моніторинг вищої освіти в державі та забезпечити належну якість організації навчального процесу, наукової діяльності та якості вищої освіти тощо.

   Сьогодні  в Україні сформувалася система  підготовки педагогічних кадрів, до складу якої входить розгалужена мережа вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Потреба освітніх установ у спеціалістах середньої і вищої кваліфікації задовольняється за рахунок педагогічних училищ, інститутів та університетів, причому основним джерелом поповнення учительського персоналу є педагогічні навчальні заклади (у тому числі 22 педагогічних, 26 класичних і гуманітарних університетів, 27 закладів післядипломної освіти). Потенціалом педагогічної освіти сьогодні є 108 вищих навчальних закладів.

   Розвиток  багаторівневої освіти та ступеневої підготовки кадрів збільшує можливості для отримання і продовження освіти різними соціальними верствами населення, прискорює адаптацію студентів до нового освітнього середовища. При інтеграції систем освіти (середньої, професійної і вищої) виникає позитивний соціально-економічний ефект, який зумовлює зростання популярності і кількості інтегрованих навчальних закладів. Так, на сьогодні в Україні функціонує понад сто навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Такі комплекси дали змогу розробити інтегровані навчальні плани і програми професійної підготовки, залучити професуру до викладацької діяльності в освітніх установах середньої ланки, зміцнити їхню матеріальну базу, що в результаті суттєво вплинуло на покращення якості підготовки фахівців. Багато вищих навчальних закладів створюють педагогічні комплекси в єдності шкіл, ліцеїв, гімназій, ефективно співпрацюють із майбутніми абітурієнтами.

   Результатом інноваційної освітньої політики нашої  держави є перехід на ступеневу систему освіти, яка орієнтована на підготовку фахівців з різними кваліфікаційними рівнями та створення цілісної системи взаємопов’язаних закладів освіти шляхом координації та взаємної адаптації навчальних планів і програм. Відповідно до Болонської декларації здійснюється всебічна реструктуризація системи європейської вищої освіти та перехід на двоступеневу систему освіти – бакалавр і магістр. Серед стратегічних завдань модернізації вищої освіти в контексті Болонського процесу є забезпечення інформатизації навчального процесу та доступу до міжнародних інформаційних систем. Технічна і технологічна модернізація вищих педагогічних навчальних закладів шляхом комп’ютеризації навчального процесу, їхнє забезпечення телекомунікаційними засобами доступу до міжнародної інформаційної мережі Інтернет, базовими та спеціалізованими програмними продуктами є одним із пріоритетних завдань, визначених державною програмою „Вчитель”. Очевидно, що в найближчому майбутньому вищі школи будуть змушені прилучатися до використання ефективної схеми телематики в освіті: електонна пошта – Інтернет-сервіс – навчальна аудиторія. Відповідно, такий підхід створить умови для: інтеграції в міжнародну систему освіти; використання світових інформаційних ресурсів з метою розроблення власних навчальних матеріалів; спілкування та обміну досвідом між педагогами в усьому світі; залучення до навчального процесу висококваліфікованих фахівців ззовні; розширення контактів між педагогами, учнями і студентами тощо.

   Сучасний  учитель має бути готовим до нових  професійних технологій і стратегій навчальної діяльності. Йдеться про технологічну підготовленість до здійснення навчального процесу з використанням усіх можливостей сучасного впливу (інформатизації і комп’ютеризації). Оскільки в контексті використання нових інформаційних технологій центральним об’єктом є учень, який бере активну участь у навчальному процесі, то важливою функцією вчителя (викладача) стає його вміння допомагати учням (студентам) в ефективному і творчому опануванні інформацією, розвивати в них критичне осмислення здобутих знань. Таким чином, головними учасниками навчально-виховного процесу є і завжди залишатимуться учень і педагог. Сучасний учитель повинен сприяти індивідуальному розвитку особистості учня, а діяльність сучасної української школи – спрямовуватися на становлення інтелектуальних і емоційних полів кожного учня. Навчаючи студентів за допомогою сучасних інформаційних засобів, слід наголошувати, що ці заняття формують відповідальність, цілеспрямованість, здібності до аналізу і накопичення інформації, критичного мислення і засад наукових пошуків. У сьогоденні не можна зводити навчальний процес лише до засвоєння учнем певного обсягу знань, а треба навчати його вчитися, застосовувати здобуті знання та інформацію у практичній діяльності. В епоху, коли зміна знань і технологій відбувається швидше, ніж зміна людського покоління, без ефективного виконання освітою цих функцій наша країна не зможе бути конкурентоспроможною у європейському освітньому середовищі.

   Елітарність та інтелігентність учителя з  притаманними йому демократичними цінностями і гуманістичними прагненнями порушує проблему набору студентів до педагогічних університетів. Складність полягає у тому, що престиж педагогічної професії постійно знижується, і залучення обдарованої молоді до вищої педагогічної школи стає однією з актуальних проблем сучасного суспільства. Крім того, учитель (у площині нової професійної ролі) повинен бути готовий до переходу від суспільства індустріального до „суспільства знань”.

   У ХХІ ст. буде доведена важливість освіти і науки як основ ефективної діяльності конкретної людини і суспільства в цілому. Тільки життєдіяльність соціуму, а отже, і окремої особистості, базована на сучасних знаннях, забезпечить конкурентоспроможність вітчизняної педагогічної освіти. Важливо трансформувати традиційні підходи до освітнього процесу у вищих навчальних закладах, засновані на простій передачі знань від викладача студентам. За В. О. Сухомлинським складовими педагогічного процесу є наука, майстерність і мистецтво. У даному контексті важливо навчити майбутнього вчителя передбачати, творити, приймати   нестандартні рішення у складних динамічних ситуаціях, розкривати перспективи розвитку майбутнього покоління. Педагогічна освіта повинна бути випереджальною, адже від того, наскільки професійним є педагог, наскільки він зорієнтований на особистість і її цінності, усвідомлює мотиви її дій і вчинків і володіє методикою діагностики рівня суб’єктивності в навчальному процесі, залежить якість освітнього процесу.

   Дослідники  педагогічної професії на перше місце  висувають певні вимоги до педагога як до особистості (високі етичні якості, широта поглядів, адаптивність, зацікавленість нововведеннями, допитливість, готовність узяти на себе відповідальність, здатність до аналізу і вирішення важливих проблем, пошана до людей, доступність, контактність, увага до особистості, розуміння і сприймання культурних відмінностей між людьми, висока громадянська активність у демократичному суспільстві, вміння працювати в колективі, виявляючи самостійність, висока стійкість у стресових ситуаціях, емоційна стабільність та ін.). Окрім того, зазначені якості необхідні і для міжкультурної взаємодії фахівців у галузі освіти. Підготовка педагогів до міжкультурного спілкування потребує радикальних змін в організації початкової педагогічної освіти на рівні теорії і практики, які забезпечать удосконалення освітнього середовища навчального закладу. Насамперед, це – міждисциплінарний підхід у підготовці до групових і активних форм навчання, розвиток практики студентських і викладацьких обмінів, активна участь у міжкультурних проектах тощо.

   Серед пріоритетних напрямів реформування і модернізації вищої педагогічної освіти слід зазначити необхідність створення педагогічного освітнього простору, що сприятиме гармонізації інтелектуальних, емоційних і духовно-моральних основ в університетському середовищі. Особливо значущим є формування інтелектуальної педагогічної еліти з її культом навчально-пізнавальної діяльності, професійного саморозвитку, самоствердження особистості, прояву її культури, інтелігентності і творчого стилю діяльності. Майбутній учитель повинен перебувати в такому середовищі, яке дозволяло б йому досліджувати культурно-педагогічну спадщину, мистецтво, традиції власної країни й культурну спадщину всього людства. Студент повинен постійно збагачувати свій інтелектуальний, емоційний і духовний світ, подорожувати, бувати за кордоном. На сьогодні вища школа не може розширити коло спілкування майбутніх фахівців, реалізувати виховний потенціал шляхом подорожей, зустрічей і обміну думками зі студентами інших навчальних закладів в країні та за кордоном.

   Європейські теоретики і практики вносять  різні пропозиції щодо реорганізації  педагогічної освіти, зокрема: створювати в педагогічному ВНЗ педагогічні команди, які братимуть участь у розробленні міжнародних проектів; до змісту навчальних програм включати обов’язковий методологічний курс порівняльної педагогіки тощо. Наголошується, що новаторська практика в педагогічних навчальних закладах має впроваджуватися значно раніше, ніж традиційна, і тоді інновації стануть близькими для майбутніх учителів.

   Слід  наголосити на важливих вимогах до особистості вчителя: морально-етичне обличчя, прагнення до дитиноцентризму як типу поведінки, висока загальна культура, необхідна не лише для того, аби вчитель був особистістю, але й для того, щоб його постійні стосунки з учнем не були затьмарені аморальним, некультурним, неефективним спілкуванням, щоб кожне слово і вчинок педагога демонстрували багатство його внутрішнього світу, позитивно впливали на учня. Сучасний учитель має сповідувати нову демократичну освітню ідеологію.

   У сьогоденні важливо посилити значення освіти і для вчителів, які підвищують свій професійно-кваліфікаційний рівень, що повинен розглядатися як безперервний процес розвитку, що формує здібності адаптації педагога до постійних інформаційних змін, методиці їхньої передачі. Підвищення кваліфікаційного рівня учителів передбачає: чергування тривалих і короткочасних семінарів, круглих столів, нарад, які б сприяли ґенезі взаємостосунків; забезпечення системи оцінювання й офіційного стажування учителів; розвиток міждисциплінарного підходу в інтеграції багатьох галузей наукових знань тощо. Відтак, у найближчому майбутньому основою навчання і виховання нової генерації визначатиметься співпраця учня і вчителя, а фундаментом педагогічної освіти – підготовка майбутнього педагога у системі спеціалізованих (пристосованих до зазначених функцій) навчальних закладів (училищ, технікумів, коледжів, інститутів, академій та університетів). Готовність педагога до практичної діяльності характеризується основними критеріями: професійно-педагогічними знаннями в галузі порівняльної педагогіки та методології міжнародних досліджень; компетенцією в галузі міжпредметної і управлінської роботи; проектною, психологічною та полікультурною компетентністю. Роль учителя в умовах реформування вищої школи спрямована на якісне поліпшення системи освіти. Педагог як суб’єкт міжкультурної взаємодії займає ключову позицію, від якої залежить реалізація загальноєвропейської освітньої політики. Входження в Болонський процес потребує радикальної модернізації змісту педагогічної освіти. ЇЇ лейтмотивом повинна стати ліквідація застарілих міфів, своєрідної ідеологізації освіти, притаманної тоталітарному суспільству, наближення до реального історичного процесу, сучасних соціокультурних реалій та прогнозованого майбутнього.

   Зазначені вимоги спрямовані на зміну всієї  системи професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя, починаючи зі вступу до відповідних вищих навчальних закладів. У процесі прийому абітурієнтів до педагогічних ВНЗ найбільшу увагу варто приділяти тому, наскільки молода людина володіє комунікативними здібностями до педагогічної взаємодії з людьми. Модернізуючи національну освіту, слід враховувати як вітчизняний історичний досвід, так й інтеграцію в європейський і світовий освітній простір з метою забезпечення громадянам рівного доступу до освіти якісно нового рівня.