Комплексний аналіз фінансового стану сільськогосподарського підприємства

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Предмет, зміст і завдання аналізу фінансового стану підприємства

Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність і самостійність підприємств та інших суб’єктів ринку в підготовці та прийнятті управлінських рішень. Ефективність цих рішень багато в чому залежить від об’єктивності, своєчасності та всебічності оцінювання існуючого й очікуваного фінансового стану підприємства [38].

Оцінювання фінансового стану підприємства становить інтерес для широкого кола суб’єктів ринку:

– підприємствo+, яке хоче знати неупереджену думку про свою діяльність і розробити заходи щодо її поліпшення;

– інвесторів, заінтересованих в ефективності та прийнятній ризикованості інвестування своїх коштів;

– кредиторів і постачальників, які бажають впевнитись у платоспроможності підприємства;

– партнерів по бізнесу, які прагнуть встановити з підприємством стабільні й надійні ділові відносини (постачальники, споживачі, транспортувальники, страхові компанії та ін.);

– сторонніх щодо підприємства структур (так, Державна податкова адміністрація бажає впевнитись у спроможності підприємства сплачувати податки, профспілки – у стабільності зайнятості працівників і здатності своєчасно виплачувати заробітну плату, благодійні організації – у потенційній спроможності підприємства допомагати).

Становлення ринкової економіки в Україні, поява фінансових ринків, пріоритет фінансових ресурсів об’єктивно сприяли розвитку такого важливого напрямку аналітичної роботи, як фінансовий аналіз [36].

Фінансовий аналіз – це метод оцінювання і прогнозування фінансового стану підприємства. Як метод дослідження аналіз полягає в розчленуванні цілого на складові. Протилежне поняття – синтез – це метод вивчення предмета в цілісності, єдності та взаємозв’язку його частин. Зв’язок «аналіз» – «синтез» притаманний будь-якому науковому дослідженню. Особливе значення він має в економічних дослідженнях як на макро-, так і на мікрорівні [38].

Мета фінансового аналізу – інформаційно забезпечувати прийняття рішень, на які істотно впливають фактичні або прогнозні дані про фінансовий стан підприємства. Ідеться про отримання відносно невеликої кількості ключових, найінформативніших параметрів, що об’єктивно, всебічно характеризують фінансовий стан підприємства (платоспроможність, фінансову стійкість, незалежність, рентабельність діяльності, імовірність банкрутства тощо).

Фінансовий аналіз – це складова загального, повного, всебічного аналізу господарської діяльності, що охоплює два взаємопов’язаних розділи: аналізи фінансовий та управлінський. Такий розподіл досить умовний і відповідає розподілу бухгалтерського обліку на підприємстві на фінансовий та управлінський, що є об’єктивною потребою під час діяльності підприємства в ринкових умовах [26].

Основний зміст зовнішнього фінансового аналізу – надання інформації численним користувачам про прибутковість діяльності підприємства, його платоспроможність, фінансову незалежність, ділову активність, ринкову стійкість тощо. Відповідні аналітичні показники розраховують за даними публічної фінансової звітності підприємства із залученням даних ринку цінних паперів. Стандарти обліку та звітності сприяють розробці регламентованих, типових методик аналізу. Так, методика інтегральної оцінки привабливості підприємств та організацій та методика поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій, що розроблені Агентством України з питань запобігання банкрутству, зорієнтовані на показники зовнішнього фінансового аналізу. Оскільки зовнішній аналіз базується на обмеженій кількості інформації про діяльність підприємства, він не дає змоги розкрити всі причини успіху або невдач підприємства.

Результати внутрішнього фінансового аналізу призначені для керівництва підприємства. Основний зміст цього аналізу – факторний аналіз прибутку (збитку), рентабельності, собівартості виробництва за видами продукції та видами витрат, пошук точки збитковості (критичного обсягу виробництва), фінансовий аналіз інвестиційних проектів. Методичним рекомендаціям з аналізу фінансово-господарського стану підприємств та організацій, що розроблені Державною податковою адміністрацією України, властиві ознаки як зовнішнього, так і внутрішньогосподарського фінансового аналізу.

Основні відмінності між зовнішнім та внутрішнім аналізами ілюструє табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Основні відмінності між зовнішнім та внутрішнім аналізами

Завдання фінансового аналізу зумовлені завданнями управління підприємством у трьох сферах діяльності – фінансовій, інвестиційній та операційній (виробничій), що поєднані рухом фінансових ресурсів. Такий поділ, що є традиційним для країн з розвиненою економікою, нещодавно набрав чинності і в Україні [36].

Звідси завдання фінансового аналізу полягають в інформаційному забезпеченні прийняття обґрунтованих рішень за такими напрямками діяльності підприємства:

1) фінансовою – управління пасивами; забезпечення підприємства фінансовими ресурсами; визначення оптимального розміру, складу і структури джерел фінансування зі свідомим ризиком за очікувані вигоди, що пов’язаний з використанням зовнішніх позик;

2) інвестиційною – управління активами; розподіл фінансових ресурсів, визначення оптимального розміру, складу і структури активів підприємства, вибір і реалізація інвестиційних проектів;

3) операційною – управління фінансовими результатами діяльності; прибуткова поточна діяльність завдяки ефективному використанню наявних ресурсів.

Жодний фінансовий аналіз не вважається повним, якщо не охоплює всіх сфер діяльності підприємства і складається лише з цифр. Якісний аналіз має передувати кількісному, оскільки за його допомогою можна встановити найактуальніші для підприємства проблеми щодо показників його виробничої діяльності. Необхідно враховувати істотний вплив зовнішніх чинників: зміни рівня цін на матеріально-технічні ресурси, зокрема на енергоносії; зміни ставок процентів; зміни в податковому законодавстві тощо. Важливо визначити місце підприємства в галузі, його конкурентоспроможність. У процесі аналізу слід ураховувати специфіку галузі, форму власності, розміри підприємства.

За результатами аналізу розроблюють заходи поліпшення фінансового стану підприємства.

1.2 Методи і прийоми аналізу фінансового стану підприємства

Науковий апарат фінансового аналізу – це сукупність загально наукових засобів дослідження фінансової діяльності суб’єктів господарювання. До принципів фінансового аналізу, що регулюють процедурний аспект його методології і методики, належать системність, комплексність, регулярність, послідовність, об’єктивність та ін [24].

Методи фінансового аналізу поділяються на формалізовані та не формалізовані [36]. До формалізованих методів належать такі:

1. Класичні методи аналізу господарської діяльності та фінансового аналізу – ланцюгових підстановок, арифметичних різниць, балансовий, відсоткових чисел, диференціальний, логарифмічний, інтегральний, простих та складних відсотків, дисконтування.

2. Традиційні методи економічної статистики – середніх та відносних величин, групування, графічний, індексний, елементарні методи обробки показників у динаміці.

3. Методи математичної статистики вивчення зв’язків – аналізи кореляційний, регресивний, дискримінантний, дисперсійний, факторний, кореляційний та ін.

4. Економетричні методи – матричні, теорії міжгалузевого балансу.

5. Методи економічної кібернетики і оптимального програмування – системного аналізу, лінійного, нелінійного, динамічного програмування та ін.

6. Методи дослідження операцій і теорій прийняття рішень – теорії графів, ігор, масового обслуговування, сітьового планування і управління.

Неформалізовані методи загальновідомі, тому не потребують коментарів.

За ознакою предмета методи та прийоми фінансового аналізу традиційно поділяють на такі: аналізи вертикальний, горизонтальний та відносних показників (коефіцієнтів).

Вертикальний аналіз полягає у визначенні у відсотках структури досліджуваного об’єкта, наприклад структури активів, пасивів, прибутку від звичайної діяльності, операційних витрат тощо.

За допомогою вертикального аналізу порівнюють відносні показники за підприємствами, що істотно різняться за абсолютними показниками обсягів виробництва і залучених фінансових ресурсів. Вертикальний аналіз зменшує вплив на вартісні показники інфляційного фактора.

Горизонтальний аналіз має на меті дослідити зміни показників у часі з розрахунками абсолютних і відносних відхилень (темпів).

Горизонтальний та вертикальний аналізи доповнюють один одного. На практиці складають аналітичні таблиці, де одночасно використовують прийоми вертикального та горизонтального аналізів.

Аналіз відносних показників. Відомо понад 200 відносних аналітичних показників, які можна розраховувати на основі фінансової звітності. Фінансовий аналітик не повинен намагатися розрахувати все, що можливо. Досвід свідчить, що кілька правильно вибраних коефіцієнтів містять потрібну інформацію. Користь кожного конкретного коефіцієнта суворо визначена метою аналізу. Тому до здійснення аналізу необхідно з’ясувати, з погляду якого користувача він виконується, його мету та регламентовані або рекомендовані кількісні значення показників [23].

Необхідність і доцільність застосування аналітичних коефіцієнтів зумов-люються:

– стандартністю подання вихідних даних (форми фінансової звітності);

– прагненням мінімізувати вплив інфляційного чинника;

– можливістю порівняння показників у часі та просторі, тобто між підприємствами однієї галузі, а за деякими показниками і за різними галузями (наприклад, за групою показників, що свідчать про становище підприємства на ринку цінних паперів);

– формалізацією розрахунків і можливістю застосування комп’ютерних програм;

– можливістю визначення узагальнюючого показника фінансового стану і за цим критерієм – рейтингу підприємств.

Метод фінансового аналізу діяльності підприємств, як і будь-якої іншої науки, визначається змістом та особливостями предмета, які, у свою чергу, зумовлюються тими конкретними цілями, вимогами та завданнями, що постали на даному етапі розвитку економіки або проглядаються в перспективі. Предмет відповідає на запитання, що ми вивчаємо, а метод – як вивчаємо, якими способами та з допомогою яких саме засобів.

Під методом фінансового аналізу розуміють науково обґрунтовану систему теоретико-пізнавальних категорій, принципів, способів та спеціальних прийомів дослідження, що дають змогу приймати обґрунтовані управлінські рішення і базуються на діалектичному методі пізнання. Особливості діалектичного методу полягають у тому, що всі явища, котрі досліджуються, розглядаються в їх взаємозв’язку та русі, зміні та розвитку, при цьому розвиток розуміють як боротьбу протилежностей на засаді об’єктивних законів реальної дійсності. Категорії фінансового аналізу – це найбільш загальні, ключові поняття даної науки. До таких належать, наприклад: фактори, резерви, модель, результативний показник, відсоток, дисконт, фінансовий результат, капітал, зобов’язання, активи, грошовий потік, леверидж і т. ін [38].

Принципи фінансового аналізу регулюють процедурну сторону його методології та методики. До них відносять: системність та комплексність, періодичність, зрозумілість та адекватність тлумачення, достовірність та об’єктивність, доречність та своєчасність. Системний підхід до вивчення явищ виявляється в комплексному взаємозв’язаному вивченні багатосторонніх зв’язків і взаємозумовленості дії факторів організації, техніки і технології виробництва. Підприємство будь-якої галузі виробництва – це складна система, і правильний висновок щодо характеру досліджуваного явища можливий тільки за умови врахування всіх взаємозв’язаних факторів. Здебільшого комплексне дослідження результатів діяльності підприємства починають з вивчення загальних показників. Потім, розподіляючи їх, поглиблюють аналіз, вивчаючи окремі сторони та ділянки роботи підприємства. Принцип системності робить неможливими висновки на підставі лише окремо взятих фактів без урахування відповідних взаємозв’язків.

Принцип періодичності (або регулярності) передбачає необхідність систематичного проведення аналізу за відповідні звітні періоди (та протягом таких) з метою створення цілісного уявлення про динаміку господарських і фінансових процесів на підприємстві. Зрозумілість та адекватність тлумачення досягається через обов’язкове пояснення отриманих результатів дослідження (розрахунків) у вигляді відповідних висновків, коментарів, складання пояснювальних записок. Наявність аналітичних висновків є обов’язковим елементом методики фінансового аналізу.

Достовірність та об’єктивність аналітичних досліджень передбачають використання вірогідної інформації, брак арифметичних помилок у розрахунках, правильне застосування методики розрахунку окремих показників та впливу окремих факторів.

Доречність та своєчасність аналітичної інформації визначають її вплив на прийняття управлінських рішень користувачами. Своєчасна та доречна інформація дає можливість оперативно оцінити минулі, теперішні чи майбутні події та вжити необхідних заходів для виправлення ситуації або її поліпшення. Дані аналізу мають не просто констатувати факти минулих подій та давати їм оцінку, а насамперед служити інформацією для прогнозування господарських подій, майбутнього фінансового стану підприємства, його фінансових результатів. Принцип доречності передбачає також брак зайвої інформації, яка непотрібна для прийняття управлінських рішень [36].

Основним елементом методу фінансового аналізу є його науковий інструментарій (апарат), тобто сукупність загальнонаукових та специфічних способів і прийомів дослідження фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання. Відокремити прийоми та способи, які притаманні лише конкретній економічній науці, практично неможливо – науковий інструментарій різних наук є надто взаємозв’язаним. В фінансовому аналізі також застосовуються різні прийоми, які були спочатку розроблені в межах тієї чи іншої економічної науки (статистики, математики, програмування). Водночас фінансовий аналіз має і специфічні прийоми дослідження. Саме висвітленню сутності цих прийомів та техніці їх використання і присвячено цей розділ.

Метод аналізу має певні специфічні особливості. До них належать:

– використання системи показників, що характеризують діяльність підприємства;

– вивчення причин зміни показників;

– визначення та вимірювання взаємозв’язків та взаємозалежностей між ними з допомогою спеціальних прийомів.

Однією з найважливіших особливостей методу фінансового аналізу є використання системи показників для вивчення господарських явищ та процесів. Адже економічний аналіз спроможний дослідити лише ті економічні явища, які відображено в певних економічних показниках, що мають числову характеристику. Наприклад, такі властивості продуктів харчування, як смак, колір, запах, корисність, не мають об’єктивної числової характеристики, а для того, щоб вони могли стати об’єктом дослідження в фінансовому аналізі, потрібно спочатку розробити відповідну систему показників даних властивостей, виражених у балах. Система економічних показників базується, як правило, на системах та підсистемах економічної інформації, проте не виключено, що в ході самого аналізу виникатиме потреба в розрахунку нових показників.

Інша характерна особливість методу фінансового аналізу – вивчення причин, що вплинули на зміну тих чи тих фінансових показників. Ураховуючи, що економічні явища обумовлено причинно-наслідковою залежністю, головним завданням аналізу є розкриття та вивчення цих причин (факторів). На господарську діяльність підприємства, навіть на окремо взятий показник, можуть впливати численні фактори. Визначити та вивчити абсолютно всі причини дуже складно, та й не завжди доцільно. Завдання полягає в тому, щоб знайти те найсуттєвіше, що найбільше впливає на той чи інший показник. Отже, обов’язковою умовою правильного аналізу є економічно обґрунтована класифікація причин, що вплинули на господарську діяльність підприємства та її результати.

До характерних особливостей методу фінансового аналізу належить і визначення та вимірювання взаємозв’язку між об’єктивними фінансовими показниками. Іноді нехтування таким взаємозв’язком може призвести до некоректних висновків, а подеколи зробити аналіз узагалі неефективним. Тому в економічних дослідженнях жодне явище не може бути правильно інтерпретоване, якщо воно розглядається ізольовано, без зв’язку з іншими. Не можна також на основі окремо взятого явища робити загальні висновки про тенденцію розвитку об’єкта в цілому. Такий підхід призводить, як правило, до фальсифікованих висновків. Однак це зовсім не виключає можливості та необхідності логічного виокремлення певних явищ у процесі економічних розрахунків [25].

Метод аналізу реалізується через його науковий апарат, тобто через сукупність прийомів дослідження.

Найважливішим елементом методики фінансового аналізу є технічні прийоми та способи аналізу, які можна назвати інструментарієм аналізу. Вони використовуються на різних етапах дослідження для:

– первинної обробки зібраної інформації;

– вивчення стану та закономірностей розвитку об’єктів, що досліджуються;

– визначення впливу факторів на результати діяльності підприємств;

– підрахунку невикористаних резервів збільшення ефективності виробництва;

– узагальнення результатів аналізу та комплексної оцінки діяльності підприємств;

– обґрунтування планів економічного та соціального розвитку, управлінських рішень, різних заходів.

Багато прийомів, що використовуються в економічному аналізі, запозичені з інших наук: математики, статистики, бухгалтерського обліку. Економічний аналіз, пристосовуючи ці прийоми до вивчення свого предмета, вносить у них необхідні зміни. Але певні прийоми притаманні тільки економічному аналізу.

Усі прийоми фінансового аналізу можна поділити на дві групи: якісні та кількісні. Якісні прийоми дослідження не дають числової характеристики явищ, що вивчаються, а тільки відповідають на питання, як досліджувати економічні процеси, визначають способи підходу до вивчення закономірностей. Якісні прийоми притаманні як процесу наукового пізнання в цілому, так і окремим науковим сферам дослідження.

До якісних (абстрактно-логічних) прийомів дослідження відносять: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, порівняння, евристичні прийоми. Кількісні прийоми дослідження дають числову характеристику економічних явищ і поділяються на описові та аналітичні.

Описові прийоми дослідження дають можливість визначити розміри, масштаби, тенденції, динаміку розвитку економічних процесів, визначають стан та структуру економічних явищ, певну числову характеристику окремих напрямків діяльності підприємства. До них належать середні та відносні величини, ряди динаміки, графічний прийом, структурні та типологічні групування.

Аналітичні прийоми уможливлюють не тільки визначення певних значень показників, що характеризують економічні процеси, а й дослідження причинно-наслідкових залежностей між явищами, силу впливу окремих факторів на предмет дослідження. У свою чергу, аналітичні прийоми поділяються на прийоми, за допомогою яких вивчаються функціональні (детерміновані) залежності, і прийоми, що використовуються для дослідження стохастичних взаємозв’язків. До перших відносять ланцюгові підстановки, спосіб абсолютних та відносних різниць, індексний спосіб, інтегральний, пропорційного ділення, часткової участі, балансовий прийом. Щодо засобів стохастичного факторного аналізу, то найбільшого поширення набули аналітичні групування, кореляційно-регресійний метод, дисперсійний аналіз, компонентний аналіз. В окрему групу можна виділити прийоми, що дають змогу оптимізувати певні економічні явища: лінійне програмування, теорія масового обслуговування, теорія ігор та ін.

Одним із головних прийомів аналізу є порівняння. Порівняння як спосіб дослідження здійснюється через зіставлення одного показника (невідомого) з іншими (відомими) з метою визначення спільних рис або розбіжностей між ними.

В економічному аналізі порівняння використовують як основний або додатковий спосіб розв’язання багатьох його завдань.

Основними базами порівняння є:

– нормативні показники;

– дані попередніх періодів;

– середні галузеві показники;

– планові показники;

– показники передових підприємств або міжнародні стандарти.

Порівняння фактичних показників з нормативними дає змогу визначити рівень виконання нормативних (оптимальних) завдань Щодо обсягів та ефективності виробництва, фінансової стійкості підприємства, його ліквідності, ділової активності.

Порівняння фактичних показників з показниками попередніх періодів (дня, декади, місяця, кварталу, року) уможливлює оцінювання темпів зміни цих показників, визначення тенденцій та закономірностей розвитку економічних процесів.

Порівняння із середніми показниками по галузі (міністерству, об’єднанню, концерну) є необхідним для більш повної та об’єктивної оцінки діяльності об’єкта, для вивчення загальних і специфічних факторів, що визначають результати його діяльності.

Порівняння фактичних даних із плановими показниками свідчить про рівень виконання плану за місяць, квартал, рік. Порівняння фактичних даних за попередні періоди з плановими можна використати і для перевірки обґрунтованості планових показників. Для цього фактичні дані в середньому за три - п’ять попередніх років порівнюють із даними плану поточного року. Порівняння фактичного рівня показників із плановими є необхідним також для визначення резервів виробництва. Так, якщо план за певним показником не було виконано, то іноді це можна розглядати як невикористаний резерв підвищення ефективності виробництва.

Порівняння фактичних значень показників підприємства з кращими, що їх досягнуто на інших підприємствах галузі, торує шлях запровадженню передового досвіду та нових можливостей виробництва.

З метою отримання обґрунтованих висновків під час порівнювання необхідно враховувати умови порівнянності показників, оскільки порівнювати можна тільки якісно однорідні величини. Досягнення порівнянності показників можливе за таких умов:

– нейтралізація впливу кількісного фактора;

– нейтралізація впливу цінового фактора;

– урахування впливу структурних зрушень на обсяг виробленої та реалізованої продукції;

– забезпечення однакової тривалості періодів, що порівнюються;

– забезпечення тотожності методики розрахунку порівнюваних показників;

– урахування соціально-економічних умов розвитку досліджуваних об’єктів.

Наприклад, для порівняння фактичної та планової собівартості товарної продукції з метою нейтралізації фактора обсягу та структури доцільно планову собівартість перерахувати на фактичний обсяг та структуру випущеної продукції.

Нейтралізація цінового, або інфляційного, фактора досягається множенням базисного показника на індекс інфляції або діленням фактичного показника на нього.

Коли показники, що порівнюються, охоплюють різні проміжки часу, то це легко усувається відповідним коригуванням. Так, дані про виробництво продукції в лютому та березні є непорівнянними внаслідок неоднакової тривалості календарного періоду, проте дані про середньодобовий її випуск можна порівняти для характеристики темпів зростання.

Іноді порівнянності даних можна домогтися, якщо замість абсолютних величин взяти відносні. Наприклад, розмір прибутку підприємства без урахування масштабів діяльності цього підприємства не може характеризувати ефективність його роботи, але показники прибутковості активів та прибутковості капіталу уможливлюють об’єктивну оцінку наслідків роботи різних підприємств.

Непорівнянність показників, спричинену застосуванням різних методик розрахунку, легко усунути перерахунком показників попередніх періодів за новою методикою.

Величини окремих показників значною мірою залежать від соціально-економічних умов розвитку підприємств. Наприклад, рівень продуктивності праці, рівень заробітної праці робітників у нашій країні та в країнах з розвиненою економікою суттєво відрізнятимуться, отже, висновки, зроблені без урахування цих відмінностей, будуть некоректними.

Підсумовуючи викладене вище, можна констатувати, що основними способами забезпечення порівнянності показників є нейтралізація впливу вартісного, кількісного, структурного факторів приведенням їх до єдиного базису, а також використання середніх та відносних величин, коригуючи коефіцієнтів, методів перерахунку.

Поряд із названими загальними, універсальними прийомами аналізу в ході системних досліджень використовують і евристичні прийоми, які ґрунтуються на інтуїції та досвіді дослідників.

До евристичних прийомів, або методів активізації творчості, нестандартного мислення відносять зазвичай низку методів генерації варіантів розв’язання проблеми на основі притаманної людині здатності до творчої діяльності. Їх застосовують тоді, коли звичайні рутинні методи, засновані на аналізі минулого досвіду та теперішніх умов, не дають змоги вибрати спосіб вирішення. Особливо широко ці прийоми використовують у стратегічному аналізі для прогнозування розвитку економічної ситуації.

Усі евристичні методи поділяються на дві великі групи – методи ненаправленого пошуку («мозкового штурму», «експертних оцінок», «колективного блокнота», «контрольних питань», «асоціацій та аналогій», ділові ігри та ситуації, кібернетичні наради) та методи направленого пошуку (морфологічний метод, алгоритм розв’язання винахідницьких задач АРВЗ).

Найбільш поширеним та типовим є метод «мозкового штурму», який широко застосовується для генерації нових ідей унаслідок творчої співпраці групи спеціалістів. Працюючи як єдине ціле, група спеціалістів намагається «штурмом» подолати труднощі, які заважають розв’язати проблему, що досліджується. «Мозковий штурм» як метод активізації творчого мислення потребує передовсім створення належної творчої атмосфери, коли навіть «найбезглуздіші», на перший погляд, ідеї розглядаються уважно і серйозно. Доцільно, щоб в обговоренні брали участь різні фахівці (бухгалтери, фінансисти, менеджери, конструктори, технологи, працівники служб збуту), причому з різним рівнем досвіду. Зрозуміло, що вони мають бути обізнані з проблемою, але детальне її знання є необов’язковим. Небажано, щоб до групи потрапляли начальники та їхні підлеглі [25].

Основні правила методу. Керівник сесії (як правило, це керівник групи, яка проводила аналіз) формулює в загальному вигляді сутність завдання, наприклад: досягти перетворення виробу «А» зі збиткового на рентабельний; налагодити виробництво виробу «Б» протягом наступного кварталу; прискорити оборотність оборотних коштів на 2 дні.

У процесі такого штурму учасники висувають власні ідеї, розвивають ідеї своїх колег, використовують певні ідеї для розвитку інших, комбінують їх. Щоб забезпечити максимальний ефект, «мозковий штурм» треба проводити за певними правилами. Інакше він перетворюється на звичайну нараду.

Дійовий «мозковий штурм» має ґрунтуватися на суворому дотриманні розподілу в часі процесу висування ідей та процесу їх обговорення й оцінки. На першій стадії штурму забороняється критикувати висунуті ідеї та пропозиції (критичні зауваження порушують творчий процес). Завдання керівника групи полягає в активізації творчого мислення учасників засідання з тим, щоб вони висунули якнайбільшу кількість варіантів розв’язання певного завдання. На цій стадії перевага віддається кількості, а не якості висунутих ідей. На другій стадії ідеї ретельно обговорюються, економічно оцінюються та в кінцевому підсумку відбирається найліпша з них.

На стадії обговорення учасники повинні розвивати висунуті ідеї: у будь-якій з них можна знайти раціональне зерно. Значний ефект дає комбінування ідей з допомогою складання переліку всіх запропонованих варіантів виконання аналізованої функції із зазначенням переваг та недоліків кожного з варіантів. Максимальна тривалість засідання – 1,5 год. (може бути кілька засідань з одного питання).

Основний ефект «мозкового штурму» досягається внаслідок розмежування в часі висунення ідей та їх обговорення: кількість висунутих у такий спосіб ідей в одиницю часу є вдвічі більшою, ніж за традиційних способів.

Однак не будь-яке завдання можна розв’язати цим методом. Він ефективний здебільшого для розв’язування не дуже складних проблем загального (особливо організаційного) характеру, коли учасники засідання мають достатню інформацію про них.

Спосіб експертних оцінок – це спосіб прогнозування та оцінки майбутніх результатів дій на підставі передбачень спеціалістів. Цей метод набув широкого застосування в стратегічному та функціонально-вартісному аналізі. Його сутність полягає в тому, що спеціалісти висловлюють свою думку про важливі та реальні цілі об’єкта, його функції, про найліпші способи досягнення цих цілей, про значущість або вагомість факторів (властивостей, вимог) та ймовірні терміни виконання заходів, про критерії вибору найліпшого проектного рішення. Для отримання найбільш якісного судження до участі в експертизі залучаються спеціалісти, що мають високий професійний рівень та великий практичний досвід у галузі поставленої проблеми, володіють здатністю адекватного відображення тенденцій розвитку та цікавляться поставленою проблемою.

Інформація, отримана від експертів, обробляється за допомогою спеціальних логічних та математичних методів і процедур для перетворення у найзручнішу для вибору найдосконалішого варіанта рішення форму.

У процесі відбору експертів та організації їхньої спільної роботи враховують індивідуальні особливості розумової діяльності людей: схильність одних до образного, інших – до словесно-логічного мислення. До групи включають особистостей з обома типами мислення, що збільшує шанси на успішне розв’язання проблеми.

Існують рекомендації і щодо кількості експертів: як правило, заведено обмежуватися 5-7 спеціалістами, а крім того, до групи включають кількох соціологів, психологів, математиків. Розрізняють індивідуальні та групові методи опитування спеціалістів-експертів: інтерв’ю, аналітичні експертні оцінки (за індивідуального) та методи комісій (за колективного опитування).

Одним із різновидів евристичних прийомів колективної творчості є так звана конференція ідей. Від «мозкового штурму» вона відрізняється темпом проведення нарад та дозволеною доброзичливою критикою у формі коротких реплік та коментарів. Критика в такій формі може навіть підвищити цінність запропонованих ідей. Заохочується фантазування та комбінування ідей. Усі запропоновані ідеї фіксують у протоколі без зазначення авторства.

До «конференції ідей» залучаються керівники та рядові співробітники, причому як ті, що постійно стикаються з даною проблемою, так і неспеціалісти в цій галузі (новачки), які зазвичай висувають нові, свіжі ідеї, оскільки на них не тиснуть традиції. Не варто запрошувати на конференції осіб, які скептично ставляться до можливості позитивного розв’язання проблеми, та вузьких спеціалістів, які «все знають ліпше за інших».

Методи асоціацій та аналогій передбачають активізацію передовсім асоціативного мислення людини. Сутність цих методів полягає в тому, що нові ідеї та пропозиції виникають на основі зіставлення з іншими більш-менш аналогічними об’єктами. Найчастіше застосовується особиста аналогія – прийом, за допомогою якого людина ототожнює себе з аналізованим об’єктом. Це дає можливість глибше зрозуміти завдання, що стоїть перед аналітиком.

До таких методів належать метод «фокальних об’єктів», «синектика», «метод низки випадковостей та асоціацій».

Сутність методу фокальних об’єктів полягає в перенесенні ознак випадково вибраних об’єктів на об’єкт, що вдосконалюється. У результаті можна знайти кілька цілком несподіваних варіантів вирішення проблеми. Метод фокальних об’єктів дає добрі результати у пошуку нових модифікацій відомих пристроїв та способів, може використовуватися для тренування уяви (наприклад, потрібно придумати фантастичний механізм, інструмент тощо).

Метод реалізується в такий спосіб:

– вибирають фокальний об’єкт та встановлюють мету його вдосконалення (наприклад, прискорення оборотності оборотних коштів);

– вибирають 3-4 випадкові об’єкти (їх беруть навмання зі словника або каталогу);

– складають списки ознак випадкових об’єктів; додають ознаки випадкових об’єктів до фокального об’єкта та генерують нові ідеї;

– отримані сполучення розвивають способом вільних асоціацій;

– продумують принципові рішення, оцінюють отримані варіанти та відбирають найбільш ефективні рішення (зазвичай це виконується експертним способом).

Цей метод уможливлює, наприклад, швидке знаходження ідей нових, незвичних товарів широкого вжитку, пропонування принципово нових підходів до організаційних форм виробництва.

«Синектика» – комплексний метод стимулювання творчої діяльності, що використовує прийоми та принципи як «мозкового штурму», так і методу аналогій та асоціацій. Слово «синектика» – це неологізм, що означає об’єднання різнорідних елементів.

В основу методу покладено пошук потрібного рішення за рахунок подолання психологічної інерції, яка полягає в намаганні розв’язати проблему традиційним шляхом. Синектика уможливлює вихід за межі будь-якого конкретного способу мислення (дії) та значно розширює діапазон пошуку нових ідей унаслідок зображання звичного у незвичному вигляді та навпаки.

Прихильники цього методу вважають, що розумова діяльність людини є більш продуктивною в новому, незнайомому середовищі. Користування методом синектики для розв’язання проблеми потребує створення групи спеціалістів різних професій. Бажано, щоб члени синектичної групи (крім її керівника) перед початком роботи не знали суті проблеми, що розглядається. Це дає їм змогу абстрагуватися від звичних стереотипів мислення.

На синектичних засіданнях широко використовується також особиста аналогія (емпатія). За допомогою такого прийому людина мислено втілюється в образ об’єкта, що розглядається, тобто «ототожнює» себе із ним та аналізує відчуття, що виникають. Нині емпатію успішно використовують для розв’язування особливо складних проблем, а також для перевірки можливості практичного використання різних ідей.

Метод контрольних запитань застосовується для психологічної активізації творчого процесу. Його мета – за допомогою навідних запитань підвести до розв’язання проблеми. Метод може застосовуватися як в індивідуальній роботі, коли дослідник сам собі ставить запитання та шукає на них відповіді, так і під час колективних обговорень, наприклад під час «мозкового штурму».

З описових кількісних засобів аналітичного дослідження значного поширення набуло використання середніх та відносних величин.

Середні величини (прості арифметичні, зважені арифметичні, середні хронологічні, середні геометричні, середні гармонічні, середні квадратичні) використовуються в аналізі для узагальнюючої характеристики масових однорідних показників (середня заробітна плата робітника, середня чисельність працівників, середня ціна реалізації тощо). Через середню величину характеризують загальний рівень ознаки, що аналізується, коли вона схильна до значних коливань. Обов’язковою умовою для використання способу середніх величин є якісна однорідність сукупності явищ та фактів, що вивчаються.

Під час обчислення середніх величин необхідно враховувати, що вони поділяються залежно від поставлених цілей на дві групи:

– прості середні, обчислені без урахування значущості кожного елемента в загальній сукупності;

– зважені середні, в яких враховано вагу (значущість) досліджуваних елементів.

Найбільш простою є середня арифметична, яка обчислюється простим діленням суми окремих значень ознак на їхню кількість.

Необхідно обчислити середню ціну закуплених матеріалів.

Однак така середня не дає дійсного значення ціни для загальної сукупності заготовлених матеріалів, оскільки в ній не враховано розмірів партій матеріалів. Точніше уявлення про середню ціну дає зважена середня арифметична.

Середня гармонічна тісно пов’язана із середньою арифметичною і обчислюється як відношення суми ознак до суми добутків цих ознак на обернені значення варіант.

Використання середньої гармонічної є найбільш зручним у тому разі, коли невідомі абсолютні значення досліджуваних ознак.

Середня квадратична обчислюється добуванням квадратного кореня з частки від ділення суми квадратів окремих значень досліджуваної ознаки на їхню кількість.

Середня квадратична здебільшого використовується для обчислення середнього квадратичного відхилення.

Найчастіше в економічному аналізі використовується середня хронологічна, яка характеризує середній рівень рядів динаміки.

Характерним прикладом використання середньої хронологічної є. обчислення середнього залишку оборотних коштів.

Середня геометрична обчислюється добуванням кореня 1-го ступеня із добутку значень ознак, що аналізуються.

Середня геометрична використовується для обчислення середніх темпів зростання під час аналізу динамічних рядів.

Важлива роль середніх величин в аналізі економічних явищ і процесів пояснює підвищені вимоги до їх використання. Наукову обґрунтованість використання середніх величин забезпечують такі умови:

– обчислення середніх величин для всього кола досліджуваних явищ або принаймні для їх найбільш типової частини. Порушення цього правила спотворює характер узагальнення явища;

– забезпечення однорідності явищ, для яких обчислюються середні величини. Так, наприклад, середня собівартість знеособленої одиниці різноманітних виробів, що випускається підприємством, не має економічного змісту. Якщо однорідні явища мають внутрішні відмінності, поряд з загальною середньою доцільно вивчати деталізовані середні щодо структурних групувань. Прикладом цього є обчислення середньої заробітної плати для всього промислово-виробничого персоналу підприємства і для окремих категорій персоналу;

– правильний вибір одиниці сукупності, за якою обчислюється середня величина. При цьому треба врахувати мету такого обчислення.

Так, за визначення величини випуску продукції на 1 м2 виробничої площі в знаменнику дробу може бути або вся виробнича площа підприємства, або та, що фактично використовується. Перша середня величина характеризуватиме потенційні можливості підприємства, а друга – їх реальне використання.

Урахування основних вимог до середніх величин забезпечить правильність аналітичних висновків і управлінських рішень, ухвалених на підставі розрахунків.

Поряд із середніми величинами широкого застосування в економічному аналізі набули відносні величини, які мають певні переваги перед величинами абсолютними. Останні служать, як правило, для розрахунку відносних величин, за допомогою яких можна проаналізувати рівень виконання планових завдань або нормативів, динаміку явищ, що розвиваються, структурні зміни, зробити коефіцієнтний аналіз. Однією з найважливіших властивостей відносних величин є те, що вони нейтралізують відмінності абсолютних величин та уможливлюють порівнювання таких явищ, абсолютні показники яких не надаються до безпосереднього порівнювання.

Відносними величинами називають величини, що виражають кількісні відношення між соціально-економічними явищами. Їх отримують діленням однієї величини на іншу. Здебільшого відносні величини є відношенням двох абсолютних величин.

Величина, з якою порівнюють (знаменник дробу), називається базисною величиною, а та, що порівнюється, – звітною. Відносна величина показує, у скільки разів порівнювана величина більша за базисну або яку частку другої становить перша. За допомогою відносних величин виражаються численні факти суспільного життя: відсоток виконання плану, темпи зростання та приросту окремих показників, структура випущеної продукції, коефіцієнти ліквідності та ін.

За формою відносні величини поділяються на коефіцієнти, відсотки, індекси. Коефіцієнти використовують для зіставлення двох взаємозв’язаних показників, один з яких беруть за одиницю. Наприклад, коефіцієнт ліквідності – відношення грошових коштів до поточних зобов’язань, коефіцієнт фінансової незалежності – відношення власного капіталу до валюти балансу підприємства, коефіцієнт змінності – відношення кількості відпрацьованих змін до кількості відпрацьованих днів.

Відсотки є необхідними для характеристики співвідношення величин, одну з яких беруть за 100. Відсотки можуть бути використані для розрахунку структури випуску продукції, структури активів, пасивів, характеристики виконання плану тощо.

Індекси використовуються для вивчення показників у динаміці. Розрізняють базисні та ланцюгові індекси. У розрахунку базисних індексів перший (базисний) показник динамічного ряду береться за 100%, а наступні величини розраховуються у відсотковому співвідношенні до базисного. У розрахунку ланцюгових індексів кожний показник динамічного ряду зіставляється не з базисним, а з попереднім роком.

За економічною сутністю відносні показники поділяються на такі види: виконання плану, динаміки, структури, координації, інтенсивності, ефективності.

Відносна величина виконання плану - це співвідношення між фактичним та плановим рівнями показників, і зазвичай воно виражається у відсотках.

Для характеристики зміни показників за будь-який проміжок часу використовують відносні величини динаміки. Їх визначають діленням величини показника поточного періоду на його рівень у попередньому періоді (місяці, кварталі, році). Називаються вони темпами зростання (приросту) і виражаються, як правило, у відсотках або коефіцієнтах. Відносні величини динаміки також можуть бути базисними й ланцюговими. У першому випадку, як було сказано, кожний рівень динамічного ряду порівнюється з базисним роком, а в другому – з попереднім.

Показник структури – це відносна частка (питома вага) частини в цілому, яка виражається у відсотках або коефіцієнтах. Наприклад, питома вага окремих видів продукції в загальному обсязі, питома вага робітників у загальній кількості працівників підприємства.

Відносні величини координації – це співвідношення частин цілого, наприклад, активної і пасивної частини основних виробничих фондів, силових і робочих машин, коефіцієнт придатності та зносу основних фондів тощо.

Відносними величинами інтенсивності називаються показники, що характеризують міру поширення, розвитку якогось явища у відповідному середовищі, наприклад рівень захворюваності населення, відсоток робітників вищої кваліфікації, питома вага активної частини основних фондів у їхній загальній вартості.

Відносні величини ефективності – це співвідношення ефекту з ресурсами або витратами, наприклад прибутковість активів, прибутковість продажу, витрати на 1 гривню товарної продукції.

Для аналізу зміни економічних явищ і процесів за певний період широко використовуються ряди динаміки.

Рядом динаміки називають часову послідовність значень економічних показників. Це хронологічні (моментні) або часові (інтервальні) ряди значень показника, які дають змогу аналізувати особливості розвитку того чи того економічного явища. Ряди динаміки можуть бути побудовані за абсолютними, відносними або середніми величинами.

Аналіз динамічних рядів уможливлює виявлення низки закономірностей і тенденцій, які виявляються в досліджуваному явищі. За допомогою рядів динаміки можна одержати такі дані;

– інтенсивність зміни досліджуваних показників (зростання, зменшення, стабільність);

– середній рівень показника і середню інтенсивність змін;

– тенденції щодо зміни показників.

Одержані дані дають змогу за необхідності прогнозувати характер зміни показника в майбутньому.

Ряд динаміки складається з двох елементів: моментів часу (або дат) та самих даних, що називаються рівнями ряду.

Уже просте читання й осмислення даних, представлених у такий спосіб, дає підстави для деяких важливих аналітичних висновків. Вони, однак, можливі, якщо дотримано основної умови застосування прийому порівняння взагалі і, зокрема, побудови рядів динаміки, – порівнянності всіх величин, що входять у ряди динаміки. Робота зі зведення рядів динаміки до порівнянного виду є тим складнішою, чим більший часовий період охоплює аналізований масив інформації.

Для повнішої характеристики змін і тенденцій у динаміці використовуються такі додаткові показники: абсолютний приріст, темп зростання, темп приросту, абсолютне значення одного відсотка приросту.

Абсолютним приростом називається різниця між наступним та попереднім рівнями ряду динаміки (х’ - х°).

Темпом зростання називається відношення наступного рівня до попереднього або до будь-якого іншого рівня, що його взято за базу порівняння (х’: х°).

Темпом приросту називається відношення абсолютного приросту до базисного рівня [(х’ - х°) : х°]. Темп приросту може бути розрахований як різниця між темпом зростання та одиницею (або 100%).

Абсолютне значення одного відсотка приросту розраховується як відношення абсолютного приросту до темпу приросту, який виражений у відсотках.

Усі ці показники можна обчислювати базисним і ланцюговими способами. За базисного способу всі зміни обчислюються стосовно початкового показника, узятого за базисний. За ланцюгового способу зміна кожного наступного показника обчислюється стосовно попереднього. Темпи зростання та приросту можна обчислювати в коефіцієнтах (базисний показник береться за одиницю) або у відсотках (базисний показник береться за 100).

Рядами динаміки часто користуються економісти-аналітики. У наведеному вище прикладі розглядався динамічний ряд тільки за одним показником. Але аналітичні висновки бувають глибшими і повнішими, коли використовується система динамічних рядів, тобто побудова рядів динаміки зі взаємозв’язаними показниками. Так, наприклад, якщо на підприємстві збільшились витрати від браку, доцільно скласти динамічні ряди взаємозв’язаних показників, аналіз яких уможливить виявлення причин цього небажаного явища. У зв’язку із широким застосуванням рядів динаміки в процесі аналізу необхідно пам’ятати, що достовірні висновки можна одержати, тільки дотримуючись основних правил складання таких рядів, а саме:

– правильний вибір періоду динамічного ряду. Якщо, наприклад, на підприємстві змінилася номенклатура виробів, то включення в один ряд періодів з різною номенклатурою випуску може дати хибне уявлення про динаміку;

– включення в ряди динаміки однорідних показників;

– обґрунтований вибір тривалості періоду (інтервалу). Дуже малі інтервали можуть ускладнити обробку ряду, а надмірно великі – призвести до усереднення відхилень і спотворення дійсної тенденції змін;

– порівнянність оцінок та інших досліджуваних показників;

– безперервність динамічного ряду, тобто недопущення пропусків певних періодів.

Крім описаних загальних методів, кожній галузі притаманні специфічні методи дослідження, у тому числі й економіці аграрних підприємств, притаманні власні методи і прийоми дослідження. Найбільш широкого практичного використання набули такі, як економіко-статистичний, монографічний, розрахунково-конструктивний, балансовий, нормативний, економіко-математичний, експериментальний, абстрактно-логічний методи.

Економіко-статистичний метод застосовується при вивченні масових явищ, процесів, фактів і виявленні тенденцій та закономірностей їх розвитку. Він також дає змогу встановити кількісний вплив окремих факторів на досліджуваний результат, виявити головні чинники, що зумовили зміни в перебігу економічних процесів.

Монографічний метод використовується для всебічного й глибокого вивчення окремих явищ, процесів та виявлення причинно-наслідкових зв’язків їх розвитку. Він є незамінним при детальному дослідженні окремих спостережень, вибраних як об’єкт спеціального дослідження.

Розрахунково-конструктивний метод широко застосовують при прогнозуванні і плануванні виробництва й економічних процесів розвитку. Він передбачає розробку кількох варіантів вирішення певної економічної проблеми, їх оцінку з наступним вибором найкращого з них. Цей метод включає багато прийомів, що забезпечують відносну точність економічних прогнозів і планових показників.

Балансовий метод використовується при плануванні й аналізі економіки на різних рівнях з метою встановлення пропорційності в її розвитку і своєчасного виявлення диспропорцій у процесі досягнення поставленої мети. За його допомогою оцінюються темпи і пропорції відтворення на підприємствах, у галузях.

Нормативний метод передбачає розробку різних економічних нормативів витрат матеріальних ресурсів, праці, капіталовкладень, що використовуються при плануванні і прогнозуванні виробництва, аналізі його фактичного стану.

Економіко-математичний метод застосовується при оптимізації виробництва в цілому, а також окремих складових агрегованих систем, при прогнозуванні важливих параметрів економічного розвитку і кількісній оцінці впливу тих або інших факторів на результат за наявності кореляційних зв’язків і взаємо залежностей.

Експериментальний метод передбачає постановку експериментів, що розглядаються як практичний крок до перевірки теоретично осмислених проблем. Експерименти повинні базуватися на точних розрахунках і реальних передбаченнях. Функція експериментів – підтвердити правильність теоретичних розробок, уточнити їх або ж спростувати.

Абстрактно-логічний метод використовується на всіх стадіях вирішення економічних проблем. За його допомогою формулюються категорії, поняття, економічні теорії і гіпотези, висновки та рекомендації. Це – основний духовний інструмент дослідника. Адже в економіці неможливо скористатися тим науковим інструментарієм (прилади, реактиви та ін.), який широко застосовується в природничих науках. Тут на перший план виступає абстракція і логіка мислення.

Економіст повинен пам’ятати, що економіка – це складна система і щоб зрозуміти її природу, пізнати механізм дії, запропонувати ефективні способи вирішення проблем, які виникають у процесі виробництва, потрібний системний підхід до її вивчення. А це вимагає комплексного використання всіх методів економічних досліджень.

У процесі застосування розглянутих методів дослідження, зокрема економіко-статистичного, розрахунково-конструктивного та монографічного, визначаються й аналізуються економічні показники розвитку сільського господарства як галузі народного господарства і виробничої та фінансово-економічної діяльності окремих аграрних підприємств.

Економічні показники – це інформаційний носій певних кількісних та якісних характеристик економічних явищ і процесів. На основі аналізу рівня таких показників, їх динаміки та взаємозв’язку робляться відповідні узагальнення, висновки, обґрунтовуються рекомендації, здійснюється оцінка стану економіки підприємства чи її окремих сторін, виявляються невикористані резерви господарської діяльності, приймаються виважені управлінські рішення. Саме тому в подальших розділах підручника особлива увага приділена методиці визначення економічних показників, розкриттю їх економічного змісту і механізму використання для оцінки й аналізу результатів діяльності аграрних підприємств на сучасному етапі становлення ринкової економіки.

1.3 Інформаційна база аналізу фінансового стану підприємства. Вимоги до інформації

Поняття «інформаційне забезпечення» (ІЗ) виникло у зв’язку з розвитком автоматизованих систем управління (АСУ). Це динамічна система одержання, оцінки, зберігання та переробки даних, створена з метою вироблення управлінських рішень. ІЗ можна розглядати і як процес забезпечення інформацією, і як сукупність форм документів, нормативної бази та реалізованих рішень щодо обсягів, розміщення та форм існування інформації, яка використовується в інформаційній системі (ІС) у процесі її функціонування [38].

Збирання даних здійснюється на місцях виникнення інформації. Від якості цієї операції залежить повнота, достовірність та оперативна цінність зібраного матеріалу. Надходження інформації до місць оброблення виконується за допомогою спеціальних засобів передавання (приймання) даних – модемів, факсів, телефонів.

Дані для аналізу формуються в різноманітних підрозділах підприємства. Тому, щоб організувати інформаційну взаємодію різноманітних ІС між собою, а також з різними групами користувачів, необхідно розв’язати проблему їх інформаційної сумісності.

Створюючи ІЗ, дотримуються таких принципів: цілісність, вірогідність, контроль, захист від несанкціонованого доступу, єдність і гнучкість, стандартизація та уніфікація, адаптивність, мінімізація введення й виведення інформації (однократність уведення інформації, уведення-виведення тільки змін). Цілісність – це здатність даних задовольняти принцип повного узгодження, точності, доступності й достовірності відображення реального стану об’єкта. Обсяг інформації регулюється співвідношенням "необхідного і достатнього", а також вимогами повноти й достовірності даних. Окремо визначаються вимоги стосовно своєчасного надання відомостей користувачеві. Методичні та інструктивні матеріали ІС аналізу – це сукупність державних стандартів, галузевих керівних методичних матеріалів і розроблених проектних рішень щодо створення й супроводження ІЗ.

Системи класифікації і кодування – це перелік описів і систем супроводження класифікаторів техніко-економічної інформації на економічному об’єкті.

Ефективність ІС багато в чому залежить від організації її інформаційної бази (ІБ), яка поділяється на поза машинну і машинну.

Інформація в ній відображає стан конкретного об’єкта й зовнішнього середовища і фіксується на носіях системи. Такі засоби реєстрації даних забезпечують зв’язок між інформацією та людиною, інформацією та ЕОМ, людиною та ЕОМ. Для фіксування інформації в комп’ютерних системах використовуються різноманітні види носіїв (магнітні диски, магнітні стрічки, накопичувачі на гнучких магнітних дисках, компакт-диски).

Поза машинна ІБ – це частина аналізу, яка складається із сукупності повідомлень, сигналів і документів, виконаних у формі, яка сприймається людиною без застосування засобів обчислювальної техніки.

До складу поза машинної ІБ аналізу входять нормативно-довідкові документи, документи із плановою, обліковою та іншою інформацією, необхідною для створення й функціонування всієї системи. Для забезпечення функцій управління використовують також аналітичну вхідну інформацію у вигляді відеограм (відеокадрів) та машинограм. Частина машинограм далі може використовуватися і як носій вихідної інформації для поповнення чи коригування машинної ІБ (особливо тоді, коли первинні документи друкуються і частково заповнюються за допомогою ЕОМ) [38].

Організація поза машинної ІБ об’єкта передбачає вивчення та аналіз інформаційних потоків, складу документації, особливостей створюваної технології автоматизованої обробки інформації.

Поза машинна інформаційна база має забезпечити належну ефективність реєстрації та передавання інформації; одноразовість і незалежність від використовуваних інформаційних задач та спеціалістів із введення даних; достовірність і точність даних; своєчасність і повноту надходження даних для обробки; можливість усунення надміру інформації на носії.

Основним (навіть за умов значного поширення магнітних носіїв інформації та використання електронної пошти) носієм поза машинної інформаційної бази економічної інформації є первинний документ. Це пояснюється насамперед тим, що в паперових документах легко проставити відповідні підписи, вони мають юридичну силу та тривалий час можуть зберігатися без небезпеки втратити зафіксовану в них інформацію (на відміну від магнітних). Але вони мають невелику інформаційну місткість, потребують значних витрат дефіцитного паперу, непристосовані для автоматизованого введення інформації в ЕОМ, є незручними для пошуку та групування інформації.

Оптимізація поза машинної інформаційної бази полягає не лише в удосконаленні носіїв інформації, а й у раціоналізації документообігу, тобто у зменшенні кількості документів, скороченні часу на їх оформлення, передавання й пошук, в усуненні проміжних документів і дублювання, формуванні їх в електронній формі на машинних носіях, у розробці ефективної схеми документообігу. До основних форм документообігу відносять:

1. За технікою виконання: ручну, електронну, змішану.

2. За централізацією документообігу: централізовану, частково централізовану й децентралізовану.

Масиви машинної ІБ можуть бути локальними, сформованими переважно для розв’язування окремої задачі, та інтегрованими у вигляді бази даних (БД). Інтегровані масиви дають змогу позбутися характерного для локальних масивів дублювання і можливої неузгодженості даних, значно полегшують внесення змін у дані, забезпечують колективне користування незалежними програмними продуктами, сприяють суттєвому зниженню витрат на супровід інформаційної бази.

Розрізняють нормативно-довідкові, оперативні та інші види масивів машинної інформаційної бази. Нормативно-довідкові масиви містять відносно стабільні протягом тривалого часу дані, якими користуються для розв’язування задач на ЕОМ (найменування різних об’єктів, норми виробітку, ціни на матеріали).

Оперативні масиви включають регулярно змінювані дані, що надходять у процесі господарювання (надходження основних засобів, щомісячне нарахування заробітної плати тощо). Носіїв машинної інформаційної бази можна поділити на такі класи: магнітні, лазерні, комбіновані.

Одним із головних компонентів інформаційного забезпечення є автоматизовані банки даних (АБД). Вони виконують такі функції: уведення, накопичення, зберігання, поновлення, інтегрована обробка й видавання інформації в будь-якій комбінації для розв’язування регламентних задач та інформаційно-довідкового обслуговування користувачів. Особливістю АБД є підвищення ефективності функціонування інформаційних технологій за рахунок раціональної організації та використання даних у процесі їх обробки.

Основними вимогами до АБД є: багаторазове використання даних за одноразового їх уведення до системи; мінімальне дублювання; можливість розширення й поновлення; швидкий доступ до даних і їх захист, інтеграція даних для використання на різних рівнях управління. До складу АБД входять бази даних (БД) і системи управління базами даних (СУБД).

Залежно від технологічних режимів використання даних розрізняють фонд і архів даних. БД використовується багатьма споживачами (користувачами) і забезпечує незалежність даних від прикладних програм. Під час роботи з БД формується інформація про джерела інформації, формати та взаємозв’язок даних, відомості про частоту виникнення й характер використання даних. Ця інформація створює базу даних про самі дані і називається словником даних.

Користувачами БД можуть бути окремі фізичні особи чи прикладні програми. Інструментом, який забезпечує систему зв’язку (інтерфейс) користувачів і прикладних програм з цими даними, є СУБД – основа програмних засобів АБД. До її основних функцій відносять організацію масивів у пам’яті ЕОМ і на машинних накопичувачах; установлення зв’язку між базами даних; відновлення (коригування) БД, логічний захист даних; захист секретності даних тощо [25].

РОЗДІЛ 2 ОСНОВИ КОМПЛЕКСНОГО АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО СТАНУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

2.1 Характеристика фінансового стану сільськогосподарського підприємства на основі даних  фінансової  звітності.

Інформацію, яка використовується для аналізу фінансового стану підприємств, за доступністю можна поділити на відкриту та закриту (таємну). Інформація, яка міститься в бухгалтерській та статистичній звітності, виходить за межі підприємства, а отже є відкритою.

Кожне підприємство розробляє свої планові та прогнозні показники, норми, нормативи, тарифи та ліміти, систему їх оцінки та регулювання фінансової діяльності. Ця інформація становить комерційну таємницю, а іноді й "ноу-хау". Відповідно до чинного законодавства України підприємство має право тримати таку інформацію в секреті. Перелік її визначає керівник підприємства.

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану сільськогосподарського підприємства є дані:

– балансу (форма № 1);

– звіту про фінансові результати (форма № 2);

– звіту про рух грошових коштів (форма № 3);

– звіту про власний капітал (форма № 4);

– дані статистичної звітності та оперативні дані

– основні економічні показники роботи сільськогосподарського  підприємства (форма № 50-сг), та інші специфічні для сільськогосподарських підприємств звіти, такі як форма № 29-сг, форма № 24-сг, форма № 7-сг та ін.

Усі показники бухгалтерського балансу та звітності взаємозв'язані один з одним, їх цінність для своєчасної та якісної оцінки фінансового стану підприємства залежить від їхньої вірогідніності та дати складання звіту.

У цілому бухгалтерський баланс складається з активу та пасиву і свідчить про те, як на певний час розподілено активи та пасиви і як саме здійснюється фінансування активів за допомогою власного та залученого капіталу.

З погляду фінансового аналізу є три основні вимоги до бухгалтерської звітності.

Вона повинна уможливлювати:

– оцінку динаміки та перспектив одержання прибутку підприємством;

– оцінку наявних у підприємства фінансових ресурсів та ефективності їх використання;

– прийняття обгрунтованих управлінських рішень у сфері фінансів для здійснення інвестиційної політики.

Фінансовий аналіз – це спосіб оцінювання і прогнозування фінансового стану підприємства на підставі його бухгалтерської та фінансової звітності і оперативних даних.

Звіт про фінансові результати відображає ефективність (неефективність) діяльності підприємства за певний період. Якщо баланс відображає фінансовий стан підприємства на конкретну дату, то звіт про прибутки та доходи дає картину фінансових результатів за відповідний період (квартал, півріччя, 9 місяців, рік).

У звіті про фінансові результати наводяться дані про дохід (виручку) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг); інші операційні доходи; фінансові результати від операційної діяльності (прибуток чи збиток); дохід від участі в капіталі; інші доходи та фінансові доходи; фінансові результати від звичайної діяльності до оподаткування (прибуток чи збиток); фінансові результати від звичайної діяльності (прибуток чи збиток); надзвичайні доходи чи витрати; чисті прибуток чи збиток.

Фінансова звітність підприємств містить також іншу інформацію щодо стану фінансів підприємств. На основі аналізу звітних даних визначаються основні тенденції формування й використання фінансових ресурсів підприємства, причини змін, що сталися, сильні та слабкі сторони підприємства та резерви поліпшення фінансового стану підприємства у перспективі.

Фінансова звітність визначена П(С)БО 1 як бухгалтерська звітність, яка відображає фінансовий стан підприємства і результати його діяльності за звітний період.

Метою такої звітності є забезпечення загальних інформаційних потреб широкого кола користувачів, які покладаються на неї як на основне джерело фінансової інформації під час прийняття економічних рішень (табл. 9.1).

Для прийняття економічних рішень користувачам фінансових звітів необхідна інформація про фінансовий стан, результати діяльності та зміни у фінансовому стані підприємства. Зазначені інформаційні потреби обумовили склад фінансової звітності. За П(С)БО 1, до неї належать:

* баланс;

* звіт про фінансові результати;

* звіт про рух грошових коштів;

* звіт про власний капітал;

* специфічні звіти для сільськогосподарських підприємств;

* примітки до звітів.

Інші звіти (звернення ради директорів до акціонерів, звіт керівництва компанії, звіт аудитора тощо), які включені до звітності підприємства, не є фінансовою звітністю.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється за органічної єдності чотирьох (в умовах зрошення – п’яти) факторів, серед яких важливе місце займають засоби виробництва – знаряддя і предмети праці. Вони беруть безпосередню участь у створенні вартості продукції і, будучи складовим елементом продуктивних сил, визначають ступінь розвитку матеріально-технічної бази аграрних підприємств. Тому від рівня забезпеченості виробництва знаряддями і предметами праці, їх структури та ефективності використання значною мірою залежать кінцеві результати діяльності суб’єктів господарювання в сільському господарстві.

Знаряддя і предмети праці, виражені у вартісній формі, разом з грошовими ресурсами, що обслуговують процес виробництва, становлять поняття виробничих фондів. Їх кругообіг відбувається як рух вартості, результатом якого є виробництво матеріальних благ, що втілюють у собі вартість спожитих засобів виробництва.

Залежно від характеру обороту, а також від функціональної ролі і значення в процесі створення нових споживних вартостей засоби виробництва поділяють на основні й оборотні фонди ( основний і оборотний капітал).

Основні виробничі фонди (основний капітал) – це грошовий вираз знарядь праці. Вони беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натурально-речову форму.

Оборотні фонди представлені предметами праці. Вони беруть участь у процесі виробництва протягом лише одного виробничого циклу, втрачають при цьому натурально-речову форму і повністю передають свою вартість на заново створюваний продукт. Як бачимо, характер їх обороту докорінно відрізняється від характеру обороту основних фондів, що безпосередньо позначається на формуванні витрат, які включаються в собівартість продукції.

Залежно від цільового призначення основні фонди поділяють на дві групи:

– основні виробничі фонди;

– основні невиробничі фонди.

Основні виробничі фонди беруть безпосередню участь у процесі виробництва і формуванні собівартості та вартості продукції На них припадає переважна частка основних фондів аграрних підприємств – до 85 –90 %. Основні невиробничі фонди не беруть участі в процесі виробництва. Вони формують соціальні умови життя людей на селі, а тому рівень забезпечення ними опосередковано впливає на результати виробничої діяльності. До складу цих фондів відносять фонди житлово-комунального господарства і побутового обслуговування, організацій культури, освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і соціального забезпечення.

Аграрні підприємства, крім сільськогосподарської, можуть виробляти й інші види продукції, займатися торгівлею, будівництвом тощо. Тому основні виробничі фонди цих підприємств не є однорідними за їх функціональною роллю. Саме за цією ознакою вказані фонди поділяють на:

– виробничі сільськогосподарського призначення. До них відносять будівлі, споруди, передавальне обладнання, робочі і силові машини та обладнання, вимірювальні і регулюючі прилади, обчислювальну техніку та програмні засоби до неї, транспортні засоби, інструмент, виробничий і господарський інвентар, робочу і продуктивну худобу, багаторічні насадження, внутрішньогосподарські дороги, мости та інші основні засоби. Названі основні виробничі фонди (з метою аналізу забезпечення ними й оцінки ефективності використання) можуть об’єднуватися в три групи: фонди рослинництва, тваринництва і загальногосподарського призначення;

– виробничі несільськогосподарського призначення Вони представлені промислово-виробничими і будівельними фондами, фондами торгівлі і громадського харчування. Певною мірою ці основні фонди характеризують ступінь агропромислової інтеграції та диверсифікації виробництва.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 (П(С)БО 7) до основних засобів відносять матеріальні активи, які підприємство утримує і використовує з метою одержання певної господарської вигоди, строк корисного використання (експлуатації) яких – більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

На основі даних про первісну вартість основних виробничих фондів визначають по кожному підприємству такі важливі економічні показники, як фондооснащеність виробництва і фондоозброєність праці. Фондооснащеність розраховують як відношення вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення до площі сільськогосподарських угідь, а фондоозброєність – до середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві.

Основні засоби відображаються в активі балансу в розділі 1 «Необоротні активи» за первісною і залишковою вартістю.

Структура основних фондів змінюється як у динаміці, так і залежно від спеціалізації підприємства. Тому оптимальний рівень фондооснащеності і раціональну структуру цих фондів необхідно встановлювати для підприємства відповідно до його виробничого напряму, досягнутого рівня інтенсивності розвитку головної галузі, місцевих природних умов.

Ефективність використання основних виробничих фондів та їх вплив на кінцеві результати виробництва значно залежать від характеру руху цих фондів як авансованої вартості в умовах конкретного підприємства, а також від їх фізичного стану. Кількісно характер руху основних виробничих фондів визначається за допомогою низки показників. Найважливішим серед них є коефіцієнт (швидкість) обороту, що визначається як відношення річної суми амортизації основних виробничих фондів до їх середньорічної вартості або період обороту як зворотне співвідношення цих величин.

Аграрним підприємствам важливо своєчасно скористатися досягненнями науково-технічного прогресу у фондоутворюючих галузях першої сфери АПК, результатом якого є створення нової техніки з більш коротким строком експлуатації як важливої умови врахування темпів її морального зношення. Швидкість обороту основних фондів, таким чином, з переходом до нових конструкцій у фондоутворюючих галузях із кожним черговим циклом технічного переозброєння має тенденцію до зростання. Скорочення тривалості вказаних циклів веде до збільшення швидкості обороту основних фондів, а отже, до швидшого перетворення цих авансованих ресурсів у спожиті, тобто втілення їх в заново створений продукт. Для характеристики руху основних фондів використовують і такі показники:

– коефіцієнт зростання (Кзр) – відношення суми основних засобів на кінець року до їх вартості на початок року;

– коефіцієнт вибуття (Кв) – відношення вартості вибулих за звітний рік основних засобів до суми всіх основних засобів на початок року;

– коефіцієнт оновлення (Ко) – відношення заново введених за рік основних засобів до балансової вартості всіх основних засобів на кінець року). Між даними показниками існує тісний взаємозв’язок. Очевидно, що Кзр > 1 за умови, коли Ко > Кв, і навпаки. Якщо сума вибулих фондів дорівнюватиме сумі заново введених, то Кзр = 1;

– коефіцієнт сукупного відтворення (Ксв) – відношення вартості основних засобів, що надійшли протягом року, до первісної вартості всіх основних засобів на початок року. Цей показник дає змогу судити про те, яка частка нововеддених основних засобів використана на просте відтворення, а яка – на розширене. Він акумулює в собі значення коефіцієнта вибуття (Кв) і приросту (Кпр). У формалізованому вигляді зв’язок між цими коефіцієнтами можна подати так:

(1),

де ОФкр і ОФпр — основні фонди відповідно на початок і кінець року.

Математичний аналіз випадку, коли відбувається звужене відтворення основних засобів, також підтверджує існування даної залежності.

Таким чином, при аналізі коефіцієнта Ксв потрібно брати до уваги, що в умовах розширеного відтворення, коли Кпр > 0, коефіцієнт вибуття характеризує рівень оновлення основних засобів, а коефіцієнт приросту — рівень їх розширеного відтворення. За умов звуженого відтворення основних засобів Ксв акумулює в собі негативний вплив коефіцієнта приросту і відображає фактичний рівень оновлення основних засобів. Різниця між Кв і Ксв відображатиме відносну потребу в основних засобах, за якої буде досягнуто їх просте відтворення. Якщо на підприємстві забезпечується лише просте відтворення, то Ксв = Кв і, таким чином, коефіцієнт сукупного відтворення відбиватиме лише рівень оновлення основних засобів.

Про стан основних виробничих фондів можна судити з двох показників: коефіцієнта зношення (Кз – відношення суми зношення до первісної вартості основних засобів) і коефіцієнта придатності (Кп – частка від ділення первісної вартості засобів за мінусом усієї суми зношення на їх первісну вартість). Цей показник можна визначити і так:

Кп = 1 – Кз (2).

Чим вищий коефіцієнт придатності і менший коефіцієнт зношення, тим кращі умови має підприємство для більш раціонального використання основних засобів.

В умовах ринкових відносин особливої актуальності набуває питання підвищення економічної ефективності використання основних виробничих фондів. Аграрним підприємствам важливо знати, якою ціною виробляється валовий продукт, скільки авансованих засобів, у тому числі основних фондів, брало участь у його створенні. Відповідь можна дістати, визначивши такі економічні показники:

Фондовіддача – відношення вартості виробленої продукції до первісної середньорічної вартості основних виробничих фондівсільськогосподарського призначення. В умовах інфляції, коли швидкими темпами зростають ціни на знаряддя праці, а також вартість капітального будівництва, цей показник доцільно визначати за товарною продукцією, оціненою в поточних цінах реалізації. Розрахована таким способом фондовіддача, хоч і не повністю, але все ж об’єктивніше характеризує економічну ефективність використання основних виробничих фондів, ніж валова продукція, що оцінюється в порівнянних цінах.

Фондомісткість – це зворотний показник фондовіддачі, тобто Фм = 1 : Іф від. Він указує, скільки було використано основних виробничих фондів для виробництва однієї гривні продукції. Із завершенням комплексної механізації та автоматизації виробництва, що можливо за стабільного розвитку економіки, будуть створені об’єктивні передумови для зниження фондомісткості виробництва, а значить, і для підвищення фондовіддачі.

Умовний строк окупності визначається як частка від ділення середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення на операційний прибуток підприємства, одержаний від основної діяльності. Потрібно домагатися, щоб цей показник був якомога меншим і не перевищував кількості років, за які окуповуються капіталовкладення відповідно до діючої банківської процентної ставки.

Поліпшення використання основних виробничих фондів означає, що за тієї самої їх величини збільшується виробництво продукції, зростає маса чистого прибутку або коли темпи збільшення цих видів ефекту випереджають подальше підвищення фондооснащеності виробництва.

Авансований капітал підприємства представлений його активами, що відображаються у формі 1 «Баланс». Активи – це ресурси авансованого капіталу, що контролюються підприємством і використання яких, як очікується, забезпечить отримання в майбутньому певної економічної вигоди.

Структура авансованого капіталу – це склад і співвідношення його елементів (статей активу балансу). Станом на початок 2008 р. відповідно до П (С) БО 1 активи підприємства (авансований капітал) у згаданій формі 1 представлені трьома розділами:

1) необоротні активи;

2) оборотні активи;

3) витрати майбутніх періодів.

Структурними елементами необоротних активів є нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, інші необоротні активи. Нематеріальні активи й основні засоби відображаються за первісною (переоціненою) та залишковою вартістю, наводиться також сума їх зносу. Проте у підсумок балансу ці ресурси включаються за залишковою вартістю. Довгострокові фінансові інвестиції – це такі фінансові інвестиції, які здійснюються на період більше одного року, наприклад ті, що обліковуються за методом участі в капіталі інших підприємств. До цього елемента необоротних активів відносять також інші фінансові інвестиції, які не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент. В елементі «Довгострокова дебіторська заборгованість» відображається заборгованість юридичних і фізичних осіб, яка буде погашена після 12 міс. з дати балансу. Вона виникає за певних відхилень від нормального здійснен¬ня операційного циклу. Відстрочені податкові активи – це сума податку на прибуток, що підлягає відшкодуванню в наступних періодах, і виникла в результаті тимчасової різниці між обліковою та податковою базами оцінки.

В розділі «Витрати майбутніх періодів» наводиться сума витрат, що понесена в поточному або в попередніх звітних періодах, але належить до наступних звітних періодів. Як бачимо, перших два складових елементи авансованого капіталу (статті активу балансу) розміщені за принципом їх зростаючої ліквідності, під якою розуміють здатність тих чи інших ресурсів перетворюватися на готівку з відповідною швидкістю. Зрозуміло, що найбільшу ліквідність мають грошові кошти та їх еквіваленти і поточні фінансові інвестиції, меншу – виробничі запаси, молод¬няк тварин і тварини на відгодівлі, незавершене виробництво і найменшу – необоротні активи, а серед них незавершене будівництво і нематеріальні активи.

У процесі сільськогосподарського виробництва незамінну роль відіграє оборотний капітал як один з найважливіших факторів, що значно впливає на формування собівартості продукції. Оборотний капітал підприємств представлений такими активами, що призначені для виробничого споживання чи реалізації протягом операційного циклу або протягом 12 міс. з дати балансу, а також грошовими коштами та їх еквівалентами. При цьому під операційним циклом розуміють проміжок часу з моменту придбання запасів для здійснення господарської діяльності до часу отримання коштів від реалізації виробленої за їх участю продукції. За своїм економічним змістом категорія оборотного капіталу може бути визначена як сукупність оборотних фондів і фондів обігу.

Оборотні фонди – це грошовий вираз предметів праці, що знаходяться на стадії виробничих запасів і незавершеного виробництва, які беруть участь лише в одному циклі виробництва і повністю переносять свою вартість на створюваний продукт. Оборотні фонди з економічного погляду є авансованою вартістю на стадії виробництва. За своєю функціональною роллю вони істотно різняться між собою в процесі виробництва. Відповідно до вказаної ознаки виділяють такі їх групи: виробничі запаси, незавершене виробництво і тварини на вирощуванні та відгодівлі. В активі балансу підприємств оборотні фонди відображаються в розділі II «Оборотні активи», підрозділі «Запаси». До складу цього підрозділу включена і готова продукція, хоч за своїм економічним змістом цей вид оборотних засобів слід було б розглядати як елемент фондів обігу.

Виробничі запаси – це предмети праці, які не вступили ще в стадію виробничого споживання, в аграрних підприємствах вони бувають сільськогосподарського і промислового походження. До виробничих запасів сільськогосподарського походження відносять корми, насіння і посадковий матеріал, підстилку, сільськогосподарську сировину для промислової переробки, дорослу птицю, кролів.

Виробничі запаси промислового походження представлені в аграрних підприємствах мінеральними добривами, отрутохімікатами, нафтопродуктами і твердим паливом, запасними частинами, малоцінними і швидкозношуваними предметами, що використовуються протягом не більше одного року, будівельними матеріалами для поточного ремонту тощо. Якщо в аграрних підприємствах є переробні промислові виробництва, то до виробничих запасів цього виду можуть входити тара, основні і допоміжні матеріали, пакувальні матеріали, напівфабрикати та ін.

Співвідношення між виробничими запасами промислового і сільськогосподарського походження в аграрних підприємствах різне і залежить від ступеня розвитку переробних виробництв та інших видів промислової діяльності, інтенсивності виробництва та його спеціалізації. За інших однакових обставин основна частка виробничих запасів представлена запасами сільськогосподарського походження і сягає 60 % і більше. Розмір виробничих запасів повинен забезпечити безупинність виробництва і залежить від обсягу виробництва продукції, норм і характеру виробничого споживання предметів праці.

Тварини на вирощуванні і відгодівлі – це оборотні активи, що представлені вартістю дорослих тварин на нагулі, молодняку на вирощуванні, вибракуваних з основного стада дорослих тварин для реалізації, а також вартістю птиці, звірів, кролів. За своєю економічною природою ці засоби виробництва не є запасами в буквальному розумінні цього слова, а знаходяться на стадії виробництва. Тому правомірніше було б розглядати їх як елемент незавершеного виробництва.

Незавершене виробництво – це та частина оборотних фондів, яка вже виробничо спожита, але готової продукції ще не одержано. Як бачимо, ці оборотні фонди знаходяться на стадії виробництва, їх величина залежить від масштабів виробництва і виробничого напрямку підприємства, рівня його спеціалізації на головній галузі.

Другою важливою складовою оборотного капіталу є фонди обігу. Вони не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, а лише обслуговують його, будучи водночас результатом цього виробництва. До фондів обігу включають готову продукцію, товари, одержані векселі, дебіторську заборгованість за розрахунками та іншу поточну дебіторську заборгованість, поточні фінансові інвестиції, грошові кошти та їх еквіваленти в національній і іноземній валюті, інші оборотні активи.

Готова продукція – це така продукція, що призначена для реалізації заготівельним і переробним підприємствам, для продажу на біржах, кооперативних крамницях, сільських ринках, для продажу і видачі в рахунок оплати праці працівникам аграрних підприємств, для громадського харчування тощо. Якщо продукція не відповідає вимогам для її реалізації, то вона відображається у складі незавершеного виробництва.

По елементу фондів обігу «товари» відображається вартість товарів, придбаних підприємством для наступного продажу, а по елементу «векселі одержані» – показується заборгованість покупців, різних замовників за відвантажену продукцію (виконані роботи чи надані послуги), яка забезпечена векселями.

Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги – це кошти, які повинні надійти підприємству від інших суб’єктів ринку за продану їм продукцію, надані послуги і виконані роботи, як оплата за одержані векселі тощо.

В дебіторську заборгованість за розрахунками включають заборгованість з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів та з внутрішніх розрахунків. Зокрема, тут відображається заборгованість фінансових податкових органів, різні переплати за податками; суми авансів, наданих іншим підприємствам у рахунок наступних платежів; суми нарахованих підприємству дивідендів, процентів, роялті тощо, що підлягають надходженню; заборгованість з внутрішньовідомчих розрахунків.

Важливою складовою фондів обігу є грошові кошти та їх еквіваленти. Вони представлені грошовими коштами в касі, на поточних та інших рахунках в банках (ці кошти можуть бути вільно використані для поточних операцій), а також еквівалентами грошових коштів. Вони являють собою короткострокові фінансові інвестиції, які є високоліквідними, вільно конвертуються в певні суми грошових коштів і для яких притаманний незначний ризик зміни вартості.

Для оцінки ефективності використання оборотного капіталу, визначення потреби в ньому і обґрунтованого управління процесом прискорення обороту застосовують низку економічних показників. Серед таких показників одним з найважливіших є коефіцієнт обороту оборотного капіталу. Даний показник можна обчислити діленням виробничих витрат підприємства без амортизації на середньорічну вартість оборотного капіталу. Для визначення швидкості обороту лише предметів праці необхідно матеріальні витрати підприємства (всі витрати за мінусом амортизації, витрат на оплату праці і послуг зі сторони) поділити на середньорічну вартість виробничих запасів, незавершеного виробництва і готової продукції. Матеріальні витрати являють собою спожиті в процесі виробництва предмети праці. В них, що дуже важливо для врахування специфіки сільськогосподарського виробництва, знаходить відображення мале коло кругообігу оборотних фондів – внутрішньогосподарський оборот, коли частина авансованих предметів праці не проходить товарної стадії, а потрапляє до складу виробничих запасів.

Обернену величину коефіцієнта обороту називають коефіцієнтом завантаженості. В практиці аналітичної роботи аграрних підприємств широко використовується показник тривалості одного обороту оборотного капіталу у днях (Тоб). Він визначається за формулою:

Тоб = Тп : Коб (3),

де Тп – тривалість періоду, за який розраховується показник; Коб – коефіцієнт обороту оборотного капіталу.

По сільськогосподарському виробництву коефіцієнт обороту визначається за наслідками господарського року, тому Тп = 365 днів.

Оборотні фонди в процесі виробництва сільськогосподарської продукції виробничо споживаються і набувають форми матеріальних витрат, що включаються в собівартість продукції. Для того щоб оцінити, як використовуються спожиті оборотні фонди, визначають показники матеріаловіддачі (відношення валової продукції до матеріальних витрат виробництва) і матеріаломісткості (обернена величина показника матеріаловіддачі).

Між матеріаловіддачею і фондовіддачею оборотних фондів існує тісний зв’язок, оскільки виробничо спожитим оборотним фондам завжди передують відповідні авансовані вкладення в предмети праці. Помноживши останні на коефіцієнт обороту оборотних фондів, одержимо матеріальні витрати. Тому матеріаловіддачу можна представити як частку від ділення валової продукції на середньорічну вартість оборотних фондів, помножену на коефіцієнт їх обороту.

Матеріаломісткість безпосередньо визначає собівартість грошової одиниці валової продукції в частці, що припадає на спожиті оборотні фонди. Цей показник, як і фондовіддачу оборотних фондів, доцільно визначати в умовах інфляції за валовою продукцією, оціненою раніше викладеним способом.

Нематеріальні ресурси відображаються за активом балансу підприємств. Вони володіють, на свій розсуд розпоряджаються і користуються ними як будь-яким іншим об’єктом власності за умови, що ці дії не суперечать чинному законодавству. До них, як правило, відносять різні права підприємства, наприклад, право користування землею, виробничою площею, патенти (право на винахідництво), торгові марки, товарні знаки, авторські права.

Незважаючи на різноманітний склад нематеріальних ресурсів, усі вони мають спільні риси, що об’єднують їх у це поняття. Найхарактернішою з них є те, що цей вид ресурсів не має матеріально-речової структури. Вони безтілесні, недотичні, непомітні. Крім того, нематеріальні ресурси подібно до основних виробничих засобів можуть використовуватися тривалий час, не втрачаючи при цьому своєї споживної вартості. І хоч не завжди їх окремі види можуть бути відчужені від підприємства, а значить, є неспроможними до реалізації як самостійний об’єкт (наприклад, ділова репутація фірми), але і в такому випадку вони приносять додатковий дохід, тобто активно впливають на кінцеві результати виробництва, а тому за ефектом дії справедливо розглядаються як ресурси, що збільшують активи підприємства.

Спільною рисою нематеріальних активів є також те, що вони через специфічний характер своєї дії на виробничий процес і вплив факторів зовнішнього середовища не дають змоги більш-менш точно визначити на перспективу суму прибутку, що може бути одержана від їх застосування. Проте незаперечною залишається їх здатність приносити користь підприємству за нормальної організації виробництва.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» виділяють такі їх групи:

– право користування природними ресурсами – право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища тощо;

– право користування майном – право користування земельною ділянкою, право користування будівлею, спорудою, право на оренду приміщень;

– право на знаки для товарів і послуг – право на товарні знаки і торгові марки, право на фірмові назви тощо;

– право на об’єкти промислової власності – право на винаходи і корисні моделі, право на промислові зразки, право на нові сорти рослин, породи і лінії тварин, ноу-хау;

– авторські та суміжні з ним права – право на літературні та музичні твори, програми для ЕОМ, право на різні бази даних тощо;

– гудвіл;

– інші нематеріальні ресурси, наприклад право на провадження певної діяльності.

Позичковий капітал – це частина авансованого капіталу, сформована за рахунок ще не повернутих позичкових джерел, які повинні бути відшкодовані кредиторам через певний строк у зумовленій формі.

Позичковий капітал відображається в пасиві балансу бухгалтерської звітності підприємств, зокрема в таких розділах його, як 2 «Забезпечення наступних витрат і платежів» (частково), 3 «Довгострокові зобов’язання», 4 «Поточні зобов’язання» і 5 «Доходи майбутніх періодів». Залежно від джерела позичкового капіталу підприємства формують відповідні структурні елементи авансованого капіталу. Так, довгострокові банківські кредити спрямовуються на формування основного капіталу, а короткострокові – як правило, на поповнення оборотного капіталу.

Кредити як частина позичкового капіталу надаються підприємствам за плату, тобто вони сплачують за його використання певний відсоток від їх суми. Платним для підприємства є і таке джерело формування позичкового капіталу, як випуск облігацій. Це – вигідна форма залучення капіталу, оскільки власники облігацій не мають права втручатися в господарську діяльність підприємства на відміну від акцій, які дають право участі в капіталі. Крім кредитів і випуску облігацій, підприємства можуть залучати для виробничих потреб засоби інших юридичних осіб у вигляді позик, сплачуючи за це певний відсоток. Так, підприємства можуть користуватися комерційним (товарним) кредитом при здійс¬ненні розрахунків за куплену продукцію, надані їм послуги чи виконані для них роботи. Даний кредит може надаватися постачальниками у формі відстрочки платежу без сплати відсотків. Безоплатним для підприємства є використання і такого джерела позичкового капіталу, як кредиторська заборгованість по заробітній платі, за товари і послуги, за розрахунками з бюджетом, за страхування тощо. Ці елементи позичкового капіталу мають бути повернуті підприємством, але поки воно ними володіє до терміну їх погашення (а нерідко і за межами цього терміну), то вказаними коштами таке підприємство розпоряджається на свій розсуд.

Власний капітал – це одна з основних категорій, що характеризує економічний стан підприємства.

Під власним капіталом розуміють частину авансованого капіталу, що сформована за рахунок різних джерел, є власністю підприємства і кількісно визначається як різниця між його активами і зобов’язаннями (позичковим капіталом).Чим більша вартість власного капіталу, тим за інших однакових умов міцніший фінансовий стан підприємства, тим більше воно має підстав зважитися на діловий ризик, розраховувати при цьому на одержання кредитів. Без знання величини власного капіталу підприємства жоден кредитор не прийме рішення про надання йому позики навіть у невеликому розмірі.

Власний капітал, відповідно до П(С) БО 1 «Баланс», відображається в першому розділі пасиву балансу річних фінансових звітів підприємств усіх форм власності і господарювання. Водночас тут наводяться наступні складові цього капіталу:

– статутний капітал – зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства;

– пайовий капітал – сума пайових внесків членів спілок та інших підприємств, що передбачена установчими документами. Ця складова власного капіталу характерна для виробничих сільськогосподарських кооперативів. У даних підприємствах джерелом пайового капіталу є пайові внески членів і асоційованих членів кооперативу;

– додатковий вкладений капітал – сума, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їх номінальну вартість. Відображається ця складова власного капіталу лише у звітності акціонерних товариств;

– інший додатковий капітал – це сума дооцінки необоротних активів, а також вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних чи фізичних осіб;

– резервний капітал – сума резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок прибутку підприємства. Резервний капітал є обов’язковою складовою власного капіталу всіх видів господарських товариств, які згідно із Законом України «Про господарські товариства» зобов’язані створювати резервний фонд. Такий фонд можуть створювати й інші типи підприємств. Використовується резервний капітал для покриття збитків, непередбачених витрат тощо;

– нерозподілений прибуток (непокритий збиток) – сума прибутку, реінвестована в підприємство, або сума непокритого збитку. Це, по суті, прибуток, що залишається після виплати доходів власникам (дивіденди) та відрахувань на поповнення резервного капіталу. Що стосується непокритого збитку, то його сума відображається в дужках та вираховується при визначенні величини власного капіталу;

– неоплачений капітал – це заборгованість власників (учасників) за внесками до статутного капіталу. Сума такої заборгованості наводиться в дужках і вираховується при визначенні підсумку власного капіталу;

– вилучений капітал – фактична собівартість акцій власної емісії акціонерних товариств або часток, викуплених товариством у його учасників. Сума вилученого капіталу наводиться в дужках і підлягає вирахуванню при визначенні величини власного капіталу.

Власний капітал, взятий разом із зобов’язання підприємства, дорівнює сумі активів даного підприємства, тобто виводиться баланс засобів, що знаходяться у його розпорядженні. Процентне співвідношення між окремими складовими власного капіталу називають структурою цього капіталу. При її визначенні неоплачений та вилучений капітал до уваги не беруться. Це ж стосується і непокритих збитків.

Ступінь задоволення потреб населення в продуктах харчування і товарах широкого вжитку із сільськогосподарської сировини залежить від кінцевих результатів виробничої діяльності аграрних підприємств. Залежно від економічного змісту і цільового призначення цих результатів розрізняють такі види їх: валова продукція, товарна продукція, кінцева продукція, чиста продукція і прибуток.

Валова продукція сільського господарства – це первісний результат взаємодії факторів виробництва, матеріальна і вартісна основа інших кінцевих результатів, що в натуральній формі представлений всіма виробленими протягом року первинними продуктами рослинництва і тваринництва , а у вартісній – оцінений за порівнянними цінами відповідного року.

Товарна продукція – це та частина валової продукції, яка реалізована за межі підприємства різним споживачам. Вона визначається в натуральній і вартісній (грошовій) формах. На кожному підприємстві вартість товарної продукції розраховується за поточними цінами реалізації, рівень яких залежить від каналу і строків реалізації продукції, її якості, кон’юнктури ринку та інших факторів. Грошові надходження від продажу товарної продукції називають грошовим доходом або грошовою виручкою підприємства. Це – важливий показник господарської діяльності, на основі якого визначають прибуток по кожній галузі і підприємству в цілому. За інших однакових умов воно матиме тим більший прибуток, чим більший грошовий дохід одержано від реалізації продукції, і навпаки.

Для аналізу стану економіки підприємства та його окремих галузей визначають відносну й абсолютну товарність виробництва. Відносну товарність характеризують показники рівня товарності, що визначаються по кожній галузі підприємства як процентне відношення товарної продукції до валової, взятих у натуральному виразі. Рівень товарності можна визначити і в цілому по підприємству, але для цього потрібно товарну продукцію оцінити у вартісному виразі за тими самими порівнянними цінами, за якими оцінено валову продукцію, виключивши з її складу приріст незавершеного виробництва, приріст вартості молодих багаторічних культурних насаджень і малотоварні продукти (солому, гній, зелену масу).

Абсолютна товарність у рослинництві визначається в натуральному виразі діленням обсягу товарної продукції окремої культури на її посівну площу. В тваринництві її розраховують за двома показниками: 1) діленням обсягу товарної продукції певного виду на середньорічне поголів’я тварин, від якого одержана ця продукція; 2) відношенням певного виду тваринницької продукції до відповідної земельної площі. Продукція великої рогатої худоби та овець розраховується на площу сільськогосподарських угідь, свиней – на площу ріллі, птиці – на посівну площу зернових. У цілому по господарству абсолютна товарність визначається відношенням грошової виручки від реалізації продукції до площі сільськогосподарських угідь.

Поняття кінцевої продукції важливе для сільськогосподарських і агропромислових підприємств і формувань, а також для агропромислового комплексу в цілому. В загальному розумінні кінцева продукція – це та, що надійшла в особисте споживання людей, а також у виробниче споживання за межі підприємства, об’єднання чи АПК.

Чиста продукція – це новостворена вартість, найважливіша складова виробленого сукупного продукту (валової продукції) підприємства, що характеризує економічну ефективність виробництва. Якщо вартість валової продукції, що набула товарної форми, виразити в поточних ринкових цінах, а решту її, яка використана на виробничі внутрішньогосподарські потреби і представлена приростом незавершеного виробництва та приростом вартості вирощування культурних насаджень, оцінити за собівартістю, то у формалізованому вигляді в цілому по підприємству вартість сукуп¬ного продукту можна зобразити виразом:

с + v + т (4),

де с – спожиті засоби виробництва (оборотні засоби й амортизація основних фондів), v + т – чиста продукція.

Прибуток в загальному економічному розумінні – це додаткова вартість, що створюється в процесі виробництва, або іншими словами – це вартість, створена в процесі підприємницької діяльності понад вартість виробничо спожитих ресурсів і робочої сили.

З прийняттям стандарту бухгалтерського обліку 2 «Звіт про фінансові результати» підприємства, в тому числі й аграрні, визначають прибуток на різних стадіях його формування, а саме: валовий прибуток, операційний прибуток, прибуток від звичайної діяльності до оподаткування, прибуток від звичайної діяльності після оподаткування і чистий прибуток.

Валовий прибуток – це економічний результат діяльності суб’єктів господарської діяльності, що визначається як різниця між чистою виручкою від реалізації продукції, робіт, послуг і виробничою собівартістю. Під чистою виручкою розуміють різновид кінцевого результату, що визначається вирахуванням із загальної виручки від реалізації продукції (робіт. послуг) наданих знижок, повернення проданих товарів, податку на додану вартість, акцизного збору. Якщо виробнича собівартість перевищує чисту виручку, то це означає, що підприємство замість валового прибутку отримує валовий збиток.

На другій стадії визначають операційний прибуток. Він являє собою фінансовий результат від операційної діяльності, що визначається відніманням від валового прибутку операційних витрат і додаванням до одержаного результату інших операційних доходів. До операційних витрат відносять адміністративні (загальногосподарські) витрати, витрати на збут, собівартість реалізованих виробничих запасів, визнані економічні санкції, втрати від операційних курсових різниць, безнадійні борги тощо. Джерелом інших операційних доходів можуть бути доходи від операційної оренди активів та операційних курсових різниць, дохід від реалізації оборотних активів, відшкодування раніше списаних активів тощо. Операційна діяльність підприємства – це його основна діяльність, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Як бачимо, за економічним змістом валовий прибуток і операційний прибуток істотно відрізняються між собою. Якщо перший з них характеризує, по суті, ефективність на стадії виробництва продукції, то другий дає змогу судити про ефективність використання всіх витрат. Чим менша різниця між сумою валового й операційного прибутку, тим вищою буде ефективність діяльності підприємства за інших однакових умов господарювання в даний звітний період.

На третій стадії визначають прибуток або збиток від звичайної діяльності до оподаткування, який являє собою результат від фінансової діяльності, що визначається додаванням до операційного прибутку доходу від участі в капіталі, фінансових доходів у формі дивідендів, відсотків, отриманих від фінансових інвестицій, та інших доходів (від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, доходу від неопераційних курсових різниць), і відніманням від одержаного результату фінансових витрат у формі процентів та інших витрат, пов’язаних із залученням позичкового капіталу, втрат (збитків) від участі в капіталі та інших витрат (собівартість фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, втрат від неопераційних курсових різниць, втрат від уцінки фінансових інвестицій і необоротних активів).

Під звичайною діяльністю розуміють будь-яку основну діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають унаслідок її проведення. Методика визначення прибутку від звичайної діяльності побудована таким чином, що нею враховуються фінансові результати від усіх видів діяльності. А це означає, що підприємство може мати операційний прибуток, але через неефективне господарювання за окремими напрямами звичайної діяльності воно може понести істотні втрати цього прибутку і навіть отримати збиток. Ефективне господарювання передбачає, що прибуток від звичайної діяльності повинен перевищувати операційний прибуток і чим вищий ступінь такого перевищення, тим за інших однакових умов буде кращим фінансово-економічний стан підприємства. Важливо також пам’ятати, що прибуток від звичайної діяльності, розрахований на даній (третій) стадії, є об’єктом оподаткування.

На четвертій стадії визначають прибуток (збиток) від звичайної діяльності після оподаткування як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків на прибуток.

На п’ятій стадії розраховують чистий прибуток (збиток) як алгебраїчну суму прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку і податків з надзвичайного прибутку. Надзвичайний прибуток (збиток) може бути отриманий від операції (події), яка не є характерною для звичайної діяльності і не очікується, що вона повторюватиметься періодично або в кожному наступному звітному періоді. Чистий прибуток повністю залишається в розпорядженні підприємства. Цим і зумовлюється його велике значення.

Чим краще працює підприємство, тим більший воно одержує прибуток, тим міцніший його економічний стан і положення на ринку. Лише маючи достатню суму прибутку, підприємство може своєчасно, з урахуванням вимог ринку переорієнтувати виробництво, реконструювати його, придбати нові, більш продуктивні засоби виробництва, передовіші технології і завдяки цьому забезпечити істотне зростання обсягу виробництва продукції, значно поліпшити її якість, скоротити витрати і цим досягти високої конкурентної спроможності. Це, в свою чергу, є гарантом того, що підприємство й надалі буде спроможним одержувати високі прибутки без загрози стати банкрутом. Саме тому прибуток розглядається як критерій ефективності діяльності підприємств в умовах ринку.

Собівартість як економічна категорія являє собою відокремлену частину вартості. Основу цієї категорії становлять вартість спожитих засобів виробництва і вартість необхідного продукту. В конкретно економічному розумінні собівартість – це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг).

Собівартість – один з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання.

Показник собівартості дає можливість глибоко аналізувати економічний стан підприємства і виявляти резерви підвищення ефективності виробництва. За інших однакових умов підприємство тим більше одержуватиме прибутку на одиницю продукції, чим нижча її собівартість, і навпаки. Із зниженням собівартості зростає цінова конкурентоспроможність продукції, а отже, і зміцнюються позиції підприємства на товарному ринку.

За економічним змістом і видами витрат, що включаються у собівартість продукції, розрізняють виробничу і повну (комерційну) собівартість. Виробничу собівартість формують витрати, пов’язані з виробництвом і доробкою продукції, її транспортуванням до франко-місця зберігання (виробничого споживання зеленої маси на корм). В повну собівартість включають виробничу собівартість і витрати підприємства на реалізацію продукції.

Залежно від поставленої мети і строків визначення собівартості продукції розрізняють планову, фактичну й очікувану собівартість.

Планова собівартість визначається до початку планового періоду. Вона має велике значення у здійсненні режиму економії й організації дійового контролю за витрачанням коштів, за господарською діяльністю підприємств і їх виробничих підрозділів протягом планового періоду.

Фактична собівартість визначається за результатами господарської діяльності в кінці звітного періоду на основі фактичних витрат і обсягу одержаної продукції. Вона дає змогу визначити прибуток підприємства та економічну ефективність виробництва кожного виду продукції (робіт, послуг), з’ясувати причини низької доходності або збитковості окремих галузей, виявити резерви скорочення витрат на одиницю продукції.

Очікувана собівартість визначається протягом року на основі як фактичних, так і прогнозних (очікуваних) даних, одержаних розрахунково з метою контролю за витрачанням коштів.

В загальноекономічному розумінні витрати звітного періоду, згідно з вказаним стандартом, визнаються або як зменшення активів, або як збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені.

Витрати, які несуть підприємства в процесі здійснення всіх видів своєї діяльності, є надзвичайно різноманітними. За характером виникнення і функціональним призначенням усі витрати можна поділити на такі групи:

– операційні витрати, що виникають в процесі операційної діяльності підприємства;

– фінансові витрати;

– витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності і не є операційними та фінансовими;

– надзвичайні витрати.

Склад операційних витрат є також різноманітним, тому не всі вони включаються до виробничої собівартості продукції (рис. 1.1).

Рисунок 1.1

Структура операційних витрат

Незважаючи на велику різноманітність операційних витрат, багато з них характеризуються певною економічною однорідністю. Сукупність економічно однорідних витрат називають елементом витрат. Відповідно до стандарту 16 «Витрати» виділяють такі елементи операційних витрат:

– матеріальні витрати;

– витрати на оплату праці;

– відрахування на соціальні заходи;

– амортизація;

– інші операційні витрати.

Аналіз витрат за статтями дає змогу виявити резерви їх скорочення і досягнення завдяки цьому вищої ефективності виробництва

Усі витрати, що несуть аграрні підприємства в процесі виробництва продукції, мають не однаковий зв’язок з обсягом її виробництва. Залежно від характеру такого зв’язку витрати виробництва поділяють на постійні і змінні.

Постійні – це такі витрати, що безпосередньо не змінюються при збільшенні або зменшенні масштабів виробництва в корот¬костроковому періоді. В рослинництві до постійних витрат відносять: амортизацію техніки і приміщень, орендну плату за землю або інші ресурси, земельний податок, заробітну плату постійних працівників, страхові платежі за посіви і майно рослинницьких галузей, загальновиробничі витрати в галузі, ремонт приміщень, що використовуються в рослинництві. До постійних витрат у тваринництві відносять амортизацію приміщень і техніки, що використовується в цій сфері виробництва, ремонт даних приміщень, амортизацію робочої і продуктивної худоби, податок на майно, витрати на підтримуючий корм, страхові платежі, оплату праці постійних працівників, рівень якої безпосередньо не пов’язується з обсягом виробленої продукції, загальновиробничі витрати в галузі, орендну плату.

Особливістю постійних витрат є те, що в короткостроковому періоді трудовому колективу їх важко зменшити. Якщо, скажімо, підприємство придбало бурякозбиральний комплекс, то загальна сума постійних витрат не залежатиме від збиральної площі. Тому для ефективної роботи підприємству необхідно раціонально використовувати ресурси, які є носіями постійних витрат, зменшуючи цим їх суму на одиницю площі або (і) на одиницю продукції. Якщо такі ресурси не використовуються, то вони, по суті, втрачаються безповоротно. Яскравим прикладом такої втрати можуть бути порожні або не повністю використовувані виробничі приміщення. Підприємство повинно нараховувати на них амортизацію і здійснювати ремонт, але ці витрати повністю або частково є непродуктивними, а частина споживної вартості даного ресурсу буде безповоротно втраченою.

Змінними називають такі витрати, величина яких безпосередньо залежить від масштабів виробництва продукції. В рослинництві до таких витрат відносять вартість насіння, витрати на мінеральні добрива й отрутохімікати, на органічні добрива, паливно-мастильні матеріали, на технічний огляд і ремонт техніки, транспортні витрати на перевезення і доробку продукції, витрати на оплату праці найманих працівників і працівників підприємства, які виконують збиральні роботи і роботи, пов’язані з використанням ресурсів, що є елементом змінних витрат (наприклад, оплата працівників, які обробляють посіви отрутохімікатами).

У тваринництві до змінних витрат відносять оплату праці постійних працівників, рівень якої (оплати) безпосередньо пов’язується з обсягом виробленої продукції, оплату праці найманих працівників, продуктивні корми, витрати на ветеринарне обслуговування і племінну справу, технічний догляд і ремонт машин та обладнання галузі, витрати на електроенергію, воду, на молоко для випоювання телят, транспортні витрати тощо.

Обгрунтоване розмежування витрат на постійні і змінні має велике значення для оцінки й аналізу ефективності виробництва та прийняття виважених, економічно доцільних управлінських рішень. У наступних розділах ми неодноразово будемо використовувати цих два види витрат для розв’язання відповідних економічних завдань. Тут же звернемо увагу на два напрями такого використання. Перший з них – оцінка співвідношення між постійними і змінними витратами. На виробництві різних видів продукції і за різних технологій таке співвідношення може бути різним, що безпосередньо впливає на результати виробництва.

В західній економічній літературі таке співвідношення називають операційним лівериджем (Ол), який формалізовано можна представити виразом:

Ол = ПВ : ЗВ (5),

де ПВ – постійні витрати; ЗВ – змінні витрати.

Величина операційного лівериджу безпосередньо впливає на рівень виробничого ризику. Чим нижчий цей коефіцієнт, тим менший ризик при зниженні обсягів виробництва продукції, оскільки за таких умов менше зросте собівартість одиниці продукції за рахунок підвищення в ній частки постійних витрат, ніж це мало б місце за високого коефіцієнта операційного лівериджу.

2.2 Аналіз фінансового стану сільськогосподарського  стану підприємства на базі  фінансових коефіцієнтів.

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його виробничо-господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна об'єктивно здійснити не через один, навіть найважливіший, показник, а тільки за допомогою комплексу, системи показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства.

Показники оцінки фінансового стану підприємства мають бути такими, щоб усі ті, хто пов'язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність продовження або встановлення таких відносин з підприємством. У кожного з партнерів підприємства – акціонерів, банків, податкових адміністрацій, свій критерій економічної доцільності. Тому й показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг зробити вибір, виходячи з власних інтересів. Ясна річ, що в доброму фінансовому стані заінтересоване передовсім саме підприємство. Однак добрий фінансовий стан будь-якого підприємства формується в процесі його взаємовідносин із постачальниками, покупцями, акціонерами, банками та іншими юридичними і фізичними особами. З іншого боку, безпосередньо від підприємства залежить міра його економічної привабливості для всіх цих юридичних осіб, що завжди мають можливість вибору між багатьма підприємствами, спроможними задовольнити той самий економічний інтерес.

Відтак необхідно систематично, детально і в динаміці аналізувати фінанси підприємства, оскільки від поліпшення фінансового стану підприємства залежить його економічна перспектива.

Ми пропонуємо класифікацію і порядок розрахунку комплексу основних оцінних показників, що з них залежно від конкретної мети аналізу можна вибрати відповідну кількість та види таких показників.

У цілому таблиці 2.2 – 2.8 включають 65 показників, призначених для детальної та всебічної оцінки фінансового стану підприємства. Однак це не означає, що систематичний аналіз фінансового стану підприємства завжди має здійснюватись за всіма цими показниками.

Залежно від мети та завдань аналізу в кожному конкретному випадку вибирають оптимальний саме для цього випадку комплекс показників та напрямків аналізу фінансового стану підприємства.

Слід підкреслити, що всі показники фінансового стану підприємства перебувають у взаємозв'язку та взаємозумовленості. Тому оцінити реальний фінансовий стан підприємства можна лише на підставі використання певного комплексу показників з урахуванням впливу різних факторів на відповідні показники.

Ми пропонуємо класифікацію і порядок розрахунку комплексу основних оцінних показників, що з них залежно від конкретної мети аналізу можна вибрати відповідну кількість та види таких показників.

У цілому наведені нижче таблиці включають в себе 65 показників, призначених для детальної та всебічної оцінки фінансового стану підприємства. Однак це не означає, що систематичний аналіз фінансового стану підприємства завжди має здійснюватись за всіма цими показниками.

Наведемо коротку характеристику основних показників, які використовуються в процесі оцінювання фінансово-господарської діяльності підприємства (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Показники оцінки майнового стану підприємства

Показники оцінки майнового стану включають в себе:

1. Сума господарських коштів, що їх підприємство має у розпорядженні. Цей показник дає загальну вартісну оцінку активів, які перебувають на балансі підприємства. Зростання цього показника свідчить про збільшення майнового потенціалу підприємства.

2. Питома вага активної частини основних засобів. Згідно з нормативними документами під активною частиною основних засобів розуміють машини, обладнання і транспортні засоби. Зростання цього показника в динаміці – позитивна тенденція.

3. Коефіцієнт зносу основних засобів. Показник характеризує частку зношених основних засобів у загальній їх вартості. Використовується в аналізі для характеристики стану основних засобів. Доповненням цього показника є так званий коефіцієнт придатності.

4. Коефіцієнт оновлення основних засобів. Показує, яку частину наявних на кінець звітного періоду основних засобів становлять нові основні засоби.

5. Коефіцієнт вибуття основних засобів. Показує, яка частина основних засобів, з котрими підприємство почало діяльність у звітному періоді, вибула з причини зносу та з інших причин.

Розглянемо основні показники, які використовуються при оцінці прибутковості сільськогосподарського підприємства (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Показники прибутковості

Для партнерів підприємства, а також підприємців, які хотіли б вкласти свій капітал у його розвиток, дуже важливо знати й параметри прибутковості виробництва. Одним з найважливіших таких параметрів, що дає змогу судити про ринкову позицію підприємства, є рентабельність продажу. Вказуючи на частку при¬бутку у валовому обороті підприємства, цей показник, як уже зазначалося, водночас свідчить і про його цінову конкурентоспроможність. Оцінка його динаміки і порівняння з аналогічним показником інших підприємств дозволяє зробити висновок про доцільність вибору даного підприємства як партнера або як об’єкта інвестицій.

Одним із головних етапів під час аналізу фінансового стану сільськогоспо-дарського підприємства є аналіз ліквідностіта платоспроможності підприємства. Тому розглянемо основні показники які показані в додатку 1.

Охарактеризуємо основні показники оцінки ліквідності та платоспроможності:

1. Величина власного капіталу (функціонуючий капітал). Характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття поточних активів підприємства (тобто активів, які мають період обороту менше ніж один рік). Цей розрахунковий показник залежить як від структури активів, так і від структури джерел коштів. Показник має особливо важливе значення для підприємств. Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденція. Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток. Не можна ототожнювати поняття "оборотні кошти" та "власні оборотні кошти". Перший показник характеризує активи підприємства ( II та III розділи активу балансу). Другий – джерела коштів, тобто частину власного капіталу підприємства, яка розглядається як джерело покриття поточних активів.

2. Маневреність грошових коштів. Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденція.

3. Коефіцієнт покриття загальний. Характеризує співвідношення оборотних активів і поточних зобов'язань. Для нормального функціонування підприємства цей показник має бути більшим за одиницю. Зростання його - позитивна тенденція. Орієнтовне значення показника підприємство встановлює самостійно. Воно залежатиме від щоденної потреби підприємства у вільних грошових ресурсах.

4. Коефіцієнт швидкої ліквідності. Аналогічний коефіцієнту покриття, але обчислюється за вужчим колом поточних активів (з розрахунку виключають найменш ліквідну їх частину - виробничі запаси). Кошти, які можна отримати у разі вимушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути суттєво меншими за витрати на їх придбання. За ринкової економіки типічною є ситуація, коли під час ліквідації підприємства отримують 40% і менше від облікової вартості запасів. В іноземній літературі трапляється орієнтовне (найнижче) значення цього показника - 1. Однак ця оцінка також досить умовна.

5. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності). Він є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокових зобов'язань можна за необхідності погасити негайно. Рекомендована нижня межа цього показника - 0,2.

6. Частина власних оборотних коштів у покритті запасів. Це вартість запасів, яка покривається власними оборотними коштами. Має велике значення для підприємств торгівлі. Рекомендована нижня межа цього показника - 50%

7. Коефіцієнт покриття запасів. Розраховується як співвідношення величини стабільних джерел покриття запасів і суми запасів. Якщо значення цього показника є меншим за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають недостатньо стійким.

Також під час аналізу фінансового стану дуже важливо проаналізувати фінансову стійкість та стабільність підприємства. Такий аналіз здійснюється на основі показників відображених в табл. 2.4.

Таблиця 2.4

Показники фінансової стійкості та стабільності підприємства

Одна з найважливіших характеристик фінансового стану підприємства – забезпечення стабільності його діяльності в майбутньому. Вона пов'язана із загальною фінансовою структурою підприємства, його залежністю від кредиторів та інвесторів.

Охарактеризуємо показники оцінки фінансової стійкості:

1. Коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку власності самого підприємства у загальній сумі коштів, інвестованих у його діяльність. Чим вищий цей коефіцієнт, то більш фінансове стійким і незалежним від кредиторів є підприємство. Доповненням до цього показника є коефіцієнт концентрації залученого (позикового капіталу). Сума обох коефіцієнтів дорівнює 1 (чи 100%).

2. Коефіцієнт фінансової залежності є оберненим до попереднього показника. Коли його значення наближається до 1 (чи 100%), це означає, що власники повністю фінансують своє підприємство.

3. Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовно.

4. Коефіцієнт довгострокових вкладень показує, яку частину основних коштів та інших позаоборотних активів профінансовано зовнішніми інвесторами, тобто яка частина належить їм, а не власникам підприємства.

5. Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів характеризує структуру капіталу. Зростання цього показника - негативна тенденція, яка означає, що підприємство починає все сильніше залежати від зовнішніх інвесторів.

6. Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів. Зростання цього показника в динаміці також свідчить про посилення залежності підприємства від кредиторів, тобто про зниження його фінансової стійкості.

Одними із головних та найважливіших показників, які використовуються під час аналізу підприємства є аналіз показників рентабельності. Головні із них відображені в табл. 2.5.

Таблиця 2.5

Показники рентабельності підприємства

Рентабельність – поняття, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) повністю відшкодовує витрати на її виробництво й одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення.

Для кількісного виміру рентабельності в цілому по аграрних підприємствах використовують такі три традиційні показники: рівень рентабельності, норму прибутку і приведену до земельної площі масу прибутку. Рівень рентабельності (Р) визначається за формулою:

(6),

де П – валовий прибуток від реалізації (робіт, послуг); Вв – виробничі витрати на реалізовану продукцію (її виробнича собівартість). Для повнішої уяви про реальну ефективність певного виду товарної продукції доцільно цей показник обчислювати з врахуванням витрат на її збут, зменшивши при цьому валовий прибуток на величину цих витрат і водночас збільшивши на них знаменник формули.

Оцінюючи фінансово-економічний стан підприємства слід розглянути ряд показників, що характеризують ділову активність, адже вона є однією із ключових параметрів при розгляді питання про фінансовий стан підприємства (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Показники Ділової активності

Наведені вище показники характеризують ділову активність підприємства, тобто його конкурентоспромвидко реагувати на ринкові зміни та форс-мажорні обставини.

До ділової активності відносять такі показники:

– оборотність активів, він розраховується як відношення доходу(виручки) від реалізації до валюти балансу ;

– оборотність виробничих запасів,визначається,як відношення доходу від реалізації,тис.грн до виробничих запасів,тис.грн

– термін обороту активів, цей показник показує за скільків днів активи проходять повний цикл трансформації і набувають  своєї передньої форми.Розраховується відношенням кількості днів,365 у році до оборотності активів,тис.грн

– термін обороту виробничих запасів, визначається як відношення днів у календарному році до терміну обороту активів.

Ефективність управління підприємством визначається темпами прискорення обертання ресурсів, що повинно знаходити своє відображення у зростанні відповіднихпоказників. Нормативного значення показників не має, але чим швидше обертаються ресурси підприємства, тим краще. Підвищення обертання ресурсів є, поряд з високою прибутковістю другим важелем підвищення фінансового благополуччя підприємства. Низький рівень коефіцієнтів обертання активів може свідчити про недостатню завантаженість та низьку ефективність експлуатації виробничих потужностей, зростання дебіторської заборгованості та запасів.

Підвищення ефективності діяльності підприємства здійснюється за рахунок прискорення обертання ресурсів і скорочення періоду їх обороту.

Збільшення числа обертів можливе шляхом скорочення періоду виробництва або скорочення періоду обігу.

Скорочення періоду виробництва потребує вдосконалення технології, модернізації і автоматизації виробництва.

Скорочення періоду обігу потребує більш еефктивного і раціонального використання ресурсів, прискорення документооброту і розрахунків.

Чим швидше обертаються ресурси підприємства, тим менший обсяг їх потрвібен для здійснення операційної діяльності і тим еефктивніше діяльність підприємств

Для потенційних інвесторів важливо знати надійність облігацій, які випускає підприємство з позиції одержання на них гарантованого процентного доходу (табл.2.7).

Таблиця 2.7

Показники акціонерного капіталу

Кожний з потенційних інвесторів при прийнятті остаточного рішення про придбання відповідного типу цінних паперів підприємства обов’язково враховує їх співвідношення в його капіталі, тому дослідження показників наведених в табл. 2.8 є дуже важливим і вирішальним під час прийняття інвестиційних рішень.

2.3 Комплексний аналіз показників фінансового стану сільського-подарського підприємства.

Для комплексного аналізу фінансового стану підприємства необхідно оцінити тенденції найбільш загальних показників, які з різних сторін характеризують фінансовий стан підприємства.

Побудова комплексу показників фінансового стану передбачає відбір відповідних груп фінансових показників, включення певних показників до відповідної групи, визначення методики їх розрахунку і оцінки.

В цілому існує 6 основних груп фінансових показників:

– Показники оцінки ліквідності.

– Показники оцінки фінансовохї стійкості (платоспроможності).

– Показники оцінки ділової активності (оборотності)

– Показники оцінки рентабельності.

– Показники оцінки положення на ринку цінних паперів.

– Показники оцінки майнового стану.

Всього може бути розраховано понад 100 фінансових показників (коефіцієнтів), які будуть мати економічний зміст і в більшій або меншій мірі використовуються у фінансовому аналізі. Звичайно таку кількість показників у одному аналітичному дослідженні практично не використовують. Тому необхідно вирішити проблему відбору необхідної і достатньої кількості фінансових показників.

Інша проблема формування системи показників фінансового анлізу полягає в тому, що різні автори відносять ті чи інші показники до різних груп, а іноді і самі групи мають різні назви.

При відборі показників ми виходили з того, що їх система повинна забезпечити можливість проведення за її допомогою повного комплексного дослідження фінансового стану і результатів діяльності підприємства, а також можливість використання цієї системи показників для прикладних цілей, на базі яких прводився відбір цих показників. Використання вказаних джерел дозволяє використовуати і нормативні значення окремих показників, визначені цими документами, як основу оцінки показників.

У залежності від цілей та обсягу аналізу можна виділити наступні види аналізу:

– експрес-діагностика підприємства;

– оцінка фінансової діяльності підприємства;

– підготовка обґрунтування для інвестицій.

Експрес-аналіз фінансового стану і комплексний аналіз фінансового стану підприємства відрізняються по:

– широті аналізу;

– глибині дослідження;

– менш і більш детальному підходах до різних сторін діяльності підприємства.

Експрес-діагностика дає миттєвий погляд на ситуацію на підприємстві і призначена для пошуку і виділення найбільш важливих і складних проблем у керуванні фінансами. Її основною задачею є звуження масштабів пошуку проблем і їхнього вирішення.

Цей вид аналізу припускає незначні витрати часу для одержання результату і наступне проведення додаткових аналітичних досліджень по виділених напрямках. Експрес-діагностика підприємства припускає вивчення поточних (тактичних) аспектів діяльності компанії.

Аналіз проведіть за наступною Схемою:

1. Оцінка і аналіз економічного потенціалу підприємства.

1.1.Оцінка майнового стану

1.1.1. Вертикальний аналіз балансу

1.1.2. Горизонтальний аналіз балансу.

1.1.3. Аналіз якісних змін у майновому стані.

1.1.4. Аналіз структури і динаміки оборотних коштів.

1.2. Оцінка наявності негативних статей у звітності.

1.3. Оцінка фінансового стану.

1.3.1. Оцінка ліквідності.

1.3.2. Оцінка фінансової стійкості.

2. Оцінка і аналіз результатів фінансово-господарської діяльності підприємства.

2.1. Оцінка ділової активності.

2.2. Оцінка рентабельності.

2.3. Оцінка положення на ринку цінних паперів.

2.4. Вертикальний аналіз фінансових результатів.

2.5. Комплексна оцінка результатів діяльності по методиці “Дюпон”

3. Висновки та рекомендації.

Фінансовий блок експрес-діагностики являє собою набір універсальних показників, що розраховуються на базі основних форм бухгалтерської звітності.

Вище приведені основні аспекти аналізу показників, які необхідно оцінити в ході експрес-діагностики. Вони описують різні сторони діяльності компанії, дозволяючи визначити найбільш серйозні її проблеми.

Дуже важливо розглядати всі показники в динаміку, оскільки це дає можливість зіставити дані й оцінити тенденції їхньої зміни.

Комплексна оцінка фінансової діяльності компанії - більш глибокий і комплексний аналіз. У запропонованому варіанті він будується на основі комплексу показників, а такожмоделі Du Pont і розглядає всі сторони діяльності компанії з погляду стратегічного розвитку бізнесу.

Аналіз проведіть за наступною Схемою:

1. Попередній огляд економічного і фінансового стану підприємства.

1.1. Характеристика загальної спрямованості фінансово-господарської діяльності підприємства.

1.2. Характеристика макроекономічного середовища.

1.3. Характеристика галузі.

2.Оцінка і аналіз економічного потенціалу підприємства.

2.1.Оцінка майнового стану

2.1.1. Вертикальний аналіз балансу

2.1.2. Горизонтальний аналіз балансу.

2.1.3. Аналіз якісних змін у майновому стані.

2.1.4. Аналіз структури і динаміки оборотних коштів.

2.2. Оцінка наявності негативних статей у звітності.

2.3. Оцінка фінансового стану.

2.3.1. Оцінка ліквідності.

2.3.2. Оцінка фінансової стійкості.

3. Оцінка і аналіз результатів фінансово-господарської діяльності підприємства.

3.1. Оцінка ділової активності.

3.2. Оцінка рентабельності.

3.3. Факторний аналіз рентабельності.

3.4. Вертикальний аналіз фінансових результатів.

3.5. Комплексна оцінка результатів діяльності по методиці “Дюпон”

3.6. Оцінка виробничої (основної) діяльності підприємства.

3.7. Оцінка ефективності використання ресурсів.

3.8. Оцінка положення на ринку цінних паперів.

3.9. Оцінка ефективності податкової політики.

3. Висновки та рекомендації.

Є два основні підходи до оцінки фінансових показників (коефіцієнтів):

                       На основі нормативних значень показників (табл. 2.8).

Таблиця 2.8

Оцінка фінансових показників (коефіцієнтів) на основі нормативних значень показників

                       На основі загальногалузевих значень показників (табл. 2.9).

Таблиця 2.9

Оцінка фінансових показників (коефіцієнтів) на основі загальногалузевих значень показників

На рівні групи коефіцієнтів може бути проведена якісна оцінка окремих аспектів фінансового стану підприємства за градаціями:

      високий – норма – низький;

      достатній – недостатній – критичний.

Якісна оцінка фінансового стану підприємства на базі узагальнення оцінок груп показників може бути зроблена на основі такої схеми (табл. 2.10):

Таблиця 2.10

Якісна оцінка фінансового стану підприємства на базі узагальнення оцінок груп показників

Проведена робота з аналізу завершається підготовкою висновків і рекомендацій та написанням звіту. Форма звіту, його обсяг визначається цілями аналізу і тим, кому він спрямовується.

Аналітичний звіт повинен містити, перш за все, аналіз тенденцій розвитку і виділенні окремих факторів, які суттєво впливають на діяльність підприємства, висновки і рекомендації.

Аналітичний звіт, як правило, включає:

      вихідну інформацію, яка буде служить основою для порівняльного аналізу;

      ·поточні дані, які будуть проаналізовані;

      ·аналіз факторів;

      ·виявлені тенденції;

      ·рекомендації;

      ·оцінку можливого покращення при здійсненні альтернативних заходів.

Як правило звіт представляється керівникам певного рівня з метою прийняття відповідних рішень.

До аналітичного звіту можна сформулювати такі вимоги:

–·простота;

–·своєчасність;

–·стандартизація;

–·виваженість в оцінках;

–·ясність викладу.

Оформлення звіту повинне відповідати важливості цього звіту і відповідати існуючим стандартам підготовки друкованої продукції.

З 6 груп показників аналізу підприємства можна виділити 3 основних групи аналітичних показників, а саме показники рентабельності, ліквідності і платоспроможності та фінансової стійкісті підприємства. Аналіз показників рентабельності, ліквідності та фінансової стійкості проведено в розділах 2.3.1, 2.3.2 та 2.3.3. Для більш детального та наочного відображення показників аналізу фінансового стану, запропоновано розрахунок  цих показників на прикладі СВК «Колос», с. Горбівці, Літинського району.

2.3.1 Аналіз рентабельності сільськогосподарського підприємства.

Показниками та факторами доброго фінансового стану підприємства можуть бути: стійка платоспроможність, ефективне використання капіталу, своєчасна організація розрахунків, наявність стабільних фінансових ресурсів.

Показники та фактори незадовільного фінансового стану: неефективне розміщення коштів, брак власних оборотних коштів, наявність стійкої заборгованості за платежами, негативні тенденції у виробництві.

До найзагальніших показників комплексної оцінки фінансового стану належать показники дохідності й рентабельності.

Велике значення має аналіз структури доходів підприємства та оцінка взаємозв'язку прибутку з показниками рентабельності. Важливо проаналізувати зв'язок прибутку підприємства з формуючими прибуток факторами, що полегшує практичну орієнтацію в цих питаннях.

Дохідність підприємства характеризується абсолютними й відносними показниками. Абсолютний показник дохідності - це сума прибутку або доходів. Відносний показник - рівень рентабельності. Рівень рентабельності підприємств, пов'язаних із виробництвом продукції (товарів, послуг), визначається як відсоткове відношення прибутку від реалізації продукції до її собівартості:

Р = (П/С) 100 (7),

де Р - рівень рентабельності, %;

П - прибуток від реалізації продукції, грн.;

С - собівартість продукції, грн.

Рівень рентабельності підприємств торгівлі та громадського харчування визначається як відсоткове відношення прибутку від реалізації товарів (продукції громадського харчування) до товарообороту.

Під час аналізу вивчають динаміку змін обсягу чистого прибутку, рівня рентабельності та фактори, які впливають на них. Основними факторами, що впливають на чистий прибуток, є обсяг виручки від реалізації продукції, рівень собівартості, рівень рентабельності продукції, фінансові результати та витрати від операційної звичайної діяльності, величина податку на прибуток та інших податків, що виплачуються з прибутку.

Аналіз дохідності підприємства проводиться в порівнянні з планом та попереднім періодом. За умов інфляції важливо забезпечити об'єктивність показників та запобігти їх викривленню через постійне підвищення цін. Аналіз проводиться за даними роботи за рік. Торішні показники треба привести у відповідність із показниками звітного року за допомогою індексації цін.

За ринкових відносин існує персоніфікований інтерес керівництва та колективів підприємств до фактично досягнутого рівня рентабельності, що суттєво впливає на результативність господарської діяльності.

На підприємствах недержавних форм власності для акціонерів та засновників найважливіше значення має рентабельність їхніх пайових і статутних внесків у складі загальних інвестицій. Тому цьому аспекту оцінки фінансового стану підприємства треба приділити серйозну увагу.

Практика рекомендує для оцінки рентабельності підприємства використовувати систему взаємозв'язаних показників рентабельності. З цією метою необхідно використовувати дві основні групи показників рентабельності:

а) показники, розраховані на підставі поточних витрат (вартості продажу);

б) показники, розраховані у зв'язку з використанням виробничого капіталу (виробничих активів).

Для всебічної комплексної оцінки різних показників рентабельності можна використати зарубіжний досвід оцінки цих показників.

Показники рентабельності групи "а" розраховуються на базі даних бухгалтерського обліку прибутків та збитків і становлять систему таких коефіцієнтів:

1) коефіцієнт граничного рівня валового прибутку (К1)

К1 = Вп/Чоп = 1 - Впр/Чоп (8),

де Вп - сума валового прибутку;

Впр - вартість продажу (реалізації продукції, робіт, послуг);

Чоп - чистий обсяг продажу (реалізації);

2) коефіцієнт граничного рівня прибутку від основної операційної діяльності (К2)

К2 = Под/Чоп (9),

де Под - сума прибутку, отриманого від основної операційної діяльності;

3) коефіцієнт граничного рівня прибутку від усієї діяльності підприємства - операційної, фінансової, інвестиційної (К3)

К3 = П/Чоп (10),

де П - сума прибутку до виплат за довгостроковими зобов'язаннями і податкових виплат;

4) коефіцієнт граничного рівня чистого прибутку (K4)

К4 = Чп/Чоп (11),

де Чп - сума чистого прибутку після виплати відсоткових сум за довгостроковими зобов'язаннями та сплати податків; 5) критичний коефіцієнт рентабельності (K5)

К5 = (Чоп - Зв) / Чоп (12),

де Зв - це сума змінних витрат у складі вартості продажу.

У міжнародній практиці вся підприємницька діяльність корпорацій, фірм та інших підприємств чітко поділяється на три види: операційна (основна); інвестиційна - вкладання грошей в акції, інші цінні папери, капітальні вкладення; фінансова - облік отриманих (сплачених) дивідендів, відсотків тощо. Такий поділ видів діяльності знаходить відображення у відповідних формах звітності. Із наведених формул зрозуміло, що всі коефіцієнти мають ту саму базу обрахунку - чистий обсяг продажу (валові надходження за вирахуванням суми повернення і дисконтних знижок).

Ці, а також наведені нижче показники рентабельності взаємодоповнюють один одного і дають змогу здійснити комплексну оцінку фінансового стану підприємства.

Показники рентабельності групи "Б" розраховуються як відношення прибутку і коштів, вкладених у підприємство засновниками, акціонерами та інвесторами. Зарубіжний досвід свідчить, що за даними звіту щодо прибутків (збитків) і балансового звіту доцільно розрахувати такі коефіцієнти:

1) коефіцієнт віддачі на всю суму виробничих активів (К6)

К6 = Чп/ВА (13),

де ВА - середньорічна величина всіх виробничих активів підприємства;

2) коефіцієнт віддачі від інвестованого капіталу (К7)

К7 = П/СА (14),

де СА - середньорічна сума всіх активів підприємства за мінусом короткострокових зобов'язань, або середньорічна сума капіталізованих коштів (акціонерний капітал + довгострокові зобов'язання);

3) коефіцієнт віддачі на акціонерний капітал (K8)

К8 = Чп/СК (15),

де СК - середньорічна сума власного капіталу, представлена акціонерним капіталом. Коефіцієнт віддачі активів характеризує величину дохідності всього потенціалу, яким володіє підприємство (його називають показником майстерності використання капіталу менеджерами підприємства). Цей показник для детальнішої оцінки може обчислюватись у різних модифікаціях: в чисельнику формули можуть використовуватись різні показники прибутку: валового, операційного, до вирахування податків і т. д.

Коефіцієнт віддачі інвестицій характеризує ефективність віддачі тільки частини всього капіталу – довгострокових інвестицій і капіталізованого прибутку підприємства. Цей коефіцієнт характеризує фінансовий стан підприємства в цілому. Наприклад, фінансова стійкість знижується, коли відсоткова ставка на позикові кошти перевищує величину цього коефіцієнта.

Важливу роль у комплексній оцінці фінансового стану підприємства, особливо в акціонованих підприємствах, відіграє третій із розглянутих показників - коефіцієнт віддачі акціонерного капіталу.

Враховуючи те що основним видом діяльності сільськогосподарських підприємств, а отже і основним джерелом прибутку є виробництво, пропонуємо розглянути методику комплексного аналізу виробництва.

Для виявлення резервів підвищення ефективності виробництва важливо здійснити всебічний аналіз показників рентабельності.

Із логіки побудови показника рівня рентабельності випливає, що його величина залежить від двох факторів – ціни реалізації центнера продукції і рівня її собівартості. Для визначення зміни рівня рентабельності від зміни ціни можна скористатися формулою:

= ((Ц1-Ц0)/С1)*100 (16),

де Ц1 і Ц0 — ціна реалізації 1 ц продукції відповідно у звітному і базовому роках; С1 — собівартість 1 ц продукції у звітному році. Вплив собівартості на рівень рентабельності можна визначити, віднявши від рівня рентабельності звітного року показник або ж з виразу:

= ((Ц1-С0)/С1)*100-Р0 (17),

де Р0 — рівень рентабельності у базовому періоді; С0 — собівартість 1 ц продукції у базовому періоді.

При аналізі рівня рентабельності потрібно брати до уваги наступні закономірності зміни цього показника під впливом розглянутих факторів.

1. За умови, що собівартість центнера продукції нижча за ціну її реалізації, то за будь-якої величини собівартості кожний процент зростання ціни зумовлює підвищення рівня рентабельності більш ніж на один процентний пункт.

2. За одного і того ж рівня собівартості продукції кожний процент росту ціни зумовлює збільшення рівня рентабельності на одну і ту ж величину (процентних пунктів).

3. З підвищенням рівня рентабельності, досягнутого завдяки зниженню собівартості продукції, кожний процент зростання ціни забезпечує все більший приріст рівня рентабельності (процент¬них пунктів) порівняно з таким приростом за нижчого рівня рентабельності.

4. За однієї і тієї ж ціни кожний процент зниження собівартості продукції забезпечує прогресуюче зростання рівня рентабельності (процентних пунктів).

Враховуючи вище вказане можна зробити висновок, що основним напрямом підвищення рівня рентабельності є зниження собівартості продукції, оскільки це забезпечує більший приріст досліджуваного показника. Цей висновок набуває ще більшої актуальності в зв’язку з тим, що підприємство має реальні важелі впливу на собівартість продукції, тоді як на ціну його вплив в більшості випадків обмежений або взагалі неможливий.

Ми уже зазначали, що для підприємства дуже важливо одержувати більшу масу прибутку як основного джерела розширеного відтворення. У зв’язку з цим необхідно визначити, які фактори вплинули на масу прибутку у звітний період порівняно з минулим і якою мірою цей вплив зумовив зміну його абсолютної величини. Економічний механізм утворення прибутку дозволяє вичленити три найважливіші фактори, що впливають на масу прибутку підприємства або його окремої галузі: обсяг реалізації, рівень повної собівартості центнера реалізованої продукції, середню ціну реалізації центнера продукції.

Кількісний вплив кожного з названих факторів на зміну прибутку можна визначити, розклавши його загальний індекс на три взаємозв’язаних часткових індекси:

(18)

де g1 і g0 — обсяг реалізації продукції відповідно у звітний і базовий роки; Ц1 і Ц0 — середня ціна реалізації 1 ц продукції у звітний і базовий роки; С1 і С0 — собівартість 1 ц продукції у виділених роках.

Перший індекс правової частини формули фіксує відносну зміну прибутку залежно від зміни обсягу реалізованої продукції, другий — від зміни середньої ціни реалізації і третій — від зміни собівартості продукції. Абсолютний вплив кожного фактора на зміну прибутку у звітний рік визначається відніманням знаменників індексів від їх чисельників. Чим більший загальний індекс прибутку, тим більшу масу цього ефекту одержало підприємство, і навпаки. Слід пам’ятати, що співвідношення і спрямованість дії розглянутих факторів можуть бути в кожному конкретному випадку різними. Тому потрібно з’ясувати причини, які зумовили зміни в обсязі реалізації, а також у рівнях ціни та собівартості центнера продукції, і прийняти обґрунтоване рішення з підвищення прибутковості виробництва.

Водночас, застосовуючи індексний прийом дослідження, кожне підприємство може проаналізувати зміну маси прибутку в розрахунку на центнер продукції. На цей показник впливають такі два укрупнених фактори, як середньореалізаційна ціна і собівартість центнера продукції. Кількісний вплив цих факторів на даний показник можна визначити за формулою:

  (19)

де М1 і М0 — маса прибутку в розрахунку на 1 ц продукції відповідно у звітний і базовий роки.

Перший частковий індекс дає змогу визначити вплив ціни на масу прибутку в розрахунку на центнер продукції, а другий — вплив собівартості. Підприємства заінтересовані в тому, щоб цей показник зростав за рахунок обох факторів. Хоч можливості використання першого фактора більш обмежені, ніж другого, все ж підприємства в умовах ринкової економіки повинні постійно створювати передумови для економії витрат, збільшення обсягу продажу за максимально можливими цінами.

Одним з узагальнюючих показників економічної ефективності виробництва є показник норми прибутку на авансований капітал (рентабельність активів). Рівень його безпосередньо залежить від рентабельності продажу і числа оборотів авансованого капіталу (Чак), що визначається за формулою:

(20)

де ЧП — чистий продаж продукції; АК — авансований капітал підприємства (активи).

Звідси:

(21)

де ОП — операційний прибуток.

Скоротивши в правій частині рівності ЧП, досягаємо її тотожності з лівою частиною. Як бачимо, рівень загальної рентабельності підприємства формується як добуток рентабельності продажу на число оборотів капіталу. Тепер стає очевидним, що досягти досить високого рівня загальної рентабельності можна навіть при низькому рівні рентабельності продажу за рахунок прискорення обороту всіх активів підприємства.

Нерідко підприємства вкладають багато коштів у виробничі фонди і тому знижують число оборотів капіталу. Але такі вкладення супроводжуються підвищенням рівня механізації й автоматизації виробництва, забезпечення його безперервності, що приводить до одержання високих прибутків, які з надлишком компенсують зниження рівня загальної рентабельності, спричиненого дією першого фактора (зменшення числа оборотів капіталу). Викладене дозволяє зробити висновок, що один і той же рівень загальної рентабельності може бути досягнутий за різного співвідношення двох розглянутих факторів. Тому кожне підприємство, виходячи з конкретних умов, акцентує увагу на тому з них, де є більше невикористаних можливостей.

При комплексному аналізі сільськогосподарського підприємства існують відмінності від комплексного аналізу звичайних підприємств. Тому ми вирішили виділити 3 основних складових частини комплесного аналізу фінансового стану підприємства:

–   Аналіз рентабельності сільськогосподарського підприємства;

– Аналіз ліквідності та платоспроможності сільськогосподарського підприємства;

–  Аналіз фінансової стійкості підприємства.

2.3.2 Аналіз ліквідності та платоспроможності сільськогосподарського підприємства.

Ліквідність підприємства – це його здатність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань.

Ліквідність підприємства характеризується співвідношенням величини його високоліквідних активів (грошові кошти та їх еквіваленти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості. Аналізуючи ліквідність, доцільно оцінити не тільки поточні суми ліквідних активів, а й майбутні зміни ліквідності.

У зв’язку з цим виникає необхідність у застосуванні такої методики визначення платоспроможності підприємства, яка базувалася б на використанні доступної для всіх зовнішніх споживачів інформації. Така інформація міститься в балансі річних фінансових звітів підприємств. На її основі можна визначити три важливих показники ліквідності (платоспроможності): коефіцієнт загальної ліквідності, коефіцієнт швидкої ліквідності і коефіцієнт моментальної (абсолютної) ліквідності.

Коефіцієнт загальної ліквідності (КЗЛ) визначається з виразу:

(22)

де ОА — оборотні активи; ВМП — витрати майбутніх періодів; ПЗ — поточні зобов’язання; ДМП — доходи майбутніх періодів.

Питання введення в чисельник формули витрат майбутніх періодів вимагає певного роз’яснення. Нагадаємо, що в складі витрат майбутніх періодів відображаються витрати, які мали міс¬це протягом поточного чи попередніх періодів, але відносяться до майбутніх звітних періодів. Мета здійснення таких витрат (авансові платежі за продукцію, роботи, послуги) — отримати доходи в майбутньому. Зрозуміло, що вказані витрати зберігають кошти підприємств, проте вони можуть мати різну ліквідність. При розрахунку коефіцієнта Кзл у складі ВМП доцільно було б залишити ту частину витрат майбутніх періодів, яка буде сплачена протягом року з дати складання балансу. Зрозуміло, що решта витрат майбутніх періодів, доходи від яких перевищують термін 12 міс. з дати складання балансу, до уваги не повинні братися. Але щоб практично реалізувати цей підхід, пот-рібна первинна інформація. Тому для зовнішніх користувачів при розрахунку коефіцієнта Кзл витрати майбутніх періодів доцільно брати в пов¬ному обсязі.

До складу доходів майбутніх періодів включаються доходи, отримані протягом поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних звітних періодів. Мається на увазі, що підприємство гроші від партнерів уже одержало, але на кінець року ці гроші ще не зароблені. Тому підприємству в майбутньому періоді потрібно буде понести відповідні витрати (надати послуги, поставити продукцію тощо). Як бачимо, доходи майбутніх періодів — це зобов’язання підприємства. Певна їх частина може бути найбільш терміновими зобов’язаннями, якщо «заробити» ці доходи потрібно протягом операційного циклу підприємства, а коли цей цикл становить менше 12 міс., то протягом року, починаючи з дати складання балансу. Саме такого характеру доходи потрібно брати до уваги при розрахунку коефіцієнта Кзл. Проте це також вимагає використання первинної інформації, яка недоступна зовнішнім споживачам. Тому для таких споживачів ДМП береться в повному обсязі.

Коефіцієнт швидкої ліквідності (Кшл) розраховується за формулою:

(23),

де ЗА — запаси. При обґрунтуванні коефіцієнта Кзл потрібно брати до уваги і при розрахунку коефіцієнта швидкої ліквідності.

Як видно з формули, запаси виключаються з поточних активів, оскільки вважаються найменш ліквідними у складі цих активів через невизначений термін їх реалізації і невизначений обсяг витрат при їх зберіганні і подальшому продажу. Доцільно також, щоб у складі оборотних активів враховувалася лише та дебіторська заборгованість, яка буде погашена протягом операційного циклу підприємства (чи менше як за 12 міс. з дати складання балансу). Але оскільки така інформація в балансі відсутня, то для зовнішніх споживачів дебіторська заборгованість у складі оборот¬них активів відображається за чистою реалізаційною вартістю.

Коефіцієнт моментальної (абсолютної) ліквідності (Кмл) визначається з виразу:

(24),

де ГК — грошові кошти та їх еквіваленти в національній та іноземній валюті. Даний коефіцієнт показує, в якій мірі короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами, характерними рисами яких є мінімальний термін, що потрібний для погашення ними поточної заборгованості (цей термін можна брати на рівні строків здійснення грошових переказів банками – шість або менше днів).

Якщо фактичне значення розглянутих коефіцієнтів ліквідності більше за їх критичне значення (відповідно 1,0; 0,5 і 0,2), то підприємство вважається платоспроможним. Оптимальне значення цих коефіцієнтів становить відповідно 2; 0,8-1 і 0,5-0,6.

Для оцінки платоспроможності підприємства важливо визначити його власний оборотний (робочий) капітал. Для цього потрібно від оборотних активів відняти поточні зобов’язання. Його наявність є необхідною умовою забезпечення безупинності виробництва і своєчасної сплати поточних зобов’язань. Тому чим вища частка власного оборотного капіталу в загальній величині оборотного капіталу, тим кращий за однакових інших умов фінансовий стан підприємства. Ті підприємства, в яких відсутній власний оборотний капітал або його величина незначна, піддаються великому ризику порушення нормальної роботи і ризику банкрутства через значну обтяженість борговими зобов’язаннями.

Як практичний приклад, використовуючи основні показники додатку 1. Оцінимо ліквідність СВК «Колос». Для обрахунку даних використаємо формули наведен в табл. 2.11

Таблиця 2.11

Оцінка динаміки основних показників ліквідності

Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження. Щоб визначити, чи достатньо в підприємства грошей для погашення його зобов'язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності і формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, а також виплати дивідендів.

Аналіз ліквідності потребує також ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства. Необхідно визначити, чи є вона "стійкою" (наприклад, борг постачальнику, з яким існують довгострокові зв'язки), чи є простроченою, тобто такою, термін погашення якої минув. Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань із наявністю ліквідних коштів. Результати розраховуються як коефіцієнти ліквідності за інформацією з відповідної фінансової звітності.

Із таблиці можна зробити висновок, що в ліквідності підприємства сталися істотні зміни.

Так, наприкінці поточного року проти його початку становище з абсолютною ліквідністю відносно нормалізувалось. Однак фактичне значення коефіцієнта абсолютної ліквідності 0,16 усе ще залишається нижчим за норму (0,2-0,35).

Нормативний коефіцієнт покриття, розрахований за даними підприємства, діяльність якого аналізується, суттєво збільшився за рахунок збільшення дебіторської заборгованості та матеріальних запасів у межах необхідної потреби.

Порядок розрахунку нормативного коефіцієнта покриття подано у табл. 2.12. Показники розраховувались на основі формул описаних в розділі 2.2.

Таблиця 2.12

Розрахунок нормативного коефіцієнту покриття

Таким чином, при зростанні за рік суми матеріальних запасів у межах необхідної потреби, безнадійної (довгострокової) заборгованості на 138,2 тис. грн. та при зниженні короткострокової кредиторської заборгованості на 140 тис. грн. нормативний коефіцієнт покриття збільшився на 0,52 пункту. Водночас фактичний коефіцієнт покриття збільшився на 1,3 пункту, тобто більше ніж удвічі.

Загальний коефіцієнт покриття по підприємству на початок минулого періоду був нижчим за нормативний на 0,41 відсоткового пункту. За період, що аналізується, він значно зріс і став вищим за нормативний коефіцієнт покриття на 0,37 відсоткового пункту, що слід оцінити позитивно. Проміжний коефіцієнт покриття за поточний рік порівняно з минулим зріс на 0,77 відсоткового пункту і перевищив мінімально допустиме значення (0,7-0,8). Коефіцієнт поточної ліквідності за цей період зріс із 2,8 до 3,0 і за обидва роки перевищив максимально допустиме нормативне значення (2). Як негативну можна оцінити ситуацію з періодом інкасації дебіторської заборгованості, що є досить тривалим (65 днів). Слід відзначити як позитивний фактор те, що за рік сталося певне (хоч і незначне) зменшення його тривалості. Показник обертання матеріальних запасів за аналізований період також знизився на 0,6 дня, що слід оцінити позитивно.

Проте в нашого підприємства співвідношення довгострокових зобов'язань перед кредиторами та довгострокових джерел фінансування нижче за середньогалузеве (1,0). До того ж це співвідношення є порівняно високим і має тенденцію до збільшення (на 0,45 відсоткового пункту).

Коефіцієнт поточної заборгованості поступово зростає, що слід оцінити позитивно.

Коефіцієнт співвідношення вхідних грошових потоків та заборгованості збільшився, що сприятиме підвищенню ліквідності підприємства. Такого самого висновку можна дійти, аналізуючи співвідношення вхідних грошових потоків та довгострокових зобов'язань перед кредиторами. Аналіз ліквідності доповнюється аналізом платоспроможності, яка характеризує спроможність підприємства своєчасно й повністю виконати свої платіжні зобов'язання, які випливають із кредитних та інших операцій грошового характеру, що мають певні терміни сплати. Аналіз платоспроможності підприємства доцільно здійснювати як за поточний, так і на прогнозований період.

Поточну платоспроможність доцільно оцінювати на підставі звітного балансу, порівнюючи платіжні засоби з терміновими зобов'язаннями з використанням платіжного календаря.

Розглянемо платоспроможність підприємства, користуючись даними табл. 2.13. Дані розраховані на основі формул описаних в розділі 2.2.

Таблиця 2.13

Оцінка динаміки платоспроможності підприємства

Із даних табл. 2.11 можна зробити висновок, що платоспроможність підприємства є небезпечно низькою. Про це свідчать незадовільний рівень показника співвідношення довгострокової заборгованості до акціонерного капіталу та тенденція до його дальшого зниження. Відношення надходження коштів до довгострокової заборгованості за рік, що аналізується, зросло на 2,7 пункту, що слід оцінити позитивно: підприємство має досить коштів, щоб задовольнити не тільки поточні, а й довгострокові потреби.

Наступний показник – відношення суми прибутку (до сплати податків) і постійних витрат до постійних витрат – у періоді, що аналізується, є нижчим за три попередні показники. Це свідчить про те, що підприємство має можливість здійснювати постійні витрати.

Індикатором платоспроможності підприємства є відношення суми надходжень коштів і постійних витрат. У підприємства цей показник становить 4,8 за минулий рік і 5,2 за поточний рік, тобто він збільшився на 0,4 відсоткового пункту. Це свідчить про те, що стан платоспроможності підприємства відносно нормальний. Однак цей показник майже не збільшився. Доцільно оцінювати його в динаміці за триваліший період.

Показник відношення активів до довго- та середньострокової заборгованості в підприємства зріс на 0,4 відсоткового пункту за рік. Це свідчить про те, що вся довгострокова заборгованість підприємства може бути оплаченою за рахунок його активів. Відтак захищеність одержаних підприємством кредитів можна визнати достатньою. Відношення чистого прибутку до всієї суми активів має в підприємства тенденцію до зростання, що свідчить про збільшення (хоч і невелике) його прибутковості.

2.3.3 Оцінка фінансової стійкості підприємства

Фінансову стійкість підприємства тісно пов'язано із перспективною його платоспроможністю, її аналіз дає змогу визначити фінансові можливості підприємства на відповідну перспективу.

Оцінка фінансової стійкості підприємства має на меті об'єктивний аналіз величини та структури активів і пасивів підприємства і визначення на цій основі міри його фінансової стабільності й незалежності, а також відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності.

Відповідно до показника забезпечення запасів і витрат власними та позиченими коштами можна назвати такі типи фінансової стійкості підприємства:

1) абсолютна фінансова стійкість (трапляється на практиці дуже рідко) - коли власні оборотні кошти забезпечують запаси й витрати;

2) нормально стійкий фінансовий стан - коли запаси й витрати забезпечуються сумою власних оборотних коштів та довгостроковими позиковими джерелами;

3) нестійкий фінансовий стан - коли запаси й витрати забезпечуються за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та короткострокових кредитів і позик, тобто за рахунок усіх основних джерел формування запасів і витрат;

4) кризовий фінансовий стан - коли запаси й витрати не забезпечуються джерелами їх формування і підприємство перебуває на межі банкрутства.
Фінансове стійким можна вважати таке підприємство, яке за рахунок власних коштів спроможне забезпечити запаси й витрати, не допустити невиправданої кредиторської заборгованості, своєчасно розрахуватись за своїми зобов'язаннями.

Оцінку фінансової стійкості підприємства доцільно здійснювати поетапно, на підставі комплексу показників.

Розглянемо на прикладі СВК «Колос» порядок розрахунку нормативних значень коефіцієнта співвідношення позикових та власних коштів, тобто коефіцієнта структури коштів підприємства (табл. 2.14). Обрахунки показників здійснюються на основі формул розглянутих в розділі 2.2. Нормативні показники розраховують фінансові аналітики підприємства.

Таблиця 2.14

Розрахунок нормативного значення коефіцієнта співвідношення позичкових та власних коштів сільськогосподарського підприємства

В узагальненому вигляді показники фінансової стійкості підприємства подано в табл. 2.15

Таблиця 2.15

Показники фінансової стійкості підприємства

Із таблиці видно, що за відповідний період фінансова стійкість підприємства поліпшилась. Так, якщо на початок періоду, що аналізується, значення коефіцієнта автономії (відношення власних коштів до вартості майна) становило 0,1 (10 %), то на кінець цього періоду воно збільшилось до 0,7 (70 %).

Збільшився коефіцієнт маневреності власних коштів. Це слід розглядати як позитивну тенденцію, оскільки таке збільшення супроводжувалось випереджаючим зростанням власних коштів щодо позичених. Особливу увагу слід приділити коефіцієнту співвідношення позикових і власних коштів як одному із основних показників оцінки фінансової стійкості. Як видно з табл. 9.6, на початок цього періоду обсяг позикових коштів у 9,6 раза перевищував обсяг власних коштів, тоді як згідно із розрахованим раніше нормативним рівнем названого коефіцієнта позикові кошти не повинні були перевищувати 80 % власних коштів. На кінець періоду фактичний коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів дорівнював 0,59, що на 0,41 відсоткового пункту (майже вдвічі) нижче за нормативний (максимально допустимий) (0,98). Отже, підприємство за рік, що аналізується, трансформувалось із фінансове нестійкого, залежного підприємства у підприємство з певним запасом фінансової стійкості. Перетворення підприємства на фінансово стійке дає підстави вважати його надійним та перспективним діловим партнером. Ці висновки можуть бути підтверджені і детальнішим аналізом обертання матеріальних оборотних коштів та коштів у розрахунках (табл. 2.16).

Таблиця 2.16

Динаміка обертання матеріальних оборотних коштів та коштів у розрахунках сільськогосподарського підприємства за минулий та звітний періоди, разів

Як видно із таблиці, термін обертання матеріальних оборотних коштів по підприємству набагато повільніший за термін обертання коштів у розрахунках. Відтак можна зробити висновок, що у звітному періоді терміни обертання як матеріальних оборотних коштів, так і обертання коштів у розрахунках зросли. Дебіторська заборгованість перетворювалась на кошти частіше, ніж закінчувався виробничий цикл.

РОЗДІЛ 3 АВТОМАТИЗАЦІЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ КОМПЛЕКСНОГО АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО СТАНУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Використання комп'ютерних технологій під час комплексного аналізу фінансового стану сільськогосподарського підприємства.

В наш час, коли інформаційні технології розвиваються дуже швидкими темпами і застосовуються практично у всіх сферах господарюванн, комплексний аналіз фінансового стану підприємств потребує автоматизації та компютиризації.

До методики економічного аналізу за умов автоматизації висуваються такі вимоги: системність, комплексність, оперативність, точність, прогресивність, динамічність. Аналітичний процес з використанням ПЕОМ можна зобразити в такій послідовності: постановка задачі та її формалізований опис; накопичення інформації; обробка інформації; аналіз; використання результатної інформації.

Постановка задачі – це етап, на якому визначають сутність аналітичної задачі, вимоги до регламенту розв'язування, до вихідних даних і конкретних результатів. В описі алгоритму розв'язування задачі вирізняють такі підрозділи: інформація, яка використовується; результатна інформація; математичний опис; власне алгоритм розв'язування.

Формалізований опис задач аналізу базується на єдиних принципах побудови умовних позначень показників. Він полегшує наступну алгоритмізацію і програмування для ПЕОМ; чітко визначає дійсну потребу у вихідних даних для аналізу; усуває дублювання аналітичних задач, полегшує групування їх у блоки для одночасної обробки. Аналітична задача у формалізованому вигляді є об'єктом економіко-математичного моделювання. Постановка задачі та її формалізований опис дають змогу визначитися з вибором інформаційної бази, вихідних даних для аналізу.

Технологічні засоби автоматизації аналітичних робіт поділяються на інструментальні та комунікаційні. Багатоаспектність аналізу визначає різнорідність інструментальних засобів, які можна поділити на функціональні, забезпечувальні та допоміжні.

До функціональних відносять аналітичні задачі. Інструментальні засоби розв'язання цих задач поділяються на: засоби введення аналітичної інформації; засоби забезпечення інформаційно-пошукових робіт; засоби підтримки прийняття рішень. Для введення аналітичної інформації користуються інструментальними засобами, які передбачають контроль і коригування первинної та вторинної інформації.

Інформаційно-пошукові засоби забезпечують аналітичні задачі документами, які містять потрібну інформацію та сприяють формуванню запитів до баз даних і відображенню результатів їх виконання. Кожна подія (явище) спочатку фіксується у відповідних документах, а потім стає об'єктом зберігання чи пошуку в інформаційно-пошукових системах (ІПС).

Засоби підтримки прийняття рішень уможливлюють встановлення залежності між різними факторами та отримання нових знань, забезпечують гнучкий доступ до бази моделей, їх поновлення та модифікацію. Основною метою запровадження систем підтримки прийняття рішень (СППР) є надання допомоги у з'ясуванні проблеми, яку слід розв'язати, та під час аналізу розв'язків. Для таких систем необхідний значно ширший діапазон джерел інформації, яку беруть із зовнішнього і внутрішнього середовищ. Звичайні, орієнтовані на бухгалтерський облік, дані доповнюються текстовою інформацією, матеріалами систем автоматизованого проектування виробів і технологій, автоматизованого виробництва. Користувач може налагоджувати БД згідно зі своїми особистими вимогами.

У бухгалтерському обліку СППР пов'язані з виробництвом та обліком товарно-матеріальних запасів, їх фізичним розподілом.

Використовуються спеціальні системи планування ресурсів підприємства системи планування ресурсів підприємства) або окремі спеціалізовані системи для ведення бухгалтерського обліку, роботи з договорами, систем управління базами даних про клієнтів, а також про стан платежів, здійснення статистики та обліку.

Найбільш типовими СППР є "Симплан" - для корпоративного планування; "Прожектор" - фінансового планування; "Експрес" - маркетингу, фінансів; "ВІS" - керування бюджетом.

Сучасні підприємства використовують технології управління знаннями (КМ), які являють собою сукупність інструментальних засобів, призначених для зберігання і добування знань. Ці інструменти забезпечують аналіз ринку й оцінку можливостей у різних сферах, для прийняття оптимальних рішень, орієнтації опису продукту, організації виробництва, підвищення ефективності діяльності з продажу. Експертні системи (ЕС) базуються на узагальненні знань експертів стосовно певної (вузької) предметної області за допомогою ЕОМ та наступному їх використанні для розв'язання проблем у даній галузі. ЕС базуються на обробці знань, а не даних, як у системах обробки даних. Відтак і вихідна інформація є текстовою, поданою у вигляді інтелектуальної поради, а не у вигляді таблиць на машино- і відеограмі.

Забезпечувальні й допоміжні інструментальні засоби сприяють підготовці додаткової інформації, створенню комфортних умов для роботи аналітиків. Комунікаційні засоби впливають на ефективність використання інструментальних засобів. Оскільки економічний аналіз базується на збиранні, систематизації та обробці даних, що надходять із різних інформаційних джерел, виникає необхідність у використанні мереж даних (локальних, регіональних, глобальних) для отримування й відправлення інформаційних матеріалів.

Комунікаційні засоби забезпечують користувачу доступ до персональної бази даних, яка створюється і ведеться безпосередньо користувачем; баз даних інших локальних користувачів; інтегрованої бази даних підприємства; альтернативних баз даних, зовнішніх щодо даного підприємства і таких, що існують незалежно від нього.

Технологія обробки аналітичної інформації. Важливим для роботи аналітиків є принцип побудови інформаційної системи підприємства: з "ручною", механізованою чи автоматизованою обробкою інформації.

Рівень автоматизації обробки інформації на підприємстві може бути дуже різним: усі розрахунки виконуються "вручну"; автоматизовано окремі види робіт (автономні АРМ спеціалістів);

АРМ спеціалістів відділів об'єднано в локальні обчислювальні мережі (ЛОМ); існує автоматизована система управління підприємством (АСУП), яка об'єднує всі локальні мережі АРМ спеціалістів і утворює єдиний інформаційний простір; наявна корпоративна інформаційна система, яка об'єднує в єдиний інформаційний простір інформаційну систему головного підприємства та його філій, дочірніх підприємств, розміщених у різних регіонах країни та за кордоном.

Комп'ютери в мережі можна використовувати двома способами: або як файл-сервери, що надають для колективного користування абонентам мережі свій вінчестер, на якому розміщено базу даних, або як робочі станції, що не передбачають доступу до своїх даних інших абонентів. Робоча станція може не мати свого вінчестера чи пристрою для дискет, але може використовувати файли, розміщені на файлових серверах.

Для обробки даних у мережі використовують дві технології: клієнт-сервер і файл-сервер. Вони передбачають розміщення на сервері розподіленої бази, доступ до даних якої здійснюється з клієнтських машин.

За файл-серверної технології на сервері розміщують програмне забезпечення для підтримки роботи мережі та файли бази даних. На робочих станціях (комп'ютерах користувачів) зберігається все прикладне програмне забезпечення. Технологія клієнт-сервер передбачає розміщення прикладного програмного забезпечення на робочій станції та окремих його компонентів на сервері.

Розрізняють два типи розподілених систем, які використовують архітектуру клієнт-сервер:

1. Багато клієнтів/один сервер, коли вся база зберігається на одному сервері, а управління доступом до даних клієнтів обмежується управлінням процесами блокування та управління буферами клієнтів. Управління БД централізоване.

2. Багато клієнтів/багато серверів, коли база даних розміщується на кількох серверах, і для виконання запитів користувачів необхідна взаємодія серверів. Кожна машина користувача має свій сервер, і на нього направляються запити користувача (як і за роботи з централізованою базою). Взаємодія серверів під час виконання запиту є прозорою для користувача.

Архітектура клієнт-сервер є найпопулярнішою, і більшість сучасних СУБД орієнтовано саме на цю технологію розподіленої обробки даних.

Найбільш ефективною організаційною формою використання ПЕОМ є створення на їх базі автоматизованих робочих місць (АРМ) бухгалтерів, економістів, аналітиків та інших спеціалістів. АРМ аналітика - це фахово орієнтована мала обчислювальна система, призначена для автоматизації роботи з аналізу господарської діяльності підприємства.

Автоматизоване розв'язування аналітичних задач здійснюється на базі комплексу програмних засобів (ПЗ). Базовими ПЗ для створення АРМ аналітика є табличні процесори, текстові процесори й текстові редактори, програмні засоби для автоматизації робіт зі створення баз даних, пошуку інформації для підготовки різноманітних документів (системи управління базами даних - СУБД). Найпоширенішим програмним продуктом є програма електронних таблиць - Ехсеl, яка функціонує в середовищі операційної системи Windows. Формування баз даних для аналітичних розрахунків - це дуже складний процес. Раціональне групування та обробку первинної інформації на великих підприємствах, як правило, покладають на професіонала-програміста. Користувач визначає, яка конкретна інформація і з якої БД має бути використана, як її згрупувати; яку результатну інформацію, в якому вигляді і за яким алгоритмом треба одержати.

Збирання, реєстрація зовнішньої інформації та формування бази даних відбуваються за такими напрямками:

– збирання даних у вигляді паперових документів і формування їх в електронній формі,

– збирання даних (текстових або структурованих) на машинних носіях, які розповсюджуються спеціальними інформаційними службами. Вони перезаписуються в базу даних підприємства і підтримуються в актуальному стані;

– використання комп'ютерних мереж, баз і банків даних спеціального призначення для автоматизованого формування в базі даних підприємства зовнішньої статистичної та комерційної інформації, результатів аналітичних досліджень.

Сформована на різних рівнях внутрішня інформація може накопичуватися в центральній (інтегрованій) базі даних на файл-сервері або зберігатися в базах даних відповідних АРМ спеціалістів (розподілені БД). Дані використовуються багатьма спеціалістами для виконання функцій управління. Вони дають змогу всебічно проаналізувати виробничу, постачальницько-збутову та фінансову діяльність.

Локальні обчислювальні мережі АРМ спеціалістів можуть формувати внутрішню інформацію на 3-х рівнях:

1-й рівень - формуються фактичні дані про хід виробництва (АРМ у цехах і дільницях), про наявність і рух товарів, матеріально-технічних ресурсів на складах (АРМ комірника);

2-й рівень - формування даних з планування та аналізу виробничих процесів (АРМ виробничого відділу); з планування асортименту товарів (АРМ у плановому відділі); формування даних про забезпечення матеріально-технічними ресурсами (АРМ у відділі матеріально-технічного постачання); про конструкторсько-технологічні параметри та характеристики товарів (АРМ відділу головного механіка, головного енергетика); а також збирання й агрегування інформації на АРМ бухгалтерів (облік продажу товарів і розрахунки за них, облік витрат на виробництво і собівартість товарів);

3-й рівень - АРМ директора та інших керівників. Формується директивна інформація, яка відображає поточні й перспективні плани розвитку підприємства.

Локальна база даних спеціалістів аналітичної служби, крім різнобічної інформації, призначеної для розв'язування аналітичних задач, може включати й іншу інформацію. Перелік і зміст файлів БД визначається варіантами організації БД, кількістю АРМ спеціалістів на підприємстві, змістом і методами розв'язування задач, особливостями виробництва.

Локальна база даних може включати: бази даних, бази моделей, СУБД і системи управління базами моделей (СУБМ) з використанням СППР; бази знань і програмні засоби експертних систем; інформаційні сховища, тобто інтегровані, предметне орієнтовані бази даних, які тривалий час зберігаються (ІПС).

Нині в Україні поширено такі програмно-технологічні комплекси, як ГАЛАКТИКА, К/3, БЕСТ-Ф, що базуються на ідеології АСУ і передбачають модулі аналізу фінансової та господарської діяльності.

Ще донедавна більшість вітчизняних підприємств процес удосконалення управління виробництвом здійснювала незалежно від автоматизованих систем. Автоматизувались функції тільки окремих структурних підрозділів. Тепер основна увага приділяється створенню наскрізних комп'ютерних систем, які забезпечують комплексність та інтегрованість функцій управління, орієнтуються на оперативне формування варіантів рішень для керівництва.

Проте функціональний підхід до побудови ІС часто призводив до того, що необхідна інформація в комп'ютерних системах була, але проаналізувати її керівництво підприємства не могло, оскільки основні користувачі такої інформації - це спеціалісти підприємства та керівники середньої ланки. До вищого рівня керівництва надходила інформація у вигляді громіздких зведень, складних таблиць, непридатних для оперативного аналізу та прийняття рішень. Бухгалтерська інформація лише констатувала факти щодо роботи підприємства за минулий період (із запізненням майже на місяць) і не давала докладних оперативних даних, які необхідні для цілей поточного й стратегічного управління.

Зрозуміло, що нині головну увагу треба спрямувати на розвиток інформаційних систем на підприємстві і створення в майбутньому корпоративних інформаційних мереж, які об'єднають усі наявні комп'ютери підприємства, різноманітне програмне забезпечення і бази даних в єдину систему. Ця система уможливить швидке знаходження необхідної інформації, де б вона в даний момент не зберігалася. В основу її функціонування покладено Web-технологію. Іntranet - це своєрідна індивідуальна система Іnternet, яка використовує інфраструктуру і стандарти World Wide Web, але є захищеною від несанкціонованого доступу із відкритої мережі Іnternet.

Нові технології потребують нових організаційних структур. Потрібна гармонізація комп'ютерних технологій і технологій організації бізнесу. Корпоративні інформаційні системи (КІС) для великого підприємства є могутнім сучасним інструментом, що дає змогу розв'язувати такі складні завдання, як управління собівартістю продукції, створення інтегрованої системи наскрізного моделювання – проектування виробництва, інформаційне забезпечення всіх рівнів управління.

Функціонування КІС дає змогу аналітичним працівникам: оперативно та в повному обсязі використовувати інформацію про хід виробничого процесу, про матеріальні, фінансові, енергетичні потоки й витрати, про запаси сировини й матеріалів; користуватися в режимі реального часу всією накопиченою інформацією в єдиному інформаційному просторі підприємства.

У світовій практиці процес створення таких систем поділяють відповідно до двох напрямків використання інформаційних технологій у діяльності підприємства: 1) пристосування комп'ютерних інтегрованих функціонально-інформаційно-вартісних моделей діяльності підприємства для аналізу існуючих технологій реалізації бізнес-процесів; 2) проектування інформаційної корпоративної системи з докорінною реорганізацією існуючих бізнес-процесів.

Комп'ютерне моделювання уможливлює: формування інформації для більш глибокого аналізу, чітке розуміння процесів, які відбуваються в структурних підрозділах, і відмову від інтуїтивних методів, результати яких буває важко передбачити; виявлення занадто дорогих функцій, які не виправдовують витрачених засобів; проведення оперативного аналізу діяльності структурних підрозділів; оцінку інформаційних потоків, документообігу й ефективності застосування комп'ютерної техніки; вивчення найприбутковіших функцій, які забезпечують стратегічні переваги.

На практиці застосовують два підходи до розробки єдиної інформаційної корпоративної системи великого підприємства: купівля і запровадження готової інформаційної системи, розробленої відповідною відомою фірмою; проектування та впровадження єдиної наскрізної інтегрованої системи власними силами.

Розробки зарубіжних спеціалізованих фірм відповідають сучасним вимогам, але їхня вартість для великих підприємств часто становить десятки мільйонів доларів. Крім того, вони потребують тривалого часу впровадження (від 3 до 5 років) та жорсткої перебудови планів під вимоги системи. Власні розробки корпоративних інформаційних систем є значно дешевшими, але передбачають обов'язкову наявність висококваліфікованих фахівців.

Основне завдання КІС – мінімізація зв'язків і дублюючих функцій, раціоналізація інформаційних потоків і доступу до необхідної інформації, зосередженої в базах даних, з будь-якого робочого місця, обладнаного персональним комп'ютером, забезпечення достовірності даних за інформаційного обміну не тільки всередині підприємства, а й за виходу на зовнішніх бізнес-партнерів; забезпечення високого рівня надійності інформації під час роботи в режимі 365х24.

У КІС використовується новий підхід до побудови обчислювальних мереж: мережі повинні легко пристосовуватися до неминучих за умов ринку змін структури управління. КІС - це не механічне об'єднання ЛОМ, а цілковито новий утвір, який виконано із застосуванням високонадійної кабельної системи та який має здатність до розвитку і забезпечує високошвидкісні канали доступу до серверів. Нагадаємо, що локальна мережа охоплює незначну кількість комп'ютерів у межах одного підрозділу. Інформаційні зв'язки між підрозділами реалізуються здебільшого простим перенесенням дискет.

У межах КІС передбачається повсюдний перехід до уніфікованих програмних засобів, які уможливлюють спілкування окремих блоків однією мовою і мають широкі можливості для захисту інформації від руйнування, втрат та перекручень. Для забезпечення прискореного збирання інформації всі підрозділи охоплюються електронною поштою з наступним обладнанням високошвидкісними лініями зв'язку і створенням центру адміністрування мереж.

КІС передбачає комп'ютеризацію процесу технологічної підготовки виробництва, за рахунок чого скорочуються цикли проектування та створюється електронна колективна база даних складу виробів, подетальних матеріальних нормативів і маршрутів тощо. Конструктори мають можливість із бази даних вибирати часто вживану інформацію і легко застосовувати в тому чи іншому замовленні, що скорочує цикл підготовки документів.

У зарубіжних компаніях співробітники створюють Web-сторінки, а потім діляться деталями своїх проектів із колегами з інших відділів. Наявність Web-сторінки на внутрішньому Web-сервері в спеціаліста компанії дає змогу його відділу проводити оперативні наради в режимі оn-line, тобто безпосередньо по комп'ютеру.

Комп'ютерна система забезпечує скорочення витрат виробництва за рахунок автоматизації нормування, обліку, контролю й регулювання витрат матеріальних і трудових ресурсів підвищення культури праці, прискорення проходження замовлень, скорочення терміну видачі документації у виробництво.

Найважливішим компонентом КІС є забезпечення реального доступу до світових комп'ютерних систем через Іnternet, використання практично необмежених ресурсів і можливостей останнього для поліпшення діяльності великого підприємства та як каналу зв'язку для передавання ділових повідомлень партнерам.

У світовій практиці використовується технологія електронного обміну діловою інформацією за стандартом 00Н - ЕДІ-ФАКТ, що регламентує засадні принципи обміну діловими даними між різноманітними учасниками господарських зв'язків у сфері комерційної діяльності (виробничими підприємствами, торговельно-посередницькими організаціями, банками, страховими компаніями і т. д.). Найбільшими центрами поширення технології ЕДІФАКТ в Європі є СІТПРО в Англії, ЕДІФРАНС у Франції, ДЕНІШПРО в Данії. Мова ЕДІФАКТ дає можливість за допомогою елементів стандартних інформаційних повідомлень складати опис та формувати електронну версію будь-якого вживаного в комерційній практиці документа; передавати його в закодованому вигляді телекомунікаційними мережами із забезпеченням конфіденційності комерційної інформації. Сформований, наприклад, російською мовою документ, легко транслюється російським одержувачам, а також легко перекладається всіма європейськими мовами для зарубіжних партнерів. На місці призначення за допомогою спеціальних програмних засобів ЕДІФАКТ-повідомлення розгортаються у звичайну форму стандартного паперового документа. Запам'ятовуючі пристрої мережі (сервери) обов'язково фіксують факт передавання таких документів, гарантуючи відповідальність кожного партнера за свої послання.

Іnternet використовується для одержання електронних версій журналів, науково-технічної інформації, нових версій програмного забезпечення, проведення телеконференцій. Глобальна мережа сприяє поширенню нових технологій у виробництві та інформатизації, дає можливість розміщення реклами своєї продукції, можливість пошуку нових замовників.

У рекламних цілях великі підприємства розробляють відповідні Web-сторінки; через Іnternet досліджують конкурентів і аналізують ринок збуту. Іnternet формує новий рівень корпоративного мислення завдяки системному аналізу інформації про недоліки й переваги споживачів і конкурентів, більш реальної оцінки попиту на вироблену продукцію.

3.2 Аналіз кредитоспроможності позичальника

Основні вимоги до кредитоспроможності комплексного аналізу фінансового стану підприємств широко використовуються в різних сферах ринкових відносин і мають широке застосування. Найчастіше комплексний аналіз сільськогосподарського підприємства застосовується під час прийняття рішень по кредитуванню сільськогосподарських підприємств.

Основні поняття, які використовуються при оцінці кредито-спроможності, визначені «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженим постановою Правління НБУ від 6.07.200 р. № 279.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України (далі - Національний банк) встановлюється порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Для формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банки повинні на основі проведеного фінансового аналізу класифікувати позичальників за класами ризику.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням вимог цього Положення, у яких мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку), яка розроблена банком, є невід'ємним додатком до внутрішньобанківського положення банку про кредитування.

Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником (контрагентом банку) кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі - не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків - не рідше ніж один раз на місяць.

Зазначені в цьому Положенні вимоги щодо оцінки фінансового стану позичальника є мінімально необхідними. Банки мають право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними.

Банки самостійно встановлюють нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником (контрагентом банку) зобов'язань за кредитними операціями. Вагомість кожного показника визначається індивідуально для кожної групи позичальників (контрагентів банку) залежно від кредитної політики банку, особливостей клієнта (галузь економіки, сезонність виробництва, обіговість коштів тощо), ліквідності балансу, становища на ринку тощо.

Клас позичальника (контрагента банку) за результатами оцінки його фінансового стану визначається на підставі основних показників та коригується з урахуванням додаткових (суб'єктивних) показників.

Для здійснення оцінки фінансового стану сільськогосподарського підприємства банк має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:

– платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);

– фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

– обсяг реалізації;

– обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках; наявність картотеки неплатежів - у динаміці);

– ·склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);

– собівартість продукції (у динаміці);

– прибутки та збитки (у динаміці);

– рентабельність (у динаміці);

– кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в минулому, наявність діючих кредитів).

Проаналізуємо ці показники:

1. Платоспроможність позичальника визначається за такими показниками:

– коефіцієнт миттєвої ліквідності (КЛ1), що характеризує те, як швидко короткострокові зобов'язання можуть бути погашені високоліквідними активами:

(25)

де Ав – високоліквідні активи, до яких належать грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції, Зп – поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Оптимальне теоретичне значення показника КЛ1 – не менше ніж 0,2;

– коефіцієнт поточної ліквідності (КЛ2), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов'язань у встановлені строки:

(26)

де Ал - ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, векселів одержаних, Зп – поточні (коротко-строкові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Оптимальне теоретичне значення показника КЛ2 - не менше ніж 0,5;

– коефіцієнт загальної ліквідності (КП), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов'язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:

(27)

де Ао – оборотні активи, Зп – поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків з кредиторами.

Оптимальне теоретичне значення показника КП - не менше ніж 2,0.

2. Фінансова стійкість позичальника визначаєтьсяза такими показниками:

– коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

(28)

де Вк - власний капітал підприємства, Ан - необоротні активи.

Оптимальне теоретичне значення показника КМ - не менше ніж 0,5;

– коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:

(29)

де Зк – залученікошти(довгостроковітапоточні зобов'язання), Вк – власний капітал.

Оптимальне теоретичне значення показника КН – не більше ніж 1,0.

3. Рентабельність позичальника визначається за такими показниками:

– рентабельність активів:

(30)

де Пч – чистий прибуток, А – активи;

– рентабельність продажу:

(31)

де Пч – чистий прибуток, Ор – обсяг реалізації продукції (без ПДВ).

4. Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням такого показника як співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів):

(32)

де Нсм – середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів), Ск – сума кредиту та відсотки за ним,n - кількість місяців дії кредитної угоди, Зм – щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо), Зі – податкові платежі та сума інших зобов'язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім сумзобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).

Для сільськогосподарських підприємств, середньомісячна сума надходжень визначається за 12 місяців.

Оптимальне теоретичне значення показника К - не менше ніж 1,5.

Також можуть бути враховані суб'єктивні чинники, що характеризуються такими показниками:

– ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі промисловості;

– наявність державних замовлень і державна підтримка позичальника;

– ефективність управління позичальника;

–професіоналізм керівництва та його ділова репутація;

– інша інформація.

Оцінка фінансового стану позичальника-банку здійснюється не рідше ніж один раз на місяць на підставі:

1.      Інформації позичальника-банку про дотримання економічних нормативів і нормативу обов'язкового резервування коштів;

2.      Аналізу якості активів і пасивів;

3.      Аналізу прибутків і збитків;

4.      Інформації про виконання банком зобов'язань у минулому;

5.      Інформації про надані та одержані міжбанківські кредити;

6.      Щорічного аудиторського висновку.

Класифікація позичальників за результатами оцінки їх фінансового стану здійснюється з урахуванням рівня забезпечення за кредитними операціями (додаток2).

Для того щоб зробити зручнішою оцінку фінансового стану підприємства нами було розроблено таблицю в табличному процесорі Excel. Для прикладу було взято дані по СФГ ВІА «Прогрес».

В додатку 3 забражена таблиця, зроблена за допомогою табличного процесора Excel, за допомогою якої визначається фінансовий стан сільськогосподарського підприємства. В додатку 3 показано коефіцієнти на основі якох здійснюється аналіз та спосіб їх розрахунку.

На основі розрахованих показників ліквідності, фінансової стійкості, рентабельності, ділової активності, показників які характеризують кредитну історію і взаємодію клієнта із банками та інших показників які характеризують кредитоспроможність сільськогосподарського підприємства було визначено категорію позичальника.

Визначення категорії позичальника відбувалося на основі рекомендацій та вимог НБУ. Сигментація категорій позичальників була розглянута в розділі 2.2 та в додатку2.

Для визначення вагомості кожного показника та критерія на категорію позичальника, як приклад було взято вимоги до цих показників ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» (надалі РБА).

Для визначеня класу позичальника була використана бальна система. Завдяки широким можливостям функцій Excel, кожному показнику було присвоєно відповідну кількість балів (при цьому враховується вагомість кожного показника). Важливим моментом є те що:

– якщо показник чи критерій вищий за нормативний то показнику чи критерію присвоюється максимально-можлива кількість балів;

– якщо показник знаходиться в рамках нормативного – кількість балів ставиться нормативна відповідно до вимог РБА;

– якщо значення показника нижчя за нормативне – проставляється мінімальна сума балів (0 або мінусова кількість балів), відповідно до вимог РБА.

Під час прийняття рішення про визначення категорії позичальника в Excel було передбачено що:

– якщо сума балів >= 550 то позичальник відноситься до класу «А»;

– якщо сума балів >= 450 то позичальник відноситься до класу «Б»;

– якщо сума балів >= 300 то позичальник відноситься до класу «В»;

– якщо сума балів >= 200 то позичальник відноситься до класу «Г»;

– якщо сума балів < 200 то позичальник відноситься до класу «Д».

Як бачимо із додатку 4, сума балів = 695,а отже СВК ВІА «Прогрес» відноситься до клієнтів класу «А». Це означає, що фінансова діяльність дуже добра (прибуткова та рівень рентабельності вищий, ніж середньогалузевий, якщо такий визначається), що свідчить про можливість своєчасного виконання зобов'язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми документами банку); вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника - бездоганна. Забезпечення за кредитною операцією має бути першокласним. Немає жодних свідчень можливих затримок з поверненням основної суми боргу та зі сплатою відсотків. Одночасно можна зробити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на такому ж високому рівні.

3.3 Розрахунок основних показників фінансового стану СФГ ВІА «Прогрес» за допомогою табличного процесора Excel

Використання електронних таблиць в аналітичних розрахунках. Найбільш ефективним є використання АРМ у роботі аналітиків, але слід ураховувати те, що не всі підприємства обладнано електронно-обчислювальною технікою, засобами комунікації, які утворюють єдину обчислювальну мережу аналітичного забезпечення господарської діяльності підприємства. У такому разі спеціаліст може автоматизувати аналітичні розрахунки за допомогою спеціальних програмних засобів - електронних таблиць.

Перші такі програми з'явились разом з першими персональними комп'ютерами. На початку 1980-х рр. випуск програми SuрегСа1с сформував основні принципи електронних таблиць, за допомогою яких виконують не тільки автоматичні розрахунки, а й моделюють реальні ситуації, оцінюють одержані результати.

Найпопулярнішим засобом управління електронними таблицями є програма Місгоsoft Ехсеl, яку розраховано на роботу з операційними системами Windows. Засадні принципи роботи з ними майже однакові, тому далі вживатимемо загальний термін Ехсеl.

Електронна таблиця – це інтерактивна програма, яка складається із набору рядків і стовпчиків (граф), зображених на екрані в спеціальному вікні. Місце на перетині рядка і стовпчика називається коміркою. У комірці може бути вміщене число, текст або формула, за допомогою якої здійснюються розрахунки, що відносяться до однієї або кількох комірок. Комірки можна копіювати, переміщувати, а також змінювати їхній вміст. За зміни вмісту комірки виконується автоматичний перерахунок вмісту всіх комірок, які використовують у формулах комірку, Що змінюється. На основі груп комірок створюють діаграми, зведені таблиці та карти.

Кожний документ в Ехсеl ~ це набір таблиць чи так звана робоча книга, яка складається з одного або кількох робочих аркушів, кожний з котрих має назву. За необхідності робоча книга може містити десятки й навіть сотні робочих аркушів. Докладне викладення ідей і техніки цієї програми можна знайти у багатьох літературних джерелах, присвячених розгляду програми Ехсеl. Ми головну увагу приділятимемо далі особливостям використання електронних таблиць в аналітичних розрахунках.

Для успішної побудови аналітичних таблиць виконання розрахунків обов'язково потрібно знати основи бухгалтерського обліку, оскільки саме в обліку формується 60 % інформації, яка використовується для прийняття управлінських рішень.

Бухгалтерський баланс і фінансова звітність не догма, а, передовсім, покажчик напрямку, і кожний користувач використовує їх для своїх цілей. Це означає, що інформацію можна доповнити відповідними показниками, які б допомагали приймати рішення. Можна вибрати й рівень деталізації. Проста зміна способу подання даних або додатковий рівень деталізації часто дуже полегшують розуміння суті справи. Слід ураховувати те, що Ехсеl уможливлює перенесення даних у відповідні таблиці з бази даних.

Існують різні способи подання фінансового звіту. Кожний із них визначається специфікою діяльності конкретного підприємства. Застосовуються і стандартні форми фінансових звітів, але вони не досить універсальні для того, щоб їх можна було пристосувати до будь-яких вимог. Для вибору форми фінансового звіту вирішальним є напрямок діяльності підприємства і спосіб використання даних. На відміну від фінансового звіту бухгалтерський звіт має тільки стандартну форму. Перша частина балансу описує активи підприємства, які поділяються на поточні, фіксовані та інші. У другій частині підсумовуються пасиви підприємства і власний капітал.

Товарно-матеріальні запаси часто є основним поточним активом підприємства і значною мірою впливають на розмір його власного капіталу й показники рентабельності. Для визначення вартості товарно-матеріальних запасів використовується один із трьох основних методів: точне визначення, середня вартість; FIFO та LIFO. Усі ці методи детально вивчаються в курсі бухгалтерського обліку, а для розрахунків в Ехсеl передбачено відповідні інструменти й функції. Заведено вважати, що з року в рік використовуються ті самі методи оцінки й обліку товарно-матеріальних запасів.

Ехсеl уможливлює встановлювання структурних взаємовідносин між такими інструментами бухгалтерського обліку, як рахунки, Головний журнал і Головна книга, тобто обробку потоку інформації про доходи, витрати й прибутки за допомогою робочих книг і аркушів Ехсеl та макросів Visual Basic for Аррlication (VВА).

Грошові засоби - найбільш ліквідний із усіх активів, тому керівництво повинне завжди мати відомості про те, скільки грошових засобів є в наявності на підприємстві, та про їх рух. За допомогою електронних таблиць Ехсеl можна в касовій книзі відобразити інформацію, подану у фінансовому й балансовому звітах.

Аналіз руху грошових засобів є складним завданням. Існує безліч операцій, які треба включати в дослідження: суми податків, борги, що накопичуються, випуск цінних паперів, виплата дивідендів, погашення довгострокових кредитів тощо.

Для проведення аналітичних розрахунків формують відповідні таблиці, дані для яких можна імпортувати із бухгалтерської та фінансової звітності, котрі вже підготовлені в одній із робочих книг, а також із сформованої бази даних зовнішньої інформації.

Для розрахунку основних критеріїв які розглядались в розділі 2.2 було використано табличний процесор Ехсеl. Розрахунки були проведені на основі звітності СВК ВІА «Прогрес». Спочатку було продубльовано баланс та звіт про доходи та витрати за останніх три роки. Дані таблиці зображені в додатках 5 та 6.

Далі, на основі були заведені основні показники які характеризують рентабельність, ліквідність, фінансову стійкість та ділову активність. Всі ці показник розраховуються на основі форми №1 та№2.

З додатку 7 та 8 видно що показники ліквідності, фінансової стійкості, рентабельності та ділової активності  знаходяться в рамках норми. До такого висновку ми дійшли завдяки нормативним даним, вище вказаних показників, що розглядались в розділі 2.2.

Після того як ми визначили всі показники які характеризують фінансовий стан сільськогосподарського підприємства, потрібно проаналізувати як змінилися ці показники в 2007 році в порівнянні із 2005 роком. Порівняння ціх показників здійснено в дадатку 9.

Додатки

Додаток 1

Показники ліквідності та платоспроможності

Додаток 2

Класифікація позичальників за результатами оцінки їх фінансового стану

Додаток 3

Аналіз показників на основі яких визначається категорія позичальника

Додаток 4

Визначення категорії позичальника за допомогою Excel

Додаток 5 балансу в

Занесення даних балансу в Excel

Додаток 6

Занесення даних Звіту про доходи та витрати

Додаток 7

Розрахунок показників ліквідності та фінансової стійкості

Додаток 8

Розрахунок показників рентабельності та ділової активності

Додаток 9

Порівняння показників 2007 та 2005 року