Москвоведение: суть и значение

     Все більше вчених визнають що, духовні  цінності суспільства, які становлять фундамент первинних сенсів суспільного  буття, є найвищим рівнем регуляції  соціальних процесів, вони формують усталену систему суспільних відносин і зміцнюють  соціум. Саме тому в даний час багато діячів науки, культури, релігії одним з найважливіших шляхів виходу з цього небезпечного стану бачать в розвитку духовної свідомості, в залученні до духовних засад людства, в злитті їх з науковими знаннями для встановлення між ними гармонійної єдності.

     Необхідність  звернення до зазначеного напрямку для українського суспільства актуалізують наступні чинники:

     - криза світоглядних засад, зумовлена  зламом старих та несформованістю  нових стратегічних ціннісних  пріоритетів на посткласичному  просторі; 

     - духовна маргіналізація, девальвація  моральних цінностей, моральний  та правовий нігілізм, відсутність  духовно-релігійної, культурної та  громадянської самоідентифікації  у значної частини населення  і зростання на цьому тлі  впливу неорелігійних псевдодуховних організацій, тоталітарних сект;

     - вимивання національних і традиційних  цінностей українського народу  та нав’язування масовій свідомості  примітивних утилітарних смислів  споживання і репродуктивного  існування;

     - зростання аномальної залежності  людини від Інтернету і комп’ютерних технологій, що розцінюється як загроза свідомості, як причина психічних захворювань, порушення пізнавальних функцій та соціальної апатії;

     - поширення серед молоді через  інформаційно-комунікативні технології  та ЗМІ такого явища, як духовна «всеїдність», що породжує мораль уседозволеності, яка межує з аморальністю;

     - зростаюча урбанізація, спеціалізація  та автоматизація праці, розлад  спільних форм життя, криза  родини сприяє поширенню такого  явища, як відчуження;

     - могутня технічна озброєність дає невеликим колективам і навіть окремим людям воістину планетарні можливості, якщо не в створенні блага, то в нанесенні непоправної шкоди й природі, й суспільству.

     - задача профілактики таких небезпечних  соціальних явищ, як релігійний  екстремізм та фанатизм (включаючи його атеїстичний різновид), різні форми агресії на підставі релігійної нетерпимості, як запоруки проти міжнародного тероризму.

     Деякі зигзаги соціально-історичного прогресу пояснюють у літературі саме відступом  суспільства від його духовних підвалин. На думку науковців, найважливішим чинником соціокультурних змін є розкладання домінантної культурної системи (менталітету, філософії, релігії, етики тощо). Отже, дискредитація і руйнування традиційних ціннісних засад, за твердженням філософів, зазвичай передували економічним, політичним і соціальним катаклізмам у суспільстві.

     Духовні ідеали, визначаючи вищі сенси існування і спрямованість суспільного розвитку, становлять «духовний код» соціуму, виконують функцію духовного єднання і зміцнення суспільства. Система духовних цінностей і моральних норм є однією з важливих умов забезпечення політичної і соціальної стабільності суспільства. Вона виконує в житті суспільства роль імунної системи. Отже, сьогодні час освіти, яка полягає лише у пізнанні світу, закінчився. Тому необхідно, щоб система цінностей сучасного молодого покоління спиралась на такий світогляд, в основі якого були б духовні й моральні орієнтири.

         Духовне виховання це відкриття  людині духовного світу, це  створення умов, які сприятимуть народженню духовного життя та його розвитку в людині.

     Поняття духовне, духовність є похідними  від слова «дух» (лат. «spirit» та грец. «πνευμα»), що означає рухливе  повітря, повівання, дихання, носія  життя, його енергетичний, активно-творчий початок.

     В сучасній неокласичній та посткласичній  філософії проблема духовності набуває  дедалі актуальності. Це пов’язано  з загальним антропологічним  зворотом, що стався у сучасній філософії, і з прагненням подолати раціоналізм  та ірраціоналізм у розумінні людини, з обмірковуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблено у філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській антропології, гуманістичному психоаналізі тощо. Над проблемою духовності працювали такі філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П’єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших. Провідною в дослідженнях є ідея, що людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема, глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки кристалізується. Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Українські дослідники, як і їх попередники, наполягають, що духовність – спосіб розбудови особистості, це, образно пише Борис Кримський, – зустріч із самим собою – своєю душею, внутрішнім Я.  Це – вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистістю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це – ціннісний зміст та спрямованість буття людини.

     Дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери свідомості, мислення і діяльності в їх єдності. Якщо звернутися до аналізу духовності людини і її значення у всій її життєдіяльності, можна виділити наступні основні аспекти духовності.

    а) Всеосяжний характер. Духовне життя людини багатогранне.

 Що  ж до змісту духовних процесів: наукових концепцій, етичних цінностей,  релігійних вірувань, естетичних категорій, буденно-практичних знань, — все це також без щонайменшого виключення обіймається духовністю людини.

    б) Духовність людини як ідеальність. Ідеальність в цілому характеризується тим, що зміст будь-яких явищ світу, суспільства сприймається людиною максимально в чистому вигляді, звільненому від об’єктивних, матеріально-наочних, просторово-часових характеристик свого буття.

  Суб’єктивний світ людини складно організований, він необмежений в просторі та включає всі вимірювання часу: минуле, сьогодення, майбутнє і навіть – вічне. Тільки людина може заглядати в завтрашній день, мріяти, жити майбутнім, вибудовувати перспективу свого життя, зберігати у себе минуле і порівнювати себе з вічністю. 

     Розглянувши декілька визначень духовності, що даються в сучасній філософії, можна зробити висновок, що під духовністю у філософському плані в цілому розуміється інтегральна якість особи, що відображає її цілісність, властивий їй креативний потенціал, етичні характеристики, здібність до саморозвитку, вільного і відповідального вибору і полягає в основі специфічних поведінкових мотивацій, які базуються на цінностях абсолютного характеру, що розглядаються як вищі по відношенню до особистих цінностей індивіда.  Це певна система понять, уявлень, заборон і переваг, що формує певну лінію поведінки людини, його розуміння добра і зла, гуманності і антигуманності, моралі і моральності, свободи і необхідності, обов’язку й відповідальності особи.

     Духовне життя, в свою чергу, це життя облагороджене, просвітлене, те життя, яке преображає, відновлює людину. Духовне життя – це життя найвищих благородних сил  людини, це відчуття лагідності та краси від звершення добра, це отримання благодатних сил від спілкування з духовним світом, мета якого – удосконалення людини

       В структурі формування моральності на засадах духовності прийнято виділяти такі чинники: пізнавальний, ціннісний (особистого відношення до всього засвоєного), праксеологічний (діяльний).

     Перший  чинник  формування моральної особистості  –  пізнавальний, на якому засвоюються знання  (розуміння)  вихованцем  тих  норм  і  правил  поведінки,  що  повинні  бути  сформовані  в  процесі  етичного розвитку. Адже,  дійсно,  важко  виховати,  сформувати  яку-небудь  якість,  не  домігшись,  насамперед,  чіткого  розуміння  значення  цієї  якості. Тобто знання моральних норм є першим етапом морального удосконалення. Наступний чинник становлення моральної особистості – ціннісний. Особистість, поступово включаючись у життя суспільства, повинна не лише усвідомлювати, розуміти правила та норми поведінки та їх значення для людства, а й «привласнити» їх, зробити ціннісними особисто для себе, сформувати в собі стійкі переконання. Тому основними  критеріями  моральності  людини  можна вважати  її переконання,  моральні принципи,  ціннісні  орієнтації

     Праксеологічний чинник – практична реалізація знань  й умінь,  засвоєних правил, норм, ціннісних вимог, що формуються в  процесі розвитку й повинні бути реалізовані в ході прилучення до суспільного життя. Цей чинник фактично ставить завдання збільшення ролі розумових-почуттєвих процесів в кожній конкретній практичній дії до того оптимального рівня, який забезпечує отримання бажаного практичного результату.

  В цілому робота по етичному вихованню учнів  здійснюється таким чином: організація етичної освіти учнів і оволодіння ними етичних понять і норм; формування інтересу до питань моральності і моралі; організація етичного досвіду і зміцнення етичної спрямованості учнів; розвиток потреби в етичному самовираженні.

     Доля  духовно-морального розвитку особистості в майбутньому залежить від того, що вона знає, що вона любить і що вона може. Духовно і етично вихована людина повинна знати добро,  любити добро і бути в змозі творити добро.